Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

ДЕГРАДАЦІЯ...
(КРИТИКА НЕЧИСТОГО РОЗУМУ)

Дванадцять років тому історія дала нам, українцям, чи не останній шанс національного відродження. Як ми скористалися ним? Зовсім неадекватно та непереконливо. Це стало очевидним...
Повторюю ще раз: ми можемо скільки завгодно вдавати, що в Україні відбувається національне відродження, але коли бути щирим, то мусимо визнати, що ніякого відродження сьогодні ми не переживаємо. Не відроджується українська нація, національний дух, рідна мова. Вмирає надія на піднесення економіки, відродження села, приватної власності, національної церкви, християнської моральності. Не видно перспектив для розвою науки, освіти, культури, утвердження громадянського суспільства...
Що ж тоді відроджується? Хіба безкультур'я, безправ'я та злидні. Ми впали на саме дно безвиході — і... самі копаємо далі. Настав час, коли треба відкрито говорити не про національне відродження, а про деградацію, якої аж ніяк не сподівався, не чекав, про яку дванадцять років тому й чути не хотів жоден свідомий патріот. Нині його сором пече, що він українець...

ТРИ ФАЗИ ЕВОЛЮЦІЇ

Як би переконливо та емоційно наші політологи не описували руйнацію економіки, культури, моралі, вражаючого розгулу корумпованих коритників — усе це буде маловартісним без спроб проникнення в об'єктивні причини вітчизняних негараздів. Тільки аналіз згубного впливу тих причин на наше життя-буття — обов'язок свідомого громадянина.
Як відомо, є три фази еволюції: прогрес, застій і регрес. Ні в історії, ні в економіці, ні в приватному матеріальному чи духовному житті ніщо не стоїть на місці. Якщо нема енергії прогресу, нема руху вперед, негайно починається коротка фаза хиткої рівноваги, тобто фаза застою. І — рух назад. Такий об'єктивний закон природи і суспільства.
Як окрема людина, так і весь народ створені для постійного поступу. Кожен з нас від народження приречений прогресувати. Якщо він цього не робить, настає духовно-інтелектуальний застій, що однозначно закінчується регресом і деградацією. Людина створена мудрою матінкою-природою як самопрогресуючий суб'єкт, інакше вона не вижила б. Людина запрограмована так, що мусить завжди до чогось прагнути. Визначальний вектор її устремлінь вищий від усяких похвал — свобода, знання, добро. Культ знань плюс культ добра — ось головна складова поступу вільної людини чи вільного народу.
Прогрес (особи, спільноти) починається з вибуху внутрішньої енергії , генерування волі до активної діяльності, до неодмінного досягненя мети, самовідданого служіння ідеї, заради якої особа чи народ свідомо йдуть на самопожертву чи, як вони самі це собі уявляють, — на переможну боротьбу за утвердження своїх прагнень і прав. Ця священна енергія вела на бій козаків Хмельницького, гайдамаків Залізняка, орлят Крутів, стрільців УГА, однодумців Бандери, правозахисників, активістів національно-патріотичних рухів за незалежність України, за наш референдум 1 грудня 1991—го. Чи багато нині серед нас зосталося людей, котрі не розгубили тієї енергії, не втратили волі до активної державотворчої діяльності?
Застій починається тоді, коли енергія волі і прагнення до єдності в ім'я високої мети, в нашому випадку — осягненя національної державотворчої ідеї, урівноважується енергією безлічі примітивних воль та прагнень до особистої вигоди, особистого успіху, особистого збагачення еіз. Ні для кого не секрет, що до такого примітивізму — і це давно стало очевидним — надто здатні ми, українці.
Учені недарма відносять нас до типу двоїстих людей. Українець за природною ментальністю — раб-бунтівник. Сьогодні раб, завтра бунтівник. І навпаки. Ніяк не можу з цим погодитись, бо, на моє переконання, причина тієї двоїстості — не в природі, а в нашій нещасливій історії. І в нашому нещасному сьогоденні.
Українець віками не знав влади, котра би його поважала, захищала, про нього дбала. Чужинецька влада завжди його зневажала, дурила, обдирала як липку. Він завжди її ненавидів, проклинав, відповідав зневагою на зневагу і цієї зневаги не може позбутися й досі. Він віками шукав правди, шукав соціальної справедливості — і ця постійна зарядженість на пошуки правди стала для нього манією. Не знайти в Україні міста, ані села, яке в своїй історії не бунтувалося. Жоден народ на світі не бунтувався стільки, як ми. І всі до одного наші бунти закінчувалися однаково — трагедіями Берестечка і Полтави, Крутів і Базару, закінчувалися тяжкою зневірою та безнадією. Тією страшною безнадією козацького полковника з повісті Романа Іваничука "Мальви", якому безнастанне безталання в битвах за волю України настільки підірвало волю до життя, що він впав у глибоку апатію і вже не зміг знайти в собі сил, щоб боронитися, коли татари наскочили на його хутір.
Доля не дала нам, українцям, славних звитяг, на які міг би опертися наш патріотичний дух. Не було в нас перемог над Мамаєм, над Карлом XII, над Наполеоном, над турками-османами. Ми хвалимося, що ніколи не воювали сусідів, але сором'язливо замовчуємо, що сусіди завжди били нас. Розчарування, зневіра, втрата патріотичного духу, застій національної ідеї переслідували нас упродовж віків. І не полишають сьогодні.
Українці розчарувалися в правлінні першого президента Кравчука, не довіряють Кучмі, бояться власних правоохоронних органів. Ні раніше, ні тепер не вірять у "світле майбутнє", бо понад 80% громадян, котрі опинилися за межею бідності, не вважають роки незалежності національною перемогою...
Усе це лише стабілізує системний застій, який в нашій історії фактично ніколи й не переводився. А стабілізація застою — це вірна загибель. Бо другий закон термодинаміки, як відомо, заперечує життєспроможність застійного суспільства. Що не розвивається, те деградує, вироджується і гине.
Деградація починається з утрати національної ідеї. З утрати зламаним гіркими поразками, зневіреним у власних можливостях народом історичної мети, патріотизму, прагнення жертовного служіння Вітчизні. У такому стані неповаги до себе з боку нинішньої влади українство не може мати самодостатньої національної ідеї, бажання єднатися для розбудови власної держави. Для чого старатися, жертвувати власними інтересами, здоров'ям, життям, добробутом дітей і внуків? Щоб нечисті на руку шельменки знову — вже вкотре! — все розікрали та розтягли по світах?
Здеградована країна нагадує занедбаний довгобуд. Будівничі заклали фундамент, почали зводити стіни, та чомусь припинили роботи, — чи втратили надію на успіх, чи забракло їм сил, але факт — споруда бовваніє сліпими проймами вікон і не збагнеш, чи це незакінчена велика новобудова, чи велика руїна. Письменник Р.Іванчук, мабуть, і гадки не мав. що його зневірений козацький полковник і в умовах незалежності матиме мільйони послідовників.
Збайдужіла Україна до своїх дітей, а діти збайдужіли до неї...

ДЕГРАДАЦІЯ ОСОБИ

Починається з втрати національної самосвідомості, патріотизму і рідної мови, а закінчується втратою волі до активного життя, до боротьби за свої права, за людську гідність. Втрата волі тягне за собою інтелектуальне відставання. Пасивна душа — сонний розум. А зупинка в розвитку — це застій і деградація особистості. Хто активно не діє, той не мислить. Що залишається такому в житті? Їсти, пити, спати і займатися сексом. Тваринні інстинкти.
Здеградованій особі притаманна невизначеність мети, завдань, життєвої позиції, вміння дивитися в перспективу, настирне, вперте намагання звільнитися від обов'язку, уникнути відповідальності, спротив проти дисципліни (І.Мірчук: "Українець схильний до відкидання всіх форм життя, які вимагають від нього дисципліни й абсолютного підпорядкування"). Бездумна щедрість в обіцянках і таке ж "щедре" недотримання слова. Відтак уже не дивно, що здеградована особа відірвана віл спільних інтересів з громадою, з суспільством, не бажає прилучатися до громадського руху волевиявлення, однак з худобинячою бездумністю продається за корм (за шмат гнилої ковбаси) тим підступним силам, котрі вміють спритно маніпулювати її здеградованим менталітетом на шкоду національно-патріотичному рухові волевиявлення, на шкоду Україні. Чи не тому українство нині не вміє принципово заявляти про свої права і твердо відстоювати їх? Чи не звідси брак надії на власні сили й намагання жити від "якось воно буде" — до "якось Бог дасть"?
Здеградованій особі притаманне критичне заниження почуття власної честі й гідності, коли на неї плюють, а вона каже, що то дощ іде ("Бо хто я? Ніхто..."), заниження рівня моральності, чистоти духовної і тілесної (Україна ще не встигла стати незалежною, а вже постаралася здобути першість у Європі із захворювання на СНІД). Від упослідженої гідності лише один крок до плазування перед владою, начальством, до зрадництва й доносительства, злодійства і хабарництва, розпусти і пияцтва. Звідси й воляча покора та терплячість, невміння заявити про свої права (якщо взагалі є усвідомлення їх).
Ясна річ, здеградована особа не має й грана інтелігентності. Вона бачить тільки власний інтерес, власне корито — і нікого та нічого більше поза ним. Таким даремно пояснювати, що відродження України, зростання її добробуту — процес довготривалий і визначається десятиліттями. З ними неможливо говорити про самопожертву в ім'я кращого життя Дітей і внуків, прийдешніх поколінь, в ім'я загального добра України. Ні, їх корито має бути повним уже зараз! Інакше на біса їм Україна, її незалежність і поступ, на біса добробут прийдешніх поколінь!
Вони люто ненавидять тих, у кого корита повні, і не приховують бажання дочекатися ледве не публічної їх страти. Та не вірте цим "борцям" за соціальну справедливість! Знайте, перед вами такі ж потенційні злодії, котрі тільки тому не стали справжніми, бо їм ще не нагодилася така можливість. Хто сьогодні найголосніше репетує про необхідність розправи над доморощеними багатіями, той завтра, аби лиш пофортунило, стане ще більшим авантурником і хапугою. Нічого святого, патріотичного за душею в таких крикунів нема. Чи не цим пояснюється те масове явище, що серед наших керівників усіх рангів так мало інтелігентів, чесних людей, а так багато порушників закону? Що ледве не кожен неофіт, усівшись у керівне крісло, починає красти, ба тому і рветься до того крісла, аби накрастися, нажитися, набити черево. І чи не тому серед нашого начальства так багато череванів?
Стадом здеградованих людей, як стадом волів, легко управляти. Брак у них волі до створення цивілізованої, національно свідомої спільноти провокує купку аж надто вольових, підприємливих олігархічно-мафіозних кланів, переважно неукраїнського походження, нахабно всістися тому стадові на шию і поганяти ним. Саме для того всім нашим ворогам і потрібен був здеградований українець. Але як це розуміти тепер, коли він став незалежним?
Глобальний диктат ринку не залишає в спокої навіть здеградованих. Щоб задовольнити тваринні інстинкти, потрібні гроші. Культ "зеленого диявола" презирливо витісняє зі свідомості бідного українця кращі національні, патріотичні, духовні орієнтири і почуття. Вірніше, рештки цих почуттів. Аби натоптати черево, залити очі алкоголем і купити шмат молоденького жіночого м'ясця — потрібні гроші. Аби сподобатись діловому самцеві — самці потрібні гроші. Попит на задоволення цих інстинктів владно диктує пропозицію. От тільки вчитися і трудитися далеко не кожен хоче.
Зверніть увагу на той факт, як в умовах неплатоспроможності населення ми з якоюсь несамовитістю будуємо, модернізуємо, відкриваємо ресторани, бари, кав'ярні, піцерії, "мак-дональдси". кухні від китайських до ескімоських, а поряд — крамниці з ганчір'ям і капцями всіх відомих світових мод. І кошти на це є! Але їх безнадійно нема на дитячі садочки, школи зі спортивними комплексами і басейнами, бібліотеки, театри, сільські клуби, на книгодрукування, розвиток науки, культури і мистецтва, духовного життя. Такий перегин у пріоритетах у всі часи був ознакою відсталої людності.
Та повернемося до особи. За визначеннями соціопсихологів, середньостатистичному українцеві притаманні такі деградаційні ознаки. Насамперед національна невизначеність, відсутність чітких понять, що означає бути українцем. Брак почуття гордості за свою націю, сором'язливе визнання приналежності до неї, слабохарактерність, поступливість, невпевненість у власних силах, пацифістські, панікерські настрої у життєвій позиції, перевага маргінального принципу "моя хата скраю".
Зрештою, бути українцем взагалі не вигідно. Наш патріотизм ні за старих, ні за нових часів не сприяв і не сприяє успіху, кар'єрі, елементарному душевному затишку.
Брак принциповості, послідовності, стратегічного мислення, дріб'язковість, необов'язковість, домінування селянської ментальності з її спротивом проти наукових теорій, нових технологій та інновацій, внаслідок чого сучасні цінності й досягнення цивілізації несвідомо підміняються традиціями, наука — побутовим досвідом, релігія — забобонами, соціальні інститути — авторитетом керівника, культура і мистецтво —етнографією та аматорством. Якщо ці ознаки узагальнити, то стає зрозумілим, чому українцеві — невизначеному патріотові — властива слабкість державотворчого чуття, через що навіть у незалежній державі він не вміє і не надто хоче її будувати та захищати.
Свободу від російського ярма українець всупереч здоровому глузду в значній мірі потрактував як свободу від роботи, від обов'язку перед власною державою. Втративши відповідальність за долю нації, він заразом втрачає чуття причетності до творення власної держави, активну життєву позицію і на дванадцятому році незалежності з гіркотою переконується, що він нічого не може, нічого не вирішує, від нього в цій країні ніщо не залежить. Якщо це не деградація особи, то що?
До речі, поняття "новий українець" у нас не відповідає своїй суті і тому береться в лапки. Нового українця-патріота — порядного, мудрого, цивілізованого європейця — ми не маємо. Те, що є — виховане ще комсомолом і КДБ зденаціоналізоване сміття — скоріш за все "новий" кримінальний елемент.
Ще одна неприглядна правда: здеградовані плодять деградованих. Ми, недавні совки, виховали молоде покоління, котре згідне будувати власну державу лише за немалі гроші. Нема "бабок", Україна їм не вельми потрібна. Не скажу, що осуджую молодь. Навпаки, хтось мусить нарешті, чорт бери, поставити питання руба: доки будемо бідувати, доки будемо жебраками та злидарями! Знайти гідний сучасної людини заробіток можна і за межами України. Але, погодьтеся, від такої атрофії почуття патріотизму, відсутності в серці молодої людини жалю до рідної країни віє чимось нездоровим...
Наївна віра у всемогутність грошей, у можливість завдяки їм досягти особистого матеріального і душевного благополуччя безвідносно до того, що відбувається з рідним народом, надихає активність та спритність бюрократа й авантюрника, злодія і заробітчанина. Рано чи пізно вона приведе і чесну людину до повної залежності від "зеленого диявола", від "потрібних" людей і дав би Бог, щоб така залежність їй дешево обійшлася. Як правило, "зелений диявол" вимагає жертв — і фізичних, і духовних. Безсловесні виконавці, підлабузники, догідливі раби — не безсрібляники. Це люди хитрі, дволичні, зрадливі. Люди, котрі створили собі з грошей кумира — валютні наркомани.
Такі люди нічого в житті не шанують і не цінують, якщо це не веде до корита. Не мають за душею високих людських ідеалів, високих національних, духовних, естетичних принципів, а тому й не можуть бути плідними державотворцями. Подаруйте їм панський палац, вони перетворять його на хлів. подаруйте старовинний замок — перемурують на свинарник (до речі, це далеко не поодинокі факти!). Вони не можуть бути стійкими патріотами свого народу, колективу, фірми, не бувають добрими працівниками, професіоналами, навіть порядними батьками. На робочих місцях це бездарні бракороби, в сім'ї безвідповідальні, нечесні, необов'язкові, з людьми безсоромні. І неодмінно ненавидять усіх, хто не такий, як вони.
У своєму житті таких людей я знав аж надто багато. Мої шановні читачі, без сумніву, знають ще більше. Через це ми самі себе не любимо, не поважаємо, не шануємо. Через це ніхто на світі нас не любить і не поважає. Бо чого доброго сподіватися від людей, котрі самі себе не люблять? Цей негативізм продовжує отруювати наші душі...

СУСПІЛЬСТВА...

Починається з деградації особи, а закінчується деградацією нації. Шляхом переродження державотворців на державонищителів.
Українське суспільство розкололося на мізерну меншість, що з провідної сили нації стала паразитично-панівною, і на люмпен, духовно відчужений від своїх колишніх провідників, котрі обернулися на знахабнілих хапуг усіх дібр країни.
Наше суспільство розкладається на здеградованих супер-багатих і здеградовану бідноту — на дві незрівнянно різновеликі верстви, пронизані єдиною "національною ідеєю": що би то ще вкрасти?
Звільнившись від колоніальних пут, українство, на превеликий жаль, не поклало жертовно свою синівську любов і відданість до ніг щасливо воскреслої матері-Вітчизни, а відчувши безконтрольність з боку чужої, відтак власної держави, наплодило на свою голову злодіїв, тіньовиків, коритників, — новітніх експлуататорів гнаних і голодних.
Хотілося, як краще, а вийшло, як завжди...
За бездумне возвеличування і допущення до корита влади вміло крадучих "патріотів" Україна вже розплатилася сотнями мільярдів гривень, вивезених ресурсів, провальним ослабленням збройних сил. І не видно, хто цей розвал може зупинити.
Не може збудувати міцної держави народ, який сам себе не любить (І.Франко). Наша суспільна свідомість нині розірвана на клапті незмиренними суперечностями за всіма параметрами життєдіяльності. Ніхто нікого не поважає, ніхто нікому не вірить. Я нарахував не три, не п'ять, а більше десяти "Б", що домінують в головах і серцях сучасних українців, а саме: бюрократизм, безголів'я, безкультур'я, байдужість, безініціативність, безвідповідальність, безгосподарність, безконтрольність, беззахисність, безсилля, а звідси і безнадія. Досить бодай однієї з них, щоб спільноті загрожувала деградація.
А яка була революційна енергія, який потужний потенціал патріотизму в перші роки незалежності! Де вони нині? Якщо та енергія державотворення випущена нашою панівною елітою "у свисток", зневажається і топчеться нею, то це свідчить про приреченість молодої держави.
Процес державотворення може розвиватися, доки спільнота має запас творчої енергії, яка живить той процес, і цю рушійну силу в кожній розвиненій країні генерує середній громадянський клас. Запитаймо самі себе: чи є в нас запас цієї психічної енергії, якщо ми ще й поняття не маємо, що таке середній клас і звідки він візьметься?
Наше суспільство стає анемічним. Катастрофічно падає духовна напруга, з якою більшість населення проводить свої дні. Українець завжди був бідним, приниженим, пригніченим. А нині й поготів. І чим тяжчі злидні, чим більше сил пожирає боротьба за виживання, тим слабшою стає і без того низька духовна напруга. Воля до життя і зневіра в ньому врівноважуються і в сумі дають стагнацію, від якої лише крок до депресії.
Чи знайдемо в собі сили подолати матеріальний бар'єр виживання, той прес, що душить духовний, національний фактор, гнітить енергію спільноти, нищить її державотворчі сили. Чи спроможний нині українець подолати в собі рятівний, як йому здається, потяг до матеріального на користь національно-патріотичного? Питання риторичне.
Глибока, системна криза, застій, депресія. Звідки вони? Відповідь: наша криза — це нестримні вже дванадцятий рік спади виробництва, рівня зайнятості, реальних доходів 90 % громадян, породжених і зініційованих нинішньою системою. Це штучно створені нею неплатоспроможність попиту, брак відповідності між собівартістю й реалізаційною ціною товарів, брак паритету цін між галузевим товаровиробництвом. Усе це наші керівники мали би знати ще з першого дня незалежності. І вони знають...
Системна депресія, що переходить у системну деградацію, — і від всенародного незадоволення несправедливим розподілом благ. Якщо незалежність умить зробила нас, українців, господарями казково багатої землі, якщо вона засіяла золоті зерна врожаю, що вперше за останні століття цілком і повністю став нашим, то чому ці багатства вільного народу й надалі належать не йому, а залишаються монополією панівної меншості, кримінальної купки злодюг-олігархів? Чому досі не поділений цей так щасливо набутий достаток між тими, хто його створює? (Йдеться не про совковий розподіл, аби лише проїсти, а насамперед про інвестування всіх галузей народного господарства з метою відродження його ефективності).
Хто дав право купці привілейованих злодюг красти мільярдні кошти, вивозити в закордонні банки? Хто і коли прийняв такі грабіжницькі закони і чому вони досі не анульовані? Чому ні Президент, ні уряд, ні СБУ не тільки не дбають про повернення награбованого, а, по суті, й надалі сприяють грабежу, створюють "зелену вулицю" для масового вивозу валюти за кордон. Чому ці колосальні багатомільярдні кошти досі не йдуть до державного бюджету? Невже такий грабіж можлививй, скажімо, в Німеччині, Франції, Швеції, Чехії?
Чи можна назвати Україну європейською, цивілізованою країною, якщо 90 відсотків населення не мають доходу, що дорівнює вартості споживчого кошика. Що це за влада, яка лишає безробітних, учителів, лікарів, працівників культури, пенсіонерів, інвалідів, вдів і сиріт взагалі без заробітної плати, пенсії, допомоги. Та цього не допускали навіть наші вороги! І все це добре бачить кожен українець, навіть той, хто ледве вміє читати слова по складах. Як ви гадаєте: якої він думки про таке суспільство?
Україна банкрутує. Цей факт констатував Леонід Кучма під час свого першого президентства, заявивши на цілий світ, що Україна — банкрут. Україна сьогодні — це як велике дезорганізоване підприємство, яке методом штучно зініційованого банкрутства підводять під "прихопизацію". свідомо створюють умови, щоб підприємство лихоманило та агонізувало: затримують, урізають зарплату, змушуючи працівників покидати його і шукати іншого заробітку, хай хоч за кордоном, свідомо зривають забезпечення, плутають плани роботи, вбивають в голови тих, хто зостався, що виходу з кризи нема, поліпшення становища неможливе, аби люди змирилися з безвихіддю, озлобилися на негаразди і прокляли той день, коли стали тут до праці. Все це детально продумано, методично здійснюється для того, аби зневірений, змучений невдачами колектив, врешті-решт, змирився з банкрутством і продажем підприємства хитрим ділкам за безцінь.
Хто ж "прихватизатор" України? Пригадую, як у 1991 році ми захоплювалися "героїчним борцем за демократію, за суверенітет усіх радянських народів" Борисом Єльциним. Тепер ми знаємо, що не Горбачов "розвалив" Союз, а саме Єльцин продав його міжнародному сіонізму на розграбування за право всістися на російський престол, за мільярди доларів хабаря на його банківських рахунках від Швейцарії до острова Науру. Незаперечне підтвердження: вже наступного дня після інавгурації вдячний запроданець Родіни віддав усі провідні російські економічні та фінансові важелі в руки євреїв, а коли парламент у 1993 році знайшов у собі сили запротестувати проти такої злочинної "демократії", то втихомирив його танками.
Про це відверто розповідає олігарх з "команди" Єльцина Борис Березовський у своїх інтерв'ю, в тому числі письменникові Едуарду Тополю (газета " Факты ", 2003). Та ми і самі це добре бачимо і знаємо. Міжнародний сіонізм давно плекав надію на грабіж "однієї шостої частини планети".
Спроба 1905 року не вдалася — Столипін не дав. У 1917—му, здається, вигоріло, та на заваді став Сталін. А за третім разом пішло, як по маслу. На думку Березовського, тепер вже ніхто не стане на заваді...
Не забуваймо, що Україна продана Єльциним разом з Росією як невід'ємна її частина. Тут наша доля справді однакова. Не треба бути пророком, аби передбачити, що нас чекас в недалекому майбутньому. Нишком-тишком великий капітал скупить усе краще, що має Україна, нишком-тишком знову обсядуть нас, як п'явки, маси панів, власників, управителів-євреїв, росіян та інших кровопивців, їхнім єдиновірцям скрізь буде "конституційна зелена вулиця", а бідне українство знову стане, як і раніше, другорядною, безправною, наймитською нацією на своїй землі. До цього йде. І не до добра, бо ганебний початок ніколи не закінчується славно. Бо ті, хто купує, ніколи не поважають тих, хто їм продається.
"У бідній хаті завжди сварка", — каже народна мудрість. У бідній хаті всі рівні і тому ніхто нікого не поважає. Нікому не вірить. Нікого не чує і слухати не хоче. В бідній Україні деградує єдність українства. Нема ні політичної, ні громадянської сили, яка би єднала націю. А тому нема й нації, якою вона мала би бути.
Щоб звестися з колін на рівні ноги, Україна не має на кого опертися, нема достатньої, надійної національної опори, потужного середнього класу, бодай одного свідомого, патріотичного покоління. Нема обов'язкового для сучасної європейської держави громадянського суспільства.
В Україні здеградував робітничий клас, здеградувало селянство, зубожів, розпорошився по несерйозних, анемічних партійках "прошарок" інтелігенції. Для спільноти, що прагне відродження, це смертельний недуг. Нам сьогодні вкрай потрібна громадянська потуга, котра зцементувала б, згуртувала людей незалежно від соціального походження, бо всі ж ми — українці! Цю місію може виконати лише середній громадянський клас — велика соціальна сила, що об'єднує не менше половини населення країни, збирає під своїм дахом заможне селянство, заможне робітництво, заможну інтелігенцію і все мале та середнє підприємництво. По суті, це вже й не клас у старому розумінні, а провідна громада України, яка не колінкує перед владою з простягнутою за подачками рукою, а, відчувши себе господарем країни, сама диктує їй компетентність і патріотизм і, маючи чим дорожити в житті, дбає про лад у країні, про її авторитет у світі.
Про таку потугу ми сьогодні можемо тільки мріяти. Маємо заледве 10 відсотків заможних — і то далеко не всі вони З наших. 90 відсотків — злидарі за межею бідності, але на цей раз майже всі з наших. Сподіватися, що вже в найближчі роки бодай половина з них стане заможною, патріотично свідомою громадою — просто наївно.
Злиденний люмпен у кирзаках, куфайках та з гранчаком самогонного перваку в руках об'єктивно не може бути опорою сучасної держави. Це немічна і вкрай ненадійна сила, котра скоріше може бути причиною трагедії спільноти, аніж її опорою. Коли спільнота не має фундаментальної опори, то усе "виходить як завжди". А тому найсерйознішими загрозами безпеці України є загрози внутрішні, в чому ми маємо постійні й необмежені можливості переконуватися. От хоча б під час останніх парламентських виборів.
Сьогодні нерідко можна почути скигління тих, хто вважає, що про нього завжди хтось має дбати: "Ющенко не той...", "Генерал без армії", "Не йде до народу", "Ющенко не хоче очолити опозицію..."
Стривайте, шановні! Ющенко за один лише рік прем'єрства довів, що вміє і може дбати про свій народ. Але коли він попросив вас підтримати його блок "Наша Україна", аби він мав у парламенті не менше 226 депутатів, ви його підтримали? То які власне надії може покладати на вас Ющенко? Як він може очолити те, чого, по суті, нема? Де гарантії, що анемічна, з випадкових людей сяк-так зліплена опозиція (а іншою вона й не може бути в здеградованому, позбавленому опорного середнього класу суспільстві), не розбіжиться при першій же невдачі. Гадаєте, Ющенко цього не знає? Нарешті, що ви нині робите для того, аби він виграв наступні президентські вибори? Чекаєте далі на готовеньке? Ну-ну...
Українство не знало єдності в минулому, не готове до неї сьогодні. Українство не знало справедливості в минулому, не бачить її в сьогоденні, тому й не може повірити в справедливість у майбутньому. Українство позбавлене не тільки національної, а й соціальної, культурної, духовної єдності. Наша єдність нині розіп'ята на великому хресті: "Схід – Захід, Північ — Південь". І за роки незалежності між цими регіонами України не відбулося зближення, а навпаки, тільки поглибилася прірва відчуження.
У західнян таке відчуття, що якби відбулася реставрація (хай Бог боронить!) старого режиму, то східняни знову заходились би викорінювати їх "буржуазний націоналізм". Позаяк реставрація неможлива, то вони, здається, плекають надію в інший спосіб роздерти Україну на шматки: важать на автономію Слобожанщини, Донбасу, Причорномор'я, звичайно, з неодмінним переходом на державний "общепонятний", а щоб задурити світ, розпускають провокаційні чутки, нібито Галичина теж хоче стати окремою державою. Чи не впаде Україна під таким камінним хрестом національної незгоди?
Західнянам гірко бачити, що Україна не ставить пам'ятників борцям за волю народу, зате ставить їх якомусь Паніковському, Катерині II та іншим зайдам. У Донецьку, приміром, збираються увічнити "щирого українця" Й.Кобзона, а одну з вулиць назвати на честь Ю.Зв'ягільського. В містах східних і південних регіонів досі бовваніють бетонні подобизни Леніна, який не мав і ніколи не матиме жодного відношення до української нації, досі є вулиці, бульвари, проспекти імені не лише комуністичних вождів, а й гебістських посіпак — організаторів голодомору та репресій. І таких фактів безліч. Це означає, що ми ще не маємо України української в тому сенсі, що Польща є польською, Німеччина — німецькою.
Західний українець в душі був категорично проти націоналізації приватної власності, колективізації, проти сталінських репресій, депортацій, руйнування його мови, культури. церкви непрошеними зайдами зі сходу. Східного українця сталінізм зумів зламати й проштампувати його свідомість совковими стереотипами: "колгосп", "партбюро", "навіки разом", "соцзмагання", "великий жовтень" ets. Такий глибокий багаторічний розлам свідомості зробив свою чорну справу: наші східняни і західняни не мають досвіду спільного, свідомого вибору ідеалів і принципів свого життя.
Через цю роз'єднаність українці не довіряють один одному, а всі разом не довіряють державі, бо вона їх постійно обманювала, коли була їм чужою, і обманює, коли стала своєю. У нас населення, як це не смішно, найбільше довіряє своїм наглядачам: силовим структурам і карним органам, що свідчить про спотворення суспільної свідомості. Підсвідомо розуміючи, що тут щось не так, населення найбільші надії покладає на Бога, хоча і серед конфесій нема єдності. А от Президент, парламент, місцеві ради, політичні партії у нас на останньому місці. Таке враження, ніби не ми самі їх обирали, а хтось їх нам накинув проти нашої волі. Біда в тому, що не тільки Президент, а й ми самі не знаємо, яку державу будуємо.
Стрімко поглиблюється розрив і між поколіннями батьків і дітей. Молодь зневажає старших за те. що ті кинули її у злидні та безробіття: "Що ви для нас доброго зробили?" Батьки ображено огризаються: "Побачимо, що доброго ви зробите для своїх дітей". Навряд чи багато кращого, — це вже нині видно.
Виняток становить лише невеличка купка т.з. "нових українців", (хоча далеко не всі вони українці). Але поняття "новий українець" аж ніяк не пов'язане з новим типом українського патріота, будівничого національної держави. В переважній більшості це вже здеградовані особистості, можливість їсти, пити і трахатися для них абсолютно переважає всі національні почуття, обов'язки й інтереси. Вони далекі від власного народу і ненавидять його, бо злодії звикле ненавидять того, кого обкрадають, і сприймають Україну лише як певну базу чи базар, на яких їм пощастило правити свій спекулятивний бізнес. Народ добре розуміє, що їхні капітали беруть свій початок (середину і кінець) з кишені кожного громадянина, що їх мерси, вілли, банки і фірми — виключно злодійського походження.
Мало того, українець, розбагатівши, майже ніколи не доростає до інтелігента, натомість дуже легко стає пихатим хамом, глитаєм, павуком і взагалі мироїдом. Досить учорашньому злидневі кілька років утвердитися в такій ролі, як він уже "король" чи "князьок" на своєму "уділі", неодмінно скупіший і жорстокіший за пана-чужинця, що тільки посилює внутріетнічний негативізм у країні.
Панівна, паразитична меншість багатіє, непанівна, пограбована, розчарована більшість убожіє, лишається на узбіччі суспільства, втрачає можливість брати активну участь у його житті. Вона перероджується в клас, який історики називають "внутрішнім пролетаріатом". Переобтяжене люмпен-пролетаріатом, суспільство надламується від розколів, розрухи, безладдя. Чи не це чекає Україну?
Суспільство, що незворотньо убожіє, не можна назвати прогресуючим, навіть застійним. Це суспільство деградує. Найнижча в Європі народжуваність, найвища смертність (на 370 тисяч зменшує кількість населення щороку). Найвищий у Європі рівень захворювань на СНІД і туберкульоз. Нація вироджується. До семи мільйонів людей активного працездатного віку — на заробітках в зарубіжних країнах. Половина з них не повернеться додому. Ще кілька десятків років, і в Україні не стане чутно дитячого сміху, нікому буде працювати, захищати кордони держави. Зрештою, це вже передбачено Римським клубом, ООН, З.Бжезінським...
У Росії народ не має кому вірити, робить висновок з власних телепередач "Момент істини" журналіст А.Караулов. Владі не можна довірятися — обдурить і не захистить. Суди корумповані. Армія, міліція — злочинні. Преса брехлива і продажна. Церкву Бог покинув. Монастирі за брудні гроші продають місця поряд з мощами святих мучеників для шикарних домовин постріляних в "розборках" мафіозних авторитетів, котрі, треба так розуміти, з часом теж "канонізуються" в святі мученики. Політичні партії продажні, демагогічні, зрослися з криміналітетом. Чесна людина беззахисна. Дорікати їй, що байдужа, інертна, аполітична? А за кого і за що її голову підставляти? Кому вірити? На що сподіватися?
В обозі Росії — Україна. Недуги, діагноз — однозначні. У найбільшій скруті українець завжди покладав останні надії на милосердя Боже, на єднальний дух церкви. Сьогодні він і ту опору втрачає. Той факт, що християнська церква сама кришиться на конфесії, шкодить інтеграції спільноти, вносить розбрат і нетерпимість навіть у донедавна мирні громади і дружні родини, ніхто не заперечить. Дивно, що тих конфесій у нас ще не так багато, не більше п'ятдесяти. Було б їх 125, як політичних партій, ото була б сміхота! Але те, що в нас відсутня єдина помісна Українська церква — це вже не смішно.
Духовна роль церкви в час відродження нації чи не найбільш бажана. Та, на жаль, сьогодні і вона не має того єднального впливу на українство, який раніше мала, який, скажімо, має католицький костьол на польську спільноту.
Мабуть, такий об'єктивний закон розвитку суспільства, що було уярмленим: здобувши волю, воно змушене починати свій поступ з того рівня, на якому перебувало до уярмлення. Таке враження, що Україна нині опускається на той соціально—економічний, культурно—політичний рівень, на якому перебувала, скажімо, ще до 1917—го року. Дикий капіталізм, економічний колапс, втрата основних виробничих фондів, стратегічне роззброєння, повернення сільського господарства до кінної тяги і ручної праці, формування нового класу глитаїв і куркулів (фермерів), замість сучасної торгівлі — спекуляція та гендлярство імпортними товарами, бо власних відповідної якості виробляти не вміємо, замість єдності патріотичних сил — повний політичний розбрід, масове безробіття й наймитування. Навіть проституція в нас ще та — дореволюційного рівня...
І це цілком закономірно, бо вершини поступу скоряються тому народові, котрий сам відкриває їх, сам озброюється високими технологіями, вирощує елітну зернину, за власними кресленнями складає новий атомний реактор, нову машину. комп'ютер, сам конструює і виробляє високоякісний товар. конкурентноспроможний на світовому ринку. Якщо народ сам цього не робив, а лише, як той наймит, бездумно виконував чужі завдання та настанови, він об'єктивно не дозрів до того, аби жити в добрі та пошані, як живуть передові народи. І нічого нарікати на Клінтона за те, що під враженням Чорнобильської катастрофи так грубо вирвав у нас стратегічну зброю. Не наша то була зброя...
Україна нині беззахисна не тому, що в неї відібрали стратегічну зброю. Екс-міністр оборони К.Морозов на всеукраїнській нараді 1993—го року відкрито заявив: "Якби сьогодні армія середньої європейської держави, скажімо, Польщі, напала на Україну, то за тиждень вона була б у Києві, за два тижні — у Харкові". Це і є реальний стан бойової готовності наших Збройних сил.
Мілітарний потенціал українства деградує ще з княжих часів. Не створили регулярного війська ні Хмельницький, ні Мазепа. Центральна рада взагалі відмовилася від власної армії. І сьогодні Україна ніби й не знає, навіщо їй збройні сили. Хочете збагнути причини деградації, подивіться виставу Київського театру імені І.Франка "Конотопська відьма". Сотнею козаків Забрьохи командує його дружина. Жінка є жінка. — вона не може спокійно дивитися, як сотня здорових парубків забавляється дитячими іграми "у війну", в її жіночому розумінні — просто байдикує, коли в полі жито дозріває. І славні козаченьки щоранку, замість рушниць, беруть на плечі коси та з піснею про Марусеньку марширують у поле, а під вечір з тією ж Марусенькою додому. Вловлюєте різницю в бойовому вишколі вимуштрованих російських, шведських, німецьких гренадерів і забрьохівських косарів? І тепер наші доблесні гвардійці збирають в полі картоплю, рубають головки капусти й лише зрідка запускають браковані ракети. А ми плачемо, що погані сусіди нас завжди б'ють, що в новітній історії не маємо славних бойових перемог, нема на чому виховувати в молоді почуття національної гордості українця. Зосталися лише герої Крутів...
Нерідко доводиться чути обурено-заздрісні вигуки: "Чому це поляки, чехи, прибалтійці випереджають нас у своєму національному відродженні, а ми тупцюємо на місці?!" Та тому, що вони почали своє відродження з рівня 1940—го року, а не 1917—го! Тому, що до початку Другої світової війни вони мали незрівнянно більші, ніж ми, напрацювання в державотворчих, економічних, політичних, соціопсихологічних аспектах. Тому, Що вони постійно відчували себе європейцями, а ми лиш "запорожцями", тобто тими, хто на святі Європи юрмиться за її порогом, за ворітьми в чеканні подачок з панського столу.
Різниця між нами ще й у тому, що наші сусіди свідомо вбачають свій поступ у загальному руслі вестернізації (наслідуванні переваг і досвіду європейської цивілізації). їх здатність вестернізуватися цілком залежить від наявності, на відміну від нас, потужного середнього класу, якраз і спроможного переймати європейський стиль життя, властивий західному середньому класові. А.Тойнбі: "Новітня західна цивілізація — це цивілізація середнього класу. Ті незахідні суспільства, котрі розвинули середній клас, вітають сучасний західний лад". Вітають вступ своїх країн в ЄЕС, НАТО, впровадження євро, безвізових переміщень, нових шкільних програм, вимог знати іноземні мови, комп'ютерну техніку тощо. Наші західні сусіди вже встигли переконатися, що в умовах європеїзації вони житимуть краще, вільніше, культурніше, аніж під дерев'яним пресом російського "соціалізму".
Ми, українці, цього, на жаль, ще не усвідомили і далі дивимось на Європу, як чорт на святі ікони, в дурноті своїй не усвідомлюючи, що вестернізація — це чи не останній шанс для відродження нації.
Соціологічні опитування 2003 року засвідчують: 45 відсотків українських громадян не хочуть інтегруватися в Європу. Чи не тому Україна, здобувши волю, завмерла в стагнації? Причина перша і основна: українець дуже мало знає, що таке європейська цивілізація. Бідний, відсталий, він почуває себе в ній чужим, нікому не потрібним, упослідженим — і цим глибоко ображений. Бідолаху можна зрозуміти. Європейська культура — це культура багатих і заможних спільнот. Бідняцькі спільноти, такі, як наша, її не сприймають, бо не можуть до неї дорівнятися.
Отже, біднота, люмпен (чи малозабезпечені, як ми демагогічно кажемо) європейську "загниваючу, наскрізь буржуазну" культуру ненавидять і рівнятися на неї не бажають. Вони знають одне — і практика нинішнього заробітчанства в західних країнах тільки утверджує їх у своїй правоті — європейський пан вважає українця наймитом чи рабом (незалежно від рівня освіти), експлуатує його робочу силу запівдарма і бридиться сісти з ним за один стіл. Не розуміє бідний українець, що будь-який європеєць залюбки сяде з ним за один стіл, якщо він сам стане, як той європейський пан, а наймитуватимуть у нього вихідці з Заволжжя чи з Азії. Ось у чому суть вестернізації! Але нам ще далеко до розуміння її. А розуміння просте: або інтеграція, або деградація.
Ми, ясна річ, хочемо жити, як західні європейці, але вчитися, працювати, поважати закони суспільства і моралі, як українці. Так не буде, бо так не може бути ніколи! Багатими, цивілізованими, гідними поваги станемо тоді, коли між ментальністю західного європейця і українця можна буде поставити знак рівності. Для цього необхідно перестати вишукувати ворогів серед своїх сусідів, а подолати їх передовсім у собі. По-перше, час відкинути вікову неприязнь між західним і слов'янським світом, бо нині це вже несерйозно. По-друге, час перестати вишукувати переваги в хваленій свободі й широті слов'янської душі, в її нібито неповторній чуйності, людяності, барвистості та поетичності, що її західний європеєць нібито геть позбавлений, бо це ілюзія, до якої вдаються, коли вже нема чим козиряти. Нарешті, більшості українців час стати заможними, без чого нам у Європі й надалі не подадуть руки.
Усе це можна здійснити, якщо: парламент нарешті прийме закони відповідно до потреб народу, уряд нарешті подбає про високі темпи підвищення добробуту громадян, державна влада нарешті наведе в країні лад, правоохоронні органи нарешті здолають організовану злочинність, крадіж і корупцію, економіка вийде на світовий рівень розвитку, армія стане гордістю нації, податкова система гарантуватиме стабільно низький рівень податків і гарантійно високий рівень наповнення бюджету, школа і церква виховуватимуть високоосвічену і високоморальну молодь, наука щедро забезпечуватиме народне господарство сучасними високими технологіями, засоби масової інформації правдиво розповідатимуть про події у світі і в рідній країні...
Якщо це все здійснити, настане катастрофа — від нинішньої української влади нічого не залишиться. Якщо не здійснити, теж настане катастрофа — від українського народу нічого не залишиться. Народу більше жаль...

НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ...

Національна ідея — що це таке? Це воля українства до свого національного відродження, розквіту й утвердження в колі вільних, демократичних, цивілізованих народів!
Наша національна ідея має три завдання. Незалежність України. Відродження української нації. Економічний, культурний розквіт України і її високий авторитет у світі.
Перше завдання, з Божою допомогою, здійснилося. Два інших розвалюються на очах. За нашого байдужого споглядання й дебільного потурання. Висновок, сподіваюсь, зрозумілий кожному: якщо з трьох складових дві проваляться, то недовго протягне і третя. Залишається нагадати слова В’ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".
Попри всі застереження мудрих людей за дванадцять років злиденної стагнації держави, економіки, суспільного життя нам не поталанило сформувати модель відродження нації. Навпаки, нині ми є очевидцями її деградації. У всякому разі ніхто не може стверджувати, що вона сьогодні в нас сильніша, етнічно згуртованіша, політично свідоміша, ніж на зорі незалежності.
Причина: ми вирішили тільки політичну частину національної ідеї (здобули незалежність), але цілком занехаяли національну й економічну її частини. Закономірно, що трупи двох останніх мертвонароджених частин придушують немічну першу.
Ми маємо 90 відсотків населення, яке твердо переконане, що від нього в своїй власній державі нічого не залежить. Маємо 90 відсотків населення з доволі високим освітнім рівнем і з катастрофічно низьким рівнем національної самосвідомості. Це — незаперечний факт, що наш народ не має в своєму серці самодостатнього чуття єдинокровного, самобутнього народу. Народ, не проникнутий, не згуртований національною ідеєю, не є господарем на власній землі. Це наче тимчасовий квартирант.
Зрозуміло, що високий освітній рівень ще не робить з квартиранта господаря. Силу нації не визначає кількість освічених людей, а те, наскільки їх знання та енергія підпорядковані високому ідеалові, що пронизує свідомість усіх верств населення і кличе за собою на працю, на самопожертву, на боротьбу за українську Україну, як він кличе японців на боротьбу за японську Японію, китайців — за китайський Китай, німців — за німецьку Німеччину...
Правда, з виходом на політичну арену блоків "Наша Україна" і "Батьківщина" українство відчуло, що в його серці знову заворушилося добре чуття, як і під час доленосного референдуму 1991—го. З'явилися тендітні паростки надії щодо виходу з кризової прірви. Якщо і цю надію ми дозволимо розтоптати, то буде національноа катастрофа. Сили, що вперто протистоять обом блокам, не є національно свідомими силами, вони лише свідомо тримають Україну в кризовій стагнації, бо так її легше грабувати. Від них нація добра не дочекається.
Сьогодні стала очевидною втрата національної перспективи, психологічної, духовної домінанти, віри українства в саму можливість дожити до кращих часів, дочекатися кращої долі, що вкрай негативно відбивається на проблемах політичних, економічних, соціальних і, звичайно, моральних. Людина, позбавлена майбутнього, змушена жити лише сьогочасними утробними потребами. Це — деградована людина. Виражається це в тому, що особистий інтерес, власна вигода, власне корито чимраз активніше, цілком свідомо і відкрито стали превалювати над громадським, суспільним, національним, синівським обов'язком перед Україною, з чого тут же не забарилися виплодитися два наслідки: байдужість і розбрат. А відтак — і загальнонаціональна деградація.
Ми, українці, вже не анекдоти, а легенди та думи складаємо про свою нездатність до єднання та гуртування національно-патріотичних сил. Така, мовляв, наша вдача. Але ж ми не відлюдники якісь, не егоїсти від природи. Причина в іншому. Це втрата національної перспективи, соціальна безнадія і безвихідь, ганебно низька якість життя, деградація патріотизму, любові до рідної землі, породжена конкретними факторами: деградацією влади, деградацією економіки, деградацією культури, духовності, моралі. Великий патріот нації Дмитро Донцов писав: "Усі кризи: і політична, економічна, культурна — є наслідком кризи національної".
Егоїзм, пиха, зверхність сильніших в Україні спрадавен породжували національний розбрат, волячу інертність, байдужість, лінивство з боку слабших (переважної більшості населення), їх безвідповідальність перед собою, Україною, цілим світом. Перемножте це на нашу традиційну чорну заздрість і утробну ненависть до тих, хто краще живе, хто кращий, розумніший, здібніший, і отримаєте повний портрет сучасного українця, якому ви наївно хочете прищепити якусь національну ідею.
Національно темний українець не має доброго серця до своїх людей. Збирає він, приміром, на своєму картопляному городі жуків. Піввідра натрясе. І замість того, щоб шкідників знищити, несе на сусідній город та висипає у міжряддя. Дико, обурливо і нерозумно. Бо жуки знову прилетять туди, звідки їх принесли...
Чи потрібна таким людям національна ідея? Чи потрібна їм незалежна Україна, власна держава взагалі?
Народ без національної ідеї — це народ без царя в голові.
Народи — носії національної ідеї — збудували потужні держави, грандіозні імперії. Народи, позбавлені такої ідеї, нічим в історії себе не проявили. Висновки напрошуються самі.
Так звані лідери нації не дали українству національної ідеї, бо самі її не мають. Коли відсутня національна ідея, то у що українцеві вірити? Ціле XX століття пройдисвіти всіх мастей закликали і змушували нас вірити в те, у що самі не вірили. Сьогодні враження таке, що ті самі пройдисвіти знову закликають нас вірити в те, у що самі ж не вірять.
Справджується передбаченя Миколи Міхновського, що нація, яка не визволить себе до настання в світі демократії, втратить шанс на свободу й відродження. Серце болить від того, що українство нині має ще менше волі до відродження, ніж за часів Міхновського. Ми ще й не досягли однієї з основних складових національної ідеї — не досягли рівності з нацменшинами у власній державі. Українці тут поки що на третіх ролях.
Не змогли внести ясності в суть національної ідеї і незчисленні політичні партії. Зрештою, тому вони й не є справжніми державницькими політичними партіями. Вони ще не здатні структуризувати політичний простір країни, він надалі залишається аморфним. Інтелектуальний рівень партій невисокий, внутрішній психологічний клімат нездоровий, що тільки відштовхує від них порядних людей.
Пригадую перші роки незалежності: завітаєш до офісу обласної організації рухівців, і вже з порога без усякого приводу тобі доводять, що уерпівці — паскудні люди, зовсім не патріоти...
Завітаєш того ж дня до офісу уерпівців, і вже з порога чуєш, що рухівці тільки знають шкодити відродженню нації. Партія "Батьківщина" народилася значно пізніше і чвари рухівців та уерпівців її ніби й не зачепили. Та ба! Не встигаю переступити порогу облорганізації "Батьківщини", як чую до зубного болю знайомі інвективи, що прокляті рухівці зірвали мітинг, а трикляті соборівці набрехали в пресі, що це зробили "тимошенківці..." Ну, знаєте, національної ідеї від таких "політиків" не дочекатися.
Цим і тільки цим пояснюється той неспростовний факт, що жодна з 125 партій не має авторитету в народі. Якщо в найближчі роки їх якимось дивом вдасться скоротити в десять разів, а тих, що виживуть, об'єднати в єдиний національно-патріотичний блок, то це була б для України благодать Господня.
За відсутності національної ідеї Україна не має виваженої позиції і стосовно західного світу. Саме через брак ідеї сталося так, що до керма в країні прийшли ліві і за совковою інерцією вчинили велику дезорієнтацію в поглядах громадян. Зазомбовані войовничим більшовизмом, вони спотворюють реальну картину життя західного світу начебто як середовища, котре і зараз плодить Гітлерів, Черчілів та Джеймсів Бондів. От якби той західний світ був подібний до "Скотного двора" Дж.Оруелла, оце було б по їхньому! У нас неспроста закріпився образ західної людини, яка тільки вбиває, вживає наркотики і займається сексом. Це свідомо спотворений образ, свідомо спотворений світ, потрібен лівакам для того, щоби якомога довше тримати власних овець в озлобленні й страху перед нібито вороже налаштованим до них західним світом, щоб вони якомога довше вважали себе щасливими тільки тому, що не відають, які вони нещасні. Бо таких овець легше тримати в отарі, доїти і стригти.
Сьогодні в нас нема державної позиції стосовно західної культури, хоча вона далеко неоднозначна. Вдамся до такого порівняння. Західна культура тече по двох трубах — одна труба чистої, високої духовності, яка омиває душі, серця і розум нормального західнянина. Друга труба — каналізаційна, якою зливають весь той бруд масової культури. До цієї каналізаційної труби і прикували нас колишні більшовики. Не захід сам накинувся на нас і спотворює всі цінності людства. Це роблять наші внутрішні вороги, а ми, темні, не маємо ні власного розуму, ні сил припинити таку наругу над нами і відстояти істину. Раніше — сталінська "залізна завіса". Тепер — попсова каналізаційна труба. А організатори конфронтації ті ж самі. Який ще може бути переконливіший доказ деградації національної ідеї?

ІНТЕЛЕКТУ

У прогресивному світі часи традиційних радикальних ідеологій — націоналізму, фашизму, комунізму — минають. Натомість чимраз упевненіше заявляє про себе ідеологія, якщо можна так її назвати, науково-технічного прогресу і високих технологій. Саме вона забезпечує розвиненим націям фантастичний рівень внутрішнього валового продукту, максимальне наповнення бюджетів, збільшення робочих місць, а звідти — й гідне подиву зростання рівня і якості життя, культури і світлих перспектив широких верств населення.
Кібернетика з насмішкою викидає на смітник історії безплідні теорії Маркса, Леніна, Гітлера. Нації, що володіють потужним потенціалом високих технологій, творять нову ідеологію панування над світом. Приклади загальновідомі — хоча б політика США стосовно Афганістану, Іраку...
Українство з причин свого нинішнього політичного і соціального становища до сприйняття нової ідеології ще не готове.
У всякому разі цієї готовності ми не помічаємо в діяльності Президента, уряду, парламенту, мовчать лідери політичних партій і блоків. Висновок: без усвідомлення нашою інтелектуальною елітою нових вимог часу, без рішучих дій у напрямку творення і застосування нових технологій перспективи виходу України на омріяний рівень розвитку економіки і заможного життя вельми примарні.
Світова економіка XXI століття базується на знаннях, що творять високі технології. У розвинених країнах впровадження у виробництво досягнень науки щороку дає 3—5 відсотків приросту ВВП. Жодна галузь господарства не знає таких темпів розвитку.
Економічний поступ України безпосередньо залежить від того, наскільки наша наука спроможна забезпечувати економіку цими високими технологіями. Нема достатнього рівня розвитку науки — нема високих технологій, то й не може бути "багатої, могутньої і квітучої України". Це ілюзія. Якщо ми не поставимо науку на пріоритетні, ключові позиції, не залучимо її до іноваційної діяльності, до повної модернізації основних виробничих фондів (а такі переспективи щось не проглядаються в найближчі роки), ми залишимося зі своїми солов'їними піснями та запальними гопаками в глухих селах цивілізації, — застерігає у своїй книзі "Час інтелекту" відомий політолог, американський професор українського походження Осип Мороз.
Гадаєте, когось в Україні це дуже непокоїть? Насправді, нема ще в народі усвідомлення того, що наука для його існування дуже потрібна. Не відчувається цього. Зате добре бачиться, які ми безмежно ледачі якосьвонобудці. Наші люди якось собі існують, якось щось роблять, якось навчаються. Тільки їсти і пити вміють переконливо.
У 1990 році на кожну тисячу працюючих Україна мала 11 науково-технічних працівників. Сьогодні вдвічі менше. До того ж, 60 відсотків докторів та кандидатів наук (що не емігрували) не беруть участі в науково-дослідній роботі, бо зайняті управлінням, бізнесом, боротьбою за виживання.
У роки незалежності триває занепад продуктивності української науки, кількість винаходів зменшилася в багато разів, нових технологій створено катастрофічно мало, за рівнем цитування наукових публікацій Україна посідає місце в сьомому десятку країн. За ці ж роки частка витрат з державного бюджету на науку зменшилася до непристойних розмірів — 0,28 відсотка ВВП. Це ганебна ситуація.
Академія Наук України перетворилася на притулок для престарілих і соціально незахищених. Зростає відплив наукових кадрів за кордон. Серед емігрантів-заробітчан висококваліфіковані фахівці становлять майже 16 відсотків. Причому втрачаємо саме кращих, обдарованіших, перспективніших науковців. І все вказує на те, що найближчими роками ця еміграція не вщухне. Серед молодих науковців НАНУ на еміграцію зорієнтовані 50 відсотків осіб.
А що ж держава? Бездіяльно спостерігає, як деградує інтелект нації, а Президент лише на словах лякає нас пророчою мудрістю: "Країна без науки — країна без майбутнього", і нічого практично не робить, аби переломити ситуацію.
Зрозуміло, що і Президент, і вся владна еліта не позбулися рутинного "совкового" стереотипу про вторинність ролі науки стосовно економіки. Вторинність науки — вторинність розуму і вторинність економіки. Абсурд стереотипу очевидний. Спочатку, значить, "піднімемо" економіку, підвищимо добробут, а там візьмемося й за науку. Насправді ж, з такими підходами можемо не взятися ніколи. Бо вивести Україну на шлях ринкової економіки, парламентської демократії, добробуту і культури здатні лише ті, до коли ми і сьогодні (сьогодні — особливо) ставимося за залишковим принципом як у моральному, так і в матеріальному плані.
Формально за роки незалежності "паперових" академіків, докторів наук, професорів серед чиновної братії — хоч греблю гати. Не лише в столиці, а й в областях навіть податки збираємо та з бур'янами боремося під проводом академіків. А фактично одна з найбагатших у Європі за природними ресурсами країна на може вибитися з всеохоплюючих злиднів тому, що її провідникам бракує розуму і совісті, аби вивести її на дорогу поступу. І хоча наш Президент стосовно економіки нині чимраз частіше вживає слово "стабільність", насправді стабільність кризового стану — це початок деградації. Навіть немічно повільне еволюційне виповзання із кризи, яким хваляться наші лідери, — це дорога на задвірки розвинених країн.
Зрештою, ми ніколи не виходили з тих задвірків.
Українець — це селянська психологія, ментальність, селянський погляд на світ. Так склалося історично. І де би він не обертався, чим би не займався, в душі він залишається ортодоксальним селянином. Хай він буде хоч академіком, а "сорочка" на ньому все ж селянська, і "краватка" селянська, і "капелюх" він носить на потилиці по-селянськи. А селянство з-поміж усіх класів і верств, як відомо, найменше переймається науками.
У нас жахливий розрив між науковою теорією і практикою повсякденного життя. Українець органічно недолюблює теорії. У нього переважають селянські корені ментальності з їх простацькою мудрістю: "Візьмеш до рук — маєш річ, не візьмеш — не маєш". І так не лише в матеріальній, а й у культурній і навіть духовній сферах. Якщо ці сфери не дають нічого конкретного взяти до рук, то українця вони мало цікавлять.
Житель західного світу поважає вироблену наукою модель здорового способу життя, на її рекомендації він перестає зловживати палінням і алкоголем, відповідно облаштовує своє житло, офіси, вулиці, театри і кафе, займається фізкультурою. Українець в душі має науковця—теоретика за розумово "звихненого" від "тяжкої науки", а його поради —базіканням наївної людини, котра "не знає життя". Парадоксально, але чи не найбільше це стосується сільськогосподарської сфери діяльності "найріднішої" для українця.
Ось приклад. Колгоспні агрономи та зоотехніки піввіку активно вчили селян обробляти землю, плекати врожаї, доглядати худобу, "як книжка пише". Не стало колгоспів — і наче не було тієї науки. Село нині господарює, як за дідів прадідів. Ще приклад. Газети друкують, телебачення транслює, видавництва випускають масовими тиражами поради городникам і садівникам, що і як їм робити буквально по днях і годинах, та ними мало хто керується. Принаймні результатів тих порад на наших городах і в садах не видно. І це в "хліборобів від Бога"!
Але ж майбутнє України — це не тільки соняшники між глечиками на тині, не тільки хрущі над вишнями і не тільки солов'їні хутори, а передовсім високі технології, електроніка, космічна техніка, генна інженерія, високорентабельний агропромисловий комплекс. Одначе українство, як бачимо, ще не усвідомило, що наукові технології, інновації, інформаційні ресурси нині важать не менше, а незрівнянно більше від енергетичних ресурсів, корисних копалин, хліба, картоплі, горілки, вудженої ковбаси й отих соняшників над глечиками на тині...
Тим часом усі роки незалежності засвідчують ослячий спротив совкової свідомості усьому новому на всіх рівнях соціуму — від президента до двірника. Славетний лінгвіст О.Потебня ще в дев'ятнадцятому столітті писав, що українець ненавидить усе німецьке, тому що воно німецьке. Сьогодні до цього можна додати ще все французьке, англійське, американське, японське... Совкова свідомість, інноваційний консерватизм, неготовність відсталого, затурканого провінціала освоїтися в умовах сучасної світової цивілізації згортають всі реформи до риторики про реформи, а не до програм керівництва до дії. Спротив нерозвиненої свідомості заводить в глухий кут усі наші кращі ідеї, починання, саме наше життя.
У вирі інформаційної революції наших днів світ дедалі помітніше поділяється на країни, які виробляють нову інформацію, продукують високі технології, здійснюють фантастичні наукові відкриття, та країни, які переважно споживають чужу інформацію і, отже, є залежними. Серед останніх і Україна. В умовах науково-технічного поступу українець нагадує підлітка, котрий любить бавитися іграшковою електронною машинкою, може зіпсувати її, але неспроможний сам полагодити іграшку, ні зробити нову. Якщо допустити, щоби ця залежність і некомпетентність стали традиційними, вони неодмінно обернуться деградацією національного інтелекту.
Чорнобиль — найкраща ілюстрація до сказаного. Не ми конструювали АС, не ми її споруджували, не ми організували вибух реактора, вибирали проект саркофага. Тепер учені, спеціалісти, лідери політичних партій б'ють на сполох, що саркофаг став аварійним, повторюються викиди радіоактивних хмаровищ, реактор загрожує ще жахливішим вибухом, котрий може знищити пів-України. Та чи хтось слухає їх? Чи дуже це нас непокоїть?
Стає дедалі очевиднішим, що існуюча система цінностей не здатна поліпшити ситуацію щодо національного інтелекту. Честь нації, без сумніву, перебуває за межами її уваги та інтересів. Для її рівня більше пасує не велич наукового потенціалу нації, не грандіозність перспектив високих технологій та інновацій, а лише куркульсько—лихварське опікування операціями олігархічного капіталу і мотлохом створеної під неї паразитичної економіки, половина якої капарує в тіньовому секторі. Це породжує тіньову мораль, тіньову свідомість, тіньове мислення, тіньові пріоритети — тіньову, антинародну політику. Стає дедалі очевиднішим, що з такою ментальністю нічого доброго в нас не вийде.

ДЕГРАДАЦІЯ ЕКОНОМІКИ

Як нема ладу в голові, то катма його і в господарці.
Наша економіка — розбите корито. Україна катастрофічно втрачає свою господарку і перетворюється на голодрану жебрачку, на посміховисько в очах світу. Стоять лоском, догнивають старі заводи і фабрики, основні фонди їх доїдає іржа. Нових заводів ніхто не будує, нових фондів ні виготовити нікому, ні купити нема за що. До того ж, таке враження, що українцеві вони не дуже й потрібні, бо все, що він попри свої дипломи про вищу освіту найбільше полюбляє робити, то чужим панам замішувати бетон, годувати свині та мити туалети...
Влада дурить народ, що в нас нібито є економічний приріст, але він, той приріст, отриманий в основному за рахунок виробництва, а вірніше, приготування передусім жінками харчової продукції та ще й переважно в тероризованому владою приватному секторі, який не завжди з владою в ладу. Чим у нас займаються чоловіки — не збагнути. Ніякого приросту в основних (чоловічих) галузях економіки нема, навпаки, деградація їх триває, а той останній "продуктовий" приріст, що ним влада прикриває загальну кризу, — це вершина нинішніх економічних можливостей. Більше приросту не передбачається. Об'єктивно нема для цього ні матеріальної, ні технологічної, ні соціальної, ні правової бази. Нема нічого.
Усі ми добре пам'ятаємо, як у перші роки незалежності наші керівники бідкалися, що Україна нібито не мас власної повнокровної промисловості, а в тій, що має, з розвалом Союзу геть порвалися економічні зв'язки між українськими і союзними підприємствами, тому кінці з кінцями не сходяться. Виходило, що нашим ожирілим керівникам підприємств. наче новонародженим малюкам, обірвали пуповини, що єднали їх з союзним матірним організмом, а тому вони, нещасні та безпорадні, приречені на повільне вмирання.
Психічно нормальну людину чорти брали, коли вона чула таку зухвалу брехню. Україна мала власну промисловість! Якщо в деяких галузях і неповнокровну, фрагментарну, то хіба в атомній енергетиці, військово-промислововму комплексі і ще деяких галузях, котрі з певних причин для неї і зараз не пріоритетні. Все інше вона мала своє і в повному обсязі! Зв'язки порвалися не в економіці, а в мізках і совісті тих ожирілих демагогів, котрі про це блеяли.
Для порівняння: якщо Україна сьогодні будує кращі в світі космічні комплекси, літаки, танки, кораблі і подібні високо-технологічні машини, то як, чому, з яких об'єктивних причин вона не може успішно випускати власні електровози, вагони, автобуси, автомобілі, трактори, комбайни, малу техніку для фермерів, побутову техніку, устократ простішу від космічних ракет? Як таке може бути?
У попередньому розділі я писав про те, що Україна має всі види металів, прокату, заводи різних марок двигунів, шинні заводи, розвинену галузь сільськогосподарського машинобудування, але її здеградоване селянство нині змушене повертатися до середньовічної ручної праці при обробітку землі. Як вона може випускати сучасний суперлітак і не може "склепати" простенького автобуса чи комбайна? Які тут зв'язки могли порватися і між ким: між її власними харківськими, дніпропетровськими і запорізькими машинобудівними підприємствами?
До речі, про автобуси. Щодень тисячі автобусів у наших містах і селах перевозять мільйони пасажирів. Звертаю вашу увагу на жалюгідний стан цих транспортних засобів. Обшарпаний зовнішній вигляд, брудні, запилюжені, загазовані салони, поламані сидіння, їх спинки вкриті грубим шаром бруду від тисяч і тисяч спітнілих рук пасажирів. До такого салону культурний європеєць бридиться зайти, торкнутися рукою дужки сидіння, бо його знудить від огиди. Оце і є здеградоване обличчя усієї нашої економіки. Повторюю, обличчя, що його щодень бачать мільйони пасажирів. Це — ілюстрація до того, що з розвалом Союзу розвалилися інтелект, совість і патріотизм тих, хто мав усі перспективи випускати сьогодні українські автобуси на рівні угорських "Ікарусів" чи німецьких "Мерседесів". Цікаво, чим у нас перевозитимуть пасажирів через кілька років?
Припустимо на хвилину, що наші вельможні брехуни казали правду (даруйте за каламбур): економічні зв'язки першого року незалежності справді порвалися.
Але тут виникає запитання: а хіба за десять останніх років не було можливості їх замінити, зв'язати по-новому? В економіці, безперечно, така можливість була. А от у головах отих брехунів не було! І нині нема!
Якщо я помиляюся, то доведіть мені, панове, зворотнє. І не мені одному, а всьому народові нашому.
Не збагну, як можуть наші державні демагоги, знаючи про реальний стан справ, теревенити про майбутню багату, квітучу Україну. Це безличне "окурювання народу", — як влучно висловився екс-спікер Іван Плющ.
Якщо ми ще не втратили надій на розквіт України, то починати б слід не лише з оновлення основних виробничих фондів, а й з активізації людського фактора в економіці. Ми сьогодні маємо мільйони "працелюбних бракоробів", котрим уже не можна довіряти виконання багатьох видів робіт, і не люди в тому винні, а примітивні засоби праці, з якими вони професійно "зростали" аж до сивини у скронях і з допомогою яких забезпечити високу якість робіт та виробів нині вже неможливо.
"Доларом та інноваціями підкоримо світ!" — нахваляються американці. І вони знають, що кажуть. При наших злиденних зарплатах продовженням робочого дня, боротьбою з перекурами та прогулами багато не досягнеш, якщо десяток здорових роботяг приставлений до того, що в інших країнах виконує не надто модерний робот. Молодь від природи соромиться відсталості, не терпить того, що не престижно, не підносить її в очах ровесників. Тільки безнадійні злидні можуть змусити молоду людину працювати водієм згаданого вище старого, брудного, загазованого автобуса, а юну випускницю школи піти в запилюжений ткацький цех з його несамовитим гуркотом верстатів, з неодмінною перспективою оглухнути ще в молодому віці. Не краще почуває себе й молодий селянин з лопатою і вилами в руках в умовах нинішнього села, де постійно вимикають електричний струм, не працють ні телевізор, ні радіо, зате не бракує хамства, бездушності, зневаги до людини з боку "жирних котів" та новітніх куркулів і поміщиків, що перетворили колишні колгоспи у власні маєтки. За таких умов значна частина молоді воліє бути безробітною.
У результаті "тихої революції" 1991—го Україна стала незалежною. Для повного відродження нації необхідна ще одна "тиха революція", не менш значима й доленосна — революція економічна, науково-технологічна, інноваційна. На жаль, ситуація для неї ще не визріла.
Державні структури заплуталися в тенетах "стратегічної" багатовекторності "Росія — Схід — Захід", у тіньовій економіці, прихопизації майна, особистої наживи. Не розвиваючись у напрямку західної демократії та інновації, вони застигли в своєму розвитку. Наша господарка увійшла в фазу застою і приречено перетворюється на старий мотлох.
Економіка України більш ніж на половину свого обсягу занурена в тіньову сферу і зовсім не має наміру звідти виходити. Не реформується, не інтелектуалізується, не відкривається для інвестиційного капіталу. Не треба бути вченим економістом, аби при ознайомленні з нашими державними бюджетами останніх років переконатися, що за доходами вони не виконуються на десятки мільярдів гривень. Ці факти — незаперечне підтвердження існування в країні тіньового сектора велетенських масштабів. Значно більшого, ніж той сектор економіки, що формує бюджет.
Наївно думати, що державна влада виведе економіку з тіні. Гаряче намагання урядовців кожного року зменшити дохідну частину держбюджету свідчить про їхнє прагнення жодним чином не зачепити інтереси "тіньовиків", які тісно зрослися з їхніми інтересами. Неспроста за визначенням ряду міжнародних організацій, наші чиновники вважаються найбільш корумпованими в Європі.
"Дикий" ринок і монополія тіньового сектора ніколи не сформують нормальної економіки і нормальної суспільної свідомості, як тюремна зона ніколи не сформує нормальної духовності і культури. Додайте до того грабіжницький подвійний податковий тиск (податки легальні плюс нелегальні — хабарі чиновникам і бандитам). А ще незахищеність внутрішнього ринку, коли свідомо спланована економічна експансія з—за кордону руйнує власне виробництво, зводить нанівець потребу у власних інноваційних технологіях, високотехнологічному обладнанні. Так, вітчизняна продукція невисокої якості, але вона інколи не стане кращою, коли в країні інтелектуальний потенціал власних інженерних і наукових кадрів непотрібний.
В Україні не сформована правничо-виробнича база для впровадження інновацій. І особливого прагнення мати її не відчувається. Перша причина: будь—яку високоефективну новинку чиновники задушать поборами. Друга причина ще гірша: протягом дванадцяти років незалежності Україна демонструє колосальний спротив інноваціям на всіх рівнях від президента до сторожа. Це зводить економічні реформи до риторики про реформи і заводить реальне життя в глухий кут. Українство ще не усвідомило, що без повороту суспільної свідомості до демократизації та ринку нічого путнього не вийде. Моделі сучасної трансформації економіки спрацювали там, де в пам'яті населення ще збереглася європейська свідомість — у Польщі, Чехії, Угорщині, країнах Балтії. І не спрацювали в Україні. Тут відсутня не тільки пам'ять, а й уява про європейську модель мислення.
Що нам діяти? Мудрі економісти — вітчизняні й зарубіжні — радять створювати в Україні так звані соціополіси — вільні економічні зони з відповідним правовим статусом і комплексною стратегією випереджального соціального розвитку. Мовляв, якщо важко підняти до світових вершин одразу цілу Україну, то давайте зробимо це частинами, де для того є більше можливостей. Почнемо з Харківщини, Донбасу, Одещини, Волині. Сконцентруємо там матеріальні, фінансові ресурси, інвестиції, інтелектуальні сили, дамо їм "зелене світло" до прогресу — і в такий спосіб подолаємо кризу спершу там, а відтак і в інших регіонах.
Сказали — зробили. Не врахували тільки одного, найголовнішого: культури і моралі виконавців. Люди такого рівня культури, громадянської свідомості, законослухняності й порядності, якими ми є сьогодні, і найкращі почини та поради здатні лише взяти під ноги...
Наслідки: не минуло й кілька років з часу створення вільних економічних зон, як вони, за словами самого Президента, перетворилися в "криміногенні зони"...
Що нас чекає далі? Не заздрю тому політологові, котрий аналізуватиме економічну ситуацію в Україні після наступних дванадцяти років незалежності.

МОВИ...

За останнім переписом населення українців в Україні 77,8 відсотка. З них українською розмовляють лише 37 відсотків — менше половини. На початку минулого століття україномовних українців було удвічі більше. Навіть у 80—х роках минулого століття, коли Росія відкрито проводила генеральну "зачістку" української мови, їх все ж було більше. Це означає, що в умовах незалежності наша мова деградує.
Незбагненне явище, якщо зважити на те, що Росія безнадійно втратила провідні позиції на міжнародній арені і скочується в розряд країн "третього світу". Ганебне явище, бо людей, які проживають на своїй етнічній землі, а не вважають її мову рідною, важко назвати повноцінними.
Ставлення до мови — головний критерій національного патріотизму. І.Огієнко якось подав думку: "Наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння". У нас же твориться навпаки: в багатьох сферах життєдіяльності суспільства — в науці, техніці, військовій справі, спорті, засобах масової інформації, книговидавництві, в театрі, на естраді утверджується "общепонятний". Якщо це не деградація нашої мови, то що?
Не можуть бути патріотами ті, хто зрікся рідної мови. Не будуть патріотами ні їхні діти, ні внуки, якщо виростуть в чужомовній атмосфері. Хай не ображаються на мене мільйони російськомовних українців східних регіонів: їх знання російської мови не тягне навіть на "трійку". І свою мову зрадили, і чужої ніколи добре не знатимуть. Атрофія мовного інстинкту тягне за собою атрофію національну.
І я звинувачую державу, що вона сприяє цьому.
Масові видання в умовах незалежності російськомовної художньої, навчальної, дитячої літератури, засилля книжкового ринку низькопробною кримінально-бандитською російською продукцією — злочинні в державних масштабах, позаяк сприяють збереженню колоніального статусу України й упослідженню її мови. Це — проблема національної безпеки.
Тільки останній ідіот нині не розуміє, що потужний політичний і економічний тиск, скерований на створення союзу трьох, чотирьох і т.д., єдиних наукового, інформаційного, митного, "рубльового" простору (табірної зони), єдиних наукових журналів, шкільних підручників, термінологічних посібників, писаних "общепонятним", має цілком очевидну мету — воскресіння з мертвих "єдіной і недєлімой", бо сама Росія, як бачимо, нічого на світі не варта. То що ж, панове-товариство, чи хочемо ми, аби онуки наші сказали нам, як нерідко кажуть вже сьогодні: "А кака-така разніца?" Хто попередить їх словами щирого патріота, оборонця національної ідеї Максима Рильського: "Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема"?
За винятком Західної України, російська мова панує у нас в публічному, професійному, військовому, навіть сімейному спілкуванні. Державна мова не тільки не виступає об'єднуючим чинником нації, а навпаки, чимраз глибше її роз'єднує. А деградує мова — деградує душа народу!
Без мови нема нації. Це, здається, і кінь би зрозумів. На жаль, ситуація не поліпшується. Ось кілька дуже слушних і своєчасних застережень відомого мовознавця академіка Анатолія Погрібного.
Перше. Більше половини населення України — російськомовне. Це аж ніяк не означає, що так "склалося історично".
Не склалося, а складали і склали. Способом багатовікової, діючої й понині політики денаціоналізації. Значить, у зворотний спосіб цілком можна скласти навпаки. Було б лише бажання.
Друге. Денаціоналізовані безбатченки не вбачають біди в тому, що російській мові може бути надано статус офіційної. Але ж весь світ знає, що офіційна мова — це основна мова країни. Запитання для тих, хто ще в душі вважає себе патріотом: якою буде основна мова країни, якщо надати статус офіційної російській мові? І в якому стані опиниться рідна, материнська мова? Час робити висновки, як їх зробили естонці, латиші, киргизи, грузини. А що ж ми, українці?
Третє. Якщо майже 78 відсотків населення самоідентифікувалося українцями, то треба знати, що за міжнародними законами та країна, у якій корінний народ становить 70 і більше відсотків, є країною мононаціональною. Україна не с поліетнічною країною, як скажімо, Швейцарія, Фінляндія чи Нігерія — і треба раз і назавжди припинити ці недолугі порівняння. Україна — мононаціональна! І міжнародний закон для неї такий: одна нація — одна держава — одна державна мова!
Це повинні зрозуміти ті, хто полюбляє балачки про глобалізаційні процеси та об'єднання в союзи в західному світі (так — об'єднуються економічно, фінансово, але що стосується національної мови, культури кожної країни — то зась!), про дискримінацію меншин на наших теренах. Таким політиканам нагадую: права всіх етнічних неукраїнців у нас настільки тривко забезпечені законами, що волати про якусь їх дискримінацію може хіба що явний недруг українства. Проблема якраз у протилежному: саме українство деградує до статусу непанівного етносу.
Мова жива, допоки жива національна свідомість. Сьогодні демографічна реальність визначає політичну ситуацію в Україні. Регіони, де проживають переважно українці і де питома вага росіян мізерна (Західна Україна), ніколи не проголосують ні за олігархічні клани, ні за комуністів, "єдиний простір", офіційний статус російської мови. Їх не збити на манівці казками про " слов'янське братство", "відновлення союзу", демагогічними обіцянками, що в "союзі чотирьох" усі держави будуть суверенні та рівноправні, ну, а про братерську любов Москви наша шкіра і кості ще сто років будуть пам'ятати. Якби ціла Україна була такою, вона стала б українською без проблем.

КУЛЬТУРИ...

Чим нині живе наш самостійний народ? Божими заповідями? Ні. Заповітами і традиціями предків? Національною ідеєю, моральним кодексом будівника власної незалежної держави? Ні. Прогресивними тенденціями сучасної цивілізації? Месіанською духовністю, яка має полонити світ? Аж ніяк ні! То чим же він, нещасний, живе, що в нього за душею? На що йому, народові, на що кожному з нас, його дітям, опертися душею в цьому непривітному, байдужому до українства, егоїстичному світі?
І ніхто не допоможе нам віднайти те опертя, якщо самі не зробимо цього. Та легко сказати: кожен народ має сам дійти до такого рівня інтелектуальної, моральної зрілості, самоусвідомлення власної гідності, аби дати собі раду. Так, але нема ради, як це зробити, коли він ще не звівся з колін.
За умов бездержавності наша культура об'єктивно не могла нормально розвиватися. Не було безперервного, повноцінного процесу поступу. Лише уривками, від "відлиги" до "відлиги". Чи багато надбаєш уривками?
Ми й досі не усвідомлюємо до кінця різниці між національною культурою і культурою нації. Перша — це рівень засвоєння українством світової культури. Друга — рівень творення культури власними силами. В обох випадках наша культура й сьогодні не може нормально функціонувати і розвиватися на повну силу у зв'язку з вигасанням національної мови насамперед у найбільших культурних центрах. Щоб ми могли активно засвоювати все краще з набутого людством, потрібні, по-перше, масові переклади українською мовою сучасних досягнень науки, техніки, філософії, соціології, літератури, мистецтва ets. Чи чув хто, аби це в нас робилося? По-друге, потрібно, щоб провідні культурні центри, якими є Київ, Харків, Одеса, Донецьк, подали приклад творення національної культури національною мовою. Та про це можна тільки мріяти. У нас традиційно нема спорідненості між містом і селом; місто живе само собі, село — само собі. Якщо місто ще сяк-так прислухається до відлуння вчорашніх новинок західної культури, то село досі вважає художню самодіяльність класичним мистецтвом. Учені, діячі культури і мистецтва, котрі творять чужою мовою, втрачають духовну спорідненість з власною нацією.
Чи багато слави принесли Україні живописець Левицький, письменник Гоголь, учений Вернадський — українці за походженням?
І хто чув, аби Президент, парламент, уряд переймалися цими проблемами? Їм просто ніколи, бо голови забиті примітивізмом буденності: зарплатами, пенсіями, податками, пільгами, опалювальним сезоном, загадково зниклими мільйонами тонн зерна ets, тобто проблемами явно здеградованої спільноти. Цілий рік сваряться, за якою системою проводити парламентські вибори, ніби саме від цього залежить розв'язання всіх наших проблем. Зате є в уряді віце-прем'єр з "гуманітарки" Діма Табачник ("гуманітарка" у нас сприймається як розподіл допомоги злидарям, а ніяк не розвиток духовності, культури, моральних засад нації). Однак мені здається, що саме таку одіозну й далеку від українських національних проблем особу і призначають на цю посаду, аби вона не переймалася розвоєм духовності аборигенної нації. До речі, цей духовний наставник нації вже відкрито заявив про необхідність масового закриття сільських клубів (нагадую: збудованих далеко не рідною для українців радянською системою), мовляв, здеградованим селюхам цілком досить одного клубу на п'ять сіл. Зрозуміло, без опалення і світла. А для решти сіл досить і самогону?..
Ніхто не стає на захист історичної пам'яті народу від спотворення. Народні традиції безповоротно втрачаються, насамперед у містах. Їх місце заступили комуно-більшовицькі "свята", що жодного відношення не мають до традицій українства. Хохол і сьогодні чомусь святкує свою ганьбу – день армії завойовника, революційні свята поневолювача, єврейське свято Пурім (8 березня), бо вони, бачите, стали для нього традиційними і він, бідолашний, нічого вдіяти не може. Вірніш, не хоче, бо для нього, національно здеградованого. не так важливе свято, як привід для випивки.
Українська еліта теж вірна собі. За оцінкою Великого Кобзаря вона вже не "варшавське сміття". Вона — "раби, підножки, грязь Москви". Раби культурної, духовної залежності від Росії. Бо ж мають приклад. Улюблений співак Президента Кучми — Йосиф Кобзон, екс-президента Кравчука — Людмила Зикіна, а вся наша владна еліта вкупі понад усе полюбляє слухати на великі релігійні свята російсько-єврейські концерти. Це вже не рівень духовності, це, на жаль, вже діагноз. Такий приклад еліта подає нації, котра за ідеєю мала би духовно відроджуватись, і цим бездумно (чи свідомо?) ініціює процес денаціоналізації українства, руйнує його моральні засади, духовні, культурні, народні традиції. Серце болить від того, що ми такі нікчемні.
Представники старшого й середнього покоління зазомбовані проросійськими догмами та постулатами. Молодші генерації зомбуються відходами західної масової культури, категорично відкидаючи як совєтську ідеологію, так і історичну пам'ять рідного народу. За останнє десятиліття мільйони молодих українців стали спекулянтами, вуличними торговцями й перекупками. Це вершина їх "духовності". Гроші, речевізм, боротьба за фізичне виживання заступили їм всі людські ідеали. Дешева масова культура, мистецтво, що пропагує насильство, бандитську жорстокість і кров, театри, перетворені на клуби сумнівних розваг для примітивних недоумків, остогидла реклама снікерсів, супів упереміж з гінекологічними прокладками — на цьому культурному бруді високодуховних людей неможливо виховати. Українці з їх ослабленим імунітетом проти такої пошесті — приречені на деградацію.
Ми наче заходимо в матеріальну, "секондхендну" фазу історії, з якої не проглядається ясного виходу на духовні обрії.
Культурна безпринципність владної еліти не залишається безслідною. За словами Олеся Гончара, український народ склав 300 тисяч пісень. Але якими піснями нині захоплюється наша молодь? Навіть у національно свідоміших західних областях соціологічні дослідження невтішні. Молодь замовляє на численних теле— радіоканалах переважно англомовні пісні і пісні північного сусіди. І не більше двадцяти відсотків — українські...
Хоча й набридло про це писати, та ще раз нагадаю, що наш книжний ринок геть заполонила низькопробна російськомовна література, українські книжки видаються немов про людське око, аби світ не сміявся, що ми не вміємо навіть книжки своєї видрукувати. Інформаційний простір забитий і завалений російськомовними програмами і пресою, свої центральні газети ми по—лакейськи перекладаємо російською, щоб догодити "старшому братові" (чи й далі звітуємо перед ним про свою діяльність?), ніби він сам не видає в Україні більш ніж достатньо своїх газет або хоча б одну з них уже й не в Росії, а в Україні перекладає для нас нашою мовою. Ганьба та й годі!
Не можу обминути й розгулу вульгарності, пошлості, нецензурщини в культурі періоду незалежності. Старий Фрейд ще сто років тому застерігав: культурність, цивілізованість сучасної людини — це лише тоненька оболонка її свідомості, вироблена протягом останніх тисячоліть під тиском суспільних законів і норм, а під нею таяться печерні, тваринні інстинкти підсвідомого, яким мільйони літ. Досить хворобі пошкодити цю оболонку чи під впливом почуття вседозволеності втратити її контроль над підсвідомістю, як ті інстинкти вириваються назовні. Передусім у вигляді нецензурщини та сексуальної стурбованості, як це, зокрема, спостерігається у більшості божевільних.
Доки тоталітарний режим сяк—так стримував у нас ті інстинкти, ми виглядали культурними людьми. Та як прийшла демократія — наче з ланцюга зірвалися. Заматюкався відкрито народ. Чужомовний матюк — "культура", що її ми навдивовижу легко переймаємо. Матюк упевнено утвердився в лексиконі дівчат і жінок. Матюкаються школярі й учителі, студенти і професура. Нецензурщина владно почуває себе в кабінетах Президента, міністрів, губернаторів, голів рад усіх рівнів. Переможно завойовує художню літературу, поезію, ЗМІ, естраду, кіно з неменшим ефектом, ніж базари, тюремні зони і бандитські збіговиська. Ужгородський поет Петровцій випускає книжку віршів, у яких обкладає матюками Президента, уряд, Конституцію, національну символіку і навіть саму незалежність. І хтось спонсурує видання цього бруду, комусь для чогось він потрібен. Газети, інтернетівські сайти заповнені скабрезними анекдотами, пошлими натяками на статеві аномалії. Естрадні гумористи чомусь вважають найсмішнішими пошлі побрехеньки на теми сексу, сексуальної патології — і ніхто не обурюється цією явною пошлістю, не протестує, навпаки, слухачі задоволено іржуть, як жеребці і кобили, наче дочекалися благодаті Господньої...
Старий Фрейд казав правду: у кого оболонка культурної свідомості тонша, у тих вона скоріше рветься...
Ви ніколи не задумувалися над тим феноменом, чому ми так лекго переймаємо матюки і всяку пошлість відсталого народу, котрий, до речі, навіть у своїй Думі відкрито матюкається, і так важко — культурний досвід передових країн? Пояснення просте, як борщ: успішне сприйняття й засвоєння чужого культурного досвіду можливе лише тоді, коли спільнота-запозичувач сама наблизилася до культурного рівня спільноти-донора. Ось чому наші західні сусіди оперативніше від нас засвоюють європейський спосіб життя, а ми ще й од чужої матірщини очиститися не можемо. Дядькові з глухого хутора змалпувати світські манери європейського бомонду практично неможливо. І виглядає те малпування комічно. До сприйняття тих манер може наблизитись хіба що його внук, але за умови, що сам дядько стане заможним, а його син і внук закінчать університети. Інакше шкода говорити.
За роки незалежності, замість очікуваного відродження, відбулося катастрофічне падіння рівня культури і моралі суспільства, адекватне загальній його кризі, падінню рівня життя людей. Спустошення душ, вигасання співчуття до ближнього, надмірна жадоба до матеріального збагачення, розгул жорстокості, тяга до чуттєвого задоволення вже нині переважає над духовністю, патріотизмом, гуманізмом і християнською мораллю. Це лихо набагато тяжче, аніж розвал економіки країни. Відновити ефективну роботу промислових та сільськогосподарських підприємств ще якось можна протягом життя одного покоління. Для відродження втраченої культури, духовності, порядності, честі і гідності мільйонів здеградованих людей знадобляться зусилля кількох поколінь. За умови, якщо Бог нам їх дасть, бо самі ми не маємо можливості їх виховати.
Як бачимо, культура — це не звіт колективів художньої самодіяльності в сільському клубі. Культура — це головний фактор національної ідеї, фактор національної безпеки. Хто ставиться до цього фактора "за залишковим принципом", тої ставиться за таким же принципом до побудови власної держави, до її розквіту і авторитету в світі.

ОСВІТИ

Парадокс у тому, що за освітнім цензом українство випереджає більшість країн світу. Пересічний українець має назагал середню освіту. У нас велика армія інженерів, учителів, лікарів, економістів, правників, достатня кількість середніх спеціальних та вищих шкіл, профільних академій наук. Однак усупереч об'єктивному законові фізики кількість чомусь дуже мляво переходить у якість.
Причини давно відомі. На здоровий глузд вони визначаються так: українцеві потрібно мати мінімум три університетські освіти — університет діда, батька і внука. (Відповідно — баби, матері і внучки). Суспільству потрібно одночасно мінімум три покоління з вузівською освітою, тобто так звана критична маса дипломованих громадян, яка гарантувала б вихід спільноти на якісно вищий інтелектуально-культурний рівень.
Такої критичної маси у нас нема. Маємо щонайбільше два покоління дипломованих фахівців (у західному регіоні третє покоління — внуки — тільки навчається в загальносовітніх школах). До того ж, переважна більшість інтелігенції родом з колгоспного села з його консервативною психологією і скептичним ставленням до науки.
Коли передові нації можуть похвалитися своєю інтелігенцією п'ятого і більше поколінь, у яких уже на генному рівні сформувався і закріпився потяг до навчання і науки взагалі, то український інтелігент такої генетичної пам'яті ще не має. Навпаки, він продовжує й надалі керуватися генетичною пам'яттю предків-селян, в очах яких учений — це нерідко людина із "звихненими мізками..."
Та це ще півбіди. Трагічніше те, що українство з відомих причин не має достатньої волі до життя, до активної житєвої позиції. В умовах боротьби за виживання наші люди в першу чергу жертвують освітою, наукою і культурою, ставляться до них за ганебним залишковим принципом. Злиденна людина із скаліченою репресіями свідомістю, з погаслою історичною пам'яттю, втраченою вірою в Бога, християнську мораль, у справедливість й у власній незалежній країні не може скористатися своїм освітнім потенціалом для забезпечення собі гідного людського життя.
Виявляється, мільйонам наших інтелігентів в першому поколінні за певних негараздів набагато легше повернутися назад до рівня своїх неосвічених предків, до ручної праці селянина, лопати землекопа, бетономішалки муляра, аніж знайти в собі сили піднятися до рівня науковця, культурного чи мистецького діяча. Чи потрібне переконливіше свідченя того, що в нашому народі нема сформованих, усталених стереотипів в усвідомленні значення інтелекту в сучасному цивілізованому світі. От і шукають дипломовані українці роботи наймита чи наймички в закордонних панів, котрі нерідко поступаються їм і освітою, й інтелектом.
Старий режим страхітливими війнами, голодоморами, репресіями, депортаціями зламав чуття людської гідності українця і залишив нам у спадок витвір рабської спільноти —совкового раба — безвольну, безсловесну, покірну істоту з високим освітнім рівнем. Такими дипломованими рабами укомплектовані нині наші суспільні організації, управління, об'єднання, політичні партії та блоки.
Незалежній Україні залишається єдиний логічний варіант — скористатися для відродження нації, поки не пізно, саме тим освітнім потенціалом, який ми ще маємо і без якого вихід з кризи просто неможливий.
Тим часом роки незалежності не додають нам упевненості, що такий варіант можливий. Системна криза поставила на конвеєр деградації всі сфери життя спільноти, в тому числі і сферу освіти.
Статистика просто шокує: тільки 10 відсотків українських родин сьогодні мають можливість нормально вчити й виховувати своїх дітей, а 37 відсотків батьків відкрито заявляють, що не можуть нічого доброго навчити своїх дітей, ні дати їм нормальне виховання. А ми продовжуємо плекати ілюзорні надії на критичну масу дипломованих інтелектуалів, які мали б вивести країну на якісно вищий рівень поступу.
Поки що в сфері освіти все робиться з точністю до навпаки. Свідомо чи несвідомо (чи на чиєсь замовлення) робиться так, аби Україна не мала тієї рятівної критичної маси інтелектуалів, трьох і більше поколінь дипломованих громадян.
Десять років бузувірської руйнації системи дитячих дошкільних закладів, передусім сільських, що підготовляли малюків до школи, — це десять сходинок вниз до оглуплення нації. Ворог до такого не додумався б! Навіть у роки німецької окупації в селах Галичини відкривали дитячі садки, про що може засвідчити автор цих рядків. Сьогодні колишні їхні приміщення бовваніють без вікон і дверей на тлі руїн колгоспних тваринницьких комплексів.
Десять років образ і принижень невиплатами зарплат аж ніяк не додали і вчителям загальноосвітніх шкіл, знову ж передусім сільських, творчого ентузіазму та волі до вдосконалення професійної майстерності. За таких умов було б просто нереальним, аби вчителі не розчарувалися в обраній професії, не збайдужіли до виконання своїх обов'язків. Тільки демагог може, стверджувати протилежне.
Вчителі — це чи не остання категорія інтелігенції, котру рідна держава силоміць штовхнула на шлях корупції й заробітчанства. Вони не тільки значною мірою розгубили педагогічний потенціал, а й, що найгірше, стали в очах вихованців переконливим прикладом того, що старанно вчитися взагалі безглуздо, як і здобувати університетську освіту, бо станеш ось таким безправним, беззахисним, приниженим злидарем, як твій колишній улюблений вчитель. "Зоря світова" з ласки нашої демократичної влади перетворилася на жалюгідний каганець, а її щиросердечні слова про високі ідеали — на посміховисько. Дебілізм "Грицевої шкільної науки" очевидний — і це в нинішньому інформаційному світі! Ой, не скоро Україна одужає від такої невиліковної хвороби...
Сьогодні ми є очевидцями контрреволюції у власній державі. Основна причина, на думку всіх чесних людей, — у системному розграбуванні України внутрішнім ворогом, що й породило горезвісний хронічний "брак коштів". (Хто чув, аби китайські комуністи, змінюючи соціально-політичний лад в країні, спершу розікрали її до кантора? Наші марксистсько-ленінські дикуни розікрали). Рівень нинішнього фінансування вищої освіти недостатній навіть для нормального навчання студентів на базі, що безнадійно застаріла і поступово занепадає. Україна щороку скорочує набір своїх студентів, батьки яких не мають можливостей оплатити навчання дітей, і заміняє їх тими, хто може заплатити, — арабами, індонезійцями, корейцями, неграми. Може, негри допоможуть нам вивести економіку з кризи?
Ще один парадокс: попри високий освітній ценз українство насправді не відзначається особливим потягом до науки, не шанує її над усе, не ставить у своїй хаті "під образами". В Європі навряд чи є ще народ з більш скептичним ставленням до застосування досягнень науки в господарстві, у побуті. За такої ситуації переведення з ініціативи влади навчання у вищій школі на платну основу можна цілком серйозно розглядати як злочинний акт відчуження молоді від навчання, від сфери науки, а цілого народу — від сучасних досягнень світової цивілізації. Комусь дуже хочеться, щоб українець ніколи не став європейцем. Молодій державі, що тільки утверджується, все можна було перевести на платну основу, навіть сферу охорони здоров'я, але тільки не вищу освіту. Цього не дозволяла собі навіть колоніальна влада старого режиму. І нічого кивати на країни Заходу, де навчання платне. Ці країни стали незалежними не десять років тому.
В Україні фактично узаконені побори щодо студентів вищих шкіл. Не підвищуючи якості навчання, ділки від освіти намагаються якомога більше здерти зі студента (тобто з його батьків) за навчання. З кожним роком тарифи підвищуються. Для чого? Щоб бідний студент менше пхався до вузу? Комерціалізація вищої школи не підвищила і ніколи не підвищить ефективності університетської науки. І науки взагалі, бо обдарована молодь, цілком можливо, через брак коштів залишиться поза навчанням, а синки і дочки багатих батьків не бажають вчитися і не цікавляться науками, наперед знаючи, що батьки куплять їм дипломи. Знайомі вузівські викладачі зі Львова, Тернополя, Києва нарікають: якщо раніше серйозно ставилися до навчання не менше 80 відсотків студентів, то тепер не більше 20 відсотків. "Платний" студент зухвало заявляє викладачеві: "За моє перебування тут мої батьки вам заплатили".
Водночас батьки абітурієнтів чимраз голосніше нарікають на відкрите, зухвале хабарництво у системі вищої школи: "За платну форму навчання потрібно розраховуватися частинами протягом п'яти років, за державну форму всю плату вимагають одразу..." В нездоровій, морально брудній атмосфері виховуємо цілі покоління майбутніх дипломованих хабарників, для котрих корупція — звичний з дитинства спосіб життя. Ми марно сподіваємося, що такий червивий "цвіт нації" відродить нашу культуру, моральність, духовність.
Морально розбещені, дипломовані хабарники стають не надією нації, а несуть у собі загрозу їй як неуки і майбутні бракороби. Вже найближчим часом ми матимем тисячі й тисячі хірургів, інженерів, учителів, яким просто страшно довіряти робити операції живим людям, спорудужувати будинки, навчати школярів.
Більшість студентів не виказує інтересу до науки і до майбутньої праці в рідній країні. Не має потягу до книжки, до лабораторних досліджень. Одна мета — отримати "обкладинки" і податися за кордон на заробітки.
Міністерство освіти провело опитування серед студентів-старшокурсників, аспірантів і молодих учених. З'ясувалося, що на виїзд з України налаштовано більше половини з них. Еміграційні настрої підігріваються спілкуванням з зарубіжними колегами та завдяки комп'ютерній грамотності і знанню іноземної мови. Цих трьох складових досить, аби молода обдарована людина вважалася потенційним емігрантом, який мріє лише про високий заробіток і заради цього готовий на будь-яку роботу, аж до миття туалетів. До речі, хто бачив, аби молодий дипломований німець чи швед мив туалети українцям? Молодого українського "інтелігента" мало бентежить втрата ним людської гідності, його не ображає те, що зарубіжний ровесник, якому він миє туалет, вважає його за свого раба і ніколи не захоче сісти з ним за один стіл. Він уже не усвідомлює, що своєю плюгавою поведінкою ганьбить в очах світу власну націю.
Якщо це не деградація особи, то що?
Нема належного навчання, морально здорового виховання молоді, не буде розуму і честі нації. Народ, який навіть такої простої істини не усвідомлює, не має переспектив на майбутнє.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ