Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

ДВА ЛИКИ ЗРАДИ

Не можу обминути ще одного прокляття бездержавності — зрадництва. До здобуття Україною незалежності недруги різних мастей називали нас, українців, мало не природженими зрадниками, мовляв, де два українці, там три зрадники, бо це такий народ, по-іншому він жити не може. Що ж, вільний невільника не розуміє, а тому язик у нього без кісток...
Настав час відповісти усім недругам просто з порога: підневільний народ справді по—іншому жити не може, бо від рабства до зрадництва завжди був, є і буде лише один крок, і біда не в тому, що ми вас зраджували, біда в тому, що мало зраджували! Треба було більше, значно більше!
З приходом незалежності ця проклята недуга, як і слід було чекати, обросла новими метастазами. Сьогодні про старі випадки віроломства рідко хто згадує, бо їх завалила лавина нових порахунків та претензій: «старші брати» таврують наших патріотів, що ті причетні до розвалу їхньої «найдемократичнішої на світі» імперії, патріоти навзаєм викривають ренегатів за їх вірну наймитську службу тій антиукраїнській імперії. Патріоти пориваються розпочати суд над комуністами за зраду української національної ідеї, а комуністи погрожують повернутися до влади й відправити зрадників їхньої «всеблагої» ідеї на довічну каторгу в каменоломні...
З-під цієї колотнечі вилізла на світ ще одна поганка, породжена ринковими умовами. Деякі бізнесмени, для яких гроші «не пахнуть», було б лиш чим приторгувати, вихоплюють просто з теплих рук як колишні, суворо заборонені та законсервовані, так і свіжі одкровення розмаїтих «відщепенців», дисидентів та перебіжчиків, котрі, повторюю, для ретроградів назавжди зостануться непрощеними виродками, а для патріотів — безсмертними героями, і видають ті одкровення масовими тиражами. Бізнесменам усе це глибоко байдуже. їм аби більше сенсаційності та виручки.
Якщо подивитися на явище саме з боку ринкових засад, то тема зрадництва нині стала досить вигідним бізнесом. Попит на неї різко зріс, відповідно зросли й пропозиції. Бо коли для одних головне — гроші, то для других — набуття політичної й моральної респектабельності, широкого визнання. Кон'юнктура дає можливість перевертням голосно задекларувати свою демократичність та плюралізм, своє геройство у боротьбі з силами зла. З тихих та скромних правозахисників вони нині, відчувши безкарність та попит на гасло «І ми боролись!», перейшли у наступ, стали грізними суддями історії, розвінчувачами вчорашніх кумирів.
Спрадавен зрадники, перебіжчики принаймні на своїй батьківщині були гнаними і знедоленими. Нині торгаші від мас—медійних засобів відверто роблять з них героїв, аби лиш виманити в несвідомих читачів та глядачів жаданий гріш. Редакції поважних газет, журналів, книжкові видавництва і телевізійні компанії буквально створюють культ зрадництва, поклавши тему його на конвейєр. Критики пишуть хто хвалебні, хто розгромні рецензії, що тільки підсилює рекламу сумнівних одкровень запроданців. Не варто було б і згадувати про це, якби вся та писанина не ображала нашої національної гідності, не обурювала своєю необ'єктивністю, упередженістю та примітивізмом. І це при тому, що серед рецензентів трапляються просто блискучі публіцисти, ерудити, тлумачі унікальних документів.
Ось і нещодавно телебачення продемонструвало нам телесеріал «Останній міф», створений нібито за мотивами творчості відомого «перебіжчика», популярного письменника-публіциста В.Резуна-Суворова, в якому розвінчується мерзенність радянських часів і ненависна нормальним людям особа Сталіна, його страхітливий, антилюдський, антицивілізаційний, чінгісханівський задум захоплення влади на євроазійському просторі. Одразу ж з'явилися рецензії в поважних газетах — і серед них гнівна інвектива голови Міжнародного антифашистського комітету О.Шлаєна «Міфи, блефи і відверта брехня» («Дзеркало тижня», 7 лютого 2001 р.). Рецензія написана блискучим «штилем», автор чудово володіє пером, однак він великий у малому і малий у великому і хоча й обіймає посаду голови ледве не вселенського комітету, нормальної голови на плечах для трактування таких тем він не має. Рецензія його плутана, у принципових місцях автор суперечить сам собі.Тема зрадництва, його причини, мотиви, політично-психологічні засади і механізми залишилися поза межами рецензії. На мою думку, час перестати ходити навколо проклятої теми зрадництва, а рішуче заглибитися в її суть, розставити крапки над «і». Не претендую на остаточне розв'язання проблеми, не в моїх це силах, але не можу й змиритися з тим безголів'ям, яке панує нині навколо неї.
Маю переконання, що для розкриття теми не так важливі достовірні факти та документи (хоча вони і дуже важливі), як філософсько-психологічний підхід, аналіз явища крізь призму політичних реалій, ментальності людей, захоплених сферою конфлікту, першопричин вини, виклику і відповіді на історичну несправедливість. Звідси і перше застереження: за тему викриття зрадництва серед тих же українців ніколи не слід братися людині неукраїнського походження, котра на наших історичних, національних, ментальних та інших особливостях, м'яко кажучи, не дуже добре розуміється. (Аналогічне застереження, звісно, для тих, хто береться викривати запроданців інших національностей, не маючи з ними духовної спорідненості).
Інакше виходить нісенітниція. «Старший брат»—поляк вважає Богдана Хмельницького підлим зрадником, а «старший брат»—росіянин — вірним другом, героєм святої дружби народів-братів. Для царя Петра І Іван Мазепа — триклятий зрадник, а для короля Карла XII — вірний до загину соратник. Для Леніна отаман Симон Петлюра — продажне буржуазно-націоналістичне охвістя, а для Пілсудського — побратим у борні за волю. Для Вашінгтона Віктор Ющенко — символ відродження України як європейської цивілізованої держави, а для Москви — продажний «американський підкаблучник»...
Дорогі сусіди й «стратегічні партнери»! Не пхайтеся нам в душу зі своїм брудним шовінізмом. Дозвольте нам самим визначити, хто для нас є хто. Ми вже якось обійдемося власним розумом.
Отже, аналізувати явище зрадництва — це не висвітлювати виконання колективного договору чи програми соціально-економічного розвитку району, оперуючи нібито безгрішними статистичними документами, бюрократична метафізика тут не проходить.
Якщо ж хтось таки взявся за перо, то передусім мусить з'ясувати для себе три позиції: перша — хто зрадив; друга — кого зрадив; третя — за що зрадив. Тобто чи були для того невідворотні обставини та в ім'я чого герой став на стежку зради: в ім'я святої волі свого народу, викриття маніякальних задумів варвара-тирана поневолити людство, знищити цивілізацію чи тільки запопадливо прибрати до рук акціонерне товариство «Аерофлот» або «Газпром». Нарешті, найголовніше: чи зашкодив зрадник своїми діями історичному розвою власного народу, людства, демократії, чи, навпаки, посприяв цьому?
Нічого такого у згаданих публікаціях я не знаходжу. Натомість переважають дрібненькі факти, дрібненькі документи, бездоказові звинувачення, хизування модним слівцем, трохи емоцій, трохи пафосної риторики — і для наївного читача досить. Коли я кажу, що це рівень жіночого розуму, то я ображаю жінок, бо жінки-публіцистки сьогодні пишуть краще.
Але повернемося до рецензії О.Шлаєна. На його переконання, телесеріал «Останній міф» — це «апофеоз апологетики зрадництва» і політичного бруду, «жахлива концентрація суміші міфотворчості, фальсифікації та відвертої брехні». Така собі низькопробна телепопса, розрахована на відсталі провінційні смаки.
Насправді, відсталим провінційним смаком попахує від писанини автора. Гнівно тавруючи «ворогів народу», автор не вірить у «болісне прозріння» того ж В. Резуна, його незгоду з існуючим у «тюрмі народів» тоталітарним режимом, бо, бачите, співавтор телесеріалу служив тому режимові, і не де—небудь, а в спецорганах, клятву давав на вірність «Родінє». Цікаво, як тоді називати таких «вірних» слуг своїх режимів, як Георгій Саакадзе, Скандербег, Хмельницький, Мазепа, Костюшко, Наполеон, декабристи, Болівар, Чапаєв, Будьонний, Жуков, Чан Кайші, як, врешті, нам бути з такими теперішніми «зрадниками», як Горбачов, Єльцин, Кравчук, Кучма, Дудаєв, Шеварнадзе, Назарбаєв, Ніязов і багато-багато інших? Може, затавруємо і їх?
Якщо іти далі за плутаною логікою автора, то виходить, що підневільний народ не має права на боротьбу за свободу, що уярмлена людина не має права повстати проти гнобителів, бо тоді вона — «бридливий зрадник». Такий висновок, можливо, й проти волі автора, напрошується з його статті.
Краще підемо за нашою схемою аналізу. Почнемо хоча б з Мазепи. Хто він був? Українець, патріот, самостійник. Кому зрадив? Ворогові, що душив Україну. Він мав право повстати проти гнобителя? За логікою Шлаєна — ні. Бо, бачите, на якомусь царському розгульному банкеті був змушений збрехати, що дуже вірний цареві, а ще під тиском непереборних обставин підписав якогось папірця. Значить, мусив бути до скону вірним даному слову, а як не чув у собі сил для того, то мав чесно простягнути руки під кайдани та попросити кинути себе в сибірські каменоломні, а рідний народ нехай далі гнеться в ярмі. Автор, геть втративши чуття міри, робить саме такий закид В.Резуну: мовляв, коли той з переляку відсиджувався після втечі з «Родіни» в затишному Лондоні, чесні правозахисники мордувалися в мордовських таборах та казанських психушках. Виходить, якби ще Резуна згноїли в тих психушках, тоді він був би справжній герой. Воістину страшне перо не в гусака!
За аналогією з думкою автора Герцен теж перебіжчик і зрадник ідей декабристів, адже відсиджувався у тому ж затишному Лондоні до самої смерті, замість того,щоб дати згноїти себе в Шліссельбурзькій централі. А хто такий Ленін? Явний зрадник інтересів пролетаріату, понад десять років відсиджувався в наскрізь буржуазних швейцарських кав'ярнях, замість того, щоб іти на барикади революції або принаймні в ланцюгах топати по етапу на сибірську каторгу.
Ми, українці, дещо по-іншому трактуємо цю проблему. Ми вважаємо, що Мазепа не тільки мав право на зраду царя-загарбника, а як патріот України зобов'язаний був піти на такий крок. Бо що є головною рушійною силою історії? Задурманені марксизмом—ленінізмом, з відповіддю на це запитання плутаються навіть академіки та популярні політики, називаючи то економіку і великі капітали, то ринкові умови та новітні технології ets. Насправді, історію двигає вперед прагнення людини до волі. Економіка потім! Отже, право Мазепи на «зраду» царю дане йому від природи. Дане від Бога, як кажемо ми. А що дав Бог — не може бути зрадою.
Кожен український патріот має визначити для себе раз і назавжди: не Мазепа зрадив Україну, а Україна зрадила Мазепу.
Нелегко це усвідомити, але це так. Зрадники — це «вірний» сотник Ніс і півтора десятка козацьких полковників, котрі вночі напередодні Полтавської битви, як щурі, повтікали разом зі своїми загонами в неславу, покинувши Мазепу, а з ним і волю рідного народу на розтерзання московській орді. Це полковник Галаган, виродок, що «вірно» помагав Меншикову виловлювати запорожців з їх степових схованок. Саме так сьогодні слід розуміти цю історію.
Ми вважаємо, що с два лики зради. Коли ти зраджуєш друга, батька, рідний народ — це і є зрада. Коли ти зраджуєш ворога, загарбника, гнобителя рідного народу — це називається зовсім по-іншому.
Коли Тарас Шевченко відкрито закликав до повалення ненависного йому царату, то це в очах царів Романових, звісно, була зрада. Та чи в когось з українців повернеться язик назвати Кобзаря зрадником?
Візьмемо приклад з ближчих до нас часів. Колишні кадебісти—українці, що так запопадливо помагали ворогам нищити українську визвольну ідею, — це патріоти чи запроданці? Народної шани вони не заслужили.
А західна українська діаспора — що за люди? Це запроданці чи патріоти, котрі, не будучи наївними дурниками, на початку, в ході й під кінець Другої світової війни перейшли на Захід, рятуючись від більшовицького «раю». Залишись вони вдома, то більшість з них, поза всякий сумнів, була б стерта на гулагівський табірний пил ще за життя Сталіна. Вони ж вижили, тому сталіністи вважали їх ницими зрадниками. Вони не загубились у чужому світі, здобули освіту, високе матеріальне становище, живуть набагато краще й цікавіше, ніж їхні рідні та близькі на материнській землі, більшість з яких, навпаки, або щедро угноїла своїми тілами сибірську землю, або спилася в колгоспах.
Загальновідомий факт: ніде на світі українцеві так бідно не живеться, як на рідній землі. І хоч сталіністи й зараз мають діаспорців за зрадників, ми їх злобного сичання не поділяємо. Навпаки, раді, що наші люди живуть у світі, як люди, що вони не осоромили перед чужими народами нашого роду.
То хто ж такий Віктор Резун? Українець. Кого він зрадив? Тоталітарний режим імперії зла. Може, він запродав друзів, рідний народ, свою незалежну країну? Ні, тільки тих, хто уярмив його народ, загарбав його землю, проти яких, будучи патріотом, він мав би битися зі зброєю в руках, про що, до речі, відкрито каже в своїх інтерв'ю, а не проситися по-ідіотському в казанську психушку, як би того хотілося великодержавним шовіністам. На «старшого брата» він змалку дивився холодними очима Павлика Морозова, недарма ж таку кличку йому дали ще в училищі. То чи можна українцям називати його зрадником?
Дивно, що автор забув охрестити зрадником генерала Джохара Дудаєва, котрий чомусь не пішов добровольцем до казанської психушки, а, зрадивши ворога свого народу, «скалічив людських доль» у десятки тисяч разів більше, ніж майор Резун.
Автор «Міфів...» головний акцент робить на тому, що «зрадник» Резун будує своє розвінчування сталінізму не на офіційних документах, а переважно на «теорії непрямих доведень», на суб'єктивних узагальненнях та домислах. Мовляв, «без бумажки ти букашка...», фальсифікатор, брехун і взагалі нікчема. І сам, мабуть, не зауважив, як його принцип — документ усьому голова — зіграв з ним злий жарт.
З цього приводу пригадалася мені одна недавня телепередача. Журналіст запитує далекого нащадка родини Джугашвілі: чи правда, що батьком Сталіна міг бути популярний мандрівник Пржевальський? Адже відомо, що він гостював у князя, де покоївкою була юна Катерина — майбутня мати Сталіна, що мандрівник був у неї закоханий і ще кілька разів потім висилав їй немалі гроші для сина Сосо, і зовнішня схожість між ними проглядається... Гордий горець, якому, очевидно, осточортіли подібні запитання, з обуренням відрізав: «Доки не знайдено відповідних документів, нам нема про що говорити!». Значить, Пржевальський після перелюбу з Катериною мав негайно побігти до нотаріуса і задокументувати знаменну подію! А не побіг — то й перелюбу не було! Ох і скритний був той мандрівник!
Ще скритнішим виявився Сталін. Тюремна молодість добре вишколила пахана. То не наївний Гітлер, котрий у «застольних бесідах» вибовкував стенографісткам (для скрупульозного задокументовування для нащадків кожного його слова) усе, що мав за душею. Сталін свої павучі плани захоплення влади над світом старанно приховував і методично знищував прибічників, котрі забагато з тих планів знали. Досвідчений пахан, він був не настільки наївний, аби залишити після себе компрометуючі документи, і в такий спосіб зумів про людське око перекласти чимало власних гріхів на своїх ворогів. Підступний задум захоплення Європи виношував і готував до здійснення Сталін, а винним виявився Гітлер. Не знаю кращої ілюстрації до хибності твердження юристів про документ як панацею встановлення істини.
Нема документів про голодомор 1933—го, значить не було і самого голодомору? Нема документів про загибель у сибірських снігах сотень тисяч невинних селян — противників колективізації, про затоплення сотень барж із царськими офіцерами, «ворогами народу», каліками Фінської кампанії в північних морях, про масові розстріли української інтелігенції на Соловках та в карельських лісах, польських полонених офіцерів під Катинню, про тисячі інших звірств чекістів — значить не було цього? А раз Сталін не зафіксував у нотаріуса, що перший готує напад на Німеччину в липні 1941—го, то не було і такого задуму?
Та задум був! І документи знайшлися — як для непрямих, так і прямих підтверджень страхітливих планів більшовицького павука. Ще радянські дослідники А.Донтаров, Б.Петров, В.Кисельов, І.Бунін, М.Мельтюхов, а з ними десятки істориків інших країн писали про превентивний характер нападу гітлерівської Німеччини на СРСР, про підготовку Сталіна до нападу на Німеччину. Одне тільки не зрозуміло: в чому тоді "зрада" В.Резуна, який з точки зору професіонала—військовика написав про те ж саме?
Хизування автора "Міфів..." знанням документів епохи таки не пішло йому на користь. Передусім тому, що він незумів відповісти на другу вимогу аналізу феномену зрадництва: кого зраджено? Ніхто не відхиляє можливості планування сталінським керівництвом нападу на Німеччину. Причина — не в ідеологічній непримиренності, навіть не в утопічній мрії про світову революцію. Ця марксистсько-ленінська інтелігентська фанаберія була скинута паханом-реалістом Сталіним в архів ще в день "клятви" над гробом вождя революції. Насправді, йшлося про одержимість маніакальною ідеєю створення більшовицької імперії на Євроазіатському материку, про напад на Німеччину після того, як Гітлер поставить на коліна Францію та Англію, знекровиться в цій боротьбі сам і таким чином створить сприятливу ситуацію для захоплення влади над Європою і заодно над колоніями європейських країн, що разом становили половину світу, а тоді можна буде диктувати свою волю і другій половині світу. Йшлося про страхітливий розбій, розграбування Європи, знищення досягнень людської цивілізації. Про омріяний п'яний розгул очманілого від абсолютної влади над світом радянського плебсу, про те, щоб західну інтелігенцію — цвіт людства — взути в кирзаки та відправити в тайгу на лісоповали (заповітна мрія світового люмпену).
Це був страхітливий задум Чінгісхана, Батия, Тамерлана разом узятий. І віроломством своїм Сталін перевищував Гітлера. Поняття моралі, вірності слову були для нього порожнім звуком, такими собі вигадками гнилих інтелігентиків. У нього була своя мрія — стати «батьком усіх народів» не на словах, а на ділі. Будь-якою ціною. Так, він не залишив після себе документів свого віроломства, але на вирок історії це не вплинуло. Чінгісхан, Батий, Тамерлан теж не зоставили по собі жодних документів, та хіба без цього ми не знаємо про них всієї правди?
А тепер дайте відповідь на запитання: чи знайдеться в Європі хоч одна людина (шизофреників не пропонувати), яка назве зрадником того, хто розповів світові про хижацькі задуми Батия? Чи назвали б ми ворогом народу київського, суздальського, новгородського князя, який зрадив би того ж Батия? То чому маємо називати зрадником В.Резуна за те, що він розвінчав розбійницькі плани Батия XX століття?
Повернемо проблему ще і таким боком: чи мав моральне право В.Резун зраджувати, тобто розвінчувати вовчу політику сталінізму? Запитання риторичне, бо не тільки мав право, а й зобов'язаний був в атмосфері суцільної боягузливої сліпоти це зробити! Ми можемо лише дякувати Богові, що такий сміливець знайшовся. Не тільки ми, а й усі народи Європи. Ні, не він порятував їх від більшовицьких орд, але він сказав їм правду про них, допоміг зробити висновки на майбутнє. Ми, здається, тільки вчора перестали ставити пам'ятники своїм Батиям. Тим, хто скинув їх з постаментів, теж ставити пам'ятників не будемо. Та закарбувати їх імена на скрижалях історії серед імен тих, хто відкриває очі людству на його смертельних ворогів, ми зобов'язані.
Не зміг автор «Міфів..." дати відповідь і на третю вимогу: за що зрада? Знову процитовані ним документи свідчать проти нього, суперечать висновкам, які він силкується зробити.
Не подумайте, що я якийсь документофоб, не розумію їх важливого історичного, наукового значення. Просто в даному конфлікті вони сприймаються сторонами далеко неоднозначно, а в таких випадках наукою і не пахне. Документи дуже потрібні тиранам, потрібні убивцям, щоб мати право і дозвіл убивати, мордувати, стирати на табірний пил свої непокірні жертви, тоді як самим жертвам ті документи ні до чого, вони ладні їх взагалі не знати. Ось чому документи, процитовані автором з однією метою, сприймаються нерідко читачами з цілком протилежним значенням.
Наприклад, за офіційними даними Управління начскладу РСЧА, процитованими у статті, в 1937—1939 роках було репресовано з політичних мотивів 11 168 чоловік командного складу. За розшифровкою Інституту військової історії, з 784 чоловік вищого командного складу — від комбрига до маршала — було репресовано 540 чоловік. З них 436 розстріляно. Командармів і маршалів знищили майже повністю. Армія була просто обезголовнена. Цими фактами автор силкується переконати читача, що Сталін до нападу на Німеччину не готувався, та читач чомусь не переконується. І не важко здогадатися — чому.
Віктор Резун — потомствений військовик, кадровий офіцер. Чи мав він право проклясти тирана-вампіра за страхітливу різню його армії? Тут і сумніву не може бути! Ось так несподівано спрацьовують документи.
«Великий вождь» буквально завалив трупами «лінію Маннергейма». За 104 дні боїв втрати Червоної Армії перевищили 289 тисяч чоловік, не рахуючи полонених, обморожених, покалічених (яких невдовзі після «перемоги» просто втопили разом з баржами-транспортами в Балтійському морі). Для чого Сталін нападав — ні, не на маленьку Фінляндію, а саме на «лінію Маннергейма»? А щоб передусім провести репетицію нападу на Німеччину! І знову документ спрацював не так, як би того хотілося автору.
Кліка Сталіна жодного дня в 1941—му не готувала країну й армію до оборони. Хоча тоді йшла шалена, форсована підготовка Червоної Армії до бойових дій, жодна частина — дивізія, полк, батальйон — не готувалися до оборонних боїв. А до чого ж готувалися? Невже тут ще документи потрібні?
До речі, пригадую з далеких дитячих літ: навесні 1941—го мої сусіди, прості галицькі селяни, відкрито між собою говорили, що Сталін збирається напасти на Гітлера. Напівграмотні дядьки без усяких документів про те знали, а нині деякі академіки з повними портфелями документів нічого чомусь не знають...
І ще один з наведених у статті документів. За перші двадцять днів війни, на 10 липня 1941—го, втрати воюючих сторін виявилися просто непорівнянними. Червона Армія втратила вбитими 815 700 чоловік. Вермахт — 79 058. Цифри поранених і полонених взагалі не піддаються порівнянню. Танків Червона Армія втратила 11 783. Вермахт — 1061. Літаків відповідно 4013 і 826.
Тепер запитаймо себе: чи міг чесний офіцер, нормальна людина європейських поглядів і християнської моралі зберігати вірність бездарному «генералісимусу», вовкулаці, який ненавидів людей, ненавидів цілі народи, мріяв витерти свої чоботи об найвищі досягнення людської культури. За що мав би вірно служити його справі? Інформація для роздумів: чому в СРСР було так багато зрадників, перебіжчиків, відмовників, як не було в жодній країні світу? Люди непатріотичні чи режим нелюдський?
Отже, яку ж таку загальнолюдську цінність зрадив В.Резун? І які цінності ми, українці, маємо захищати від нього? Більше того, автор статті сам щиро зізнається, що особа Сталіна йому огидна. Тут уже зовсім не зрозуміло, в чому він вбачає провину письменника-публіциста.
З огляду на все це чи може Україна вважати Віктора Резуна зрадником? Чи може вона соромитися його вчинку? Якщо і пече її сором, то хіба від того, що таких сміливців у неї було до болю мало. Соромитися треба тих, що як ті вівці, ховали голови в траву, заплющували очі, або, що ще гірше, запопадливо вислужувались перед сталінськими катами, з усіх сил помагаючи їм мордувати свою рідну матір. Це вони зраджували Україну. Слава Богу, знайшовся серед нас хоч один лицар. який врятував честь України перед культурним світом.
Опоненти «зрадника», коли вже не мають кращих аргументів у суперечці з ним, то напирають на факт, що той не може підтвердити окремих своїх звинувачень та припущень відповідними документами. Стара, фальшива більшовицька пісенька! Спершу ми не дамо тобі з-під себе жодного архівного папірця, а потім розголосимо на весь світ, що ти профан, блефун і взагалі брехун! Це ми вже проходили, починаючи з перших днів «визволення» у вересні 1939—го і перших повоєнних років. Спочатку «визволителі» винищили всю галицьку інтелігенцію, вимордували майже всіх випускників гімназій, а потім зухвало чвиркали нам у вічі, що ми культурно відсталі, інтелектуально недорозвинені, не маємо достатніх кадрів...
Шановні опоненти! Не хизуйтеся, як наївні школярі, що ви маєте на якийсь архівний папірець більше, ніж автор «Криголама» та «Дня М». Якщо ви порядні люди, то дайте йому ті архіви! Він на голову талановитіший від вас і чудово знайде їм розумне застосування у своїх творах. Наука історія буде вам за це тільки вдячна. А як не захочете дати, то ні історія, ні людство теж багато не втратять. І зрозуміло чому.
Спрадавен кожний народ чітко визначає два лики зради. Той, хто зрадив свій народ _ зрадник. Той, хто зрадив ворога свого народу — національний герой. І документи тут — десяте діло, бо народ — не енкаведистський слідчий. У нього свій праведний суд.
І ще такий штрих до теми. Не знаю, якої національності автор газетної статті О.Шлаєн, зрештою, це й не так важливо. Але хотілося б запитати його: якби викривальну книгу про сталінську камарилью написав радянський єврей або таку ж викривальну книгу про біснуватого фюрера написав німецький єврей, то чи пан Шлаєн називав би їх зрадниками?
Глибоко сумніваюсь.Тому мушу повторити: дуже то невдячна справа — таврувати зрадників — представників іншого народу, з яким не маєш жодного духовного зв'язку.
Нарешті, останнє. Судячи зі стилю написання статті, автор її — високоосвічена, глибокоерудована, інтелігентна людина з вишуканими естетичними смаками (це він раз по раз підкреслює, називаючи твори перебіжчиків низькопробними, примітивними, а телепрограми про них — позбавленими естетичного смаку, провінційними). Тому й не віриться, що свою статтю «Міфи, блефи і відверта брехня» він написав від щирого серця. Скоріше, на чиєсь замовлення, з чисто меркантильного інтересу. А це вже пахне зрадою. Найбруднішою зрадою на світі — зрадою власної совісті, зрадою істини, зрадою права молодих поколінь знати правду...

СОН ПІД ГРУШЕЮ, АБО ЧОМУ УКРАЇНЦІ ПАСИВНІ

При згадці про українську давнину ми легко уявляємо собі молодого, здорового парубка, що серед білого дня невинно спить під грушею, а неподалік, у вишневому саду кароока, рум'яна, як та ружа, дівчина вишиває милому святкову сорочку, а навколо рай — земля, багата калачами, «молоком і медом текуча». У ріках, ставках кишма кишить риба, у лісах та степах — дичина (це тепер ми все повижерали до кобликів та зайчат).
Уявити ту ідилію легко тому, бо то не вимисел, а буквальна фотокопія з нас самих і нашого довкілля. Не що інше, як мальовнича, щедра, по-материнському добра, «райська» природа обумовила спосіб життя-буття, а з ним і ментальність народу.
Українець завжди був ситий. А сита людина, як правило, добра, благодушна і лінькувато—пасивна. Після смаковитого обіду її зморює сон. Чому б і ні: голод не допікає, перспективи на вечерю добрі, випив чарку, поспав під грушею — чого ще людині треба?
Це не голодний варяг з холодного каменя, не голодний поляк чи німець з гнилого болота, не московит зі заметених снігами лісів, яких голод гнав у чужі краї шукати шматка хліба, вчив розуму, як саме його шукати, змушував бути жорстоким, хитрим, підступним завойовником, аби вижити. Голод не дасть спати під грушею, тим паче, коли й груші нема. У нас же все є! Нам чужого не треба. Бо навіщо, коли свого спожити годі. Ще й сусідам дамо, аби нас не били. Не були такі злі. А голодні сусіди ой як уподобали собі нашу гостинність, наперлися, напхалися до нашої господи, взяли нас, добрих та щедрих, собі під ноги, вигнали з власної хати, перепсували наших жінок і дівчат, перекаламутили нашу кров. Тепер маємо те, що маємо.
Ментальність українця видає в ньому всі ознаки ситої людини. Тільки ситий полюбляє безтурботно помріяти, ні про що тяжке не думати, помилуватися красою, тільки ситого тягне на ліризм, на пісні, на віршування та малювання лебедів на воротах. Сита людина ліниво думає, дрімає тоді, коли потрібно енергійно діяти, перестає бути войовничою, хороброю і мужньою. Бо навіщо це їй?
Чому людські племена — від Європи до Полінезії – лиш усвідомивши себе сякою-такою силою, неодмінно, незалежно одні від одних, єдналися в державні структури? Чи не головним стимулом гуртування була боротьба за забезпечення племені засобами до виживання, а конкретніше —боротьба з нестатками та голодом. Можна назвати і другий рівноважливий аргумент: для захисту своїх дібр, людей, матеріальних запасів від ворогів-загарбників. Так, але що рухало загарбниками? Той же пошук засобів до виживання! Отже, в обох випадках головним стимулом державотворення була боротьба за виживання, в основі якої — елементарний голод.
Ну, а як такого стимулу нема, то навіщо тоді держава? Навіщо кайдани обов'язків, відповідальності за когось, окрім себе? Краще вільною птахою літати лісами та степами з солодкою мрією про чарку меду та милу Марусю. На старість придбаю хутір над ставком з густими вербами, закладу пасіку, розведу табун коней, череду худоби – і буду панувати! Козак—хуторянин нікому не підкоряється, не сплачує податків, у власному маєтку сам собі гетьман. (Золота пора в історії українства, що ніколи вже не повернеться).
Якщо українець справді такий, то він невдатний будівничий держави. Передовсім тому, що індивідуаліст, надто довго не визнавав над собою нікого, крім Бога, його «державою» надто довго була його рідня, хата, хутір, а на більше він і не претендував, бо був ситий. А ситим нема ні бажання, ні інтересу гуртуватися, єднатися, ставати пліч-о-пліч, їм приємніше не знати цього. Оте глибоке небажання єднатися завжди роззброювало, знесилювало нас у відповідальні періоди історії.
Сімсот років такої бездержавної відособленості, відчуженості українця від українця витворили його відповідну вдачу. Запитайте при нагоді нинішнього бомжа (тепер це легко зробити), що він думає про державу, громадську справу, суспільні інтереси. Бомж подивиться на вас, як на ідіота, суспільні інтереси йому до одного місця, він тільки про себе думає і більше ні про що. Звичайно, це не зовсім вдале порівняння, щирий українець — не бомж, однак у плані неготовності до побудови власної держави щось подібне між ними таки є. Коли ж у людини така життєва позиція, то що з неї візьмеш?
Тут я мушу сказати собі: стоп! У подібні інсинуації ще міг би повірити український читач дев'ятнадцятого століття, але тільки не сьогоднішній. Мачуха-історія давно вибила з наших голів романтичні ідилії і натомість накинула проблеми такої складності, що з них ми не завжди знаходимо вихід.
Уже понад сто років ми не можемо зробити вибору між двома утопіями. Перша утопія — ідеалізація духу давнини, заклик до наслідування предків, до відходу від наслідування модерних і постмодерних віянь, від динамічної ходи «самовбивчої» цивілізації і повернення назад до хутора, до незайманої науково—технічним прогресом природи. Це намагання силоміць перешкодити змінам, що нібито призводять до соціальних спотворень. Це егоїстична спроба «законсервувати» суспільство наскільки можливо, аби тільки не знати клопоту з усякими там перемінами, а для нащадків нехай «хоч трава не росте».
Друга утопія — ідеалізація спроб насильницьких перемін життя на краще під гаслом: «Ми змусимо вас бути щасливими!», штучне перенесення на наш непідготовлений грунт заманливих здобутків цивілізації, які, на жаль, ще не можуть на ньому прийнятися (приклад — Марксова комуністична ідея), що й справді призводить у своєму апогеї до соціальних революцій, які неминуче переходять у реакцію, цим начисто заперечуючи свою первісну суть. Такої чорної реакції на свободу і демократію, якою була недоброї пам'яті сталінська «демократія», світ справді не знав з часів Нерона.
Обидві утопії — це пошуки легкого розв'язання складних соціальних проблем. Або повне уникнення їх, як у першому випадку, або штучне доганяння Європи та Америки, як у другому. А такого полегшеного розв'язання нема. Бо неможливо, щоб людська душа, яка живе в нинішньому світі, могла відірватися від нього і перестрибнути або назад, у далеке минуле, або вперед, у майбутнє, і там щасливо адаптуватися.
Обидві утопії — це утопії в прямому значенні слова: вони нереальні.
За класифікацією англійського історика А.Тойнбі люди будь—якої країни за своїм ставленням до життя-буття поділяються на архаїків і футуристів. По-нашому, на ретроградів і революціонерів, а ще простіше — на пасивних і активних.
Ретрогради—архаїки прагнуть повернути колесо історії назад. Назад до природи, назад до хутора, назад до Союзу, назад до соціалізму, назад до колгоспу еts. Назад до соціалізму, бо там була хоч і мізерна, а все ж тверда зарплата, була гарантія роботи, надія отримати від держави житло хоча б і через двадцять років по весіллі. З особисто знайомих мені голів облдержадміністрацій один понад усе прагнув повернення аграрного сектора до рівня економічних показників 1991 року, другий — бодай до рівня 1995—го. Обидва усвідомлювали, що й там добра не було, та все одно скрушно зітхали за старими часами...
У чому найбільша шкода від ретроградства?
Там, де воно запановує, неодмінно з'являється соціальна зневіра, розчарування і схильність чимраз ширших верств населення до відчуження від виконання суспільних, громадських обов'язків, до байдикування і масового переважання особистих інтересів над суспільними. Чого, чого, а тої зневіри, того масового переважання особистих інтересів над суспільними нині маємо більш ніж достатньо.
Чому ретроград приречений на поразку?
Життєва практика засвідчує, що всі потуги ретрограда або закінчуються повним крахом, або, в ліпшому випадку, не дають позитивного результату. І неважко збагнути чому. Ретроград приречений постійно примирювати минуле з сучасним, мертве з живим, торішній сніг з нинішнім літнім дощем, що практично неможливо. В цьому слабкість його позиції. Як би він не силкувався повернути назад ріку життя, які загати на ній не ставив би, вона лише ще скоріше збереться з силами, нагромадить проти його потуг море розбурханих вод і рано чи пізно змете його зі свого шляху разом з жалюгідними загатами. (Можливо, саме тому ретроград потрібен історії!). Парадокс, а може, вище покликання ретрограда в тому, що він абсолютно проти своєї волі сприяє нагромадженню творчих сил нового життя, єднанню прогресивних ідей і потенціалів, які без його загат-перешкод не змогли б згуртуватись і згромадитись для прориву.
Революціонери—футуристи (від слова футурум — майбутнє) усією душею спрямовані вперед, у прийдешнє. Похмуро стиснувши зуби й кулаки, вони геть відкидають від себе спогади про минуле і тільки вишукують можливості, як би то зробити наше життя квітучим уже з завтрашнього дня. Стискають кулаки тому, що бачать: прорватися вперед можна лише силоміць, хіба що збройною силою. А похмурі, бо з гіркого досвіду знають: насильницькі методи повернення колеса історії вперед ніколи не ведуть до добра. Хто-хто, а ми це добре знаємо! Які благородні гасла несла на своїх знаменах революція 1917—го, а якою страхітливою тиранією обернулися. То як же бути, ламають собі голову футуристи-революціонери, бачачи до того ж, що українець у своїй масі по духу ліберальний демократ, не хоче він більше революцій, досить з нього. І революціонери дуже добре усвідомлюють, що шансів на успіх у них нема.
Де ж вихід? Назад іти не хочеться, вперед — нема сил. Тоді й приходить до українця зневіра й розчарування, приходить апатія та безнадія. І він опускає руки, поволі байдужіє, відстає від темпоритму дійсності, чимраз більше відчужується від політичного, суспільного життя, від національної ідеї, від України взагалі. Тікає за кордон за довгим доларом, шукає щілини в житті, куди б сховатися і від архаїків, і від революціонерів. Та й це не завжди вдається. От українець і зовсім похнюпився, пустив своє життя на самоплив...
Сьогодні ми стали очевидцями ще одного ганебного явища: масового дизертирства українців з поля боротьби за побудову власної держави.
Історія переконливо доводить, що на поступ здатен той народ, творча провідна еліта якого вміє і може активно вести його за собою. А що ж виходить, якщо вона не творча, не вміє і не може цього робити? Тоді маємо сумну картину, коли зневірені учасники походу до визначеної мети (в нашому випадку — побудови держави) втрачають здатність слухняно коритися наказам провідників, а більше думають про те, якби то самим стати провідниками у пошуках засобів до виживання, непомітно вийти із загальної колони в пошуках власних стежин до особистих інтересів. Оце і бачимо нині в Україні.
Для ілюстрації цієї думки уявімо собі таку картину. Наш народ у державотворчому поході. Похід триває вже десять років. Декому видається, що це забагато, дехто втрачає віру в успіх. Люди з кінця колони не відають, що коїться в її голові, поширюються провокаційні, панічні чутки, що провідники ведуть нас не туди, куди слід. Дисципліна в колоні різко падає. Чимраз більше учасників походу дозволяють собі почуватися вільними від обов'язку, що не гарантує досягнення поставленої мети ні елементарної вигоди чи допомоги. Чимраз більше учасників Походу сходяться на думці, що треба самим про себе подбати, бо інакше ніхто не подбає (а так сьогодні думають дев'ять українців з десяти). За таких умов про єдність, згуртованість, самопожертву в ім'я майбутнього краще не говорити.
Глибоко розчарований, а то й деморалізований, не один з нас виходить з лав борців за національну ідею в надії самому дати собі раду, краще задовольнити власні інтереси, вберегти власну шкуру, залишивши ще вчора вірних побратимів напризволяще. Таким чином чимраз більше українців стають дизертирами з поля державотворення, не даючи собі звіту в тому, що будь-яке дизертирство — лиш тимчасовий порятунок від ще більшої біди. Бо лише міцна держава — надійна твердиня, де кожен може почуватися у відносній безпеці. Дизертир у чистім полі — не воїн, а легка здобич ворога.
Однак чи багато хто з нас хоче це розуміти? Тим паче, коли на дні душі кожного дизертира — тяжке, гнітюче усвідомлення неминучої поразки, невідступне відчуття того, що його несе за течією до прірви і він не в змозі вирватися з того потоку. Зневіра опановує серця дизертирів і вони чимраз більше переконують себе, на оправдання свого вчинку, що незалежність України перебуває під владою сил, які вони здолати неспроможні.
Під страшним тиском преса комуністичної ідеології загрозливо деформувалася наша національна свідомість. Коли кожному довелося стати перед лицем проклятого вибору: зректися своєї віри чи віддати за неї життя, — українська людність після поразки Директорії на сході країни і бандерівського руху опору на заході вже не мала достатньої сили «духу, що тіло рве до бою», сили, щоб «порвати кайдани» колоніального рабства, а з покірністю приреченої на вимирання тихо розділилася на мільйонні отари ренегатів і невеличкий, до болю малочисельний гурт офірних героїв-правозахисників. Перших було настільки багато, що проблема, як ставитись до них, стала чи не найголовнішою проблемою незалежної України. Але невеличкий гурт героїв своєю самопожертвою дав великий приклад нездоланної патріотичної сили, врятував для українства почуття національної гідності. Це відповідь тим скептикам, котрі вважають героїчну боротьбу оунівців і правозахисників марною жертовністю.
Отже, ми, українці, — дизертири? Ця ганебна назва стосується не тільки тих, хто дизертир, так би мовити, зовнішньо, тобто хто покидає Вітчизну і виїжджає за кордон у пошуках щастя. Ніскільки не кращий і дизертир внутрішній, хто тікає від себе самого, відхрещується від активного суспільного життя, вичікує, коли хтось інший побудує йому квітучу державу. Бо з пасивного стану нема шляху у вир боротьби і роботи, а є лише шлях до відчуження від дійсності, поринання в ілюзії та утопії.
Відчуття безпорадності і свинцевої втоми в боротьбі за виживаня, що є пасивним способом переживання втрат життєвих перспектив, — це одне з найболючіших переживань, які ятрять душі наших чоловіків і жінок, приречених жити в добу суспільного занепаду. Таке життя й надалі робить душу українця необов'язковою. Необов'язкова душа — це душа, уражена гірким переконанням, що справа, якій вона змушена служити, не варта тієї служби. Необов'язкова душа — першопричина суспільного дизертирства. Коло замикається...
Чи не кожен українець, читаючи ці рядки, пригадає, як часто у житті гнітило його таке відчуття...
Характерною рисою сучасного українця є не гризота з приводу матеріальної бідності чи низького походження, а гірка свідомість того — і ненависть, розбуджена цією свідомістю, — що тебе позбавили твого законного місця в суспільстві, що ти нікому не потрібен, ніхто про тебе не дбає, що всім байдуже, як і чим ти живеш і що взагалі живеш на світі. Зрозуміло й цілком закономірно, що і суспільству він відповідає тим же... Таке наше життя.
Існує, одначе, альтернативний спосіб гідно повестися в ситуації масового дизертирства. Цей спосіб можна назвати мучеництвом. У наших умовах мученик — це той один у полі воїн, котрий теж самовільно виходить з лав похнюплених необов'язкових душ з власної ініціативи, але не для того, щоб заховатися в кущах, а щоб, так би мовити, «перевиконати» свій громадянський обов'язок. Він свідомо йде на самопожертву, щоб захистити свій ідеал. За старого режиму такими героями були Іван Дзюба, Алла Горська, Левко Лук'яненко, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл... Хто тепер може дорівнятися до них — нехай читач судить сам. Скажу лише, що багата, дуже багата наша Україна такими мучениками. Була багата, є і ще, мабуть, довго буде...
Це не книжні теоретизування інтелігента, бо як поглянути на наше життя—буття практичним оком, то ще більша тривога огортає душу.
У країні наростає економічний геноцид народу. Триває розкрадання народного добра. Хронічною стала невиплата заробітної плати. Переважна більшість населення опинилася за межею бідності. Загрозливих розмірів набуває економічна еміграція, яка перетворила українців на дешеву й безправну масу наймитів європейських та африканських країн. Українство розповзається на всі чотири сторони, як розповзалося за лихоліть обидвох світових воєн. Однак тоді люди мусили рятуватися від ворога, покидали рідний край з жалем і болем у серці, тепер же прощаються з ним добровільно, без жалю і болю.
За чим жаліти? Анархія і злидні стимулюють процвітання криміналізованих структур. Влада втрачає моральний авторитет. Органи влади та правопорядку зловживаннями, бюрократизмом, корупцією скомпрометували ідею Української держави. Хто нині з простих смертних може зачаровуватися такою Україною, коли обіцянки економічного зростання більше нагадують глумління над виснаженими в боротьбі за виживання людьми? Розчарування і зневіра стають визначальними рисами сучасної суспільної свідомості.
Відчуженість від національної ідеї — ракова пухлина України. Вона може перерости в смертельну недугу нації. Якщо нинішній українець доведений до того, що без жалю та болю сердечного, добровільно покидає рідний край і не квапиться повертатися додому, то що може бути трагічнішим для нації, котра тільки-но здобула незалежність?
Щоб не бути багатослівним, приведу таку паралель. Чим наповнене сьогодні наше життя? Чим би ми хотіли його наповнити? Добробутом. Світлими перспективами. Економічним піднесенням. Високою культурою. Розвоєм науки і прогресивних технологій. Повагою до особи і її прав. Чесністю і порядністю. Християнською мораллю.
А чим наповнене наше життя насправді? Злиднями. Злодійством і брехнею. Тривожними перспективами. Економічним спадом. Безкультур'ям та хамством. Стагнацією науки і розвалом виробництва. Зневагою до особи та її прав. Розпустою і злочинністю. А про християнську мораль шкода й згадувати.
Ще коротша паралель: що ми сьогодні робимо більше — будуємо державу чи розкрадаємо Україну? Запитання риторичне...
Незаперечний факт, що саме за останні роки в країні утвердилася гнітюча атмосфера безвиході й песимізму (про що свідчать і ці рядки), чимраз більше патріотів, передусім серед молоді, відчувають себе зайвими людьми. За останні роки не розв'язано кардинальних економічних проблем ні в промисловості, ні в сільському господарстві, не досягнуто успіху у відродженні культури та духовності, не здобуто міжнародного авторитету. Дійшло до того, що українці втрачають ентузіазм і бажання будувати власну державу!
Мільйони українців не знають, навіщо їм незалежність. Мільйони українців нарікають, що незалежність зробила їх злидарями.
Бездіяльність і яловість влади непомітно формує громадську думку, що всі біди, мовляв, принесла незалежність. Подумати тільки: таку думку формують не міфічні «вороги», а, хоч і несамохіть, сама влада!
Чим може обернутися наша пасивність, не важко передбачити. Наважуся на таке застереження: якщо на найближчих чи наступних за ними парламентських виборах національні сили не здобудуть перемоги (адже йде другий десяток років незалежності, то скільки ще нам тієї перемоги чекати?!), тоді російсько-єврейські мафіозники скуплять депутатські мандати, сформують свою парламентську більшість (до 226 депутатських місць їм уже небагато зосталося додати) і Україна, на сміх цілого світу, матиме проросійсько-проєврейський парламент, що прийматиме проросійсько-проєврейські закони уже на цілком законне грабування України, а бідолашний український патріот, як та перепуджена мавпа в джунглях, бігатиме й верещатиме: «Людоньки, та що ж це робиться?!» Тоді нам залишиться тільки запитати його: «А що ж ти, Іване, робив, де ти був усі ті роки незалежності?» Чи не запізно буде?

ЯКИЙ ПРЕЗИДЕНТ НАМ ПОТРІБЕН

Українець сварливий, бо не збагне, чому це на багатій та щедрій землі він постійно мусить бідувати. Чому це керівники в нього такі, що не можуть (чи не хочуть?) забезпечити йому гідне людини життя. Тому й не терпить, коли такий же самий гультіпака, як він, стає його начальником. «Ще мені один!» Авторитет чужинця терпіти чомусь легше, чужинця мусив терпіти, бо така, видати, воля Божа. Та коли свій злидень ставав начальником і знущався гірш чужинця, то вже занадто, то вже запроданство, зрада братів по крові, нестерпний біль, якого несила терпіти. А тому: не дати своєму вирватися в керівники, бо стане гірш ворога! І помиляється той, хто гадає, що пережитки колоніальних часів вмерли разом з тією системою.
Тут я, нарешті, підступаюся до теми, винесеної в заголовок статті. Чи не ми, українці, самі себе висміємо в анекдоті про того пекельного казана, де душі наших грішників пильнують, аби котра з них не вихопилася наверх, і гуртом стягають її за ноги донизу, в смолу киплячу. Це теж далеко не похвальна національна риса. Це одна з причин нинішніх негараздів, тривожного застою в побудові держави.
Надто довго в підневільній Україні панувала невільнича «демократія». Якщо ми невільники, то всі рівні — і квит! Бо які ще, справді, можуть бути претензії на зверхність з-поміж невільників? Одначе невільнича «демократія» має дуже погані наслідки, вона опростачує людей, робить їх воістину рівними... простаками.
Звідси наша сумнозвісна самозневага, непошана до авторитетів. Мудрі євреї в розмові з неєвреями неодмінно похвалять своїх єдинокровних, які вони розумні та сильні. Немудрі українці обов'язково обмовлять своїх останніми словами. Досить комусь із наших знайомих вибитися на керівну посаду, захистити дисертацію, як дев'ять з десяти «друзів» про нього скажуть: «Ти диви, такого тупака — і вибрали!..» Та чого далеко заходити за прикладом, коли навіть у цю хвилину я телепатично, усім єством відчуваю, як немало читачів недобре думають про мене: «А ти хто такий, що розбазікався тут?!» Затямте, шановні, доки не перестанемо отак зневажати один одного, культурної України нам не бачити.
Сьогодні стає очевидним, що не так та економічна криза, «не так тії вороженьки, як лихії люди» (наші ж таки) гальмують процес державотворення.
З сумом і болем у серці дивлюся, як усі ми, роздратовані, роздавлені, озлоблені нестатками та негараздами, безнадійно заходимо в чорну смугу самозневаги, в темінь «кайдашизму», загального упадку культури, як нам, попри, здавалося б, високий освітній рівень, визнаний цілим світом, чомусь чимраз більше бракує такту, толерантності, інтелігентності, поваги до ближнього — і до себе самих, як буквально на очах падає рівень пошани по—буржуазному знахабнілих молодих до скомпрометованих «соціалістичною мораллю» старших, як жахно падає ціна людського життя, людської особистості, заслуг особи перед суспільством, а водночас як зухвало підминає під себе ці людські цінності брутальне простацтво, від якого ближче до печерного дикунства, аніж до цивілізації.
Здавалося б, стільки поколінь українців прагнули волі, страждали, вмирали за неї, та ось здобули її, сердешну, але чомусь нема в українства, як у гордих волею народів, поваги до себе, до національного гімну, прапора, власної держави, власної історії, материнської мови, рідної землі. Лиш де-не-де маленькі, кволі вогники. Натомість з кожного кута виповзає потворне рило безкультур'я і хамства. Глибоко сумніваюсь, що з таким рилом можна підняти Україну з колін...
Видатний письменник Павло Загребельний неспроста закінчує свою нову книжку «Думки нарозхрист» (зважте, саме закінчує, неначе головний висновок із своєї багаторічної творчості виводить) гіркими словами: «Були всякі часи: переважали смерди, панували козаки, мстилися гайдамаки. Сьогодні торжествує смерд. І не важить, як він зветься: голова колгоспу, директор заводу, банкір, міністр, народний депутат (я б додав іще — колишній прем'єр з панамським паспортом — А.П.), — однаково він зостанеться смердом. А чого чекати від смерда?»
Зізнаюся, що з літами чимраз більше сумніваюся в значущості поняття «національна самобутність». Порожнє це слово. Ним, як фіговим листком, лише прикривається ступінь культурної відсталості. Тобто, самобутність — це ступінь відсталості. І тільки. Якщо взяти Західну Європу за вершинний рівень цивілізації, то чим далі на схід, тим більше «самобутності». Чехи, наприклад, «самобутніші» від німців, поляки від чехів, українці від поляків, калмики від українців — і так аж до Берінгової протоки. Мали б ми нині, скажімо, рівень цивілізації французів, хто би говорив про самобутність?
Нехай би мене поправили політологи-матеріалісти, але я чимраз більше схиляюся до думки, що в наших державотворчих невдачах винен не так стан економіки, фінансів, не занепад колгоспної системи і застій реформ, а насамперед винен низький рівень загальної культури, власної гідності, поваги до себе. Раніш, в роки неволі, ми однаково прагнули незалежності, всі були однакові перед спільним ворогом — чи слюсар, шофер, чи професор — і це зближувало, єднало людей. Тепер ворога не стало, а з ним і об'єднуючої сили, і виявилося, що ні в голові, ні в серці ми не маємо високих ідеалів, тільки осоружний бруд буденності, який відштовхує нас одне від одного, розставляє по різні боки «тину сварки», від того простацтва ми стаємо ще огидніші самі собі, стаємо собі ворогами — і вже не тільки національно—патріотичні, а й прокомуністичні сили не можуть дійти згоди, вже й колишні політв'язні та правозахисники публічно обливають брудом одні одних. Сваряться міністри, б'ються в парламенті депутати, чубляться голови адміністрацій з головами рад, відкритим текстом матюкаються молоді дами з університетськими дипломами, не миряться колгоспні сторожі. Лавина взаємних звинувачень у засобах масової інформації — усі винні: президенти, прем'єри, спікери, міністри, директори заводів, голови колгоспів, спекулянти, бізнесмени. Уже, здається, й не знайти в Україні людей, які не винні. Спам'ятаймося, брати-українці! Бо хто ж нам збудує багату і культурну Україну?
Низький рівень загальної культури, не менше, ніж економіка, фінанси чи реформи, — ще одна (я вже втратив їм лік) проблема нашого державотворення.
Сьогодні стає очевидним, що цей брак культури, ця самозневага боляче б'є по самому процесі державотворення. Стає очевидним, що ми через цю самозневагу не віримо самі собі, не віримо у власні сили, у те, що серед нас є люди, здатні на великі державні звершення. Це дуже серйозна вада. Чи не через цю зневіру ми не проявляємо інтересу до ринкових реформ (бо який тупак їх вигадав?), не маємо бажання до соціально-економічних трансформацій ( бо то дурні фантазії кабінетних панків), і в результаті не дбаємо про власну готовність до нових умов існування і праці, які очікують нас попереду. І навіть у нестерпних злиднях не дуже переймаємося, чим це для нас може скінчитися. За старою «совковою» інертністю й надалі сподіваємось переважно на допомогу з боку держави, на те, що не ми самі, а хтось нам має все зробити. До якого ступеня безпорадності треба дійти, аби так думати...
Це добре видно на прикладі зіставлення успіхів відродження України і Польщі за останні роки. Поляки, до речі, такі ж слов'яни, як і ми, з тією хіба різницею, що спрадавен вони — від пана до простого селянина-рільника — традиційно плекають орієнтацію на цивілізований Захід, у якого вважають за честь вчитися розуму. Якими би високими парканами не відгороджувався від поляка німець чи француз, але поляк таки натягав шию і зазирав зацікавлено за той паркан, що там розумного робиться. Німець не раз бив його дрючком по голові, але той знав своє...
От і сучасна статистика свідчить, що на початок 90—х років, коли Польща заходилася реалізувати економічну програму Бальцеровича, майже дванадцять мільйонів людей (дві третини працездатного населення країни) мали можливість виїжджати на заробітки на захід і працювати (освоюючись і придивляючись, аналізуючи і порівнюючи) в умовах західної бізнесової економіки, набираючись досвіду праці та нового, «ринкового мислення». Вони звозили до своєї країни мільйони доларів, тонни «злотка», а не як ми, вічно бідні українці, останнє вивозили за безцінь з України. І що характерно: польський уряд заохочував людей виїжджати на заробітки, не обкладав їх заробітку, їх «злотка» ні митом, ні податками, бо: по-перше, поляк поляка поважає і не допустить, аби той виглядав жебраком перед світом (здоровий національний гонор — то похвальна річ!); по-друге, уряд дивився у перспективу і розумів, що все, зароблене його людьми в чужих країнах — на користь власній державі. Тобто Польща не така вже наразі цивілізована країна, але там люди є люди, мають голови на плечах — і в уряді, і в «трудящих масах».
Поговоріть при нагоді із знайомим поляком і він неодмінно щиро скаже вам: «Нині всі крадуть. Але ми крадемо для Польщі, а ви — в України». Здається, анекдотична, популістська фраза, та в ній незаперечна історична перевага поляка над українцем, формула і суть патріотизму й національної ідеї, які в поляка є, а в українця тільки «теляться».
Одначе зароблені долари, скуплене золото — ще далеко не все. Дві третини працездатного населення — це визначена наукою критична маса, обов'язкова для успішної трансформації економічних поглядів нації, — побувавши у підприємницькому світі, поляки за короткий час збагнули сутність і невідворотність реформ і привезли додому в своїх головах ще дорожчий капітал: розуміння того, як правити власний бізнес, як гарантувати успіх власної підприємливості. Подальше піднесення економіки Польщі підтвердило готовність населення до вимог часу.
У порівнянні з Польщею Україна явно програє. За ті ж десять останніх років, як засвідчує статистика, з 23 мільйонів працюючих зарубіжного ринкового досвіду набуло не більше мільйона українців. Не 2/3, як у Польщі, а 1/23. Тому що коли в них виїжджали за досвідом ділові люди, то в нас переважно чорнороби, наймички та повії. Чи можна сподіватися, що ми найближчим часом переймемо досвід сусідів? Навряд. Українець українця неохоче пускає за кордон, золото намагається відібрати, заробіток обкласти податками, одне слово, за ноги — та донизу.
Зрештою, моїм словам можете й не вірити. Пропоную зацікавленим особам провести практичне дослідження: визначіть у своєму селі, скільки людей працездатного віку хочуть земельної реформи, остаточного розпуску колгоспів, вміють і можуть зайнятися підприємництвом, заснувати власне господарство. Поцікавтеся на своєму заводі чи фабриці, чи хоче, вміє і може трудовий колектив реформуватися для впровадження сучасних технологій та випуску конкурентоспроможної продукції. Чи набереться в ньому 2/3 підприємливих людей. Відтак проведіть подібні дослідження в різних організаціях, об'єднаннях, управліннях. Висновки гарантую вражаючі: глибока, глуха, всеохоплююча відсталість активної частини населення від вимог часу. Люди масово не знають, що робити. І ще гірше те, що й не хочуть знати...
Кожен другий — стрілочник, якому вперше в житті пропонують сісти за важелі потяга. Не двох третин — однієї третини готових до вимог доби не знайдете ні в колгоспі, ні на заводі чи в установі. Ніхто людей не вчить, влада очікує, поки «дозріють» самі. Доки дозріють, то й реформ нікому не буде треба. Тим часом купка «компетентних», користуючись моментом, грабує нас, штовхає за межу злиднів, безнадії та відчаю.
У чому річ? Що за причина, що нинішній українець, як чорт ладану, боїться західної цивілізації, відчуває в душі непоборний спротив до неї?
Можливо, географічна віддаленість від Європи, насильницька відірваність від освіти та культури, ортодоксальна православна віра та ще якісь чинники відгородили нас від людського поступу. Немалу роль відіграло й те, що багато століть панами—поміщиками в нашому селі були вихідці з західного світу. Соціальна й національна ненависть раба до пана перейшла в генетичну ненависть до того світу, який його породив. Справа не в географічній віддаленості. Он Японія в сорок разів далі від Європи, ніж ми, а як зуміла використати її цивілізаційний потенціал для свого економічного «дива». Нерозважливий же українець ще й нині горланить на мітингах: «Геть капіталістів з нашої землі!» А тих, хто з ними водиться, зрозуміло, за ноги та до ями! Однак для більшості тверезо мислячих людей все ж стає зрозумілим, що такий варварський підхід до світових економічних реалій може призвести тільки до того, що сама історія нарешті обурено скаже українцеві: «Геть, дурню, з планети!»
Не досить нам персональної ганебної ментальності типу «а щоб сусідові хата згоріла та корова здохла», то нині маємо ще й цілу партію, до того ж, вельми масову, котра вже не сусіда, а Україну тягне за ноги на дно історії. Не важко здогадатись, що це партія комуністів.
Інформація для роздумів: чи мають наші комуністи український розум? Точніше: що власне українського є в свідомості, ідеології, пропаганді доморощених комуністів? Мені здається, такого розуму в них майже нема. Ні народних традицій, національного, патріотичного духу, ні батьківських заповітів, ні властивої нам доброти та щирості, ні любові до материнської мови, самобутньої культури. Комуністів взагалі неможливо назвати патріотами України. У кращому випадку — це її наглядачі, конвоїри в запроданство, в національну непам'ять, ціла партія конвоїрів, що тягне рідну матінку за ноги назад до Гулагу.
З усього того висновується неприваблива констатація факту: засилля комуністів у нас засвідчує передусім низький інтелектуальний і духовний рівень українства, його недостатнє вміння глибоко аналізувати реальну дійсність, робити адекватні висновки. Засвідчує його відсталість в такий відповідальний час здобуття незалежності, будівництва власної держави.
Давайте, люди добрі, нарешті остаточно з'ясуємо, що таке комунізм. Комунізм — це рай на землі. Чи можливий він? Років хіба через тисячу, коли людство стане ідеальним у всіх відношеннях, хоча ідеальним воно ніколи не стане.
Таку утопію-фантасмагорію могли вигадати лише вихідці з народу, котрий не вірить у рай небесний, а тому всі райські блага мріє спізнати в житті земному. Однак і він давно махнув рукою на свою вигадку. Та от до деяких українців усе дуже довго доходить і вони далі хочуть до того раю. Дозвольте запитати: за які заслуги? І хто хоче? Оті наші злодійчуки, пияки, брехуни, хабарники, запроданці, проститутки, абортниці? Це вони серйозно сподіваються потрапити до раю? Сміх та й годі! То ж чи є в комуністів розум?
Сучасні історики й політологи стверджують як очевидний факт: комунізм утратив перспективу стати революційною ідеологією та релігією трудящих. По-перше, він деградував настільки, що втратив претензії бути панацеєю від усіх бід для знедоленого люду і перетворився на звичайнісінький різновид російського націонал-імперіалізму. По-друге, держава, тобто Росія, яка взяла цей режим за основу й переробила на свій взірець, виявилася настільки нецивілізованою, культурно недорозвиненою, що ледве змогла з тим «взірцем» наблизитися до рівня стандартного типу другорядних держав, унаслідок чого втратила всяку привабливість в очах трудового люду інших країн. Російські націонал—комуністи, вхопившись за Марксову бороду на кілька століть (ба навіть тисячоліть) раніше, ніж треба, через брак елементарної культури лише скомпрометували велику утопію, досяжність якої така ж проблематична, як і досяжність Абсолютної істини.
Що ж нам робити? Тратити марно останні сили на утопію, яка не здійсниться й через тисячу років, чи подбати про більш реальні справи?
Отже, глибока криза, яку переживаємо, це не криза сільського господарства, промисловості, будівництва чи транспорту, — це криза наших інтелектуальних, духовних сил, криза орієнтирів нашої діяльності. Досить їй без змін на краще потривати ще кілька років, і знову неминуче загостриться боротьба за розподіл і соціалістичний перерозподіл тих злиднів, які ще маємо, оскільки це є найпростішою, найпримітивнішою і «найдемократичнішою» в очах простаків, що мріють про якийсь земний рай, формою соціальних перетворень з усією її дикістю, криміналітетом і безнадією, яка з усього того витікає.
То як? Далі будемо скніти в колективно-общинному, православно—комуністичному казані, вчепившись мертвою хваткою за ноги тим, хто має снагу будувати нову Україну, чи дружно, з відвагою і бадьорістю переможців вийдемо з того клятого казана на світлу дорогу прогресу, на благодатну ниву творення цивілізованої держави? З усією відповідальністю берусь стверджувати: доки Україна не повернеться обличчям до вершин сучасної цивілізації, тобто до того кращого, що виробило людство, доки не нагромадить отієї більшості населяння, яка по-діловому сприйматиме суть соціально-економічних трансформацій як особисту вигоду, доти перебіг економічних процесів, подолання загальної кризи і вихід з неї на піднесення загального добробуту буде надзвичайно складним та повільним.
Не тішу себе ілюзіями, що такі благородні звершення здійсняться самі собою і що я доживу до тієї щасливої пори. Але колись маємо здійснити їх, врешті-решт!
Сьогодні чимраз більше людей, розчарованих внутрішніми негараздами і нашим грішним менталітетом, мріють про «тверду руку», про президента, який би праведною силою очистив країну від скверни, передесяткував злодіїв, суворими законами змусив нас до законопослушності. Мовляв, народ, як той віл у ярмі, розуміє лиш грубу силу та батіг. Піночета би нам якого...
Люди добрі, не треба Піночета! Не треба крові, десяткування, батогів! Ми це вже проходили! Ми стільки дістали батогів, що наша шкіра пам'ятатиме їх ще тисячу літ. Та й навіщо шукати прообраз провідника десь у далеких, донедавна диких краях, коли поблизу, в Європі, є устократ кращий. Якщо серйозно вибирати, з кого знімати мірку для нашого президента, то це великий француз Шарль де Голль.
Україна сьогодні нагадує повоєнну Францію, що тільки-но вирвалась з фашистської неволі й опинилася на політичному роздоріжжі. Праві і ліві сили відкрито готувалися до державного перевороту, обмеження влади президента і перетворення Франції в парламентську республіку — царство безвідповідальності. (Чи не це саме нині бачимо в нас?). Праві орієнтувалися на одного визволителя від фашизму — США, ліві на другого — СРСР. Фінансовані з секретних спецфондів КПРС комуністи були впевнені в перемозі. Де Голль врятував Францію від ганьби, рішуче відкинувши домагання і правих, і лівих. Нікого не розстрілював, не бив батогами, бо скільки можна в державних справах керуватися дикунськими методами? Навпаки, дав людям високу, окрилюючу ідею, що їх прославлена у віках прекрасна, мудра, демократична вітчизна не може принижуватися до рівня служки ні американських торгашів, ні сталінських азіатів. Розважливою політикою вивів Францію і з НАТО, і заборонив діяльність компартії, провів низку реформ на захист прав людини. Цими рішучими кроками він повернув французам національну гордість, повернув кожному чесному французові почуття власної гідності, вищовартості, впевненості у тому, що він заслуговує бути прикладом будівничого демократичного світу для інших, а не принижуватися перед усякими вискочками. Національна ідея, подарована де Голлем народові, знову вивела Францію на провідні позиції у світі.
Чи не такий президент потрібен Україні? Оскільки здобуття незалежності з одночасною зміною суспільного ладу оцінюється істориками ще й як революція, то наша революція мала би мати видатного лідера і легіон фанатиків для здійснення її цілей. А що ми бачимо? Лідера не маємо. Це однозначно. Не видно й фанатів державотворення. Зате негідників! ... краще помовчу.
В історії засновували нові держави, здійснювали революції, змінювали суспільні формації перш за все лідери-носії національної ідеї. Ленін, Гітлер, Пілсудський, Масарик, Ататюрк, Мао Цзедун, де Голль, Голда Меїр... Генератори національної енергії, факели ідей, пророки-провидці. Якщо народ не має такого харизматичного лідера, то звідки візьмуться фанати державотворення? Хто запалить їх національною ідеєю, кине у вир боротьби за кращу долю народу?
Перша вимога до президента (нинішнього і наступних): президент має бути носієм національної ідеї. Не нарікати скрушно, що ось, бачите, наша ідея чомусь не спрацювала, а самому дати її народові, запалити нею серця патріотів на високі звершення. Президент повинен глибоко усвідомлювати, що Росія ніколи не була і не буде вірною сестрою України. Що переважна більшість росіян, з керівною верхівкою включно, ніколи не змириться, тільки дипломатично вдає, що змирилася з нашою незалежністю. Що запаніла російська еліта усіма способами прибиратиме до рук нашу економіку, аби знову обернути Україну в свою «жітніцу», у власні бурякові плантації, а нас — у наймитів. Росія вміє чекати. І вірить, що дочекається свого часу. Український президент має гарантувати, щоб той час ніколи не настав.
Президент нарешті має зробити для України остаточний вибір між Сходом і Заходом. Ми добре бачимо, що дала нам тристарічна орієнтація на татаро-монгольський Схід. Разом з тим ми знаємо, що дала тим же японцям протилежна орієнтація, коли після революції 1868 року імператор цієї відсталої феодальної країни висунув від свого імені програму її виходу на рівень країн західної цивілізації, тобто дав нації велику ідею. (Наскільки той імператор був мудріший від «геніальних» Маркса і Леніна). Ми бачимо, що та орієнтація дала Південній Кореї, Тайваню, Китаю, Чилі, Польщі, Чехії, Угорщині...
Президент повинен рішуче і принципово проводити реформи. Президент зобов'язаний захищати зубожілий народ од грабежу олігархів та мафіозних кланів.
Президент — це еталон мудрості, мужності і честі нації і не має права своїми вчинками та поведінкою ганьбити її в очах світу.
Не буду давати порад президентам, як правити країною, це їх проблеми, але ще одна думка, гадаю, заслуговує на увагу. В нинішній політичній ситуації український президент неодмінно мав би бути лідером великої національно-патріотичної партії. Масової, багатомільйонної партії, яка була б його надійною опорою, натхненником,організатором і виконавцем його реформаторських ідей. Позапартійний президент може й надалі залишитися «англійською королевою», полатайком бюджетних дір, пожежником локальних соціальних вибухів — і тільки. Президент, позбавлений романтичного ореолу, бідний на стратегічні задуми й передбачення, та ще й позбавлений надійної опори мільйонів патріотів, неспроможний, як би щиро він того не хотів, сколихнути застійне багно, в якому ми опинилися.
Наш Президент постійно стикається з надважкою для розв'язання проблемою: як піднести середній державотворчий рівень пересічних громадян до вищого рівня, необхідного для здійснення його ініціатив та реформ. Для нього це проблема проблем! Бо народ у нас ніби є, а людей ніби й нема. Нема здібних, активних, енергійних людей, які на кожному, як то кажуть, робочому місці з розмахом, ефективно провадили необхідні соціально—економічні перетворення, з причини чого чимало, якщо не більшість указів та добрих побажань глави держави безслідно тонуть, наче в сонному багні...
Може, ми помиляємося? Можливо, є в нас розумні, ділові люди, але їм не дають проявити себе? Ви подивіться: тільки стали активніше проявляти себе прем'єр-міністри Євген Марчук, Віктор Ющенко, віце-спікер Віктор Медведчук, як їх чисто по-українськи схопили за штани — та донизу! Тільки-но зблиснула ясною зорею Юлія Тимошенко — за спідничку та донизу? Потрібен президент, який вилікував би нас від анекдотичного синдрому по-голотському тримати за штани інтелектуальний цвіт нації, по-батьківськи підтримував розумних людей, котрих у нас і так небагато, бо з покірними «сіряками» Україна славною та заможною не стане.
Стривай, — чую внутрішній голос протесту, — в нас ще є в запасі десятки претендентів на президентське крісло — лідерів політичних партій. Варто приглянутися до них, що за сила єси. На жаль, сили й нема. Наші політики ще не справжні політики і бути президентами вони, по-простому кажучи, ще не вміють. Поки що лише бездумно копіюють, малпують принципи діяльності, амбіції політиків передових країн. Вибрати серед них гідного кандидата на найвищий пост об'єктивно неможливо, бо за ними нема потужної сили, здатної забезпечити необхідні позитивні зміни в країні.
Що ж конкретно вони копіюють-малпують? Спробую пояснити. Скажімо, у США є дві потужні правлячі партії — демократична і консервативна. їх конкурентна боротьба за владу триває поверх століття. Перемагає на виборах одна — перебирає в свої руки всю повноту влади. Друга пильно стежить за кожним її кроком, бере на олівець кожен промах і негайно обіцяє народові в разі перемоги на наступних виборах виправити ці промахи. І народ вірить, бо вона справді виправляє. Тобто лідери цих партій, коли щось обіцяють, то не обманюють виборців і не кидають слів на вітер. Адміністрація Рейгана справді зробила для громадян, країни набагато більше добрих справ, ніж попередня адміністрація, а адміністрація Клінтона — набагато більше адміністрації його попередника. Громадяни бачать цю силу, вірять їй, бо є кому вірити. За десятиліття це стало системою.
Ми поки що не маємо двох конкуруючих правлячих партій. Однак наші політичні вискочки і собі прагнуть грати роль Рейганів, Клінтонів, Шираків, навіть коли за ними ніхто не стоїть, ніяка сила — ні велика партія, ні авангардний клас, ні економічна потуга, ні армія... Вони свідомо обманюють народ пустими обіцянками, котрі й не збираються виконувати. Чисті тобі Голохвостови з п'єси М. Старицького «За двома зайцями»...
Ось лише один приклад такої брехні. Внутрішній борг України сягнув 120 мільярдів гривень. Дохідна ж частина річного бюджету — 50 мільярдів гривень. Однак деякі кандидати в президенти, позичивши очі в Сірка, зухвало заявляють, що як тільки вони прийдуть до влади, негайно повернуть всі борги громадянам: зарплати шахтарям, вчителям, лікарям, пенсії — пенсіонерам, допомоги малоімущим. Питається, з яких джерел? Та це їх мало обходить, бо вони знають: ще дуже багато людей вірять ілюзіям, у які дуже хочуть вірити, ще вистачить на їх вік простаків... Але чи може розумна людина віддавати свій голос за брехунів, у яких нема ні елементарного аналітичного розуму, ні людської совісті?
Отож, вибирати не маємо з кого. Об'єктивно не маємо — і не наша в тім вина. Якщо говорити відверто, то на моє глибоке переконання, за умови, що сам Бог збереже нам незалежність, добрий президент у нас буде п'ятий- сьомий за числом. Раніше й сподіватись наївно...
(Для порівняння: Дж.Вашінгтон був першим президентом США, Т.Джефферсон — восьмим, А.Лінкольн — шістнадцятим. А хто був між ними — й самі американці не пригадають).
Добрий президент з'явиться тоді, коли це буде лідер однієї з двох правлячих партій.
Як засвідчує історія, найкращою є влада однопартійна. І не треба кричати: «Ай—ай—ай! Знову одна партія!» Хто має очі, той бачить: скільки б у країні не було партій, а править то лише одна! Найдостойніша! Вона може чергуватися при владі з іншою партією, єднатися в коаліційні блоки, але в будь-який окремий момент править одна. Бо як знову ж засвідчує історія, всілякі коаліції — ненадійні, тільки однопартійна влада забезпечує лад у державі. Навіть коли партія — компартія.
Одначе все в природі (і суспільстві) тримається на рівновазі, на паритеті протилежностей, на конкуренції рівних сил, які не борються між собою на знищення, як нас вчили комуністи, а виключно за взаємодоповнення, взаємозбагачення, взаємозміцнення одна одної. (Сьогодні пора внести поправку до розділу філософії про боротьбу протилежностей — за що вони насправді борються). Таке взаємозбагачення називаємо прогресом. Одна партія не здатна на це: сама себе контролювати, сама себе критикувати, сама себе карати — людство ще не набуло такої досконалості. Ми, колишні совки, бачили це на власні очі.
По-друге, людина з її психологією замислена Богом так, що вона постійно розчаровується в одноманітності, у досягнутому, їй властивий потяг до змагальності, до пошуків нового, до вдосконалення. Інакше взагалі не було б прогресу. Але тут кожен з нас нехай запитає себе: коли ми розчаровуємося в одній позиції, то хіба шукаємо виходу відразу в п'яти, семи, тридцяти чи сімдесяти інших позиціях? Ні й ні! Нам, як правило, досить однієї позиції, протилежної тій, в котрій зневірились, котра набридла. І все! Тобто коли людина розчаровується в обіцянках однієї партії, для неї досить довіритися опозиційній партії. Ось чому в передових країнах історично сформувалася двопартійність з почерговим перебуванням кожної з великих партій при владі. Як бути нам?
Дуже шкода, що за свого президентства Леонід Кучма не зумів (не захотів) створити собі потужну (на мільйон чи більше членів) «партію влади», ту ж таки НДП. Це було не так і складно — залучити всю чиновну братію, керівників усіх рангів, учителів, газетярів, просто бажаючих, людей різних національностей, віросповідань, соціальних верств. На противагу їм, на опозиційних засадах, з властивого нам почуття суперечності та протистояння стихійно сформувалась би друга потужна партія — національно-патріотичного спрямування. Тобто перша партія дала б поштовх, стимулювала би створення другої, була б сильним подразником, суперником у боротьбі за владу — ми ж не можемо успішно будувати державу, якщо нема кого поборювати! Друга партія нарешті об'єднала би щирих українців. Поки що ми можемо про це тільки мріяти, але час працює на нас.
Президент, можливо, і сам того не усвідомлюючи, зробив би історично важливу справу для України. Дав би поштовх і стимул для активної, політичної структуризаціі українського суспільства відповідно до вимог часу, для такого бажаного єднання національно—патріотичних сил з метою формування рівносильної правлячій опозиційної партії переважно з націонал—патріотів. Безперечно, на перших порах між ними виникало б тертя, шалене поборювання — не виключено навіть із залученням ОМОНу (ми ж такі!), але з часом вони набралися б розуму, подорослішали і стали більше дбати про взаємодоповнення, взаємозміцнення одна одної у справі підвищення добробуту народу.
Президент-патріот мав би свідомо піти на такий крок, допомогти Україні скоріше вийти на сучасний рівень політичних структурувань передових країн. Україна була б йому тільки вдячна.
Отже, тільки після відповідного структурування політичних сил підуть у нас добрі президенти. Без такого структурування вони й надалі зостануться «англійськими королевами», за якими ніхто не стоїть, мудрої ради не слухає, «доленосних» указів не виконує. Звичайно, можливий і щасливий виняток, але то .вже із сфери ілюзій. Однак що ми робимо сьогодні для того структурування і коли ж воно буде? Сподіваємось на внуків та правнуків?
Наукою давно доведено, що негайний успішний перехід від тоталітарної системи до ліберальної демократії неможливий без тимчасової перехідної ланки — диктатури демократії. Це знали ще стародавні греки, які застерігали: демократія без диктатури (по-нашому — твердої руки) веде до анархії, а диктатура без демократії — до тиранії. Хай нікого не лякає слово «диктатура»: перехідний період тому так і називається, що він передбачає поступове зниження тиску тоталітаризму з відповідним поступовим посиленням демократизму. Але цим процесом хтось має керувати! Наше ж державотворення нині нагадує велику будову, на яку прийшли десятки будівельних бригад і кожна робить, що сама вважає за потрібне, не оглядаючись на загальне керівництво. Так можуть жити вільні мешканці, коли будинок буде готовий, але коли він тільки зводиться, керівництво бригадами мусить бути — достатньо принципове й вимогливе.
Провідником ідей президента «на кожному робочому місці» і була б партія українських патріотів — партія народної довіри.
Такий президент мав би незаперечний авторитет у народі. Тоді народ сам прокинувся б від сплячки, відкинув геть байдужість, ганебний принцип «нікому нічого не треба» і з ентузіазмом взявся б до праці.
Не раз замислююсь: от здобули ми незалежність й одразу наплодили десятки якихось партій. Невідь звідки взялися в нас соціалісти, ліберали, консерватори, «зелені», християнські демократи і демократичні християни, кришнаїти і сатаністи... Хіба це наше? Хіба це не глупа копія, калька з чужого світу? А де ж наша партія українських патріотів, українського робітництва, українського селянства, української інтелігенції? Чи не був би блок таких партій устократ потрібніший для нашого державотворення, аніж оті купки розсварених носіїв чужих «ізмів»? Переконаний: тоді ми набагато скоріше подолали б ганебне почуття меншовартості, вибороли право бути самим собою, нікого не наслідувати, не боятися і нікому не кланятися, а впевнено робити свою державну справу.
Нотатки ці аналітичні та критичні, бо, на моє глибоке переконання (хоч радий був би помилятися), далеко не все, що робиться в Україні, викликає схвалення і захоплення. З кожним роком, кожним днем, не з моєї вини, меншає захоплення всім «рідним». Тому нормальна, здорова любов до того, що маємо сьогодні, має бути критично-дорадлива, критично-заклична, така, де знайдеться і біль, і сором, і бажання помогти, і нетерпимість до хиб, до безголів'я, безкультур'я, бездіяльності, безгосподарності, усіх тих негараздів, котрі бачимо довкола. Бо некритична любов сліпа, потуральна злу і шкідлива.
Якщо і цього замало тим ортодоксам, для яких у моїх нотатках знайдуться образливі нотки, то зізнаюся чесно: те, що я сказав про характер українців, я списав із себе. Це я такий обмежений, культурно відсталий, лінькуватий і заздрісний, сентиментальний і злодійкуватий, схильний до ілюзій і поезій; це я — заглиблений у самоїдство інтроверт і переляканий пацифіст; це мої близькі та знайомі мають «жіночий розум», полюбляють сон під грушею серед трудового дня, не обтяжують себе порядністю, чесністю, організованістю, любов'ю до чистоти і порядку. Між нами тільки й різниці, що я маю чоловічий критично-аналітичний, здатний робити узагальнення розум і трохи відваги писати про те, що бачу.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ