Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

ГАЛИЧИНА — НЕ ОКРЕМА ДЕРЖАВА!

У перспективі Україна цілком реально може отримати нову західну сусідку — свою рідну Галичину...
Ото ще трохи поживемо-поскніємо в Україні... і проведемо всегалицький референдум за повне й безапеляційне відокремлення. Оберемо свого президента, уряд, парламент, обміняємо паспорти, знову перейменуємо вулиці в містах та селах, іапровздимо візовий режим з Волинню, Поділлям та Буковиною, на Збручі виставимо прикордонні пости... Негайно експропріюємо підприємства, фірми, банки, що належать не українцям, а заодно й Почаївську лавру, відродимо в довоєнному статусі греко-католицьку конфесію, рідну ОУН, замість отієї "менажерії" анемічних партійок, котрі тільки знекровлюють нашу національну ідею. Не зле було б запросити до столичного Львова Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко, нехай би, поки в Києві нема ладу, постажувались у нас на президентському і прем'єрському постах. Конституція, звісно, після деяких поправок, пригодиться та, що вже є. Для самозахисту негайно попросимося до Ради Європи, Європейського союзу й НАТО. І якось не пропадемо...

ОПИТУВАННЯ – ШАНТАЖ

Але все за порядком. Нещодавно Львівський інститут розвитку міста оприлюднив результати соціологічного опитування. 800 галичанам було задано запитання: "Якщо змоделювати ситуацію, за якої Україна приєдналася б до союзу Росії з Білоруссю, то як з позиції галичанина ви діяли б?"
34,2 % респондентів заявили, що будуть боротися за самостійну Галицьку державу, а 11,1 % — добиватися автономії від Києва. Ще 14.3 % спершу хочуть подивитися, що з того вийде, 11,8 % взагалі далекі від політики, а 5,1 % готові вітати приєднання до такого союзу. Факт опитування не обминули своєю увагою основні українські ЗМІ, дійшло й до Інтернету.
Не варто, мабуть, з'ясовувати, де саме і яких галичан опитували. Не будемо дріб'язковими й візьмемо оприлюднені результати "за основу". Мене більше непокоїть тенденційність подачі матеріалу на Інтернет-сайті "Щоденне видання про Україну". Готував його явно не галичанин, навіть не українець, скоріш за все "хахол", котрий і рідну мову давно забув. Не знаючи історії, ментальності галичан, анонімний автор з позиції чи то адигейця, чи бурята береться повчати нас, як ми маємо жити та Росію любити. І робить це з неприхованим шовіністичним нахабством у стилі сумнозвісного коментатора телепрограми "Однако" Леонтьєва.
Звідки в автора Інтернет-сайту ноги ростуть, видно вже з перших слів його коментаря: "Політичне підґрунтя опиту відразу впадає в око". Бачите, всім націям на світі можна політикувати, тільки галичанам — зась! Навіть у власній незалежній державі!
Автор статті обурюється, чому це соціологи не запитали галичан, як їм подобається ідея приєднання України до російсько—білоруського союзу, а відразу про те, як вони діятимуть у випадку такого приєднання. А тому, на його думку, вийшло опитування-підказка, опитування-шантаж, що тільки дискредитує велику ідею і вічну дружбу між Сходом та Заходом. Тут авторові можна тільки поспівчувати за його інтелектуальну обмеженість, бо якби галичан опитали так, як він пропонує, то відсоток протестних відповідей неодмінно був би удвічі більший. Та й шантажувати нас нема жодної потреби. До такого шантажу, про який йдеться, ми давно готові.
Тому неукові не допоможе нагадувати, що Росія знищила українців — фізично, політично, морально і що найстрашніше — генетично — незрівнянно більше, ніж усі інші наші недруги разом узяті. Нема потреби нагадувати, скільки мільйонів українців угноїли своїми кістками тисячі концтабірних зон "тюрми народів", скільки мільйонів їх свідомо виморено голодом, кинуто беззбройними під кулі ворога в роки останньої війни (щоб тих "мазепинців" стало менше), скільки молоді Західної України винищено тільки за патріотичні переконання, а їхніх родин депортовано в Сибір. Сталося так, що пам'ять про криваві злочини "старшого брата" зостала найсвіжішою саме тут, бо після війни в селах Галичини, Волині, Буковини навряд чи були родини, в яких хтось не постраждав за патріотичні переконання. Доки живі діти і внуки, родичі і близькі репресованих, ніхто не буде забутий, ніщо не буде забуто. Ще сто років. Бо пам'ять народна не підвладна часові. Як пам'ять про вовчу жорстокість монголів Батия, татарів Гірея. Різниці нема. То ж з яким блюзнірським, "сучим" лицем нині можна питати наших людей про їх ставлення до союзу з Росією?

ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ЧЕЧНІ

Гірку долю галичан 40—х років нині розділяють чечени. Як ви гадаєте, коли їхні діти і внуки-правнуки забудуть росіянам їх звірства? Мабуть, уже ніколи. Може, і їм підкинути б "опит-шантаж", як вони ставляться до непохитної братерської дружби з Москвою? Результати опитування можна сфальшувати, людей під дулами цілих дивізій карателів можна змусити проголосувати за ту "дружбу", але добра від того не буде. Буде кров, бандитизм, будуть нові вибухи і заручники, масова зрада свого народу чеченськими сексотами, масова моральна деградація нещасних російських хлопців, яких осатаніла від розвалу Союзу "Родіна" в своїх імперських амбіціях кидає на погибель на чужі голі гори. Буде помста Чечні, як уже є помста Афгану, коли від афганської наркоти, що ринула через розірвані несправедливою війною греблі кордонів на пострадянські простори, гине більше російської молоді, аніж впало душманів під російськими кулями. Так сама історія мстить нападникам за кривду, заподіяну переможеним. Для справедливого врівноваження втрат... Отже, висновок: якщо нам випала зла доля знову йти у найми до любителя "собірать чужиє землі", то... тільки після Чеченії.

РАБИ В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ?

Цілком хибна думка Інтернет- і телевізійних брехунів, ніби хтось чимраз більше і більше готує громадянську думку Галичини до сприйняття сепаратистських ідей. От схопити б баламута за одне місце та повісити на сухій вербі! Але ж цей невловимий "хтось" не з криївок діє і навіть не з діаспори. Якщо вже когось хапати, то, правди ніде діти, починати доведеться з правлячої номенклатури, бо саме вона, можливо, сама того не бажаючи, виштовхує своїми недолугими діями Галичину за ворота України. Галичани теж аж ніяк не хочуть цього, а тому, як мовиться у згаданій статті, поки що перебувають у стані розгубленості або впадають у ностальгію за вусами імператора Франца—Йосифа. Це неправда, бо вуса Франца—Йосифа давно стерлися з нашої пам'яті, а от вуса Йосифа Сталіна — ні...
Нічого дивуватися, що останню надію на соціальну справедливість, на європеїзацію та гуманізацію України ми пов'язуємо з особою Віктора Ющенка. Ні, він не ідеальний лідер нації, але він єдиний і останній, з ким нації не соромно показатися перед світом. Якщо йому не вдасться стати главою держави і тим самим, нехай навіть ілюзорно, довести галичанам, що вони в цій країні ще щось значать, народ впаде в глибоку депресію. Воістину, залишатися в самому центрі Європи, між квітучим Заходом і квітучою Східною Азією безпросвітними рабами, наймитами або жебраками розповзатися по світу, — не та перспектива, якої ми сподівалися в незалежній Україні.
Автор статті зловтішається, що, відокремившись, Галичина залишиться в ізоляції, Волинь, Буковина, Закарпаття її не підтримають, бо там, мовляв, панує "галичанофобія". Це ще одна неправда. Наша "фобія" — одновекторна... Хто не знає, що УПА зродилась на Волині і пліч-о-пліч з ОУН боролася з усіма зайдами. Що в Українській Галицькій Армії в 1920 році половина офіцерів — вихідці з Буковини. Що офіцери-галичани з УГА допомагали Августину Волошину формувати армію Закарпатської України. Нарешті, в 1991 році Закарпаття вже голосувало за автономний статус, але отримало відмову Києва. Висновки напрошуються самі собою.

ГАЛИЧИНА — ОКРЕМА ДЕРЖАВА. ЩО ДАЛІ?

Що то за держава була б? З боку етнічного, мовного, конфесійного, патріотичного — просто ідеальна. Нацменшин обмаль: якихось 130 тисяч росіян, котрі, напевне, "репатріюються" за Збруч, та тисяч 25 поляків. Ніхто й не заікнеться про другу державну мову. Греко-католицизм стане шанованою релігією, враховуючи його історичну роль у формуванні тієї самобутньої галицької самосвідомості, якою вона нині є. Православ’я залишиться тільки як екзотика і доказ, що галичани все ж віротерпимі європейці, а не сталінські бузувіри. Правда, юліанський церковний календар буде відмінено, аби святкувати Різдво та Великдень разом з усім цивілізованим світом.
Етнічна, мовна, духовна чистота і є основою здорової нації. Кожному з нас зрозуміло: якби ціла Україна була такою етнічно чистою, як Галичина, про сепаратизм ніхто не згадував би. А якщо згадує, то це скоріш біда України...
З економічними перспективами відродженого ЗУНРу (чи Галицько—Волинського королівства) справа складніша. Маленька країна за підтримки західних партнерів доволі легко може стати членом ЄС і розраховувати на солідні інвестиції. За прикладом Португалії. А поки що головними «інвесторами» краю є... «гастарбайтери», тобто новочасні раби Європи, чисельність яких щороку зростає. За статистикою, понад п'ятдесят відсотків тернополян найактивнішого працездатного віку напросилися в рабство. Добровільно...
На відновлення важкої промисловості інвестори навряд чи знайдуться. Але інших галузей економіки, спроможних прогодувати нас, є достатньо. Червоноградське вугілля, яворівська сірка, карпатський ліс. нафтопереробка (кажуть, є навіть золото), транзит природного газу, родюча земля, харчова промисловість, торгівля. За підтримки ЄС ці галузі можна вивести на рівень, якого, на жаль, не квапиться обіцяти Україна...
Важко заперечити той факт, що при формуванні ідеологічної концепції нової держави Галичина визначатиметься як останній уламок (форпост) українства, розтоптаного п'ятою "москаля". Без сумніву! Рано чи пізно це виллється в агресивну політику закликів до "хрестових походів" за Збруч для визволення єдинокровних братів від російського іга. Можливо, Європі і буде вигідно підтримувати таку буферну квазідержаву в ролі цепного пса проти російсько-українського союзу...
Це дуже дратує Москву. Недарма російський політолог-шовініст О.Дугін вважає, що Росія зможе приборкати Україну тільки тоді, коли передасть Галичину під опіку дружньої їй Німеччини... Не забувши заздалегідь перекрити газовий кран...
Ось воно що! Ось хто роздмухує сепаратистські ідеї галичан! Росія не перестає прагнути знову підім'яти під себе Україну, це їй вже майже вдається, тільки націоналістична Галичина заважає, — кляті "бандери" не даються.
Ні, братушкі! Не буде по-вашому. Німеччина і задарма не хоче брати такі злидні під опіку і багатий німець російському босякові ніколи другом не був і не буде.
І ми, галичани, не сепаратисти. Ніколи не спекулювали честю Вітчизни, не забували, хто наша мати. Ніколи не робили різниці між братами-українцями і не прощали ворогам, які, чого гріха таїти, силоміць змушували нас це робити. Ми завжди пам'ятали, що історія нашого народу твориться на Великій Україні. Жоден свідомий галичанин не уявляє національної історії без княжого Києва, Запорізької Січі, Четвертого універсалу Центральної Ради, духу соборності всіх українських земель. Не уявляє свого існування, свого національного духу без рідної історії, мови і пісні, спорідненості з славетними іменами Хмельницького, Мазепи, Шевченка, Петлюри, Чорновола, Стуса, Ющенка, хоча ніхто з них не галичанин. Цей дух — наша душа, та сила, котра не покидає нас у найтяжчу годину. З чим ми залишимось, втративши її? І як можна жити, зрадивши власну душу?
Це не порожні слова. Західно-Українська Народна Республіка першою подала руку єднання з Великою Україною. Січові стрільці за логікою спадкоємності поколінь перейняли і назву, і патріотичний дух від січовиків-запорожців. ОУН усю тактику боротьби, назви повстанських підрозділів, псевдо бійців буквально перейняла з досвіду повстанців Холодноярської республіки 1921 року. Принципи IV Універсалу лягли в основу Акту про відновлення Української державності 30 червня 1941—го, а принципи програми IV Великого збору ОУН — у програму Народного Руху і нову Конституцію України. А символ нашого єднання — національний гімн "Ще не вмерла України...", слова до якого написав наддніпрянець Чубинський, музику — галичанин Вербицький. Так, ми голосували за Кравчука, за Кучму, тепер голосуємо і далі будемо голосувати за Ющенка і Тимошенко, хоча вони й не галичани. Бо ми ніколи не ділили українців за географічним принципом, а лише за національно-патріотичним. Бо нам потрібна українська Україна, а не чиясь колонія...
А тим, хто розпускає сепаратистські провокації, одна порада: добре намилити мотузку та й шукати сухої верби...

2003 р.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ