Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

БАГАТОВЕКТОРНИЙ УКРАЇНЕЦЬ,
або ЧОМУ БЕЗСИЛА НАША ОПОЗИЦІЯ

Що ж, блок "Наша Україна" парламентські вибори програв. Шановне українство не підтримало доленосної ідеї його лідера Віктора Ющенка здобути більшість у парламенті. Та кількість народних депутатів, яку блок має нині, лише жалюгідна третина від того, що йому треба мати.
Програв Віктор Ющенко — програла Україна. А винним роблять одного Ющенка: "Не борець, не трибун, нерішучий, м'якотілий..." Даремно роблять, бо насправді таким м'якотілим, нерішучим не здатним до боротьби за згідну людську долю нині є все українство.
Отже, є проблема, яку можна назвати суто українським лихом. Частині українців (незначній) дуже образливо й соромно щодня бачити рідний народ покірним стадом під управлінням нікчем та злодіїв, самовдоволених мафіозних блатняків, торгашів і "тлустих котів" од грошового мішка. Та ще прикріше бачити, що переважній більшості співгромадян це байдуже...
Лихо в тому, що однозначного розв'язання цієї проблеми неможливо віднайти окремо ні в економічній, ні в соціальній, ні в моральній сферах. Вона — у такому широкому й далеко не для всіх зрозумілому понятті, як єдиний культурний тип, до якого ми належимо.
Доводиться констатувати: ми не належимо до західної культури, бо все, що має відношення до неї, виникло у площині між Варшавою, Віднем, Лондоном і Лісабоном. Не належимо і до культури східної, бо не маємо ніякої духовної спорідненості з Узбекистаном, Китаєм, не кажучи вже про Японію. Правда, до західної культури не належить і Росія з Білорусією. Але від того не легше. І якщо ми вряди-годи тішимо себе ілюзіями, що "і ми — в Європі", то західноєвропейці категорично не поділяють наших претензій і не вважають нас частиною своєї культури. Не вважають і не цікавляться нами, особливо після навали нелегальних українських заробітчан на їхні терени...
— Яка така велика різниця між нами і ними?! — запитає сварливий українець. — Он я — вчитель з університетською освітою, працював у португальського фермера з початковим рівнем освіти!
Сварливому українцеві варто би знати: саме в тому різниця, що наш дипломований вчитель змушений наймитувати в їхнього малограмотного фермера. А ще різниця між "нами і ними" в тому, що ми об'єктивно, з дуже поважних причин не можемо належати ні до західного європейського, ні до східного азіатського типу культури. Або, навпаки, на свою біду, належимо одночасно і до одного, і до другого типу. Бо Україна — подвійна окраїна цих двох культур. Із заходу — це окраїна західної культури, зі сходу — східної. І якщо відверто — це країна вічних уніатів (дозволю собі таке порівняння). Тобто люди, які в ній проживають, приречені на точнісінько таке ж уніатство (в сенсі поєднання, переплетіння, взаємопроникнення впливів різних культур) в усіх сферах суспільного буття, як і в релігійній сфері. Отож і поділяються вони на уніатів західної культури і уніатів культури східної. Розділені посередині берегами Дніпра.
Очевидна, корінна, безсумнівна відмінність між цими двома культурами — у ставленні до людської особистості. Для першої людина — самодостатня мета, найвища цінність. Для другої — підручний засіб для цілей держави, колективу, роду. Перша найбільше цінує в людині розум, творчу діяльність, обдарування, особисту ініціативу отого підприємливого спритника із Христової притчі про таланти, котрий п'ять своїх талантів зумів збільшити до десяти, за що Христос найдужче хвалив його; тому західна культура постійно випереджає інші, відкриваючи нові й нові можливості людини.
Друга — понад усе цінує безсловесне підпорядкування особи владі, колективу, "Івану Івановичу", а звідси — нікчемам і бандитам, мафіозним блатнякам і "тлустим котам", що завжди обертається рабською покірністю, відставанням і волячою апатією. (Пригадайте третього героя Христової притчі, котрий у рабському страху перед господарем (паном, начальником, шефом) закопав у землю свій єдиний талант, аби не загубити, бо як тоді відзвітує про нього). Притаманна українцям неповага до особистості ("Ще мені один!") свідчить про незаперечний вплив на нього цивілізації східного типу.
Наша самозневага має надто глибоке коріння. Століттями жителів праукраїнських земель продавали в рабство (цим промислом грішили навіть деякі київські князі) — і ніхто особливо не протестував. Століттями степові орди гнали в ясир цвіт нашого народу — і ніхто особливо не боронив. Мільйони жертв громадянської війни, сталінських репресій, колективізації і голодомору, воєнні перемоги над фашизмом ціною страхітливих втрат солдатів ("Этого дерьма у нас всегда хватало" — маршал Жуков), фальсифікація виборів усіх рівнів за принципом: "головне, не як люди проголосували, головне, як порахували голоси", дикунство і брутальність, що з легкої руки нашої влади чортополохом розцвіли навколо трагічної загибелі журналіста Ґонгадзе, — все це незаперечні, неспростовні прояви — наслідки культури, до якої належимо.
Зрештою, работоргівля в нас ведеться й нині. Поцікавтеся в одеських, львівських, волинських митників (вони, напевно, мали би знати), скільки тисяч наших дівчат, молодих жінок за роки незалежності контрабандним шляхом продані в борделі, в нічні кубла сумнівних розваг, у наймички — рабині туркам, грекам, італійцям, арабам. Задумаймося над фактом: чи німець, турок, чи той же араб відпустив би свою беззахисну, обвішану торбами дружину на такі заробітки в чужі краї? А українець відпускає з легкою душею та ще й пиячить—веселиться на зароблені таким паскудним способом гроші. І докори сумління його не мучать, і голосу протесту не подає. Та якби й подавав, хто його слухатиме.
У нас не прийнято зважати на голос особи, навіть якщо осіб тисячі. Он телебачення щовечора передає, як жителі Кіровограда та Чугуєва добиваються правди стосовно виборів мерів цих міст: люди місяцями мітингують, протестують, перекривають транспортні магістралі — хтось їх чує? Не чує, бо для нас це характерно, рецидивно і симптоматично, цілком вмотивовано тисячолітньою неєвропейською культурою.
Люди, які вимагають від влади поважати особистість, у нашій культурі завжди мали ярлик "політичних", потрапляли під блюзнірське визначення "паршивої вівці, що ціле стадо псує" і насправді відігравали мізерну роль в культурі, яка вважає можливим підривати ракетами житлові будинки, бомбити театри, музеї, університети, винищувати цілий чеченський народ тільки за те, що спромігся на протест проти поневолення. Але голосу "паршивих овець" ніхто не слухає.
Ще приклад. Американці, по суті, випробовують на бідних афганських пастухах ефективність своїх нових пекельних бомб, а мусульманський світ мовчить. Такий феномен азіатської ментальності: мовляв, замість загиблих сьогодні-завтра нові виростуть. Ідеальний приклад такого феномену свого часу подав Мао Цзедун. Як відомо, Столітня війна в Китаї забрала життя двох третин населення, живих залишилося не більше ста мільйонів. "Ну і що? — кепкував Мао. — Сьогодні маємо понад мільярд! Чи Китай щось втратив?" Говорити з таким про права людини в умовах "культурної революції" — марна справа.
Якщо права людини не поважаємо, то, може, життя її цінуємо більше? Спробуймо порівняти єврейський голокост і український голодомор. Для уряду Ізраїлю, для всіх євреїв, для західної культури голокост — глобальна трагедія, з якої євреї нині витискають максимальні вигоди для себе в цілому світі. Голодомор же українською владою і народом фактично забутий. Того і чекай, що невдовзі якийсь високопоставлений йолоп скаже: "А чи був той голодомор?!"
Хто поверхово мислить, може заперечити: "От я побував у США і бачив на власні очі: там на вулиці хоч помирай, ніхто тобі не допоможе". Ні, шановний, головного ви там, на жаль, не побачили. Там держава цілком гуманна і давно вирішила, так би мовити, стратегічні проблеми піклування про людину: високий рівень соціального забезпечення, заробітної плати, якості життя, освіти, охорони здоров'я, умов для бізнесу, для реалізації здібностей, високий рівень гарантій громадянських прав і свобод. Оце і є справжня повага до людини. На такому тлі окремий прикрий випадок, що трапився з перехожим на вулиці, може сприйматися як дрібниця.
У нас же гідного людини рівня життя, економічного, соціального, культурного забезпечення ніколи не було і в найближчому майбутньому не передбачається, а те, що ми нібито дуже чуйно співчуваємо нещасним співгромадянам на вулиці, — фактично нічого не вирішує. Це не є перевагою нашого способу життя чи слов'янського менталітету, а лише бідняцькою солідарністю нікому не потрібного народу...
Ще дохідливіше: суть переваги західної культури в тому, що в її умовах людина — вільна. Як те дерево, що виросло не в густому лісі, а на вільному просторі, вона має міцний хребет і твердо стоїть на ногах. Має більше можливостей для самореалізації. А головне, може мати і має те, чого хоче, що потрібно мати, аби бути задоволеною своїм життям. Людині в тому світі в рамках законності все дозволено. Це не означає вседозволеності, йдеться лише про запити нормальної, порядної, законослухняної людини і про державні гарантії їх реалізації. Українець майже ніколи не мав і не має нині того, чого він хоче. Він наче жив і живе в якійсь невидимій неволі, наче той явір в густому лісі, де він не може мати міцного хребта, не може твердо стояти на землі і бути впевненим у завтрашньому дні, а мусить гнутися разом з усіма, куди вітер віє, де все дозволено в рамках беззаконня, а в рамках закону — мізерія.
Надто багато українців так і не змогли і нині не можуть здобути бажаної освіти, не мають гідної людини заробітної плати, забезпеченої старості. Вічно нам не вистачає найнеобхіднішого, вічно чогось не можна. Постійні негаразди, нестатки, невдачі деформували свідомість, породили недовірливо-озлоблене ставлення до влади, навіть своєї власної — незалежної, як до сили, з якою можна тільки змагатися, хто кого більше обкраде. Отаку і маємо нині "державотворчу культуру"...

ЧИ ЗДОЛАЄ УКРАЇНЕЦЬ КОЛОРАДСЬКОГО ЖУКА?

Така культура накладає свою брудну пляму на наше державотворення, пронизує до основ усі сфери життя українства. Найбільш близький і зрозумілий для кожного приклад — побутова сфера. А в цьому прикладі ще характерніший приклад — дачні кооперативи. Наші дачні масиви — це не старі дідівські села. Це в основному виплід культури сучасних освічених людей з майже європейським якщо не практичним, то принаймні теоретичним досвідом домобудування та господарювання. Тут частіше, ніж у селі, побачите будинки нового архітектурного стилю, майже екзотичну садовину та городину.
Та чомусь не радість розпирає наші груди, а сум та гіркота заполонюють душу, коли бачиш у тих кооперативах на кожному кроці безлад і безголів'я, недомуровані, недоштукатурені триповерхові "хатинки", біля них купи сміття та гною, довкола — хмари бур'янів, безпородні дерева і кущі в садках, немічну рослинність на грядках. При зустрічі цікавлюся в знайомого голови обласного товариства садівників, як виглядають дачні кооперативи в європейських країнах, де йому пощастило побувати.
— У Німеччині, — каже, — ви заходите на територію садового кооперативу, як у рай. В Австрії кооперативи майже в центрі міст; учителі проводять там із школярами уроки культури городництва, садівництва, квітникарства. Так само в Чехії. У Польщі дещо гірше, але про порівняння з нашими кооперативами і не питайте. Ми — діти колгоспної культури і наші дачні кооперативи — її об'єктивне віддзеркалення.
У тих країнах, розповідають очевидці, дачники не потерплять, аби котрийсь із сусідів не обробляв належним чином свою ділянку та засмічував їх ділянки насінням бур'янів. Не потерплять, щоби хтось засмерджував неприкритим гноєм цілу околицю, розводив птицю на "безприв'язному" утриманні. Не потерплять, щоб хтось із сусідів не вийшов у наперед визначені дні на оприскування картоплі від колорадського жука, коли, до речі, кооператив виділяє кожному необхідні препарати та прилади. В цих країнах взагалі сади регулярно оприскують хімікатами з літаків, навіть не питаючи на це дозволу господарів. Так прийнято.
Зрозуміло, чому німець чи чех почувають себе на дачі, як у раю, тоді як українець далі порпається в гною, давить пальцями колорадського жука без надії на перемогу над ним, їсть сливи з черв'яками...
Дуже принциповий факт для роздумів: як ви гадаєте, чи є в українства сили та організаційні можливості здолати колорадського жука в досяжному майбутньому? Дозволю собі — не без іронії — ще одне порівняння за аналогією: українство власними силами не змогло відбитися від нашестя ненажерливих орд половців, татарів, турків, росіян, тепер потерпає від нашестя таких же ненажерливих орд картопляного шкідника, а сутність його немочі та ж сама — брак злагоди, бажання одностайно стати на супостата, брак вміння організуватися на "останній і рішучий бій", байдужість до долі наступних поколінь...
Може, комусь така аналогія видається несерйозною? Мені — ні. Тому й запитую: чи здолає українство колорадського жука? Якщо таке відчуття в нас є, то є і надія, що за рівнем культури ми ще можемо дорівнятись до європейських народів...
Та чи хочемо ми до Європи? Тут я мушу не менш принципово запитати самого себе: а чи хочемо ми рівнятись на західних сусідів? Чи маємо в серці те, що кличе нас до Європи? Он наші сусіди поляки мали його і раніше, і нині мають. Росія теж взяла Польщу, як і нас, на аркан, прив'язала до своєї "тєлєгі" і майже два століття тягла до Азії. Та як тільки поляки вирвалися із соціалістичного "табору", вони притьмом побігли до "своїх" навздогін за Європою — до НАТО, до ЄС — надолужувати втрачене. Якщо десять років тому нам здавалося, що ми разом вийдемо на дорогу, що веде до храму західної цивілізації, то тепер з прикрістю бачимо, що наше відставання від поляків набирає розмірів прірви, Мине ще кілька десятків років — і пан поляк знову не захоче сісти з бідним українцем за один стіл...
На наше нещастя, ми дозволили "старшому братові" так твердо поставити нас задом до Європи, що зараз повертатися до неї обличчям вже ніби нема кому і нема що. Одна Галичина, здається, зберегла в пам'яті поколінь, як далекий сон, ті часи, коли навіть класики марксизму відносили її до територій з європейським способом господарювання, однак "продесяткована" більшовиками на предмет очищення від "схиляння перед буржуазним Заходом", вона сьогодні не має сил, щоб потягти за собою в Європу цілу Україну. Здається, навіть надії на повернення нема, бо "окраїні" Європи категорично не дозволить зробити цього "окраїна" Азії. Тобто самі ж українці, без силування зі сторони, схоплять галичан за штани та потягнуть назад "до небоги..."

ПРОКЛЯТТЯ КНЯЗЯ ІГОРЯ

Культурний обскурантизм не є ментальною рисою українців. Але ми проживаємо на такій території (буквально по обидва боки реального розлому несучих плит земної кори, що тягнеться від Києва аж до Криму), де не одне тисячоліття зіштовхуються між собою, смертельно ворогують, категорично розмежовуються, то миряться та взаємно переплітаються, часом вдало доповнюючи кращі риси суперниці, а часом спотворюючи їх, дві незмиренні цивілізації.
І як у цій круговерті ворожих одна одній культур має знайти себе, має жити пересічний українець? Як він може твердо стояти на землі, коли сама земна кора під ногами розламується, як може мати тверду життєву позицію, непохитну віру, чітке бачення принципів побудови власної держави, її орієнтації у світовому співтоваристві, якщо його ровесник із сусідньої області, міста, села, його сусіда чи співпрацівник, ба навіть рідний брат чи сестра часто-густо мають цілком протилежні погляди.
З нашої історії знаємо: київський князь Ігор загинув мученицькою смертю від рук своїх підданих, роздертий двома пригнутими одне до одного могутніми деревами. Дуже хотів би помилитись, але мені чомусь здається, що відтоді над нами висить княже прокляття. Кожен з нас на цій землі — князь Ігор і кожен приречений бути розп'ятим на двох непримиренних світах, до свого останнього подиху роздиратися їх штучно притягнутими до себе протиборчими культурами.
До речі, київські князі були... королями. Ми, українці, спрадавен мало переймалися своєю історією, тому елементарна реальність минувшини нерідко обертається для нас сенсацією. Виявляється, володарі Київської Русі були королями, а не князями! Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах мали офіційний титул королів, визнаний тогочасною Європою. Збереглося достатньо історичних, літописних документів, у яких німецькі, французькі, чеські, угорські, польські, грецькі (візантійські), ватиканські, арабські історики засвідчують їх королівські титули.
Збереглися документальні свідчення їх урочистого коронування. Королева Ольга — дочка болгарського царя Симеона, котрий певний час був візантійським імператором, тому і вона, і її чоловік Ігор їздили до Царгорода на коронування. Ярослав Мудрий мав титул імператора — саме такий титул був вибитий на одній із головних внутрішніх стін Софіївського собору на честь його коронування. Інакше й не могло бути, адже Київська Русь була найбільшою в Європі імперією. А імперією не могли правити князі — великі, середні чи малі, як ми донині їх зневажливо називаємо. Князями насправді титулували володарів невеликих уділів. Володар же усієї Русі автоматично, за правом спадкоємності ставав королем.
Переконливий доказ — королівський титул Данила Галицького. Він коронувався аж ніяк не тому, що Ватикан шукав його прихильності, а, так би мовити, за протоколом, бо після зруйнування Києва монголами офіційно став єдиним повноправним володарем Русі. Так само і його син Лев, онук Юрій. Ще доказ: дочки Ярослава Мудрого та його наступників були королевами Франції, Данії, Норвегії, Швеції, Угорщини, Чехії, Польщі, а європейські королівські двори з удільними князями не ріднилися.
Тут доречно запитати: як воно могло статися, що ми досі цього не знали? Дозволю собі контрзапитання: а що ми достеменно знаємо з власної історії? Навіть про головні, доленосні її події? Що ми знаємо про справжні мотиви вибору Володимиром Великим грецького обряду для хрещення Русі, про фактичні умови угоди Хмельницького з Москвою, про «зраду» Мазепи, про те, хто стояв за гайдамацьким рухом в Україні, за більшовицьким переворотом у Росії? Чого більше в нашому знанні про ці події: правди чи неправди?
Неправда, що кріпосне право було для селян тяжчим, ніж колгоспне ярмо. Неправда, що Четвертий універсал Центральної Ради був зачитаний на Софіївському велелюдному майдані (насправді, його зачитали в приміщенні Ради для вузького кола міністрів і широкі верстви населення про нього й не чули). Неправда, що день Червоної армії встановлений з нагоди перемоги петроградських червоноармійців над німцями під Нарвою (насправді, перемогу тоді здобули білогвардійці). Неправда, що на «вічному приколі» на Неві стоїть та сама «Аврора», що книжку «Як гартувалася сталь» написав паралізований Микола Островський. Неправда, що Сталін не готувався першим напасти на Німеччину. Тих неправд стільки, що ми досі всіх не знаємо. А що ми знаємо про те, хто стояв за розвалом Союзу? Маємо в головах лише фальшиві кліше, які нам, щирим та довірливим, утрамбувала туди імперська ідеологія Москви.
Такими методами і з такою ж метою діяла й імперська ідеологія Візантії, її правителі на той час, маючи за плечима величезний культурний і політичний досвід стародавніх Греції та Риму, на три голови перевищували простодушну Русь в інтригах, в експансивності, умінні проникати у внутрішні справи сусідніх держав. І робили це не мілітарною, а духовною зброєю, нав'язавши Русі після прийняття християнства кабальну угоду про грецьких патріархів, які століттями обставляли наші князівства переодягнутою в священицькі ризи імперською агентурою. Не треба думати, що тільки Російська імперія насаджувала в наші церкви свою агентуру, — греки вміли робити це не гірше.
Наші славні літописці — та ж грецька агентура. Той же Нестор був грецьким цензором. І, звісно, сумлінно виконував завдання своїх «шефів». Завдання мав чітко визначене: компрометувати в очах наступних поколінь русичів їхніх володарів, принижувати їх роль в історії, показувати їх невміння керувати державою, пороки, амбіції, чвари, міжусобиці, щоб підготувати маси темних аборигенів до переконання, що без мудрих греків вони нічого не варті. Таким чином переслідувалася мета духовно прив'язати Русь до колісниці своєї імперії як її сировинну базу, з якої грекам — природженим торговцям — дуже вигідно було вигрібати величезні багатства: хліб, мед, віск, хутро, прядиво, рабів. Греки принципово не визнавали королівських титулів наших володарів, присвоєних не ними, а Ватиканом чи імператорами Священної Римської імперії. Вони свідомо принижували їх до рівня князів — тобто незначних, непопулярних володарів окраїнних земель свого протекторату. Зазвичай дискредитували в очах сучасників і нащадків тих наших королів, котрі опиралися їхній експансії, як це робив Ярослав Мудрий, за що дуже шанований нами Нестор у «Повісті времяних літ» помстився імператорові, описавши його похорон як не варту уваги незначну подію.
Західні історики, дипломати—очевидці описали її так: три дні в Києві був траур, дружина, військо прощалися зі своїм великим полководцем, кияни в горі не покидали вулиць та площ ні вдень, ні вночі під безнастанне подзвіння всіх столичних церков і поминальні пісні монастирських хорів. А шпигун Нестор обмежився одним реченням: син Ізяслав загорнув тіло князя (не короля! не імператора!) у ряднину, поклав на сани, привіз до Десятинної церкви і запхнув у домовину... Чи не так само наші вороги описували славні діяння Хмельницького, Мазепи, Центральної Ради, Степана Бандери?
У всіх імперій один норов. Не встигла занепасти на півдні одна експансивна імперія, як на півночі стала на «диби» друга. Московських князів ніколи ніхто не коронував і королями не вважав і, ставши на зруйнованій монголами Русі головними володарями, вони самі присвоїли собі титули царів. Це означає, що вони знали про владні традиції Русі, як і про фальсифікацію їх грецькими літописцями та цензорами, однак ця брехня їх цілком влаштовувала. По-перше, вони ніколи не були прихильниками західної культури і всі оті коронації під егідою Ватикану та європейських монархів вважали підступною провокацією і ставились до них вороже. По-друге, назвавшись царями, аж ніяк не бажали признавати, що в якомусь Києві могли бути володарі вищі від них за рангом.
В ідеологій усіх імперій один почерк. Відтепер головними правителями Русі мали вважатися тільки і тільки московські царі. І вони дуже ревниво дбали про те, аби назавжди затерти славу Києва, підігнати його правителів під свій принизливий аршин. Про імперські амбіції московитів свідчать їх подальші вчинки: вони викрали з Києва старовинні королівські ікони (якими коронували тутешніх володарів), трон Володимира Великого з усіма королівськими аксесуарами, зруйнували тут усі церкви, в яких були написи на честь королів, привласнили собі Київський патріархат, а в XVIII ст. забрали з Десятинної церкви ще й мощі королеви Ольги і невідомо де поділи. Для чого? Щоб стерти з пам'яті українців останні сліди про нашу славну минувшину.
А що ж ми? «А ми були малі та голі», безправні й безсилі в чужому ярмі: «Якби то знаття! Може, так воно і було?..» А що ж славетний Михайло Грушевський, куди він дивився? Тільки туди, куди дозволив «старший брат»: у російські архівні документи, давним-давно відцензуровані київськими та московськими «несторами». До архівів європейських країн він права доступу не мав.
Добре, що знайшлися в нас історики, може, не такі славні, як Грушевський, але з правом доступу до королівських архівів Англії, Швеції, Норвегії, Франції, Данії, Ватикану, Угорщини та інших країн, і зуміли відстояти нашу правду. Щоб не бути голослівним, відсилаю читачів до праць професора М.Чубатого «Історія християнства Руси—України», «Жінка і держава» І.Кузича-Березовського, «Історія України» О.Субтельного.
До чого веду? До того, що все краще в нашій історії сфальшовано, заплямовано зміїною отрутою недругів. Сфальшована славна королівська минувшина. Сфальшована Хмельниччина і Гетьманщина. Сфальшована Українська помісна церква. Спаплюжена ідея вольності України гетьмана Мазепи і саме ім'я його двісті років паплюжилося в церквах, немало з яких він же і збудував. Дискредитовані визвольні змагання Центральної Ради, Директорії, ОУН—УПА. Що чистого, святого залишилося нам, аби ми могли передати його як найдорожчий скарб своїм дітям та внукам? Де той цілющий «дух нашої давнини», за яким так побивався Дмитро Донцов? Здавалося, із здобуттям незалежності ми в першу голову очистимо рідну історію, національний дух од фальші та брехні, вигранимо їх, як найкоштовніший самоцвіт, щоб сяяв святою правдою наступним поколінням.
Та не так сталося, як гадалося. Знову наші безхребетні «ідеологи» біжать до Москви узгоджувати, яку історію мають вивчати в українських школах українські діти, знову біжать до Варшави узгоджувати, як краще поставити пам'ятник окупантам, котрі розстрілювали наших батьків і дідів. Ми опустилися до того, що дозволяємо недругам цензурувати нашу історичну пам'ять і національну душу, і водночас плачемо, що в нас обмаль патріотів. Та патріотів так не виховують! Народ, який не цінує і не пам'ятає своєї історії, не має власного Храму, в якому живе його національна, священна правда, — не є державним народом. Без твердого національного духу не може бути міцного національного хребта. Ось чому тисячу літ ми були рабами, які лише час від часу міняли своїх рабовласників.
Ні, ми бунтувалися проти поневолювачів! Хто скаже, що ні? Ми затято бунтувалися, повставали, билися-рубалися, не шкодуючи життя! Жодна слов'янська нація, либонь, не має в своїй історії стільки бунтів, повстань, заворушень, скільки маємо ми, українці. Нехай той чи інший історик сяде та порахує на пальцях ті повстання — від Наливайка і до Бандери! Не вистачить йому пальців! Ні на руках, ні на ногах! А результат був один: не підготовлений тактично та стратегічно, не забезпечений мілітарно, замішаний на нетривких емоціях юрби, бунт неодмінно зазнавав поразки, після чого неволя закономірно ставала ще тяжчою.
Причини поразок поясню на такому прикладі. Коли лісоруби йдуть до лісу за деревиною, то, як правило, вибирають та вирубують найкращі дуби, залишаючи старі, криві дерева, безвартісну покруч. Найчастіше саме ті немічні кривулі і дають насіння та життя наступним поколінням дерев. Зрозуміло, що з того насіння чимраз рідше виростають красені-дуби. Усякі зайди-людиноруби приходили в Україну, як правило, під час наших бунтів-буреломів. Ми наче їм привід давали, наче сигнал подавали, що готові до вирубки. І людиноруби діловито вирізали з-посеред нас, українців, останнє, що ми мали кращого, глибоко пошкодивши наш генофонд. Звичайно, з часом природа виправить варварську шкоду, заподіяну тими людинорубами, але на те потрібні роки та роки.

ТРИЗУБ — СИМВОЛ ВІЧНОГО РОЗДВОЄННЯ?

Багато націй світу мають на своїх стягах—штандартах хрести. Герб України — тризуб — це теж у своїй основі хрест. Центральний стержень, поперечина. Та чомусь у перевернутому стані. На кінцях поперечин неначе крила — такий собі хрест у польоті. Чи, може, це руки, благально зведені до Бога? Чи руки, капітулянтськи підняті догори перед завойовниками?
Є й інший варіант. Михайло Грушевський стверджує (і йому нема причин не вірити), що тризуб — це родовий герб Рюриковичів і зображує сокола в піке. Нібито ватаги варягів мали на своїх знаменах такий знак, що відбивав їхню ментальність: робити блискавичні нальоти на свої жертви, як це робить сокіл на здобич. (Засвідчую особисто: коли яструб пікірує згори на горобця, він складається точнісінько так, як виглядає тризуб).
Що ж, сокіл так сокіл. Багато держав мають на своїх штандартах зображення хижих птахів. Візантія, Німеччина, Польща, Росія (аж з двома головами). У нас цілком може бути і сокіл. Але чому головою донизу? Не в злеті, а в падінні? Візьміть німецького гербового орла, відріжте дзьоб, перекиньте головою донизу — і отримаєте нашого сокола!
Під час такого експерименту мимоволі приходить до голови сакраментальна думка: чи не тому ми не можемо вибитися з негараздів, що позначені печаттю падіння, самі переставлені з ніг на голову і все, що робимо, так переставляємо? Досить повернути тризуб «головою» догори — і все тут же зміниться на краще? І будемо мати герб — символ стрімкого злету?
Сподіваюся, нікому не треба пояснювати, що я аж ніяк не наполягаю на проведенні таких експериментів над нашою національною святинею і чесно зізнаюсь, що зазвичай не вірю в таємничу силу всіляких сакральних, символічних, тотемних чи масонських знаків, тим паче не збираюся пов'язувати з ними доленосні переміни в житті суспільства. І все ж є якась загадка в тому, чому саме такий знак став нашим національним символом.
Пригляньмося до тризуба ще раз. Горизонтальна «підвалина» його — наша рідна українська земля. Центральний стержень — ми самі, наш народ. Вертикальні лінії праворуч і ліворуч — це два незмирні світи — західний і східний — як дві паралельні, що ніколи не перетинаються. Народ обома руками судорожно вхопився за них, бо між ними йому призначено жити, виживати, існувати і без кінця хитатися, не маючи ні сил, ні одностайного бажання бодай у прийдешньому пристати до котроїсь з паралелей. Так, мабуть, виглядав і князь Ігор, розіп'ятий головою донизу між двома деревами у свій трагічний час. Невже Божим Провидінням вибраний саме такий знак, щоб стати символом вічної боротьби і страждань, падінь і злетів нашого народу?

ТАК, УНІАТИ – МИ

Ми погано знаємо власну історію, навіть такий незаперечний факт, що церковна унія виникла на Західній Україні не випадково, не на голому місці чи зі злої волі підступних єзуїтів. Нам варто знати, що греко-католицька конфесія закоренилася в Галичині і на Волині ще... за сто років до хрещення Русі Володимиром Великим. І була вона первозданною, тобто не розколотою на «православну» і «кривославну». А прийшла до нас з Моравії, куди принесли її слов'янські святі Кирило і Мефодій. Мала вона тоді в Перемишлі, Старому Самборі, Бересті та інших містах своїх єпископів, сотні храмів, десятки монастирів, богослужіння рідною мовою, а не староболгарським суржиком, що документально підтверджено.
Це цілком закономірно, бо наші предки-галичани і волиняни могли скоріше переймати нову віру від більш цивілізованих західних сусідів, ніж їх східні брати язичники. Це — природне взаємопроникнення культур за часів, коли про демаркацію кордонів і «залізну завісу» ніхто поняття не мав. На жаль, Володимир Великий знехтував досвідом і можливостями західних українців, з політичних міркувань пішов на поклін до греків, впустив у свою країну візантійських митрополитів — агентуру імперських спец—служб, чим започаткував поступову залежність Русі від імперських зазіхань Візантії і нерозумне, програшне з усіх точок зору протиставлення її західному світові.
Берестейська унія — не капості підступних єзуїтів, польської шляхти, не зрада вузького кола єпископів-запроданців, як дехто ще й сьогодні помилково думає. Унія — це повернення до своєї, української церкви, з українською мовою богослужіння, з українськими ієрархами (а не з грецькими патріархами-резидентами чужої нам імперії). Таке ж відродження, як відновлення державності в 1648, 1917,1991 роках.
Одначе на теренах, приречених протиборством двох незмиренних світів на вічний розкол, цей славний історичний акт національної свідомості спричинився лише до ще більшого розбрату між українцями західними і східними, розбрату, підступно використаного нашими зовнішніми ворогами для заподіяння непоправної шкоди Україні.
Це не песимізм, а проста констатація факту. Українець західний віками жив по сусідству з європейцями — поляками, чехами, угорцями, австрійцями і не міг не відчувати впливу їх ментальності, культури, віри, способу життя. Чи є в тому його вина? Українець східний віками жив по сусідству з азіатами—половцями, монголами, татарами, росіянами. Природно, відчував вплив їх ментальності, культури, віри, способу життя. І це не його провина. Галичан не змогли змінити і п'ятдесят років тоталітарного режиму. Не уявляю собі, щоб хтось переконав мене, галичанина, перейти бити поклони до церкви Московського патріархату. Так самісінько мій тезка чи однофамілець з Харкова, Луганська, Херсона не перейде з тієї церкви до греко—католицької. Це майже неможливо, бо в нас «багатовекторні» хребти...
Так, ми — уніати. Обидва. Тільки я західного штибу, а він східного.
Така наша історична доля і така національна недоля.
Ми — вимушені уніати. І даремно думати, що тільки в релігійному аспекті. Наше уніатство давно перестало бути явищем суто релігійним. Наше, уніатство так само давно стало явищем морально-психологічним і соціально-політичним. Народ, який проживає в євроазійському міжпростор'ї, не може бути ментально монолітним.
Ми — уніати в економіці й господарюванні (приватна й колективна власність, індивідуальний і общинно-колгоспний метод господарювання), уніати в торгівлі (ось приклад роздвоєння по-тернопільськи: в центрі міста Grand-Базар. У назві супермаркету перше слово французьке, друге — татарське. Повна відповідність між назвою і змістом закладу: товари в ньому західного походження, методи торгівлі — східного). Уніати в культурі, в принципах державотворення, демократії та парламентаризму, в поглядах на минуле, сьогодення й майбутнє.
Ми — уніати в політичному, громадському й родинному житті і в дружбі, і в вірності, і в зраді. Чи може бути красномовніший приклад, як наше ганебне ставлення до рідної мови: половина українців душею за нею страждає, половина знати її не бажає, добровільно перейнявши чужомовне уніатство сусідньої країни. Отже, моя порада: якщо хтось зі східних українців в'їдливо назве вас, галичанина, уніатом, спокійно відповідайте: «Від уніата чую!»І дотепно поясніть неофітові, що ви обидва два чоботи — пара, тільки наставилися вони носками в різні боки: правий на захід, лівий на схід. І гризтися один з одним за віру, культуру, мову, спосіб життя, висміювати за схиблену ментальність — все одно, що глухому сміятися з німого, а кривому — з горбатого.
Обидва уніати — і західний, і східний — нещасні люди без стійкого національного хребта, без повноцінної національної ідеології. Навіть за роки незалежності ми так і не змогли визначити свою національну ідею.
Ось причина, чому на парламентських виборах 2002 року половина українців віддала голоси за уніата-західнянина Ющенка, половина — за уніатів-східняків Симоненка і Мороза. Ось причина, що за десять років незалежності не досягнуто і, мабуть, ніколи не буде досягнуто взаєморозуміння між ветеранами-фронтовиками і ветеранами визвольних змагань у Західній Україні, хоча і перші, і другі не шкодували життя за волю рідної Вітчизни. І перші, і другі — вірні сини України, кращі її сини. Але ненавидять одні одних, бо вони є уніатами різних культурних типів. Це наше безталання.
Без примирення уніатів обох культур в Україні не буде злагоди. І це сьогодні на нас, її патріотів, покладена відповідальність за те, що суспільство наше ніяк не може перетворитись на політичну націю. Та як примирити людей, котрі не поважають, не бажають чути одні одних? Он Петро І спробував «влізти» через вікно в Європу, та бажаного результату не досяг.
І все ж справа не безнадійна.
Нині ми є очевидцями активного проникнення паростків однієї цивілізації в іншу (негритянська музика Америки, японська електроніка, спорт, сприяння демократичним перетворенням). Принаймні політичні лідери різних країн декларують процес «європеїзації», впровадження валюти євро, єдиного економічного простору тощо.
До того ж, була в нас і друга спроба європеїзації. І то така, що змусила песимістів та скептиків змінити свою точку зору. Відомий англійський історик А.Тойнбі переконливо довів, що навіть комуністичний переворот у Росії — це акт стовідсоткового запозичення східною культурою інтелектуальних досягнень та ідеологій (марксизму) західної культури з подальшим її «збагаченням» ріками людської крові. А якщо в росіян нічого путнього з того запозичення не вийшло, то це наслідок слов'янської духовної роздвоєності: коли уніати-західняни намагаються, «задерши штани», бігти за світовим прогресом, уніати-східняни тут же тягнуть їх за штани назад...
Сьогодні ми переступили поріг третьої спроби. Не треба бити «вікон Європи», не потрібно кривавих переворотів, досить зробити все демократичним, парламентським шляхом, відкритим голосуванням народних депутатів — кращих з кращих синів і дочок України,
Кожному з нас не завадило б поміркувати, чому це в нас, незалежних, демократичних українців те, про що мріяли, не виходить. А заодно і про те, якою національною катастрофою це все може закінчитися. Бо уникнути її під загальну неприязнь, нерозуміння, недовіру, розбрат та чвари навряд чи вдасться.
Нам потрібно якомога глибше усвідомити хибність поділу співгромадян на уніатів західних і східних, на тих, хто знає, як єдино правильно жити по-європейськи, і тих, хто знає, як жити по-азіатськи, але не знає, як розумно і чесно жити по-українськи. Такий поділ ніколи не посприяє досягненню злагоди в суспільстві. Ми знаємо, до чого це призводило в минулому. Загроза поділу України на Правобережну і Лівобережну ще аж ніяк не минула. Час би нам зробити висновки. Щоб безхребетні не виховували безхребетних.
Великі нації ніколи не забували, що тільки патріотично вихована молодь — гарантія їх майбутньої слави та величі у світі. Саме так виховують своїх дітей французи, німці, англійці, японці, євреї і навіть поляки та росіяни. Наша нація, мабуть, невелика, бо донині не має чіткої програми патріотичного виховання підростаючих поколінь.
На виховання дітей, поза сумнівом, найбільший вплив мають батьки. Відтак — школа, громадськість (держава) і церква. Хто може сказати, який у нас реальний виховний потенціал цих сил і чи є вони надійними союзниками?
Дати дітям глибоке національне виховання спроможні передусім національно свідомі та активні батьки, котрі самі мають принципову (а не безхребетну) політичну позицію, добре знають рідну історію, самовіддано люблять свій народ, його добру, щиру, зболену душу і вміють прищепити цю любов дітям чистою українською мовою, а не базарним суржиком. Чи багато у нас таких батьків навіть серед тих, хто добре володіє рідною мовою? Наша школа не має міцного національного хребта. Вона «уніатська», в кожному регіоні по-своєму, працюють в ній педагоги з «багатовекторними хребтами». Звичайно, є серед них «значний відсоток» патріотів, але є немало й таких, хто в душі досі не сприймає незалежності України. Чого вартий один лише факт: віце-прем'єр Семиноженко їде до Москви узгоджувати з колишніми нашими колонізаторами (аби часом вони не образились!), як висвітлювати в шкільних підручниках з історії України угоду Хмельницького з Росією про співдружність і стратегічне партнерство, «зраду» гетьмана Мазепи, отамана Петлюри, голодомор, жертовну боротьбу повстанців ОУН—УПА.
Такого національного холуйства ще треба пошукати на світі. Ви можете уявити собі, щоб євреї сьогодні «узгоджували» з колишніми гітлерівцями принцип висвітлення в своїх підручниках історії голокосту, аби ненароком не образити останніх?! Це ж треба було синам і внуками тих, кого за дану Богом любов до рідної землі на смерть морили голодом, гноїли в тюрмах, розстрілювали без суду, розривали гранатами, розпинали на хрестах, виколювали очі, відрізали носи й вуха, закопували живими в землю, щоби нині якийсь Семиноженко «узгоджував» з колишніми їхніми катами «правду історії», як ті сини і внуки мають з барського благовоління та під цензурою «старшого брата» розуміти суть і значення жертовної боротьби своїх батьків і дідів.
Україна збирається й надалі виховувати козацьких дітей безхребетними, зденаціоналізованими холуями...
Молодь постійно чує від владоможців усіх рівнів гарні слова і постійно бачить їх погані діла. Патріотичний вплив громадських організацій обернено пропорціональний їх безликій кількості. Як і за Союзу, у владних структурах панує тенденція невідповідності слова і діла, коли думається одне, говориться друге, а робиться третє. Переконливий доказ безхребетності влади...
Ось громадськість обурюється, що з кіно-телеекранів на молодь щодня виливається лавина жорстокості, кривавого бруду американських кінобойовиків. І що ж? «Високочолі» йолопи з Міністерства культури та ще якихось парламентських комісій просто відбріхуються: мовляв, демонструвати ту варварську кінопродукцію вигідно (!), бо Україні за те платять високий податок на додану вартість (ПДВ). Мовою здорового глузду це означає, що ми продаємо чистоту душ своїх юних громадян за брудні гроші. (До речі, мої знайомі із США стверджують, що ту варварську кінохалтуру там майже ніхто не дивиться. Виходить, знайшли дурніших?). А пересічний українець з цього приводу має свою думку: Україну розграбували до такої міри, що вона змушена заробляти на хліб діячам від культури отаким шкідливим для здоров'я нації способом. Де він тут бачить турботу держави про виховання дітей?
І це ще не все. Протягом останніх років наші телеекрани «окупували» бойовики російського виробництва, що втричі перепльовують американські за своєю дикістю, жорстокістю, кривавістю та розпустою. Росія не така країна, аби доплачувати нам за їх показ ПДВ. Навпаки, в мене є підозра, що оті московські задолизи з міністерств та комісій ще їй доплачують за розтління юних душ нашого народу.
Українця нерідко звинувачують у відсутності почуття відповідальності, обов'язковості, єдності слова і діла. Відповідь на це однозначна: в нашій країні для кращого виховання людини умови ще не створені.

ЯК ЦЕРКВА БЕЗ ВІВТАРЯ

Здається, храмів у нас нині більше, аніж інститутів, університетів, академій разом узятих, але половина з них належить церкві чужої держави. Усі ми багато говоримо про чужі військові бази на нашій території, а храми, монастирі, лаври Московського патріархату — хіба це не духовні бази чужої країни? Ще невідомо, котрі з тих баз шкідливіші.
«Командири» московських духовних баз (серед їхніх монахів чимраз більше колишніх кадрових офіцерів) і сьогодні пориваються співати анафему Мазепі навіть попри офіційну заборону, а вже про виховання нашої молоді в національному дусі з ними і говорити неможливо. Спробуйте зайти до храму тієї ж Почаївської лаври і заторкнути цю тему, як дужі «качки» в монаших хламидах з чисто азійською ментальністю візьмуть вас під ручки і викинуть геть...
Друга половина храмів теж наполовину не українська і національні проблеми «місцевого населення» їх служителів просто не цікавлять.
Отже, вплив української церкви на духовне відродження нації, значення її як союзника батьків, школи, громадськості у справі виховання молоді поки що бажає кращого. Порівняйте з потужним впливом на суспільство польського костьола, заслуги якого у розвалі соцтабору та відродженні вільної Польщі визнані цілим світом.
В умовах незалежності Україна втрачає національний дух. Вона не має достатньої кількості носіїв національної ідеї, а власне, того Бога, в якого би всі однаково глибоко вірили і жертовно йому служили. Україна має поки що лише форму держави, не наповнену національним духом, без якого вона виглядає так само сиротливо, як церква без вівтаря.
Але ж у своїй недавній історії ми вже мали гідний наслідування приклад славної співпраці наших виховних інституцій. Результатом цілеспрямованих зусиль батьків, школи, церкви, громадських патріотичних організацій Галичини в першій половині минулого століття стало виховання нової людини — героя визвольних змагань, якій судилося врятувати в очах світу національну гідність українства в боротьбі за власну державність. І як би хто не ставився до ОУН—УПА, але, поклавши руку на серце, не може не визнати: таких самовідданих лицарів національної ідеї ми нині не маємо. А жаль...
Коли нині кажеш молодим українцям, що для України потрібно жертвувати собою, як жертвували їх ровесники-оунівці, що для цієї благородної праці потрібна незаплямована совість, чисті руки, а в серці — свята національна ідея, то на тебе в кращому випадку дивляться, як дехто на нові ворота, як на такого, що «впав з печі» і не знає життя, бо тільки круглий ідіот може жертвувати собою за отой «бардак», який панує довкола...
Та глибоко помиляється той, хто вважає, що сьогодні такі герої не потрібні. Україна ще не стала повністю незалежною. Якщо до 1991—го вона залежала від зовнішнього ворога, то тепер так само, якщо не більше, залежна від ворога внутрішнього, котрий поставив її багатство «на потік» розкрадання, банкрутства і розпродажу чужому капіталу, а її народ — на межу злиднів, безправ'я і вимирання. Такі герої потрібні для нелегкої боротьби за людські, громадянські права українця, за економічні, соціальні, політичні його права, яких йому навіть у незалежній країні ніхто добровільно не дасть, доки він сам собі їх не здобуде.
Ви подивіться на ту ж саму Галичину сьогодні. Вона має всі ознаки руїни. У занепаді промисловість і сільське господарство, соціальна сфера і культура, законність і мораль. 80 відсотків населення не мають засобів для гідного людини життя. Бюджетна сфера забезпечується власними силами на 30—40 відсотків, решту вижебрує у держави. Порожніють села і містечка, молодь, працездатні люди покидають рідну землю, виїжджають на наймитські заробітки за кордон. Батьки, матері — в наймах, на брудних безпросвітних базарах, залишені напризволяще їхні діти виростають пустоцвітом — пияками, наркоманами, повіями. Що з ними буде через десяток років? І що буде з усіма нами? Вважайте, як хочете, а мені чимраз більше здається, що така бойова, героїчна партія, якою була ОУН, сьогодні нам навіть потрібніша, ніж вона була потрібна в 30—40 роках...
Запам'ятаймо: без соборності духовної не буде в нас соборності політичної. А Храму соборності ми ще не збудували. Пригадую нашу розмову з митрополитом Філаретом під час установчої конференції Української партії в київському Будинку кіно. На моє наївне запитання, чому так виходить, що київські князі, козацькі гетьмани усвідомлювали державотворчу роль помісної Української церкви, ходили в походи під святими хоругвами, подаючи приклад духовної єдності народу, а президенти нової України ніби не усвідомлюють цього і не збагнеш, чи то вони такі затяті атеїсти, чи взагалі поклоняються чужим богам? У відповідь мудрий митрополит тільки сумно розвів руками...

ВІЧЕВІЗМ — ВІЧНА НЕЗГОДА

З дитинства ми шанобливо слухаємо розповіді старших людей про вічеві традиції предків як прояв народної мудрості і правдивого демократизму. Насправді, тими традиціями нам не варто дуже пишатися, бо це анахронізм з доісторичних часів, свідчення громадської «самодіяльності» відсталої спільноти за відсутності розумного керівництва. Європа, переконавшись у шкідливості для суспільства такого устрою правління, відкинула його ще за часів Римської імперії. Головна вада вічевого принципу — постійна незгода, некеровані вибухи емоцій, чвари, протиборства і, як наслідок, гальмування процесу державотворення, розвитку суспільства.
Найкращою ілюстрацією до цього твердження є сумна історія вічевого Новгорода. Для керівництва вічем новгородці щороку обирали двох посадників. Чому двох? А ви запитайте в наших рухівців, чому в їхніх обласних організаціях по 2—3 співголови і по стільки ж заступників? Бо така психологія юрби, де за відсутності «твердої руки» кожен хоче бути «гетьманом» (саркастичний афоризм: «Де два українці, там три гетьмани» — це закономірний наслідок вічевого демократизму). Два посадники так само мирилися між собою, як тепер миряться голови представницьких і виконавських органів влади. Психологія юрби не терпить одноосібного правління і силоміць перетворює співголів на інтриганів, руйнівників спільної справи, а щорічні вибори посадників (згодом кошових, гетьманів, голів колгоспів еts) лише породжували психологію тимчасовців, що більше дбали про власні інтереси, аніж про державні.
Сьогодні ні для кого не є новиною, що вічевий устрій погубив Київську Русь, Новгород і Запорозьку Січ. Коли Батий стояв під Києвом, а московський князь Іван III під Новгородом, у тих містах засідали галасливі віча. До спільної думки так і не прийшли, бо у вічевому хаосі вона не може народитися. Не може тому, що демократизм віча — це та мутна вода, в якій завжди вирують опозиційні амбіції, в якій ворог завжди може розплодити свою агентуру, сформувати за гроші свою фракцію, партію, п'яту колону для розколу тієї демократії зсередини, нав'язання їй вигідних для себе рішень чи неприйняття невигідних.
Підкуплена московитами новгородська чернь вже відчиняла брами міста, а віче все ще сварилося, що робити. Підкуплені Батиєм євреї відчиняли брами Києва, а віче все ще сварилося. Підкуплений росіянами протоієрей на козацькому колі намовив кошового Калнишевського здати останнім Січ без бою, бо росіяни, мовляв, брати по вірі, нічого поганого козакам не зроблять. Нещасний кошовий повірив...
Лише перехід у системі управління з позицій вічевого безголів'я на позиції абсолютизму міг порятувати Новгород, Київ, Січ від загибелі. На жаль, цього не сталося з причин усім нам добре відомих: нам завжди бракувало розумних, сильних особистостей, здатних надовго встановити абсолютну владу, як це вміли робити золотоординські хани, турецькі султани, російські царі. Абсолютизм — не панацея, але погодьтеся: якби Україна ще від київських королів зберегла абсолютну монархію, то значно менше мала б «вічевого демократизму» і «народовладдя» та й не стала б такою руїною, якою є сьогодні.
Народна маса поза вічевим колом за своєю природою інертна. Які би громи емоцій та блискавиці закликів не вирували на мітингу, після його закінчення майже ніщо не змінюється. От у нас негаразди, до критичної межі впав рівень життя — і що бачимо? Населення мовчки терпить «може, так і треба?», самотужки дає собі раду, пристосовується до біди, покірно шукає засобів до виживання, сподівається ліпших часів, але не організовується ні до боротьби з тими, хто брутально викинув його за межу бідності, розікрав і далі розкрадає народне добро, ні з тими, хто в цій ситуації свідомо не хоче нічого змінювати, щоб собі не зробити гірше. Терпляче чекає, коли з'явиться рятівник, знайде вихід, виведе з ями.
Населення в нас яке є, таке є і буде. Воно не може замінити провідника, це не його функція, і вимагати від нього такої заміни нерозумно. А провідника нема. Натомість на його святе місце набивається ціла юрба (у нас же народовладдя!) демократична, соціалістична, (об'єднана), комуністична, ліберальна (кримінальна), якій, як і кожній юрбі, знову ж таки потрібен провідник. А його і тут нема. І так далі, немов у тій пісеньці «У попа була собачка...»
До речі, за світовою статистикою цивілізоване обличчя сучасного суспільства на 80 відсотків залежить від провідної еліти і лише на 20 відсотків — від народонаселення. Каменярі теж спричиняються до побудови храму, — писав філософ Сковорода, —але не вони творці його. Храм будує той, хто виносив у голові його задум, склав проект, організував процес будівництва. Без нього всі задуми, проекти, будівельні матеріали залишаться мертвою купою, а каменярі без роботи.
Ми не мали і не маємо політичних геніїв, бо самі — вічеві демократи — страшенно не хотіли і не хочемо їх мати. Тільки не стало Хмельницького, як полковник Пушкар з кошовим Барабашем підбурили голоту проти цвіту нації — тих Богданових соратників, котрі мали європейську освіту, бойовий досвід учасників 30—літньої війни в Європі і переможних битв з польською шляхтою. Вирізали, «аби не були дуже розумні...»
А росіяни, треба визнати, люди кмітливі, скоро підмітили глибоку «священну ненависть» українців до всього кращого, що вони мали, та й цілком логічно вирішили: чому б не помогти «молодшому братові» в його «праведних ділах», котрі їм так на руку. Ініціювали гайдамацький рух, аби остаточно позбавити українців голови, тобто навіть тієї мізерної, порівняно з іншими народами, освіченої, національно свідомої панівної верстви, яку ми ще мали. Коли ж і їм набридло те «мокре діло», подбали, щоби ті голови взагалі не виростали. Щоб жодного більше Мазепи і Петлюри! А темна маса нехай собі «тусується» на вічах, зборах, сходах, нехай оті природжені вічовики викричаться досхочу, випустять «пару» та завтра знову йдуть до своїх волів та колгоспів.
Свого зневажливого ставлення до нас росіяни не міняли ні за царів, ні за імператорів, ні за генеральних секретарів. Майже ціле минуле століття українським школярам вбивали в голови, що найбільш національно свідома українська еліта — запеклий ворог свого ж народу. Те ж саме зневажливе ставлення бачимо, коли Москва домагається усунення з посад зорієнтованих на захід міністра Бориса Тарасюка, «американського підкаблучника» Віктора Ющенка, погодження текстів наших шкільних підручників з історії.
Що ж, росіяни, як усі нормальні люди на світі, цілком справедливо в душі зневажають тих, у кого нема почуття національної гідності і честі.
А що ж наш парламент? Наші політичні партії? Чому не протестують? Чи не через синдром вічевізму? Та наш парламент — це постійно діюче віче, наскільки крикливе, настільки й безплідне. А незліченна кількість і незмиренність наших політпартій — з того ж поля ягоди. Цілком очевидно, що в них є достатньо вічевого елементу, здатного через власні розгнуздані амбіції, з чужої намови чи на чужі гроші витворяти те ж саме, що зазвичай витворяли в нашій історії підкуплені ворогами запроданці. Там є достатньо вічевих охлократів, готових ініціювати колотнечу, колотися на непримиренні меншості, об'єднуватися в претензійні, але безплідні більшості, продаватися з одних фракцій в інші й у такий спосіб нівелювати та гальмувати прийняття парламентом життєво важливих законів, украй необхідних для активізації економічних реформ. До речі, як на те навіть офіційний друкований орган Верховної Ради називається... «Віче».
Прийняття яких законів сьогодні вкрай необхідне для України? Маємо готовий і доволі переконливий приклад наших західних сусідів — поляків. Кілька років тому вони як розумні люди спокійно і виважено прийняли в сеймі та започаткували на практиці цілий пакет назрілих реформ: адміністративну, бюджетну, податкову, банківсько-кредитну, земельну, підтримки і правового захисту малого та середнього бізнесу. І що принципово важливо: провели люстрації — перевірки громадян (аж до президента) на причетність в минулому до колишніх спецслужб. У результаті цих реформ вийшли на широку дорогу суспільної злагоди і розвитку і впевнено прискорюють крок свого поступу І це не є якийсь специфічно «польський досвід», закони розвитку суспільства об' єктивні й універсальні для всіх. Не розуміє цього лише розумово недорозвинена людина. Але спробуйте послатись на успіх поляків на нашому вічі, мітингу, зборах. У кращому випадку вас просто не зрозуміють.
Маємо новий склад парламенту. Чому б йому за прикладом сусідів ще до кінця цього року не прийняти цих законів, сформувати під їх оперативне впровадження новий уряд та нарешті витягти Україну з кризи? Запевняю вас, що він не зробить цього. Можу навіть запропонувати чіткий критерій оцінки парламенту: прийме він до кінця року пакет названих законів — значить це парламент наш, український, йому болить доля народу, не прийме — доля народу йому байдужа. Є в мене ще страшніша здогадка: Україна нині настільки розграбована, розвалена та занедбана, що навіть прийняття найкращих законів не гарантує їх ефективності. А знайомі високопоставлені працівники обласних рад та адміністрацій і не приховують: при існуючій владі ці закони прийняті не будуть...
Звідси висновок: якщо новий парламент — обличчя нашого суспільства, то це обличчя чимраз більше набирає рис вічевої розгнузданої морди як об'єктивного віддзеркалення нашого життя — безхребетного, незгідливого, безтолкового... А ми, телепні, ще загадуємо: чи не перетворити б нам президентську форму правління в парламентську...

ЗРАДА ВІРИ І ВОЛІ БАТЬКІВ

Кожен народ має від Всевишнього таку долю, якої заслуговує. Святе Письмо тисячоліттями застерігає християн, що Бог не прощає людям зради віри і волі батьків і тяжко карає винних. На нещастя, в нашій історії тих зрад не бракувало. І Божої кари теж...
Як гадаєте, скільки разів Україна приймала християнство? Відкинемо той факт, що багато хто серед нас його ще й досі не прийняв, а згадаємо лишень офіційні факти хрещення.
Першим засіяв зерна християнства на Русі князь Аскольд —уславлений військовою доблестю данський лицар, посаджений хозарами на київський престол для збору для них данини з місцевих племен. За літописом, 1 жовтня 860 року князь хрестив свою дружину (військо) і челядь. Сьогодні важко сказати, навіщо це було ставленикові хозарів (останні сповідували юдаїзм), та якби задум Аскольда вдався, Україна за фактом хрещення випередила б чимало європейських країн. Однак «правовірний» язичник воєвода Олег не зрозумів хитань князя між хозарським та християнським світами, самого Аскольда вбив, хозарів розгромив, християнські общини розігнав і на ціле століття «закрив» справу європеїзації Русі.
Аж через сто років спробу знову «відкрити» справу зробила королева Ольга. Поза сумнівом, сама була християнкою, але Царгорода, що гнобив її рідну Болгарію, не любила, тому в 962 році попросила імператора Священної Римської імперії Оттона І прислати до Києва єпископську місію для переговорів за «круглим столом» стосовно «європейського вектора» Русі.
Не судилося. Рідний син (чи внук?) Святослав зрадив віру і волю матері, брутально вигнав єпископа Адальберта з Києва, наказавши в дорозі вбити кількох місіонерів, аби скоріш «виміталися» з його володінь. Після того «міжнародного скандалу» німецький історик записав, що русичі — нечесні люди і з ними не варто мати справу.
Минуло ще чверть століття. Коли Володимир Великий хрестив Русь, то добре усвідомлював, що прийняття народом нової віри — справа не одного року, але і він не міг передбачити, як довго вона триватиме. Ви тільки подумайте: у написанім через двісті років(!) після хрещення «Слові о полку Ігоревім» жодним словом не згадано християнського Бога, саму цю віру, церкву, її святих та служителів. Релігійна основа поеми — поганська! А з Чернігова до Києва — рукою подати!
Берестейська унія — благородне прагнення патріотів рідної землі мати помісну Українську церкву. Не польську, не російську, а українську! Що би ви не казали, а греко- католицька церква на ділі довела, що вона була і залишається найбільш національною з усіх християнських церков в Україні. Російські імператори знищили «неблагонадійну мазепинську» церкву і силоміць перехрестили українців на віруючих Московського патріархату. Силоміць чи ні, бо фактор зради українцями віри батьків, зради національної церкви на користь чужої тут теж присутній.
У 1946 році на Львівському свято-беріївському соборі галичан «дохрестили до ноги». В 1991—му беріївські недобитки відхрестилися назад, але вже далеко не всі — багато хто з власної волі зрадив віру батьків. Скажіть, шановні братове, передусім ті, хто за гроші готовий міняти конфесії, як старі панчохи, — скільки разів «щирого українця» можна хрестити?
Із зрадою віри батьків усе зрозуміло. А як із зрадою батьківської волі? Імператор Ярослав Мудрий мав аж вісім синів. Перед смертю звелів їм заприсягнути на Євангелії, що жоден з братів не посягне на землю брата і не піде війною на брата. Та вже наступного дня по похороні батька старший син Ізяслав ламає присягу і кладе початок безнастанним братовбивчим війнам між князями. Божа кара за зраду батькової волі не забарилася: це був початок занепаду імперії під назвою Київська Русь.
Богдан Хмельницький окремого заповіту не залишив, але всім було зрозуміло, яку політику він провадив і що заповідав нащадкам своїми героїчними ділами, скількох жертв народних коштувало те, чого досяг. І що ж? Один його наступник — Виговський — зрадив волю батька Хмеля на користь поляків, другий наступник — Брюховецький — на користь московитів, а рідний син Юрась вибрав собі за духовних батьків турків.
Таке Богданові і в страшному сні не приснилося б! Заслужена кара не забарилася не тільки для запроданців, а й для всього козацького роду.
Про гетьмана Мазепу — інша мова. Так, він невдало підготувався для боротьби з Петром І, чим спровокував національну катастрофу, загубив і ті вольності, що їх тоді ще мала Україна, остаточно штовхнувши її в невільниче ярмо. Але сталося це не тому (і я наполягатиму на такому твердженні), що Мазепа зрадив свій народ, а тому і тільки тому, що народ зрадив Мазепу. Не зрозумів чи не захотів зрозуміти його патріотичних намірів, не запалився його ідеєю самостійності, не відгукнувся на заклик до бою за волю, не усвідомив історичного, доленосного значення моменту, слушності нагоди остаточно утвердити власну державу.
Колись французький письменник Меріме зауважив про Хмельницького, щоб той був великим полководцем, але не зажив світової слави, бо належав до темного народу, а темний народ — поза політикою. Це ж саме можемо сказати і про Мазепу.
Моя підозра утвердилась, як в історичних матеріалах тієї доби натрапив на такий факт: напередодні Полтавської битви запорожці ночами в'язали сонних шведів і... продавали москалям за горілку!
Навіть коли за рік до Полтави москалі дощенту спалили столицю Батурин, вирізавши всіх стариків, жінок і дітей, у їхніх чоловіків та батьків (мабуть, від тієї московської сивухи) не появилося цілком природного бажання відплатити ворогові за наругу.
Натомість знайшовся психопат Ґалаґан, що під час приступів «білої гарячки» особисто показував московським «командам зачісткі теріторії», де ховаються козаки-втікачі з полтавського поля бою...
На моє глибоке переконання, незалежна Україна мала би попросити в гетьмана Мазепи прощення за зраду. За те, що відвернулася від нього в трагічний час, продала його ворогові за чарку сивухи, двісті років байдуже дозволяла проклинати його ім'я в церквах, що він сам для неї збудував.
І нещодавно така нагода трапилася, коли в Батурині перезахороняли останки гетьмана, привезені з Румунії. Саме того дня над домовиною гетьмана від імені всієї України першим мав попросити прощення в Мазепи наш Президент. Після нього це мали б неодмінно зробити лідери національно-патріотичних партій. Поети, драматурги, композитори мали б створити поему, драму чи оперу під гаслом «Прости нас, батьку!». Це був би унікальний витвір в історії світового мистецтва!
Не здогадалися... Чи дочекаємося ми колись таких президентів і поетів? Скоріше хіба дочекаємось чергової зради...

САМІ СЕБЕ ЗВОЮВАЛИ

«През незгоду всі пропали, самі себе звоювали». Ці слова гетьмана Мазепи були актуальними і за його життя, і залишилися такими донині. Зрада волі і віри батьків завжди вела нас тільки однією дорогою — до поразки.
Одразу після Полтави Петро І звелів Московському патріархові «викурити» з України греко-католицьких «єретиків», котрі на той час поширили свій вплив аж за Дніпро і мали в Києві свій єпископат (до речі, одним з єпископів був прямий предок митрополита Андрея Шептицького). Завойовник добре розумів, що дух цієї церкви — це дух українського патріотизму і націоналізму чи, як він сам висловлювався, дух «мазепинства». Його вірна послідовниця Катерина II переслідувала «уніатів», як радянська влада — дисидентів та правозахисників.
З намови московських попів і на російські гроші голота східноукраїнських регіонів час від часу вибухала бунтами проти «засилля уніатів». Повстанські ватажки Голий, Грива, Медвідь, Жила, Подоляка, Гаркуша прикривали своє запроданство від народу тим, що нібито продовжують справу «батька Богдана». Та це неправда, бо Хмельницький мети переслідування уніатів перед собою не ставив.
Добре відоме нам зі шкільних років повстання Залізняка—Гонти було кульмінацією гайдамацького руху перед зруйнуванням Січі. Після того, як гайдамаки зробили свою чорну справу в розгромі українського патріотичного духу, великороси роззброїли їх, повиривали ніздрі, на чолі кожному випекли тавро—літеру «В» (вор) і відправили на довічну сибірську каторгу, щоб, бува, не проговорилися, з чиєї намови бунтували. Що ж, Божа кара за зраду несправедливою не буває...
Чи перевелися гайдамаки в Україні? Засвідчую як очевидець: на північ і схід од Галичини українські селяни і зараз при появі греко-католицького священика з його українською (!) мовою богослужіння готові хапатися за кілки та вила, грудьми захищати російськомовного «батюшку», бо такі, мовляв, наші народні традиції. Як гадаєте, чи не так само ці темні люди захищатимуть «народні традиції» України від її схиляння до європейської культури, членства в ЄЕС, вступу до НАТО?
Самі себе звоюють, аби тільки «батюшки» підмовили...
«Не так тії воріженьки, як добрії люди!..» Україна має в своїй історії страшні факти національної зради — цілком свідомої, добровільної, холуйської, коли до неї навіть ворог не силував, факти «звоювання» багатьох поколінь співвітчизників протягом віків, отруєння їх національної свідомості з дитячих літ, що незрівнянно страшніше від зради батуринського сотника Носа чи полковника Палія...
У роки гетьманування Петра Дорошенка архимандрит Печерської лаври Гізель з власної волі, без намови Москви видає «Синопсис», що за змістом був, по суті, першою історією України. Блудний отець чорним по білому пише, що прямими спадкоємцями Київської Русі є московські князі і царі, про Козацьку державу, про Хмельницького й не згадує, нема в його облудному творі навіть назви Україна, зате настирно стверджується, що «Малая Русь», тобто Малоросія є окраїною Великої Росії.
Усі тодішні початкові школи були при церквах, а це означає, що «Синопсис» свідомо написаний як підручник історії рідного краю для багатьох поколінь українців, аби з дитинтсва знали, що ніякої України нема, що їх батьківщина — Росія, а вони самі «малоросійське» плем'я Московської держави. Що це не був випадковий захід, свідчить такий факт: за наступних 150 років цей отруйний для багатьох поколінь українців (цвіту нації, освіченої її верстви!) твір московського блюдолиза перевидавався 32 рази загальним накладом 300 тисяч примірників. Тобто не було, мабуть, учня-українця, якому би він не отруїв національну свідомість.
Минуло трохи більше століття і київський митрополит Миславський знову ж таки добровільно, з власної холуйської волі запровадив в українських церквах і церковних школах російську мову як державну і обов'язкову... замість національної мови. Зрада цих православних отців-запроданців заподіяла українській нації незрівнянно більшої шкоди, аніж вікові набіги татарських орд, ворожі армії та воєнні поразки. Так московські задолизи гірш ворога нищили душу України, виховували безбатченків, вчили козацьких дітей вважати російського царя за батька, а москаля за «старшого брата». І це тривало майже два століття! Аж до гнівного окрику Тараса Шевченка: «Ви моголи», до рятівного слова пророка, якого Україні послало небо, бо сам він з тих облудних, запроданських церковних шкіл вирости на пророка не міг.
Сьогодні ж якийсь Семиноженко так само добровільно, з такого ж холуйського власного бажання збирає нових гізелів, миславських, толочків, аби під цензурним оком тієї ж Москви й надалі виховувати покоління українців зденаціоналізованим волячим стадом, манкуртами та безбатченками. Чи дочекаємось нового Тараса, щоб урятував честь і гідність українства від такої ганьби?!
Коли збагнеш усю бездонну, безнадійну глибину того національного нещастя, в якому животіла Україна в післямазепівську епоху, починаєш глибше розуміти причину багатьох наших поразок і зрад. Після того вже й не дивуєшся, що Грушевський з Винниченком у 1918 році, зрадивши заповіт батька нації Шевченка, одним розчерком пера розігнали патріотичне українське військо, котре саме, стихійно, на голому ентузіазмі ставало на захист самостійної України. Ми нині до небес підносимо славу героїв Крутів — мізерного загону гімназистів та студентів, котрі тільки те і вміли, що красиво вмирати під багнетами більшовиків. А де ж кадрові, фронтові наші частини? Їх ще до Крутів похоронили Грушевський з Винниченком, чим самі звоювали і себе, і рідну неньку—Україну. Цілком логічно для «патріотів», вихованих на церковно-приходській історії гізелів та миславських.
Так само, на жаль, вчинив і Петлюра з галичанами. Знаю про це з розповідей батька — учасника походу Української Галицької Армії на Київ, чотового, особисто відзначеного Петлюрою за бойові заслуги. Порівняйте: маленька Галичина, де вплив мали західна культура, греко—католицька церква, «Просвіта», де в пошані були славна історія народу, полум'яне слово Шевченка і Франка, у 1920—му, коли вирішувалася доля нації, змогла виставити на підтримку Директорії стотисячну армію добровольців. А яку армію виставила в десять разів більша православна Україна? Розігнала і те, що мала...
УГА вже дісталася Фастова, коли раптом страшна вість облетіла її курені: Петлюра віддав Галичину і Волинь полякам! Виходило, що всі стрільці армії є підданими ворожої їм країни, з якою вони недавно так нещасливо воювали, і не мають права перебувати на землі такої рідної, але вже чужої їм України. Чи появиться колись у нас власний Шекспір, щоб описати всю глибину трагедії молодих патріотів?
Через кілька днів УГА перестала існувати. Одурені, зраджені своїм кумиром, ображені до глибини душі галичани сиротами розповзлися по світу та так сиротами й покинули його в повній забутості й безнадії. Батько мій у хвилину задуми наспівував все одну і ту ж пісню: «Там, серед поля гнеться тополя та й на стрілецьку могилу...» То було все, з чим він і прожив життя...
Я донині запитую себе: якою ж то логікою керувався тоді Петлюра? Купити собі підтримку чужого народу, до того ж, нашого вікового недруга, ціною відмови від підтримки власного народу? Ні, не більшовики перемогли Петлюру, а він сам звоював себе одним нерозумним кроком...
Історія любить повторюватися. Особливо в Україні. Пригадаймо: 1991 рік, тисячі і тисячі галичан йдуть у східні регіони бити в дзвони Незалежності. І майже ніхто зі східних регіонів — до нас. Чи їм не потрібна була незалежність? Пояснення просте: ще два-три десятки років московського дурману про «світле майбутнє» — і галичани теж нікуди не поїхали б, і їм байдужа була б незалежність, як байдужа вона отим українським (!) аборигенам, знайденим нещодавно в лісах Чернігівщини.
Історичні паралелі на нашій землі й надалі не перетинаються. Приклад — парламентські вибори 2002—го. 95 відсотків галичан та волинян підтримали своїми голосами Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко. Бо це люди нового покоління, сучасного європейського мислення і бачення виходу країни з кризи, це не порослі мохом вчорашнього дня партократи та дисиденти, а нова генерація керівників, яких ми вже бачимо в Росії, Польщі, Угорщині і якої чекає на нашому владному Олімпі прогресивний світ. Не заперечую, є в «галицькому феномені» й елемент ілюзії, що вдієш, маємо те, що маємо, та результат виборів — це насамперед наше задеклароване волевиявлення, яких керівників держави ми хочемо мати в Україні. Східна Україна усвідомила це раптом на 10—15, а в окремих регіонахледве на 5 відсотків... Ні, не вороги, а ми самі не даємо одні одним будувати власну державу.

ЗРАДА ВЛАСНОЇ ДУШІ

Інформація для роздумів: сьогодні на світі серед українства метисів більше, ніж неметисів. І перспектив зворотнього процесу не спостерігається.
Звернемось до фактів. Після першого всесоюзного перепису населення у 1929 році за статистикою українців було 82,5 мільйона, росіян — трохи більше 81 мільйона. Кажуть, Сталіну результати перепису страшенно не сподобалися: «Хохлов слишком много!» Чи не тут криється одна з причин організованого «рідною партією» голодомору саме для нашого народу?
Наступний перепис через десять років зафіксував зовсім інші показники: українців — 69 млн., росіян — сто з лишком. І це —після приєднання густонаселеної Західної України! Зрозуміло, голодомор, репресії. Але не тільки! Післявоєнний перепис засвідчив, що українців стало ще на 15 млн. менше. Зрозуміло, війна, еміграція. Але знову ж — не тільки!
Мільйони українців, як відомо, проживали в прилеглих до України областях Росії, Білорусі, на Кубані, в Північному Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході. Виявляється, під час переписів більшовики записували їх росіянами, не питаючи згоди. Зламані фізично і духовно голодомором, репресіями, продесятковані кривавим режимом , люди навіть не протестували. Російський дракон пожирав українців десятками мільйонів. В умовах брутальної русифікації безборонний українець думав передовсім про те, як би вижити.
Любов росіян до «зачісток» у всі часи однакова: і за брежнєвського перепису населення рештки українців на теренах Росії остаточно, не питаючи згоди, зачислили до росіян. Наслідки для нас катастрофічні: в незалежній Україні залишилось ледве 36 млн. українців. Куди поділася решта? Пішла в «метиси».
Чому так сталося? По-перше, українець — людина бездержавна, не має міцного коріння, твердого грунту під ногами, стійкого хребта. Гнеться, куди вітер віє. Звідси його рятівна риса — пристосовництво. Мій дід ще на початку минулого століття кілька років «продавав свою робочу силу» одній із нью-йоркських металургійних фірм, а відтак усе життя подивляв, які українці здібні пристосуванці: «Німець завжди залишається німцем, італієць — італійцем, а українець уже через півроку вдає з себе чистого американця».
По-друге, наукою доведено, що найлегше асимілюються люди одного типу культури. Десь у Японії українець довше зберігав би свою національну ідентичність, але в«братній» Росії це майже неможливо. Подібна мова, побут, віра, школа, подібні звичаї', навіть злидні. Для бездержавного українця це справжня пастка.
По-третє, чужина є чужина. Раніше чи пізніше (якщо ти не єврей) вона засмоктує і не таких «здібних пристосуванців», буквально змушених переймати чужу мову, культуру, звичаї, співати чужий гімн. Перші емігранти ще тішать себе надією, що колись настануть кращі часи і вони повернуться на рідну землю. Та кращі часи не настають, підростають діти, одружуються з автохтонами, внуки-метиси вже мають «чужі» імена, для них Україна —далека чужина, а рідною стала чужа земля. Так і з'являються серед високопоставлених російських посадовців перекинчики типу Кириєнка, Христенка, Починка, серед генералів — Лебідь, Шпак, Подопригора, діди чи батьки яких були українцями, але вони вже «ісконно русскіє». Трохи довше тримаються українці західної діаспори, але за кілька десятиліть чужина і їх поглине...
Українство занепадає двома шляхами — метисації та асиміляції. Масова метисація — це фізичне розчинення (як розбавлення пива водою) національного генофонду, це переважно добровільне прямування нації в небуття. Асиміляція в нас була і насильна, і добровільна. Насильницьку асиміляцію деякі історики прирівнюють до... кастрації, кінцева мета якої — перетворення народу в байдужого вола. Це ми вже проходили під гучними гаслами про розквіт в умовах «дружби народів» української національної культури.
Якщо добре організувати справу, то уярмлений люд уже з третього покоління починає добровільно асимілюватися (або самокаструватися) — і процес пішов. Та як би ми не співчували нещасним уярмленим, які б об'єктивні причини для виправдання їх метисації й асиміляції не називали, а зрада свого роду залишається зрадою. І тільки.
Ні асиміляція, ні метисація, як кожна зрада, не дають нічого вартісного, не народжують нової людини, нового етносу. Такі процеси, як правило, відбуваються між двома народами — сильним, «з чоловічим началом», який ґвалтує слабшого, «з жіночим началом», що слугує для нього підстилкою. Хто в нашому випадку є підстилкою, неважко здогадатися. Найсумніше є те, що в підстилки вже не народжуються «вірні сини та дочки», вона стає наче бездітною, а зростає тільки смертність. Та й те, що народжується, більше нагадує непотріб...
Це ж бо вони, наші рідні метиси голосують за відновлення Союзу, за надання російській мові переваг над українською (до речі, депутати Харківської міськради проголосували за відновлення на фронтоні своєї мерії прапора і герба УРСР), за ординський інтернаціоналізм (вони ж бо і є інтернаціоналістами ще в утробі матері). Це з їх глухонімих «синівських» обіймів ледве вирвалась бідолашна Україна під час президентських виборів 1999—го, але задихнулася в них «Наша Україна» під час парламентських виборів 2002—го...
Те, що ми — зметисований етнос, світ знає давно і чомусь краще від нас самих. Приміром, відомий у минулому Карл Маркс відкрито писав про це. На думку «пророка комунізму», українство — не нація, а «етнічне сміття», яке змете з лиця землі пролетарська революція або воно саме зникне внаслідок метисації, тобто його поглине інший етнос, передусім російський... Отже, Маркс знав, що казав?..
Сьогодні очевидним стає той факт, що в умовах незалежності українство денаціоналізується чи не швидшими темпами, ніж за колоніального режиму. Чим це пояснити?
Зрада душі починається із зради рідної мови. Мова — душа народу. Слово матері — слово Бога, що народжує, плекає, формує душу. Якщо не впустити його до серця змалку — душа буде червива. Якщо мати не знає рідної мови, то про патріотичне виховання дітей шкода говорити. У школі, де панує не наша мова, в церкві з її старовірським суржиком українська душа почуває себе емігрантом. На превеликий жаль, саме в роки незалежності, коли нас до зради душі ніхто не силує, українська мова різко втрачає свої позиції. Здавалося, вирвавшись на волю, українці за прикладом поляків, чехів, прибалтійців кинуться відроджувати свою понівечену асиміляцією мову, очищати її від суржикового сміття. Та сталося якраз навпаки. Коли сьогодні чую, як з екрана телевізора «штокають» на «общепонятном» типи з прізвищем Галушка, Макух чи Цибух, то, далебі, не знаю, чи мені сміятися, чи хапатися за валідол. А ще здавалося, мільйони українців з усіх діаспор негайно масово повернуться до рідного краю, аби всією громадою будувати власну державу, якої стільки віків добивалися. Навпаки, автохтони ще масовіше стали її покидати...
І на своїй землі, і в діаспорі українці рідною мовою не дорожать, не захищають, як того сподівалося, від утисків та принижень. Навпаки, материнську мову й надалі заганяють до хліва, скніє національна преса, книгодрукування, театр, естрада, зате саме ці галузі російської культури почувають себе в Україні чи не краще, ніж на «родінє», а єврейські концерти на великі релігійні свята стають у нас традиційними.
Чи можна уявити щось подібне в Литві, Латвії, Естонії? Або щоб у польському костьолі богослужіння відправили російською? До речі, якщо на початку минулого століття у Варшаві не було жодної державної польської школи, то під кінець століття не стало жодної російської школи. Латвія з Естонією планують таку «чистку» до 2007 року.
Ми теж маємо якийсь безхребетний «Закон про мову», але, як звикле, ніхто його всерйоз не сприймає. Порівняйте, як виконують закон про мову поляки і як ми, і ви все зрозумієте.
Торішньої осені кафедра українознавства Тернопільської політехніки провела соціологічне дослідження, як у нашому місті, до речі, чи не найбільш українському з усіх обласних центрів, виконується цей закон, факти виявилися такі, що про відродження української душі краще й не згадувати. Таке враження, що 96 відсотків жителів міста українського походження залишаються людьми другого сорту порівняно з трьома відсотками росіян. У мережах кіосків, лотків і розкладок художньої літератури рідко знайдете українську книжку, половина газет і журналів — російською мовою, аудіовідеокасет, комп'ютерних програм, відеокліпів українською мовою в чотири рази менше, ніж російською, а наукової літератури, вкрай необхідної викладачам і студентам вузів, —у сорок разів менше, ніж російською. Молодь (наші діти, виховані в умовах незалежності!) замовляє протягом місяця на місцевому телебаченні в середньому 50 пісень російських, 40 англійських... і 15 українських...
Тут я маю повне право на категоричний висновок. Українець, який в умовах незалежності не хоче знати національної мови, не має української душі. З погляду свого роду — це манкурт, кастрат, живий труп; на ньому український рід переводиться. В очах гордих своєю національною самосвідомістю народів він уже не може розраховувати на повагу. І як би він не бив себе в груди, що він теж українець та європеєць, це вже не так. Зрадивши власну душу, загубивши пам'ять поколінь, він фактично вкорочує віку нації до рівня, не так давно спрогнозованого відомим Римським клубом видатних економістів, а саме: до 2030 року в Україні може залишитися не більше 15 мільйонів жителів, та ще й не обов'язково корінного етносу. З 82 мільйонів до 15—ти? За сто років? При такому розгромі нації оптимістом може залишатися хіба що ідіот...

СОЦІАЛЬНЕ ДУШИТЬ НАЦІОНАЛЬНЕ

Зрада власної душі ні для кого не буває безкарною. Для нас, українців, вона обернулася деформацією етнічного менталітету в бік чимраз більшої переваги соціального феномена над національним, матеріального над духовним. Процес деформації триває...
У мемуарах В.Винниченка знаходимо гіркі нарікання на те, що перша українська революція 1917—1920 рр. зазнала поразки, бо національну ідею розтоптав соціальний фактор.
Орієнтація тільки на соціальний інтерес — свідчення відсталості нації.
Селянин-хлібороб вище своєї «омріяної скиби» нічого не бачив і не хотів бачити. Удачливим політиком, державотворцем він ніколи не був. Політиків виховує освіта, культура, торгівля, промисел, осідле проживання в культурних центрах з їх традиціями самоврядування, управління державними справами. Український селянин не мав можливості тих політиків виховати під «омофором» православної церкви, цієї вірної охранки колоніального режиму, котра разом з режимом завжди недобрим оком дивилася на освіченого «мазепинця» і чинила опір розвитку освіти, заснуванню в Малоросії університетів та академій. (Єдина наша академія — Могилянська — заснована ще владиками Київського патріархату). І як би дехто нині не пишався тим, що ми — хлібороби від Бога, а та перевага в свідомості українця власної «омріяної скибки» над національною ідеєю є однією з головних причин нашої вікової бездержавності. Цієї думки дотримувалися І.Франко, Д.Донцов, В. Липинський, А.Річинський...
Для тих, хто сумнівається в перевагах у нашій свідомості соціального фактора над національним, кілька прикладів з історії. Чому за Хмельницьким пішли сто, двісті, а то й усі триста тисяч патріотів, а за Мазепою — в десятки разів менше? Хмельницький дарував віру в перемогу? Так, і все ж страшна здогадка не дає спокою: наш «пролетаріат» (козак Голота з Ганджою Андибером) побіг за переможцем, бо була реальна можливість нажитися на панському добрі, на славу погуляти по панських винницях. А заклик Мазепи в цьому аспекті виявився пустим ділом, бо гарантії перемоги нема і в голодного москаля взяти нічого. Хіба що вимінювати в «братушків» сонних шведів на оковиту..
Другий приклад: варто було більшовикам кинути облудне гасло: «Земля — селянам!», як наївне українство в основній своїй масі геть забуло про волю та самостійність і кинулось всерйоз ту землю ділити. Навіть у Галичині, де й більшовиків не було. Наш краянин письменник В.Будзиновський з болем писав у спогадах, як у перші дні листопадового повстання 1918—го вмовляв українських вояків (фронтовиків з австрійського війська, що розпалося) повертатися назад до Львова на підтримку ЗУНРу й оборону його від поляків. І слухати не хотіли! Польські легіонери, оті самі «орлята», з меморіалом яких зараз маємо проблему, зліталися до Львова душити нашу волю, а рідні стрільці розбігалися по селах «ділити землю».
Скільки наділили, ми вже знаємо. Внаслідок зради самих себе ми дістали те, чого дуже хотіли і чого були варті: колгоспну землю на могилу, сумну тополю над нею і волю на голодну смерть, а хто мав щось проти, —дістав на додачу цілий сибірський рай від Уралу до Колими.
Третій приклад. Роки незалежності: Україна розграбована «вірними синами і дочками народу». На огризках та недоїдках, що зосталися, влада демагогічно обіцяє збудувати «могутню державу із заможним, гідним людини життям». Сміхотворним обіцянкам нема віри, бо кожен, як той зв'язаний заєць, зайнятий боротьбою за виживання. Хлібороб «від Бога» уже й землі не хоче. А на тій, яку йому все ж таки кинули, він став наймитом і отримує за неї від так званого фермера-крутія меншу плату, аніж колись від чужого пана. Бо українець українцеві за роботу доброї плати не дасть, він на це від віків не спроможний. Як на мій погляд, то цей «неп» кимось так спланований, аби соціальний фактор на Україні остаточно розтоптав національну ідею...
Між політикою і буттям в Україні росте прірва. Проголошувані владою гасла чимраз більше не співпадають з тим, що значуще для конкретної людини. І чим гучніші гасла про «заможне життя», тим сильніше розчарування, роздратування й невдоволення викликають вони в ошуканого безробітного, голодного пенсіонера, багатодітної матері, що не має свого житла, тим частіше можна почути від людей: «Навіщо мені така держава...» Зрозуміло, від людей, які не мають хребта...

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ