Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

НАША ДЕМОКРАТІЯ НЕ ГРАЄ...

Коли спільна справа не ладиться, ми кажемо, що вона «не грає». І при тому нерідко згадуємо стару байку-алегорію про музик, котрі, як не старалися, а за браком таланту та вміння заграти не змогли.
Алегорійна фантазія не має меж. Під дійовими особами байки кожен може вгадувати, що заманеться: від конкретних речей і людей до політичних партій, суспільних верств і цілих народів. Скажімо, зійшлися на міжнародний фестиваль музичні гурти німецьких, французьких, англійських і українських демократів. Перші з них грають, витинають на диво легко, невимушено, та ще й приспівуючи і пританцьовуючи, а наш гурт понурився над інструментами, незграбно тупцює та страшенно фальшивить. Кожному українському патріотові болить: чому така невдала гра? І хто ті музики, що ганьблять нас перeд світом?
Щоб легше було розмірковувати, не плутаючись у визначеннях, скористаємося і ми алегоріями байки Глібова «Музики» і поіменуємо квартет основних державо- і демократієтворчих сил України в особах. Ведмідь з басом — це, безперечно, так звана партія влади. Осел з бубном — робітництво, з директорським корпусом чи то, пак, союзом промисловців на чолі. Цап з цимбалами — колгоспне й донині селянство. Ну а Малпенко Мартин — звісно, інтелігенція.
Робиться така класифікація не для жартів, а з нагальної необхідності пізнання процесу творення чи нетворення держави, віднайдення чіткого кута зору на реалії сьогодення. Без погляду на ці реалії, на діяльність героїв державотворчого квартету з висоти аналітичного розуму неможливо правдиво осмислити власне становище, відповісти на запитання: що з нами діється? Хто винен в наших негараздах? Чому наша демократія не грає? Що робити? Коли ж ми бодай на крок наблизимося до правдивих відповідей на ці запитання, то матимемо вже не байку, а справжню драму — трагікомедію нашого нелегкого життя.
Отже, не «десь у веселому краю зійшлися у гаю», а в невеселій Україні:

«ВЕДМІДЬ ТОВСТИЙ ТА ВОЛОХАТИЙ»

Ведмедів ми ніколи не любили. Ні чужих, ні своїх. Чужих зрозуміло чому. А своїх не любили трикратно. За зраду, що завжди в світі вважалася найтяжчим гріхом. За те, що запродали нас в рабство чужинцям. І ще більше за те, що, вислуговуючись перед чужинцями, прагнучи за всяку ціну догодити .та запевнити їх у своїй уже й не ведмежій, а собачій вірності, вони тяжче знущалися з нас, ніж чужинці. Тому й при найменшій нагоді своїх Ведмедиків ми вішали першими. З Шевченковим презирством на устах: «Раби, підножки, грязь Москви, варшавське сміття...»
Вільні народи Бог милував від такої ненависті. Приміром, у зарубіжних посібниках з правил доброго тону читаємо, що треба шанувати і любити керівників усіх рангів, бо вони несуть на своїх плечах нелегкий тягар відповідальності за життя—буття нації, злагоду і порядок в країні. Знайти щось подібне в нашій етичній літературі просто неможливо. Для нас віками вважалося добрим тоном якраз протилежне: не мати ніякої поваги до представників чужинської влади, не визнавати за ними ніяких позитивних якостей, а коли траплялася можливість ошукати їх бодай на копійку, то це вже було геройством. Багатовікова звичка — друга натура...
Та час не стоїть на місці — в Україні відбулася національна революція. Тиха, мирна, бо здійснив її ніхто інший, як Малпенко Мартин — майже без участі Осла та Цапа. (Може, саме тому вона й мирна). За рік наперед її «офіційно» прорік відомий віщун Павло Глоба, який застерігав, що Україна стане незалежною, але згодом перетвориться в оплот посткомуністичного консерватизму в центрі Європи і, не знайшовши виходу з того тупика, знову попроситься до Союзу. Засліплений ейфорією сподіваної волі, мало хто задумався над останніми словами віщуна. А дарма! Бо здається мені, що вони починають збуватися...
Сьогодні для всіх стало очевидним, що для національного відродження нам явно забракло шляхетних і мудрих державних мужів при явному надмірі Кайдашевих дітей та Шельменків. Хоч таке співвідношення прогнозувалося заздалегідь, ми не можемо ставити його собі у вину. В умовах зовнішньої — фізичної і внутрішньої — духовної окупації (кожен п'ятий серед нас — росіянин), в умовах соціальної і культурної резервації (трудові низи під недремним оком у «щасливих» колгоспах, на заводах, інтелігенція — в комсомольських та партійних лавах, чужа мова, чужа ідеологія проникала вже на наші кухні та в спальні, основні відповідальні пости і позиції — під контролем колоністів та незчисленних «благонадійних» ренегатів) українці не мали ніяких можливостей видати зі свого середовища державних мужів. Тому в цьому відродженні нами рухала не стільки воля до перемоги, скільки інстинкт самозбереження — щоб якось вижити. Але з такого інстинкту великі люди не народжуються.
Героїв ми і справді не побачили. Влада несподівано впала на голови революціонерів — дисидентів, поетів, художників, професорів вузів (один лише Тернопільський педінститут вирядив цілу когорту), учителів, лікарів, навіть виховательок дитячих садків та годинникових майстрів, які, правди ніде діти, не мали і не могли мати хоча б сякого-такого досвіду адміністративної, господарської, управлінської роботи. Вони, радісно збуджені і трохи розгублені від несподіваного фарту, повсідалися в кабінетах переможених владоможців — справжньої адміністративно—командної гвардії радянських партократів—господарників, добре відселекціонованої і вишколеної попереднім режимом, здатної, що не кажіть, витискати останні сили з посполитих, довести можливості планової господарки до крайніх меж примусового розвитку, — от тільки не в той бік тягли воза. Повсідалися й заспокоїлись, гадаючи, що досягли свого...
Однак населення — цей надзвичайно чутливий соціально-політичний камертон — дуже скоро відчуло, що робиться щось не те. Гуманітарна інтелігенція, звичайно, здатна творити ідею революції, кидати в маси закличні гасла, розпалювати мітингові пристрасті, але не може замінити собою безпосередніх управлінських професіоналів—господарів землі, командирів виробництва, стратегів економіки. Вона знає, що попередній Ведмідь тягнув воза не туди, але сама, ставши Ведмедем, тягти його добре не може.
Досить сказати, що вже першого року незалежності наш доморощений Ведмідь (на ланцюгу в президента Леоніда Кравчука) припустився непростимої помилки. Не зумів і не міг попередити соціальну поляризацію і катастрофічне зубожіння населення. Не спромігся провести інвентаризацію української економіки, уважно порахувати, які багатства фактично маємо, які тільки уявляємо, ніби вони є, які економічні в'язки можна обірвати, які ні, чого не вистачає, аби ця маса багатств і зв'язків заграла для загального добра. Навпаки, безумно зігнорувавши елементарний облік і контроль за майном, Наш Ведмідь з власного «недомислія» (чи з чужої намови?) створив широкий простір для всілякого злодійства, тінізації економіки, розвалу фінансової системи, інфляції, махінацій з підставними фірмами, задушення власного немічного товаровиробника дешевим імпортом, що врешті-решт не могло не призвести до катастрофічного зубожіння населення і всього того чорного негативу, який маємо нині. Наслідки тієї помилки стискають наше горло чимраз тугіше, загрожуючи задушити українську революцію.
Наш Ведмідь надто довго спав у берлозі бездержавності, ж раптом «тиха революція» розбудила його, та спросоння нелегко втямити, що то робиться довкола і що самому потрібно робити. Десятиліття незалежності лишень окреслили дрімотну злиденність і розгубленість Ведмедя, який, хоча й не власної вини, виявився не готовим повести українство на боротьбу за національну державу, а також, що найголовніше, не має бачення перспектив розвою нової України. За батьківським прикладом і регіональні ведмедики глухі до велінь часу та геть німі на його виклики, бо вважають за краще не висовуватись.
На підтвердження своїх слів приведу такий приклад. Нещодавно у пресі я оприлюднив кілька статтей про необхідність трансформації нашої спільноти на засадах саморегуляції підприємницької діяльності суб'єктів малого й середнього бізнесу, як сьогодні живуть — і непогано живуть! — люди в багатих країнах,у тому числі наші західні сусіди — поляки, чехи, словаки, угорці. Зрозуміло, що без такої трансформації суспільства годі й мріяти про зростання нашого добробуту, тим паче, про визнання українства сучасною європейською нацією. Пробую порушити цю тему перед відповідальними працівниками то однієї, то другої облдержадміністрації — і з тривогою помічаю, що вони... не розуміють, про що йдеться. Боже мій, яка глибока прірва нашого відставання від цивілізованого світу, якщо на такому рівні люди не знають, що воно таке —саморегуляція суспільних продуктивних сил, і чого тоді варта їхня демагогія про наше незабарне входження в Європу, про багату, квітучу Україну! Чиновники, з якими я спілкувався, скоріш нагадують колгоспних комірників, котрі добре знають, скільки мішків зерна є в коморі, скільки, коли й кому їх треба видати, з якого кута комори в який перекинути (звичайно, і для себе приховати), однак не знають і не цікавляться, що потрібно зробити, аби врожай наступного року був ще більший, а якість зерна ще краща. Це їх ніби й не обходить, не їхнього розуму діло взагалі.
Гадаєте, люди не бачать цього? В будь-якому селі знайдете «старого філософа», котрий на пальцях однієї руки безпомилково розтлумачить вам всі причини нашого безголів'я і як доморощений Ленін правицею вкаже правильний шлях поступу. Але в людей нема з кого вибирати провідників: або великі патріоти з мізерним господарським досвідом, або великі господарники з мізерним патріотизмом. І перші, і другі однаково шкідливі для молодої держави. Перші — несвідомо, другі навпаки, настільки свідомо, що й прокуратура кінців не виведе. Але українець — людина праці і його вибір прогнозується наперед: з двох «шкідників» він таки вибирає господарника...
У нашому галицькому краї результати змагання «демократів» і «господарників» можна визнати за нічийні — приблизно однаково при владі були і перші, і другі. Хто з них більше дбав і дбає про інтереси держави і загалу? Дбали та дбають майже однаково. Хто про власні інтереси? Тут, здається, теж нічия. Звичайно, обидві сторони ображає така зрівнялівка, адже кожна зі сторін вважає себе на голову вищою за іншу.
Та ба: галичани такої різниці щось не зауважили. Тож вибачайте, панове.
З кількома головами обласної держадміністрації мені випала честь разом працювати, тож розповідаю про них не з чужих слів. Скажу, що на душу лягло.
Так, люди вони хороші. Розумні, освічені, досвідчені, цільні натурою, спроможні багато й продуктивно трудитися. Щирі патріоти України. Вміють ладити з людьми. Селянські (переважно) діти — знають ціну праці, розуміють людей праці. Здається, чого від них ще хотіти?
Одначе нині, при всій тій біді, не час для дифірамбів — їх стає гидко слухати. Гадаю, доцільніше поговорити про ті риси наших Ведмедиків, котрі не залишили доброго сліду в процесі державотворення. Може, комусь з них ці зауваги стануть у пригоді. Принаймні знатимуть, як виглядають в очах загалу.
Перший негатив: знайомі мені губернатори — не політики. Не мають позитивної державотворчої програми розвитку регіону. Виховані в умовах старої командної системи, не навчені самостійно стратегічно мислити, а лише вірнопіддано та ревно виконувати вказівки зверху, вони й донині чекають високих вказівок, бо більше нічого не знають і знати не хочуть. Нерідко ловиш себе на думці: за що їх призначають на такі відповідальні посади? За вірнопіддане виконавство? В демократичних країнах так не робиться.
Не кращі й губернатори інших областей України, якщо судити за їхніми державотворчими успіхами. У моєму розумінні — не політики — значить, не реформатори економіки, соціального життя на засадах сучасного демократизму, науково—технічних технологій, досягнень світової культури. Скоріш за все то колишні голови колгоспів та директори заводів, ставши керівниками районів і областей, виявились здатними лише на те, аби перетворити свої райони й області на великі колгоспи та заводи. А ще більше вони уподібнились до завідувачів величезних розвалених, прогнилих до основ, завішаних павутинням складів низькосортних матеріальних цінностей та всякого барахла, котрі «денно і нощно» розкрадаються, розтягуються, розхапуються до останньої тріски. Так от: їм нині не до державотворення, тут аби якось стримувати, хоча про людське око, цей грабіж. Але, звісно, так, щоби й про себе не забути. І тільки. Запитання: чи можуть люди з інтелектом і психологією комірників збудувати цивілізовану державу? Смішно й запитувати...
Як в натурі виглядає робочий день голови ОДА? Крутиться він зранку до пізньої ночі в колі поточних справ, як та білка в колесі, «рішає питання», гасить одні конфлікти, розпалює другі. Текучка — основний стиль діяльності, розуміється, тієї, що на виду. Вона пожирає дорогий час, відбирає сили, висмоктує мозок, гасить світлі задуми...
Беру на себе сміливість заявити, що більшість наших ведмедиків — від Президента до голови села — не вміють як слід керувати державними справами. Звісно, були і є об'єктивні причини, звісно, їх можна якось пояснити, але факт залишається фактом — управляти державою вони не вміють.
Спитаєте — чому? А передусім тому, що всі вони не доросли до усвідомлення того, що власну державу не можна обкрадати.
Татаро-монголи горіли жадобою грабежу чужих країн. Ми — татаро-монголи навиворіт: горимо жадобою грабежу власної країни. Чужого не рушимо! Боже борони! Зате рідну неньку обдираємо, як липку. З варварською тупістю наші ведмедики загнали половину економіки держави в «тінь», половину обскубаного до пищиків державного бюджету розкрадають та ще й зухвало брешуть решті населення, що на ту залишкову злиденну чверть коштів збудують «багату, могутню, квітучу Україну»
Те, що вони на сьогодні набудували, дається легко порівняти. Велика Україна на 49 мільйонів громадян має річний державний бюджет 9 мільярдів (у доларах). А маленький Ізраїль на 6 мільйонів громадян має річний бюджет 55 мільярдів (у доларах). Не полінуйтеся поділити, скільки доларів припадає на одного українця, скільки на одного ізраїльтянина, у скільки разів останній забезпеченіший від українця — і вам залишиться тільки гірко засміятися.
Із злодійських огризків, обносків та брехні квітуча держане постане! Ніколи! Брехун і злодій раю не збудують, а ми, українці, не настільки мудрі, щоб здивувати історію такими чудесами. Отже, доки Верховна Рада, Міністерство фінансів, національний банк не навчаться чітко контролювати — і в «світлій», і в «тіньовій» економіці — використання кожної копійки і щомісяця звітувати перед народом про її осмислений рух усередині країни й оправданий вихід за кордон (я не закликаю державу втручатися в фінансові справи приватного бізнесу, але обкрадати свою країну і вивозити вкрадене за кордон ніякий приватник, хай він буде хоч святим, не повинен мати права), доти Україна залишатиметься кризовою державою, а її нещасний народ ніколи не виборсається із злиднів, лише далі скнітиме за межею бідності, як скнів за часів кріпацтва, колгоспного ладу і сталінських гулагів.
А що ж наші ведмедики? Оглядають за старою звичкою і з великими свитами випадково вцілілі колгоспи та заводи «на предмет вивчення передового досвіду», котрий давно нікому не потрібен, та всіма правдами і неправдами гасять вогнища соціального невдоволення, бо тільки і тільки від цих протипожежних зусиль і залежить їх подальше перебування при владі. Усе це разом у них називається «розбудовою держави». (До слова, за велінням вищої справедливості цим терміном вони дуже точно характеризують, звісно, самі того не бажаючи, свою діяльність, адже слова «збудувати», «побудувати» означають щось створити, звершити, скласти докупи, а слово «розбудувати» скоріш нагадує протилежну дію — розвалити, розібрати, розтягати...)
Революція, національне відродження — то не огляд колгоспних полів та вчорашніх заводських цехів. Зворохоблені уми, розгублені душі — хтось має взяти на себе роль володаря дум. Люди щодня хочуть чути тлумачення подій і явищ, що відбуваються довкола, хочуть знати — і це чи не найважливіше,— як житимуть завтра.
А проблем — море. Від процесу становлення держави, діяльності Президента, уряду, парламенту, різних партій, ставлення до Росії, кризи економіки, фінансової системи, експансії дешевого імпорту — до зборів податків, падіння курсу гривні, падіння моралі, проблем молоді та шкільної науки. Не самим же сільським господарством та зарплатою вчителям живуть галичани. На газети нема грошей, світло вимикають, телевізори мовчать, люди в районах та селах, наче в глухих зонах. А хто краще за першу особу області чи району має знатися на політиці, буває на прийомах у Президента і прем'єрів?
Та не лежить у наших ведмедиків душа до політичної роботи. Не дано їм розуму і хисту до реформаторської діяльності, не дано відваги стратегічно мислити й самостійно діяти. Останнього вони бояться, як вогню. Чи це не доказ, що демократія наша ще далеко не та. Гублять керівники дорогоцінний час у гасінні «перманентних» соціальних пожеж, гублять сили в щоденній текучці, безплідних, нудних засіданнях, залагодженні маси дрібних справ, прийомі необов'язкових підлеглих та випадкових громадян. Коли одному з губернаторів я запропонував тематичний план телебесід з жителями області на квартал, залучивши до нього низку згаданих вище проблем, то він умить переадресував той план до виконання... мені. Мовляв, сам склав, сам і виступай. Досі не збагну, що це: нерозуміння вимог часу, політична індиферентність, інтелектуальна обмеженість чи елементарне небажання бути разом із своїми людьми?
Хоча що тут розуміти: не всі губернатори — патріоти нашого краю. Не кожному дано мати щиросердечну, душевну прив'язаність до людей Тернопілля, Львівщини, Волині. В нелегкий, тривожний час без цього керівник — не керівник. В Україні завжди було сильним почуття патерналізму, недарма гетьмана, отамана, ватажка спрадавен називали «батьком». У наших можновладців батьківського серця до галичан та волинян щось не відчувається. Забагато, либонь, чиновницької пихи: нині я керую (руководю) в Тернополі чи Львові, завтра так само можу керувати в іншому регіоні.

ТИМЧАСОВЦІ

З першим негативом тісно переплітається другий — тимчасовство. Наші губернатори втримувалися на посадах не більше двох років. Загальнодержавна ситуація не краща: на початок 2003 року серед перших керівників областей тільки три мали стаж роботи на цій посаді понад п'ять років, решта — до двох.
Ще гірше в районах. Половина голів районних адміністрацій працюють максимум рік-два. (Нагадаю: стаж молодого спеціаліста — три роки). Це, зрозуміло, лише сприяє подальшому падінню престижу владоможців, усвідомленню оточенням їх тимчасовості. Мовляв, ти не перший і не останній, нині пан, завтра пропав. Скільки разів уже бувало в наших областях, як раніш у відсталому колгоспі: не встиг керівник нагріти свого омріяного крісла, як поповзли чутки, що він тут ненадовго...
За таких умов не до демократії. Неприємне відчуття тимчасовства змушує до поквапних пошуків екстрених засобів самоутвердження, бажання довести всім в області чи районі серйозність вибору, зробленого Президентом. Спостерігається, особливо в «господарників», просто вибух шаленої вимогливості до оточення, вони раптом стають такими патріотами своєї справи (читай: кар'єри), що краще триматися від них осторонь.
Одначе, на превеликий жаль, та вимогливість виявляється ялова, економічно безрезультатна, бо основа діяльності тимчасовців — не глибокі демократичні реформи, скажімо, покликані допомогти регіонові перейти на засади саморегуляції в господарюванні, розумно провести реформу землі, задіяти економічні важелі впливу на кризовий стан і інші заходи, а рецидив голого адміністрування — круті кадрові перетасовки, ще крутіші, як не дивно, ніж це робили комуністи, буквально розгон тих, хто має власну думку, хто «не тягне воза», тобто не біжить покірно виконувати вказівки, що має переконати громадськість у максимально ревному вболіванні тимчасовців за добробут краян.
Передбачаю, з яким презирством закопилить губу керівник того рівня, про який ідеться, якщо йому випадково потраплять на очі ці рядки: «Спробував би ти на моєму місці побазікати про саморегуляцію та самостійне мислення! Де б ти тоді був...» Отож бо! І я про це ж саме кажу! Що то за демократія, коли керівник такого рівня не має права на власну державотворчу ініціативу або боїться про неї заїкнутися. Тут щось не так.
На моє переконання, наші демократи на практиці виявилися амбіційніші, зліші, мстивіші від своїх попередників-комуністів. За пожежними заходами гасіння економічних негараздів їм ніколи замислитися, що таке демократія і з чим її їдять. Поцікавтеся при нагоді в нинішнього «демократа», що означає демократія, і дуже скоро переконаєтесь, що він доволі туманно орієнтується в цій проблемі. Він не є демократом свідомим, цивілізованим, політично зрілим (не кажу вже — науково підкованим, бо куди йому до того). Скоріш за все він є демократом зоологічним, розуміння демократії в нього рівно стільки, скільки вділила йому матінка-природа, плюс набір ходульних фраз типу: «Треба нагодувать, одіть та обуть народ», «вжити заходів до піднесення (по піднесенню) добробуту»... Тому попри всі старання картина досягнень і в «господарників», і в «демократів» виходить однакова — громадськість доволі байдуже сприймає їх потуги.
Як не дивно, ця байдужість загалу ведмедиків чи не найменше непокоїть. Бо водиться за ними ще один дуже вже недемократичний негатив: хронічний, невиліковний потяг до самозбагачення за наш з вами рахунок. Не знаю, чи знайдеться в Україні бодай один керівник (від районного до міністерського рівня) з кількарічним стажем, який би не зловживав посадовим становищем у напрямку власної кишені. Якщо є, то пропоную Генеральній прокуратурі висунути його кандидатуру на конкурс «Людина року». Хай би світ знав, що і в нас трапляються чесні люди. Та якщо відкинути жарти, то Україна і в роки незалежності не перестала бути тим колгоспом, де щороку міняють голову правління: кожен наступний голова вже з перших днів роботи стурбований тим, що б то вкрасти собі, бо все одно скоро знімуть. Така категорія, як трудовий колектив, люди, народ у них мається заніц. Не для них наші владоможці добиваються керівних крісел. А що? Таке життя! Он гетьман Мазепа починав від збіднілого шляхтича, а закінчив як один з найбагатших феодалів Європи. Якби Генпрокуратура могла перевірити документи-декларації гетьмана, то чи всі маєтності він придбав за свою зарплату? На те і влада дається...
Як бачимо, вже й оправдання є. Нема тільки дріб'язку —совісті перед народом. Навіть своєрідний тариф хапатні утвердився: на рівні району крадуть десятки тисяч, області — сотні тисяч, на рівні столиці — мільйони. Гадаю, персоналій можна й не називати, їх і так усі знають — від Києва аж до Панами. Цей «тариф» (така в нас демократія) додає злодієві доволі гонору та пихи, але заслуг перед людьми катма. Жоден з голів західноукраїнських обласних адміністрацій так і не придумав чогось путнього щодо припинення спаду виробництва, виходу з кризи, прискорення земельної реформи, переходу спільноти на засади саморегуляції, соціального, культурного відродження України. Тобто в ділі не зміг потвердити ні свого патріотизму, ні навіть конкретних обіцянок, висловлених у газетних інтерв'ю та «тронних» промовах.
Так вимальовується найприкріший негатив: наші нинішні керівники не мають достатніх політичних, інтелектуальних і моральних якостей, щоб поліпшити соціально—економічну ситуацію в регіоні. (І чи тільки в нас така ситуація?). Мабуть, уже й малі діти бачать, що Ведмідь наш не вміє добре будувати державу, не відзначається високою мудрістю, мужністю та порядністю, зате ледь не геніально вміє дбати про власні інтереси. Подобається це нам чи ні, але той визначальний для нас принцип поведінки, коли кожен незрівняно більше дбає про власне корито, аніж про загальну справу, — яскраве свідчення нашої історичної нерозвиненості. Це не критика, не зумисне приниження українства, а гірка констатація очевидного.
Мусимо з тим миритися, бо вибору гідних кадрів справді нема. То не наша вина, але наша біда. Ми не мали державності і, ясна річ, об'єктивно не можемо сьогодні мати вдосталь мудрих та чесних державників.
Отже, кілька невеселих думок замість висновків.
На жаль, доводиться констатувати, що за роки незалежності цілісної демократичної системи в Україні не створено. І, об'єктивно кажучи, не могло бути створено. Демократія в пристойному вигляді — це явише економічно розвинутого, стабілізованого, етнічно максимально монолітного суспільства. Ми такої спільноти ще не маємо. Герої нашого квартету — не єдинокровні брати. Ведмідь — симпатик північних країв. Осел — південних, Малпенко — західних. Лише бідолашного Цапа можна вважати автохтонним націонал—патріотом. Та як би він один тонко не грав—витинав, якщо інші фальшивлять, то ансамблю не буде. Поки що маємо лише потворний симбіоз стихійної демократії та чиновницької бюрократії, що став причиною чвар між різними гілками влади, джерелом корупції і злочинності.
Причини того, що наша демократія не грає, мало для кого є таємницею.
І. Забагато рудиментів старого тоталітарного режиму в нашому житті, забагато псевдодемократичних догм у наших головах. Об'єктивна ситуація перехідного періоду. Поліпшити ситуацію може лишень зміна поколінь. І, можливо, не одного.
2.Влада не поважає власний народ, а народ — владу. Перша всі сили нині витрачає на власне самозбереження, другий всі сили — на виживання. Кожен зайнятий собою. На тій частині планети, де притулилася Україна, населення традиційно скептично, а то й з неприхованою недовірою ставиться до влади. А що ви хочете, коли і за панування чужинців, і за незалежності українець однаково бідний. Нинішня влада мала би це усвідомлювати і повернутися нарешті обличчям до людей, подбати про створення умов, щоб боротьба населення за виживання обернулася на нормальне людське життя.
3. Ми занадто всі рівні — аж до панібратства. А де всі однаково рівні, там ніхто нікого не поважає, там нема порядку, дисципліни і самодисципліни, принциповості й обов'язковості, взаєморозуміння і єдності, там бракує законопослушності, зате не бракує правового нігілізму, моральної розпущеності й злочинності. У нас нема кризи економіки, а є криза моралі. Ми ще не усвідомили, що в рідної неньки—України не можна красти, її не можна ошукувати. У такій ситуації демократія безсила.
4.Після здобуття незалежності до демократів огульно були зачислені: всі палкі прихильники самостійної України, всі противники більшовицької колоніальної системи, всі запеклі антикомуністи і свідомі націоналісти, войовничі атеїсти і фанатичні віруючі, прибічники колективного господарювання і приватного перерозподілу майна, «тіньового бізнесу» і ринкової стихії, поборники західної цивілізації, західних зразків державного устрою і твердолобі реакціонери, язичники й богошукачі, до того ж різних національностей, нерідко недоброзичливих до українства. Чи можна сподіватися скорого переплавлення цього світоглядного «вінегрету» в монолітну українську демократичну спільноту?
5. У нас викривлене розуміння поняття «демократія». Під демократією сучасний світ розуміє два типи ставлення до влади — право громадянина на участь у владі і таке ж право на певну особисту свободу від неї, як від влади державної, так і від влади інших осіб. Ми ж так прагнули свободи, що, здобувши її, за інерцією, непомітно для себе самих, породили, як реакцію на тоталітаризм, тенденцію прагнення до свободи від обов'язку що на державному, що на особистому рівні, свободи від роботи, законопослушності, поваги до ближнього, свободи від культури, толерантності, навіть від перспектив на майбутнє... Однак справжня демократія таких «свобод» не визнає.
6. Влада в Україні поділена між трьома відомими «гілками» — президентською, законодавчою та виконавчою, точніше, її силовими структурами. Всі вони, по суті, ведуть таємну війну проти демократії, бо фактично дбають лише про те, аби не дати більше влади суперницям, а народ їм потрібен тільки для демагогічних звинувачень на адресу котроїсь із суперниць. Самі ж тим часом міцно тримають одна одну за поли, аби хтось з них ненароком не вивищився, не посів чільне місце.
У квартеті, створеному Малпенком, усі музики слухняні, законопослушні, чистосердєчно хочуть добре заграти, та й то не вдається, а уявіть собі, що би в них вийшло, якби вони ще почали ворогувати між собою за лідерство, краще місце та інструмент, штовхатися відкрито й нишком, уколами в спину, безлично інтригувати й підсовувати одне одному «свиню». Що би то був за оркестр?! Чи не те ж саме маємо ми на нашому владному Олімпі?..
7. Отже, маємо розбалансоване суспільство. Розбалансоване в аспекті організації влади: гілки якої не можуть знайти спільної мови.
Розбалансоване національно: невелика частина свідомих українських патріотів, приблизно така ж частина етнічних росіян та інших нацменшин, і денаціоналізована основна маса «громадян», котрим байдуже, якого вони роду-племені.
Розбалансоване політично: патріоти прагнуть мати незалежну Україну, непатріоти, котрих значно більше, дивляться на незалежність крізь пальці, а антиукраїнці мріють про повернення в обійми російського Ведмедя. В такому розбалансованому суспільстві надзвичайно складно дійти згоди, досягти злагоди, єдності, віднайти об'єднуючі ідеї, визначити постулати і принципи національної ідеї, спрямувати в єдине русло енергію народу. Що вже тут казати про демократію...
8. Як засвідчує політологія, не президент і уряд, а парламент і незалежний суд — справжні органи демократії. Характерний приклад: у жодній з країн, котрі в середині минулого століття пережили тоталітаризм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія), не встановлена президентська форма правління. А ми що маємо? І не тільки ми — у більшості пострадянських країн (одна Білорусь чого варта!) утвердилося всевладдя президентів, а парламенти та суди перетворено в «підручні» їм контори, які в разі непослуху можна розігнати танками, закрити з допомогою силовиків у розбійницьких масках. Такими «конторами» в нас є і місцеві органи самоврядування — фактично периферійні відділення органів центральної влади. Саме цим і пояснюється низький рівень участі громадян у розв'язанні місцевих проблем. Оце наразі й уся наша демократія.
Як бачимо, проблем і труднощів — море, і жоден президент, навіть найгеніальніший, не скоро зможе дати їм лад. Кожен з нас розуміє: якщо безладдю надати ще більше свобод, то хоч це й демократично, але безладдя буде ще більше. Якщо не надати, то хоч це й недемократично, але безладдя буде менше. Який же вихід?
Сьогодні політологи в один голос твердять, що перехід від тоталітаризму до розвинутої демократії неможливий без тимчасових авторитарних форм і методів управління суспільством. Та що політологи — кожен сільський дядько скаже вам, що тільки «сильна владна» рука в перехідний період може подолати негативні наслідки стихійної демократії, розгулу злочинності «дикого» капіталізму. Й неодмінно приведе в приклад Піночета. Більш освічені «політики» згадають, що авторитаризмом відзначалося президентство Рузвельта у США, де Голля у Франції, Аденауера в ФРН, Тетчер у Великобританії. Поширена думка, що тільки сильна влада здатна сьогодні протистояти масовому правовому нігілізмові й ринковій стихії. Досить нам, мовляв, на одне десятиліття «твердої руки» якогось мудрого диктатора — і все буде, як у пісні про червону калину співається. Ой чи справді? Чи не обернеться та «тверда рука» новою диктатурою? Адже справжня демократія залежить передусім від політичної зрілості спільноти, культури народу, від індивідуальної культури кожного громадянина зокрема. Чи є вона в нас? Чи можливий розквіт її в найближчі роки?

«ДЕМОКРАТИ» — НЕ ДЕМОКРАТИ, А «ГОСПОДАРНИКИ» — НЕ ГОСПОДАРІ

І все ж у «демократів» та «господарників» не всі негативні риси тотожні. Є немало й відмінних рис. Чим найбільше вражають нас перші? Я про це писав не раз, та варто повторити.
Сьогодні стало очевидним, що далеко не всі «демократи»-патріоти України. Патріоти таки зрозуміли б, що вперше в новітній історії незалежної України стали під знамена провідників народу, що за цю свободу, за це їхнє право народ заплатив ріками крові, життям мільйонів кращих синів і дочок, що те право стати під знамено волі чи сісти в керівне крісло, здобуте не ними, а всією нацією аж ніяк не для того, аби в ньому на радощах горілочку пити. Якби вони хоч це зрозуміли, то дорожили б своєю роллю провідників більше, ніж власним життям.
Та вони не змогли, не захотіли зрозуміти. І то настільки не захотіли, що не один з нас і не раз задавався сакраментальним запитанням: а чи є в нас взагалі демократи? Покажіть їх нам!
Знаю, щирим патріотам не сподобається мій різкий тон. Та що робити? Коли твої надії і сподівання топче чужинець, це не так боляче, бо що з нього візьмеш, але коли топче свій демократ — боляче вдвічі.
Як це робили, наприклад, лідери Руху — персонально В’ячеслав Чорновіл під час попередніх виборів до парламенту в наших краях. Їм повертався язик заявляти з трибун, шо націоналізм нині не в моді, ОУН, УПА як «наці» час викинути на смітник, а Національний фронт — приший кобилі хвіст і т.д. Ми поважаємо Рух, але не даємо його лідерам права нам таке говорити. Націоналізм (тобто патріотизм), ОУН, УПА — наша історична слава, найдорожче з героїчного минулого, що галичани мають. Як би то виглядало, якби ми стали роз'їжджати по Черкаській, скажімо, області й заявляти корінним козацьким нащадкам, що запорожці Хмельницького, Виговського, Мазепи — «наці», а козацька слава — історичний мотлох, місце якому на смітнику. Демократи так не роблять, позаяк тоді їх важко відрізнити від кадебістів.
Тепер візьмемося за «господарників», що вже не в одному районі та області знову прийшли до влади. Найбільша їх вада — це люди вчорашнього дня. Ще не так давно то були справді непогані керівники. І нині вони — добрі кадровики, вимогливі адміністратори, мають непересічний життєвий і управлінський досвід, та не несуть з собою перспективної програми подальшого поступу того ж господарства, на основі якого виросли як господарники. їх здатність до реформаторства не перевищує нуля. Їхня програма складається ледве з двох пунктів: негайне усунення від влади «демократів», котрі нібито «розвалили нам усе, що ми з таким трудом напрацювали до 90—го року», і повернення до соціально-економічного рівня того ж року як нібито до вершини народного достатку. Суцільна безнадія, бо ні демократією, ні сучасним економічним прогресом та програма й не пахне.
Витіснивши крайову «демократію» з авансцени суспільно-політичного життя, «господарники» перехопили важелі засобів масової інформації і намагаються з усіх сил вигідно сформувати свій імідж. Але чим? Голими обіцянками поліпшити (не вказуючи термінів) соціальну ситуацію, переконанням громадян у реальній результативності своєї діяльності, спрямованої на просто таки безмежне вболівання за бідних і, зрозуміло, за повернення «боргів» селу... Стара, нудна пісенька.
Як і слід було чекати, понад усе полюбляють «господарники» пропагувати й поширювати «передовий досвід» господарювання, дивним чином не усвідомлюючи, що з того досвіду нині, в умовах агонії колгоспного ладу, кури сміються.
Є на Тернопіллі справді мудрий господар — керівник селянської спілки «Іванівська» Антон Білик. Два десятки років застерігає з високих трибун, що пропаганда передового досвіду при колективно—колгоспній формі власності — справа безплідна, що до нього за тим досвідом приїжджали вже сто делегацій, однак навіть у його ж таки районі жоден сусід-керівник колгоспу того досвіду так і не запозичив. Говорить чоловік, як до глухих. Педагоги, ті давно зрозуміли: раз учень не має вроджених здібностей бути відмінником навчання, то ніякі вмовляння, погрози чи пропаганда «передового досвіду» відмінником його не зроблять. «Господарники» ще й досі не збагнули, що назад не буде вороття. Напрошується невеселий висновок: як «демократів» неможливо назвати істинними демократами, так і «господарники» — не господарі.

НАЗАД ДО КОЛГОСПУ?

Справжні господарі за роки незалежності таки знайшли би напрям розвитку агропромислового комплексу в нових умовах, щось придумали б у плані реформування землі й майнових відносин на селі (як, наприклад, китайські однопартійні), повернулися обличчям до матеріальних інтересів селянина, а не безликого колективу колгоспників, до європейського способу ведення господарки, до науково—технічного прогресу. Тут настільки широке коло можливостей, що є до чого повернутися обличчям!
Про людське око вони ніби й не проти реформ, а в душі категорично не хочуть жодних змін, ніякого поступу, тільки — назад до колгоспних висот 90—го року! Але ж то тупик! Боже, хто нині піде відроджувати «славу» бурякових та кукурудзяних ланів, тваринницьких «містечок», хто погодиться задарма, як той раб-мутант, днювати й ночувати на свинофермах? І якими засобами відродити ті ферми і той людський інтерес до них? Для населення краю це тупик. Для тимчасовців-господарників, виявляється, ні...
Які вони господарі, коли йде агонія милого їх серцю колгоспного ладу, а вони не можуть її спинити? Незасіяні поля, незібраний врожай, порожні ферми з видертими вікнами і дверима, розгромлені майстерні, випотрошені трактори... Хіба так господарюють?
Ось кілька прикладів того нищівного (іншого слова й не доберу) господарювання. За перші ж роки свободи колгоспні керівники невідомо за яку провину злочинно позбавили Україну худоби громадського стада. Мільйони корів, телиць, бичків погнали в «ясир» до турків, греків, італійців, похапцем здирали з них шкуру, а кості викидали в Чорне море. Тамтешні люди немало дивувалися: чого це раптом українцям худоба стала геть не потрібна, але від такого щедрого дарунку який дурень відмовиться?
Нам зухвало брехали, що вкрай потрібні гроші на енергоносії (очевидно, так свідомо було зроблено, аби інших коштів на ті носії в колгоспів не стало), і то ще добре, що покупці на ту «некондиційну», подіравлену ґедзями худобу знайшлися. Та, поклавши руку на серце, хто на світі може сказати, що масова різня худоби — справді щось добре, особливо для українця, існування котрого не уявити собі без тієї вірної, невибагливої годувальниці — корівчини. І ще питання, куди пішло більше «зелених» з тих варварських торгів: на енергоносії чи в кишені хапуг? На жаль, за цей тяжкий гріх, за цей злочин проти невинних тварин і водночас проти українського селянства, як з усього видно, ніхто з них перед законом уже не відповість. Хіба перед Богом. Але у хапуг Бога нема...
Раптом ловлю себе на химерній думці: а, може, коров'яча «гекатомба» — то провидіння Господнє? Може, в ній — наш порятунок у майбутньому? Адже із Заходу суне на нас страшна, невиліковна, однаково смертельна і для худоби, і для людей зараза — коров'ячий сказ. Сунуть віруси, так звані пріони, здатні перетворити мозок людини на купу гною. Багаті країни захистять себе дорогими дезинфекціями, що коштують мільярди доларів. А що було б з нами на випадок епідемії? Може, в тому винищенні великих стад худоби — Божий порятунок для нас, бідних?
Відповіді ще ніхто не знає. Тому повіримо на хвильку, що справді бракувало коштів на пальне і довелося пожертвувати громадським стадом. Але чому тоді спорожнілі фермські приміщення (чимало з них недавно збудовані) досі розважливо та передбачливо не передані в оренду тим же фермерам та новим об'єднанням селян для утримання їхньої худоби, а по-варварськи руйнуються, розтягуються? Невже для того, аби ми перед епідемією «сказу» не відновлювали великих стад? Але ж це величезні матеріальні цінності сіл, що могли б ще десятки років служити нашим нащадкам, а тим часом вони нині мають вигляд, ніби по них пройшовся фронт. Якою логікою це продиктовано? Мовчать хапуги, бо ще побрехеньки не придумали...
У сумнозвісному 1939—му червонозорі люмпени безглуздо знищили в Галичині майже всі панські палаци, котрі донині могли слугувати приміщеннями для дитсадків, початкових шкіл, будинків відпочинку, санаторіїв. Зрозуміло, то була помста рабів триклятим експлуататорам. Виходить, історія нас нічого не навчила, і нищення фермських приміщень — це теж помста рабів? На цей раз колгоспних? Їй можна і треба запобігти! Але «господарники» чомусь мовчать...
На початку 90—х років з решток колгоспної техніки вкрай необхідно було створити машинно-технологічні станції (МТС) з метою економного використання машин і пального (яких так бракувало!) для допомоги збіднілим господарствам, фермерам, новоствореним об'єднанням селян. Адже наші застарілі трактори та комбайни зовсім не цікавили ні турків, ні греків. Чому цього досі не зроблено?
І таких — чому? — безліч не лише в сільському господарстві, а й у промисловості, на транспорті, у сфері науки, освіти, культури, охорони здоров'я... Просто не знаю, на чому зупинитися, де кінець тому трагічному переліку. То чи вміють наші Ведмеді будувати державу?
А ось мої особисті враження від інтелектуального рівня «господарників». Понад тридцять років за службовими обов'язками журналіста, згодом керівника прес-центру облдержадміністрації мені випадало спостерігати за ментальністю секретарів обкомів партії, голів обласних рад і облдержадміністрацій на численних нарадах так званого господарського активу, а «пережив» я їх щось із двадцять і серед них були такі особистості, як майбутній заступник міністра праці і соціального захисту населення Григорій Шевчук, майбутній спікер парламенту Олександр Ткаченко, народні депутати України Богдан Бойко, Іван Бойчук... Понад тридцять років я бачив, як усіх їх бісила одна і та ж проблема: небажання трудівників ланів і ферм виконувати як слід їхні керівні вказівки та завдання. Не хочуть чомусь славні працелюби вчасно орати, сіяти, підживляти посіви, жати, молотити, копати буряки, заготовляти корми, годувати свині, доїти корів, не поспішають готуватися до зими, не квапляться сплачувати податки, платити за використану електоренергію, за воду, за газ і тепло. Не хочуть нічого вчасно і добре робити...
Тут би навіть кінь замислився: у чому причина масової інертності? Нема стимулу до роботи? Авжеж, нема. Але про той стимул, про економічні важелі, заохочення, про пошуки нових рішень, проведення якихось реформ, змін в оплаті праці на користь селян ніхто ніколи не згадував. І сьогодні не згадує! Навіть у ході тихоплинної земельної реформи! Не шукає підходів до селянина, не цікавиться його проблемами, його жалюгідним існуванням, а з дерев'яним серцем, усе тими ж старими вольовими методами підганяє його до роботи. На трибуни й далі виповзають старі ретрогради і довго й нудно, ніби нічого на світі та в Україні не змінилося, торочать про те, як краще готувати грунт до сівби, як краще сіяти горох, садити картоплю, сушити сіно, заготовляти сінаж, орати на зяб... Люди добрі! Щелепи зводить від тієї дерев'яної тупості! І безнадії...
Усе пояснюється просто: агонія колгоспного ладу, державного капіталізму в цілому тягне за собою відмирання владних структур, тим ладом породжених. От наші «господарники» й метушаться, пересідають з крісла в крісло, латають діри, роблять штучне дихання системі, а вона щось не грає. Вони бісяться від безсилля чимраз частіше кидають у «прориви» правоохоронні органи. Та чи можна прокуратурою підміняти економіку? І демократію? Якщо нормальні, розумні люди вперто не бажають змін, значить, вони щось знають. Значить, за ними стоїть якась могутня сила, що надихає їх на таку впертість. Сила ця, скажемо так, — в тупості. В дрімучому нерозумінні й небажанні усвідомити пріоритет інтересів особи над інтересами загалу. І чим скоріше люди, які цього не розуміють, зійдуть з господарської арени, тим краще для України.
Увесь прогресивний світ нині прийшов до розуміння інтересу особи як основної рушійної сили прогресу людства. І процвітає на цьому розумінні. Нашим Ведмедям ця істина заскладна. Їм аби скоріше вернути панівні висоти 90—го. А інтереси особи — до бісової матері! Та даремно тужаться — повернення до «висот» 90—го не буде!
У світі рушійна сила інтересів — основний людський капітал розвинутих країн. Наша влада до розуміння крайньої необхідності щирого, материнського сприяння процвітанню інтересів особи ще не дійшла. Задушити ті інтереси — оце будь ласка! А сприяти?! Ведмідь головою і чотирма лапами вперся в цей «нотний камінь» та ніяк його не подужає і бас його не грає. Бідолаху можна зрозуміти: сімдесят років з ведмежою люттю топтав інтереси особи в ім'я обожнюваного колективу, аж тут раптом треба повертати ту лють на 180 градусів. Нинішньому поколінню Ведмедів це навряд чи вдасться зробити.
За сучасною економічною теорією ринок — це об'єктивність руху товарів і послуг, капіталів і робочої сили, спрямованих на задоволення приватних інтересів особи. Ринок — це, грубо кажучи, слуга людини. Не держави, не владної гілки, не окремої партії, а лю-ди-ни! Споживача! Ігнорування цього закону — ігнорування інтересів народу. Доки ми, моголи, не зрозуміємо цієї істини, жити краще не станемо. Повірте, я не критикую і не зловтішаюся, бо то не вина, а скоріше біда нашої влади. Біда, якої не тільки нам, а й нашим онукам вистачить. Зловтішатися з неї — все одно, що насміхатися з нещастя свого народу, нації, держави. Однак і мовчки чекати, поки онуки самі доглупаються до суті справи, теж не годиться.

ОЛІГАРХИ ЧИ КАРМАЗИНИ?

Поки «демократи» і «господарники» чубляться між собою за владні крісла, з їхнього розбрату користає (і скористає!) третя сила, вірніше, третя хвиля претендентів на ті крісла. Це наші доморощені олігархи.
Саме олігархи сьогодні впевненим (навіть самовпевненим) кроком ідуть до влади. Мусимо знати, хто вони такі, бо це нині наша тіньова влада, а завтра вона неодмінно вийде із затінку, щоб «законно» всістися нам на шию. Зараз ці ведмедики ще в берлогах, але вже добре начувають грішний запах своєї владної весни. Керівництво «обрізаних» (так у народі називають СДПУ (о) відверто заявляє, що їх партія — це партія влади, що саме з її середовища нібито має вийти новий президент та уряд. Це прогнозувалося ще на початку 90—х років, коли багатьом мислячим людям було зрозуміло, що Україна опускається до рівня країн так званого третього світу і для неї, цілком можливо, не буде винятком «колумбійський варіант». За рівнем багатств нові українці, можливо, уже й переплюнули багатьох вельмож західного світу, але чи можна назвати їх сучасними цивілізованими олігархами? Дозволю собі сумніватися.
На моє переконання, наші олігархи — це скоріш за все доморощені кармазини. Оті самі кармазини (зажиріла козацька старшина), проти яких посполиті постійно бунтувалися ще з сімнадцятого століття. Це яскрава ілюстрація до тези, що історія нас нічого не навчила.
Олігархи нині панують у багатьох передових країнах — тій же Швеції, Франції, Японії чи США. Але це люди західної демократії. Тобто демократії з людським обличчям. Наші ж олігархи порівняно з ними попри всі свої багатства, державні посади та вчені ступені є, м'яко кажучи, людьми голотської психології, тобто елементарними кармазинами.
Давайте простежимо, яка між ними різниця? Наш олігарх перебуває ще на тій стадії розвитку, коли йому дуже кортить гребти все під себе. Західний олігарх теж добрий хапуга—буржуїн і теж волів би все, що може, під себе гребти. Але сувора матінка-історія жорстоко провчила його безконечними пролетарськими бунтами, повстаннями та революціями. І силоміць, явно проти його волі, зробила з нього істинного християнина, змусила полюбити бідного ближнього майже як себе самого і, тамуючи в душі відразу, ділитися з ним власними благами.
Головне тут — уміння ділитися. Для чого? Щоб по можливості вирівнювати доходи населення, не допускати поляризації суспільства на супербагатих і супербідних, гасити класову ненависть останніх до експлуататорів. Оті потворні «акули імперіалізму», як ми їх ще донедавна називали, таки знайшли в собі сили стати благодійними християнами: не тільки добровільно віддають трудящим більшу частину власних доходів, а ще й, будучи при владі, свідомо приймають відповідні закони, що так воно і має бути.
Рад-не-рад буржуї змушені проводити через парламенти, де самі ж і засідають, закони про «справедливий розподіл благ». Про те, що левова частка їхніх доходів має йти до бюджету, аби держава могла забезпечити трудящим «збалансовані» доходи, «гідну людини» заробітну плату. Вони добровільно мусять погодитись, що заробітна плата працюючого має становити в середньому 60 відсотків від вартості виробленої ним продукції чи інших послуг. А щоб і про себе не забути, просто змушені активно розвивати, розширювати виробництво, постійно впроваджувати нові технології, освоювати «ходовий» асортимент, збільшувати випуск продукції, шукати додаткові ринки збуту, бо ні їх апетити, ні апетити трудящих не стоять на місці.
Західний олігарх глибоко затямив, що як не стане ділитися з ближнім по-Божому, то тут же за воротами офісу його перестрінуть сатаністи Маркси та Леніни, а за ними неодмінно прийдуть ще й Гітлери та Сталіни і зітруть його в «табірний пил», але ні добробуту загалу, ні культури та демократії аніскільки не підвищать.
Звісно, доходів олігархові залишається значно менше, ніж він хотів би мати, та нічого не вдієш, бо інакше взагалі не виживеш. Повторюю, цю просту істину західний олігарх засвоїв ще за життя Леніна, відтоді чітко вигранив її законодавчо і, як бачимо, на деякий час має спокій з трудящими. І вовк ситий, і вівці цілі. Більше того, в розумного олігарха і демократія грає: стимулюється освіта і наука, на грані фантастики розвиваються технології (а за рівнем технологій сьогодні, як відомо, визначають рівень цивілізованості нації), підвищується якість життя, люди живуть значно довше, народжують більше дітей, мають час і гроші на забави. Ще сто років тому барони не купалися в таких достатках та розвагах, як нині звичайні працьовиті люди в багатих країнах. І світ їх за це поважає.
Наші ж кармазини ніколи не знали народної шани, бо свого народу ніколи не любили і нічого доброго для нього не зробили. Не роблять й по нинішній день. Християнської моралі їх ніхто не вчив, а самі піднятися до неї вони не змогли. Це олігархи в першому поколінні.
І все ж одна різниця між кармазинами і нинішніми олігархами таки є: перші були переважно українці за походженням, а другі — всілякі зайди... Які з них можуть бути патріоти?
Ми ніколи не мали потомственої аристократії, лише зграї вискочок. За Гетьманщини були одні вискочки, за царів — другі, за більшовиків — треті, за незалежності — ще інші. І кожного разу то були як не Розумишині парубки, то пастухи та кухарчині діти. Не та генетика, панове. Потрібно три-п'ять поколінь, аби довести її до пуття, а історія такої можливості нам не давала. Тому кармазини наші ніколи не дозрівали до усвідомлення того, що з посполитими необхідно по-християнському ділитися, ні в якому разі не допускати поляризації суспільства на супербагатих і супербідних, усіма силами й засобами гасити соціальну напруженість у країні, загортати прірву ненависті між пролетаріями і глитаями. Не допомагають їм ні університети, ні високі вчені ступені. Хтось з класиків мудро сказав: «З інтелігента в першому поколінні може вийти хіба куркуль...»
Що найбільше дивує: наші олігархи якось надто легко забули, з психологією якого загалу мають справу. Адже всі покоління українців від тридцяти років і старші виховані в лютій ненависті до кармазинів, до «буржуїв-експлуататорів трудового люду, глитаїв та кровопивців», тим паче, коли ці покоління від злиднів буквально дичавіють, при повній свідомості перетворюються в напівлюдей, напівмутантів, яким втрачати нічого; тим паче, коли кровопивці персонально поіменовані і їх конкретно можна взяти за барки та хряпнути об брук головою. І дуже добре прислужиться нам у цьому славнозвісна українська заздрість до сусіда, в якого і хата біла, і корова здорова...
Кармазини явно граються з вогнем, ведуть бездумно справу до бунту (яких у нас було та було), до танків та бетеерів, але скажіть мені, добрі люди, де тут демократія? І поки ті покоління не вимруть, ненависть не минеться. У всякому разі перше покоління кармазинів не має шансів їх пережити. Та бач, робить вигляд, як звикле нечесні люди, що такої проблеми ніби й не існує.
Гай-гай, панове! Затямте собі до кінця днів своїх: доки в нашому суспільстві вирує ненависть бідних до багатих, про демократію з людським обляччям шкода говорити. Заодно — і про культуру, цивілізацію, добробут, процвітання України.
Наші кармазини вперто продираються до влади, адже пиха босяка, що розбагатів, не дає скромно сидіти в затінку. Але чи хто чув, щоб вони в парламенті, яким, до речі, керують, збиралися приймати закони про відрахування основної частини своїх доходів до бюджету, переведення вітчизняного виробництва на сучасні технології, про виведення, хай у перспективі, заробітної плати працюючих на світовий рівень, про підвищення рівня нашої зарплати до 60 відсотків від вартості виробленої продукції та сукупного національного валового продукту. Де там! За радянських часів нам платили від того всього 17 відсотків, рідна олігархізована держава платить 6—7 відсотків! І що ж, кармазинів це тривожить? Їм би тільки ціни на свою продукцію довести до світового рівня, аби до нитки обдерти народ. Ото і все, на що вони здатні.
Ось що витворяє один з олігархів в енергетичній галузі. Закуповує на електростанціях струм по 7 копійок за кіловат, підвищує для населення (яке, до речі, десятиліттями платило за той же кіловат по 4 копійки) ціну до 17 копійок і з кожного кіловата 10 копійок кладе до власної кишені. Чи хтось чув, щоб він впроваджував в енергетиці нові технології, підвищував зарплату бодай працівникам галузі? Аякже, дочекаєтесь! Місяцями енергетики сидять без зарплати, без матеріально-технічного забезпечення. Тож чи можна порівняти цього кармазина з середньовічною свідомістю зі шведськими, французькими, японськими олігархами? Відповідь знаєте самі.
Чому ми так боїмося олігархів-кармазинів? Висловлюю не стільки власну думку, скільки думку загалу, що її постійно чую від знайомих і незнайомих людей.
Люди добре знають, як, коли і звідки взялися оті нинішні олігархи, магнати, меценати, мільйонери-спонсори. Люди добре знають, які «хресні батьки» до і після гекачепістського путчу вибирали зі своїх списків найздібніших, найблагонадійніших, оперативно розподілили між ними мільйонні кошти, золото, краще держмайно, сировину та матеріали, організували-заснували для них розмаїті фірми, спільні підприємства, відкрили «зелені вулиці й перелази» через митні кордони, захистили відповідними законами від контрольно-ревізійних служб (загадкова комерційна таємниця про реальні доходи фірмачів, анархічна непідзвітність органів влади нижчого рівня органам вищого рівня — і весь цей кримінал настирно видавався наївним громадянам за вершину демократії!). Робилося це з далекосяжною, чітко окресленою метою — прибрати до рук економіку країни, бо в кого економіка, в того і влада. Була і буде.
Вони свавільно вчинили (і чинять) щонайменше чотири злочини, котрі в усьому світі підлягають під розстрільні статті. Розікрали і розкрадають далі народне добро. Розвалили і привласнили фінансову систему країни. Прибрали до рук основні засоби масової інформації (щоб вкрасти ще й наші душі). І готують державний переворот. А ми мовчимо, здивовано витріщивши очі: невже наші «добрячі та плохі» українці здатні на таке? Аж не віриться! Значить, нехарактерну для нашої ментальності зухвалу хоробрість можуть проявляти лише люди, за якими хтось стоїть дуже могутній. І не тільки в нашій країні...
Далеко не всі «підсадні капіталісти» виправдали довір'я своїх хресних батьків. Одні прогоріли на бізнесі, до якого не мали жодних здібностей, другі прокралися, треті перестрілялися. Але основне ядро таки досягло мети. Нині вони — магнати, депутати, голови партій, керівники галузей, відомств, банків. Чесно кажучи, ними можна тільки захоплюватись. Без елементарного досвіду, тим більше досвіду генетичного, без знань, без практики, без достатнього рівня культури — і досягати таких висот у бізнесі, в політиці! Що ми за люди? Чи нам на роду написано вічно когось доганяти та всі найбільші історичні подвиги починати з чистої сторінки — перехід від капіталізму до комунізму, побудову соціалізму «в одній окремо взятій країні», колективізацію, індустріалізацію, перебудову і знову раптовий перехід від соціалізму до капіталізму? І дивіться, справляються наші хлопці! Дива, та й годі! Яким талановитим має бути народ, щоб за одне століття натворити стільки подвигів!
Об'єктивно судячи, це справді сила, перед якою, на наше загальне переконання, «демократи» — наївні безштаньки-крикуни, а «господарники» — старі соціалістичні пер...ни, і хочемо ми цього чи ні, до влади в Україні ця сила неодмінно прийде — чи мирним шляхом, чи шляхом тихого державного перевороту (до слова, Москва відкрито говорить про переворот, навіть термін визначає). Прийде тому, що іншої рівносильної сили не маємо. Можете не сумніватися: силкуючись зберегти награбоване й узаконити своє панування та експлуатацію українського народу, кримінальні космополітичні кармазини роблять (і зроблять!) добре сплановану спробу остаточного захоплення влади в країні.
Чим страшні олігархи-кармазини? Тим, чим страшні люди, котрі відібрали у вас майно, вкрали ваші гроші, надію на краще життя, вас самих викинули за межу бідності й перетворили на наймита і жебрака, а якщо збунтуєтесь проти такої наруги, то ще й замовлять ваше вбивство. То люди, з якими чесний християнин смертельно боїться зустрітися на безлюдній дорозі...
Олігархи невідворотно «куплять» наступний парламент і чергові за ним, відтак невідворотно приберуть до рук Кабінет міністрів, Адміністрацію Президента і самого Президента, хоча самі ще не виросли вище корита, за яке гризуться. Цим вони і страшні.
Ще більше страшні тим, що ніколи не були патріотами України, а лише її запроданцями. А хто раз зрадив свій народ... Та за такі багатства, що неждано—негадано, без усяких особливих заслуг з їхнього боку далися їм до рук, вони все на світі зрадять та продадуть. То вам не шмат гнилої ковбаси. Що там державний переворот, накажи їм влаштувати другий Чорнобиль — влаштують і не перехрестяться. Україна для них — не рідна мати, не батькова хата, не велика рідня, а тимчасова гуртова база без географічної адреси. Не від одного нового українця можете почути: «Що би не сталося в Україні, мені начхати! З моїми грішми я можу добре жити, де захочу. Світ великий...» Знаєте, після таких слів навіть «демократи» й «господарники» здаються милішими...
Прихід олігархів до влади (а вони у нас явно проросійської орієнтації) — це чергова перемога Росії над Україною. Це повторна ізоляція України від Європи, від європейської демократії і культури. Це чергове відкидання українця назад у гнітючу атмосферу меншовартості, другосортництва, повернення до «общепонятного», матюкальної етики і хохлацтва.
Перемога олігархів — це поразка української національної ідеї.
Якщо ми змиримося з цим, то все залишиться по- старому: бідні — гнаними і голодними, а багаті — їхніми заклятими класовими ворогами.
Одначе не поспішаймо з висновками. Якими би наївними не видавалися нам твердження світової політології про те, що найбільшими патріотами— націоналістами в кожній країні є представники панівної еліти, бо тільки коштом власного народу можна збагачуватися й панувати, а доля правди в тих твердженнях таки є. Закон цей сьогодні починає «переварювати» і наших кармазинів. Нагромадивши величезні багатства, розпаливши свої амбіціі «вибраних», вони, у всякому разі кращі з них, давно послали нафіг своїх хресних батьків. Вони вже мають чим дорожити і що втрачати. А навіщо втрачати? Завжди краще бути першим у Києві, Львові, Одесі, аніж останнім десь на задвірках Москви. Тобто, маючи в кишені критичну масу багатства, вони не можуть не еволюціонувати в кращий бік, у бік зрослого на цих багатствах українського патріотизму. Еволюціонізувати від «аристократів сауни» (свинячої пиятики і дешевих проституток) до аристократів духу. Ну, якщо й не вони самі, то в певній мірі їхні діти та внуки явно більше нагадуватимуть європейців, аніж українських куркулів чи «жирних котів».
І все ж десь на самому дні душі клубок страху перед кармазинами залишається, бо нема гарантії, що серед них не знайдеться черговий Іванцьо Брюховецький, котрий за боярську дівку та підступно-улесливу чарку продав московинам усі завоювання народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось що найбільше страшить. Та як би там не було, а ми, видать, змушені й через це пройти і цей досвід набути.
Між іншим деякий досвід ми маємо. Ось що писав свого часу видатний учений, ректор Українського вільного університету в Празі, наш краянин Станіслав Дністрянський про внутріполітичну атмосферу в Західно-Українській Народній Республіці: «Зітерлись засадничі різниці між партіями, а зате витворилась за плечима офіціального правління спеціальна «машина», неофіціальна, та зорганізована на підставі приватного бізнесу; вона зуміла всунутись між народом та його правлінням, перебравши безпосередній вплив на хід найбільш важливих державних справ, на розділ державних субвенцій, урядничих посад і т. д. Ця «машина» зі своїми чисто олігархі— чними «босами» опановує сьогодні структуру політичного життя... «Боси» роблять усе за гроші, та народ мовчить, молиться і платить... Великий єсть, як бачимо, авторитет Президента, але це тільки в невеликім числі справ, найбільш важливі політичні справи щоденного життя полагоджує так звана «машина» при помочі згаданих «босів». («Демократія та її майбутнє»).
Чи не так само виглядає й нинішня наша дійсність? Чи процес олігархізації нашого суспільства — об'єктивний процес набуття демократичного досвіду? Зганьбилися наші «демократи», прокралися «господарники», тепер підемо в найми до олігархів? Ще вчора таких же свинопасів, як ми самі? І народ далі буде «мовчати, молитися і платити»? Веселі перспективи, нічого не скажеш...
Проте не варто тішити себе ілюзіями, що той історичний досвід ми набудемо легко, скоро, ледь не за кілька років. Історія — не рідна мати. Вона нікому не радить і не помагає обганяти час, перестрибувати через епохи та суспільні формації, нікого не влаштовує за протекцією на тепленьке місце. Ми мусимо бути готові до того, що свій досвід державотворення набуватимемо довго та важко. Важко тому, що нас, українців, у державотворчому ділі зупинили ще в роки Полтавської битви та скасування Гетьманщини, у розвитку ринкових відносин, звісно, у 1917 році, від Європи остаточно відвернули після скасування унії в 1946—му. Тепер виявилося, що в історії подальший розвиток потрібно починати з того місця і того рівня, на якому зупинилися. Так історія карає того, хто програв .
Тож хай нікого не дивує, що наш досвід побудови держави нині перебуває десь на рівні вісімнадцятого століття, досвід ринкових відносин — на рівні непу, взаємовідносин конфесій — на рівні повоєнних років. Відродження нації та державності починаємо, по суті, ледве не з нуля і, як не прикро, чомусь переважно з помилок. Здається, ніби все відомо зі світової практики, а робимо помилку за помилкою, промах за промахом. Скільки нам ще треба обдирати собі лікті та коліна, набивати лоба об власні помилки, перш ніж засвоїмо давно відомі іншим народам істини?
Як би ми не хитрували, а все ж мусимо пережити, перебо—літи, перестраждати всіма болями державотворців-початківців, бо іншого шляху історія не знає.
У незавидному становищі опинився і наш Президент. Йому теж призначено перехворіти усіма дитячими недугами початкуючого будівничого держави перш ніж набереться достатнього розуму і культури. Адже при належній політичній волі Президента-патріота олігархам були б непереливки. До слова, саме це й обіцяв народові Леонід Кучма під час повторних президентських виборів. То як тепер зрозуміти той факт, що олігархів не тільки не поставлено на місце, а навпаки, їм дозволено душити мале і середнє підприємництво — основу економічного розвитку, становлення середнього класу і структуризації громадянського суспільства як необхідної умови побудови правової держави. Натомість ми є очевидцями, як олігархи разом з криміналізованими силовими структурами залюбки будують «колумбійський» авторитарно-поліцейський режим олігархократії.
Процес олігархізації та колумбіїзації України триває. Наш кармазин поки що лише товстіє т а волохатіє, та будує собі барліг, щоб було де лапу ссати. Сподівання на те, що при ньому демократія заграє, малі. Якщо вважати правильною тезу, що ми маємо таких олігархів, яких заслуговуємо, то чи не час кожному свідомому українцеві замислитися: куди ми йдемо? Що чекає наших дітей і внуків? Що станеться з Україною? Якщо самі про це не подбаємо, то наша демократія може не заграти ніколи. Узурпувавши владу, кармазини можуть, самі того не бажаючи, штовхнути невдоволений, озлоблений народ на «последний и решительный бой» за «розвинутий соціалізм», за реставрацію комуністичних бурбонів на довгі-довгі роки...
Отже, висновок. Нерідко можна почути: «Нам випало жити в суспільстві...» Але так кажуть чи пишуть люди, котрі, наче тимчасові гості, спостерігають те суспільство зі сторони та ще і мають нахабство якісь претензії до нього ставити. Правильніше казати, що ми, тобто усі 48 мільйонів душ разом з нашою владою не можемо, а ще більше не хочемо через власну нерозвиненість дати собі раду з побудовою демократичної держави. Окремо кожен з нас ніби прагне добра та справедливості, а як зберемося разом, то зробимо, як завжди...
Маємо уже трохи сяких-таких законів, але чомусь мало ними переймаємось, мовляв, валяються вони десь там у шухлядах прокурорів та суддів, то й нехай. Як не дуже переймаємось і християнськими законами, написаними, без сумніву, мудрими святими апостолами, мовляв, пліснявіють вони десь у церковних захристіях невідомо вже яких конфесій, то і нехай. Життя нас, значить, на інші дороги скеровує. Хочеш жити — то мусиш ближньому і ніжку підставити, і «свиню підсунути», й ошукати його та обікрасти, а то вбивство його замовити, і рідну матір продати за шмат гнилої ковбаси. Інакше в цій країні не виживеш. То ж звиняйте, шановні прокурори та апостоли, скільки законів ви не писали б... Як за старого режиму, так і нині права особи в країні ефемерні. Вас можуть посеред вулиці заарештувати без усяких пояснень, брутально кинути на землю, за чуба пхнути в міліцейську автомашину, піддавши коліном під зад з традиційним: «В управленії розберуться!» А там теж свавільно вас можуть кинути за грати і забути на півроку, потім без усякого вибачення випустити — без матеріальної компенсації, із зіпсованою репутацією злочинця. І поскаржитися нікому.
З усіх кримінальних законів найпопулярнішим, якщо хочете, провокаційним став неписаний закон: «Не впійманий — не злодій». Будь-який бандит може вас пограбувати, покалічити, вбити, спалити вашу хату, зґвалтувати вашу доньку, підірвати автомобіль і якщо він, не будучи дурнем, не побіжить негайно до нотаріуса задокументувати свій злочин, а спритно замете за собою сліди, то й неодмінно залишиться непокараним. Порушник не впійманий, злочин документально не доведений, хоча вся громадськість знає, хто його скоїв, та це не аргумент, значить і говорити нема про що. Але ж бандит є! І злочин є!
Цей закон нашого кривосуддя не такий страшний своєю конкретною, сказав би, фізичною суттю, як диявольською розтлінною силою впливу на людей з варварською психологією, котрих серед нас, на жаль, немало. Він вчить: усе дозволено, тільки щоб ніхто не знав. А кожний злодюга впевнений, що він найхитріший, що він не телепень і в руки правосуддя ніколи не дасться. То чого ж вагатися? Можна вкрасти мільйон гривень, надійно сховати — і тобі ніщо не загрожує, бо документа з печаткою архангела Гавриїла нема... Можна вбити журналіста Гонгадзе, здерти з нього шкіру, вкрасти в трупа голову — і знову винних нема. Більше того, влада очевидячки зацікавлена в тому, щоб їх ніколи й не було. Але ж мільйон вкрадено! І Гонгадзе вбито!
У демократичній країні винних може назвати тільки справедливий суд. Так, але він у нас є? І який суд? В Україні не сформоване громадянське суспільство, нема незалежної системи захисту прав людини, то й не може бути справедливого суду. За таких умов існуючий суд, залежний і далі від волі владоможців, від їх «телефонного права», при всьому своєму бажанні не може бути гарантом демократичних прав громадян, ні панацеєю профілактики правопорушень. Старі кадри суддів того гаранта не забезпечать. Вони настільки здеградували, що вже й не криються, натякаючи підсудним: «Найкращий суддя — це бакс». В цьому аспекті дуже показово, що наш демократичний, народний суд досі не засудив жодного відомого олігарха за злодійство.
Значить, треба кардинально замінити ті кадри. А ким? Де нині взяти тисяч зо п'ять святих людей з юридичною освітою, які живуть за єдиним принципом: правда, правда і нічого, крім правди? Нема таких людей. То, може, Бог нам з неба на парашутах спустить кілька тисяч ангелів на ці посади? Може, запросити стільки ж німецьких юристів, як робив цар Петро І, років на двадцять, відтак ще японських юристів років на десять, то, дивись, дали б лад справі. Бо з власного людського матеріалу морально забрудненого, зараженого вірусом вседозволеності й безпринципності, вірусом «нечистої руки» й нечистої совісті (аби тільки ніхто не знав) за такий час ми гідного, справедливого суду не створимо. Так ми, українці, існуємо вже не одне століття з єдиною надією тільки на Божий праведний суд.
А тим часом маємо напівдемократичиу державу, напівдемократів, напівгосподарників, напіволігархів, напівправа людини, напівсправедливий суд. Усе в нашому домі перевернулося догори ногами. Злодії розкошують, чесні люди стають жебраками. Животіємо в морально брудному, небезпечному, кримінальному суспільстві, місцями жахнішому й гіршому від примітивного голлівудського поліцейського кінобойовика. Мабуть, наше телебачення тому так настирно демонструє ті бойовики, аби переконати нас, що і ми не кращі. Але ж ми, українці, не такі! Весь світ знає нашу мирну, доброзичливу, щиру вдачу! То що ж з нами сталося? Можливо, на перших порах переходу від тоталітаризму до демократії так воно і має бути?
Можливо, на більше ми ще не заслуговуємо. Але нашому Ведмедеві таки доведеться відповісти за все це перед судом історії...

«І ТЕЛЕПЕНЬ ОСЕЛ УХАТИЙ»

Хто такий Осел? Істота, яка вперто відстоює свою точку зору. І вперто не поступається принципами. Саме на цю його особливість марксисти і покладали найбільші надії в боротьбі за панування над світом. Та вони помилилися...
Впертість Осла настільки велика, що від неї нічого не виграли ні комуністи, ні незалежна Україна, ні, що найсмішніше, сам Осел. Сьогодні це стало очевидним.
Мимоволі напрошується висновок: невже марксисти зробили ставку не на того «гегемона»? Невже робітництво не має таких авангардних революційних якостей, котрі йому приписувалися?
Чимраз частіше мене проймає сумнів: а чи був «гегемон»? Чи це часом не фікція, дутий пропагандистський жупел, черговий дурман більшовиків, котрі показушно видавали Осла за породистого коня за браком останнього? Вони майже переконали нас у тому, що робітництво — це навіть щось більше, ніж просто революційний клас, це немов окремий живий, монолітний, високоорганізований організм у суспільстві, це мудрий, вусатий, суворий, але справедливий батько, котрий вивіреним шляхом вів нас до «світлого майбутнього».
Якщо це справді було б так, то де ж він тепер подівся? З цього приводу в мене є дві версії. Так званий «авангард людства» в наших краях, зокрема, становили переважно колишні селяни та їхні діти, що «організовано» вивтікали з колгоспного раю на заводи та фабрики у пошуках порятунку від «щасливого життя» і, ніколи не маючи робітничого (в марксистському розумінні) менталітету, а лише селянську зоологічну хитрість, так само «організовано» розбіглись з тих підприємств, коли і там стало непереливки. Друга версія: комусь у нас було вигідно, аби «гегемон» зник з політичної арени, розсіявся по португальському закордонні, бо його організована багатомільйонна сила в умовах загальної кризи надто небезпечна. Чи, може, обидві версії злилися в одну? Але будемо вважати, що це моя суб'єктивна думка...
Ще більші претензії до «гегемона» маємо сьогодні. Чому він пасивно спостерігає економічну кризу, розвал створеного власними руками виробничого потенціалу країни? А разом з ним і власний занепад, втрату авторитету будівника молодої держави? Чому не вживає рішучих заходів до порятунку національної економіки?
Повторюю — це не легкобитна вигадка журналіста, а сердечний біль кожного патріота. Адже нашим негараздам не видно кінця-краю. Що би не вигадував Ведмідь про стабілізацію, та факт залишається фактом: економічна криза в країні триває і ще не досягла межі. Відбувається небачений в сучасному світі занепад господарської діяльності цілого народу. Біда не тільки в спаді виробництва — це зовнішній бік справи, про яку стільки торочать владні Ведмеді, щоб приховати від народу ще страшнішу внутрішню суть кризи, як лікарі приховують від хворого смертельну хворобу. А вона, ця суть, така. Україна катастрофічно втрачає свій економічний потенціал взагалі. Необоротно гинуть основні виробничі фонди — технічна база підприємств і колгоспів перетворюється в металобрухт, загрожуючи завалити собою життєдіяльність держави. Україна перетворюється на наймичку, котра хоч і живе на багатій землі, та не має власної господарки. її господарство випадає за межі інтересів світового ринку...
А що ж Осел? (Цією назвою я позначаю не тільки робітництво, а й усю технократію з директорським корпусом, партією підприємців та відповідним міністерством на чолі). Байдуже хляпає вухами. Ще й сам нишком помагає розтягати ті злиденні фонди, сам собі копає яму. І хай він не дуже ображається на моє дещо фамільярне порівняння, бо його зрада інтересів у таких муках відродженої держави, його втеча від допомоги бідній, одуреній пограбованій матері Вітчизні в такий нелегкий для неї час набагато образливіша для України.
Спад виробництва ще півбіди, коли є на чому його відновити. Але коли нема на чому? Для структурної перебудови промисловості, для технічного переобладнання підприємств і господарств за сучасними вимогами потрібно 20 років і 130 мільярдів доларів, що в кілька разів перевищує державний бюджет. Так дипломатично вирахували наші економісти. За оцінкою західних експертів при нинішніх можливостях України перебудова триватиме не менше ста років. Значить, ні ми, ні наші діти та внуки до повного економічного розквіту не доживуть? Це національна трагедія.
Чому так сталося? Відповідь на це запитання треба шукати в сфері людських інтересів, зафіксованих світовою практикою. Де ці інтереси в пошані, там і люди живуть пристойно, де ні — вічно «доганяють Америку». Яскравий приклад: Німеччина (НДР і ФРН), Корея (Північна і Південна). Один народ, але різні права особи. І такі ж різні економічні здобутки, рівень життя.
Чим удачливі народи перемагали кризи, депресії, стагнації?
Перемагали силою, назва якій — інтереси. Законні інтереси особи.
Світовий прогрес стояв і стоїть на інтересах. Тому криза в Україні не є суто економічною. Це криза інтересів несформованих, необгрунтованих, таких, що люди — переважна більшість — ще не знають, до чого їх прикласти. Це суспільна криза, незрівнянно складніша й важча за економічну.
Припустимо, «гегемон» знає, як витягти Україну з кризи. Проблема в іншому: за рахунок чиїх інтересів? Своїх власних? Чи тих, хто на них паразитує і ними маніпулює? Ніхто не знає, для кого має старатися. Нема інтересу, нема мотивації праці. Така реальність. Така наша біда. Й очевидна причина, чому не спиняється спад виробництва, не стабілізується економіка, не оновлюються основні виробничі фонди. І перспектив оживлення не видно...
Поки Осел в сонній задумі тягне свою злиденну «лямку», наша соціально-економічна думка гарячково шукає виходу з кризи. Набалакано Говерли слів. Та «авангард» вони мало цікавлять. Він завжди був бідним, не міг здійснити своїх інтересів, тому й не дуже переймається, що там про нього говорять. Йому нині не до того.
Як би там не було, питання залишається відкритим: чому наш «авангард» опинився в такому неприглядному стані? І кому це вигідно? Відповідь знайдемо, коли ненадовго заглибимось в історію робітничої революційної думки.
Так ось: уже сто п'ятдесят років у світі змагаються між собою дві полярно протилежні тенденції розвитку робітничого руху — марксизм і опортунізм. Обидві теорії давно визріли й відплодоносили, тому по їх плодах навіть далека від політики людина може дати їм заслужену оцінку.
Досить сказати, що обидві теорії пустили в світ балакуни, котрі ніколи не були робітниками. І ті, і другі, звичайно, хотіли тільки добра людям праці, але полярно протилежними методами. Що за експеримент намагалися зробити зі світом марксисти, ми знаємо, бо нам випала велика честь бути жертвами того експерименту: знищити «буржуазну» половину людства «до основанья, а затем» справедливо розподілити всі блага між пролетарями — гуляй, Іване! Фантастична перспектива, що й казати! Та найслабшим її пунктом була повна невизначеність, що робитиме Іван, коли проїсть і проп'є награбоване добро.
Опортуністи застерігали світ від безплідності пролетарського розгулу, але войовничі марксисти на сто років змели їх з політичної арени і суворо заборонили нам оглядатися в той бік. Однак нині опортунізм взяв реванш у всьому світі (навіть у ленінській Росії і маоїстському Китаї), то ми маємо нарешті можливість зробити те порівняння обох доктрин, в якому народжується істина.
Отже, опортуністи завжди доводили безплідність революційної боротьби робітництва і обстоювали ідею мирного співробітництва суспільних станів та еволюційного переходу від капіталізму до соціалізму з «людським обличчям» шляхом реформ кредиту і товарообігу з метою встановлення справедливого обміну між товаровиробниками та між товаровиробниками і споживачами. Чи не це ми нині бачимо у світі? Де й поділася хвалена революційність «гегемона»? Як не дивно, дається чути хіба в країнах, що недавно стали незалежними і катастрофічно знизили життєвий рівень населення. Та навіть тут явна «революційність» опортуністична, економічна, а не політична...
Саме опортуністи висунули теорію, за якою визволення робітництва від експлуатації можливе за допомогою виробничих, кредитних, споживчих асоціацій, акціонерних товариств, заснованих на принципі взаємодопомоги і справедливого розподілу благ. Саме вони ратували проти великих монополій, відстоюючи ідею дрібних приватних виробництв, не пов'язаних з експлуатацією найманої праці. Саме вони виступали за економічні реформи, з допомогою яких можна здійснити соціальну революцію мирним шляхом, на основі взаємної згоди всіх станів. І знову ті проблеми, в які ми вперлися лобом сьогодні.
Питається: якщо опортуністи такі розумні, то чому ж комуністи так легко усунули їх зі світової арени майже на ціле століття? Відповідь проста: бідного трударя завжди більше вабить ідея стати заможним та щасливим вже на другий день після революції, ніж ідея досягти цього блага шляхом столітньої тяжкої праці. Людська натура недолюбляє еволюційного розвитку, вона не має терпцю довго чекати журавля в небі, коли синицю можна вкрасти вже зараз.
Та ніщо в житті легко не дається. І світова практика класової боротьби на кінець двадцятого століття безапеляційно довела, що опортуністи мали світліші голови, ніж марксисти, краще розумілися на психології робітництва, на історичних процесах розвитку людства. Що ми і бачимо нині на власні очі.
Причина зрозуміла: марксизм об'єктивно не здатний поєднати інтереси любого йому колективу з інтересами ненависної йому особи, на що здатний опортунізм. Уярмлена колективом клята особа, борючись за виживання, тишком-нишком, як той шашіль, сточила дерев'яну» доктрину марксистсько-ленінського соціалізму, причому за активної участі «гегемона».

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ