Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

У НАШОМУ БЕЗТАЛАННІ ВИННА КОНОПЛЯ?

Звертаю вашу увагу на езотеричну чи містичну, — далебі, не знаю, як її й назвати, — фатальну закономірність історії племен і народностей, наших попередників на теренах України. Анти, кімри, скіфи, гуни, хозари, обри, печеніги, половці, татаро-монголи — куди ж вони всі поділися? Наша земля ніби проковтнула їх!
Інші стародавні народи залишили глибокий слід у людській цивілізації, а наші попередники майже нічого. Ні пірамід, ні міста-мегаполіса, ні величного храму чи бодай високомистецької скульптури божка. Змарнували тисячі років, гори багатств та й успадкували нам хіба що викопний дріб'язок, що не йде ні в яке порівняння з історичною спадщиною культурних народів.
Іноді аж холодок стискає серце: а чи й нас, українців, часом не підстерігає участь наших безталанних попередників? Чи не згадає рідна землиця про свій невідворотний принцип поглинання прохідних народів, здатних тільки нищити, а не примножувати її красу? Нарешті, чи немає якоїсь однієї, загальної причини наших багатовікових негараздів?
Досить оригінальну і, на мій погляд, не позбавлену певного сенсу відповідь на це принципове питання пропонує історик з діаспори І. Кузич-Березовський в есе «Чому ми не маємо держави?». Як відомо, в безмежних степах від Дунаю до Волги, де селилися наші далекі предки, масово зустрічається дикоростуча наркотична конопля. На думку вченого, ця скромна рослина мала трагічний вплив на ментальність і долю тутешніх племен і народностей.
Якою суб'єктивною така думка не вважалася б, на цей раз істина насправді у вині. У Західній Європі люди спрадавен вживали алкогольні напої, виготовлені з винограду. Та й дика конопля там не росте. На наших холодніших і вологіших теренах виноград не ведеться, зате з ранньої весни до осені буяє різнотрав'я, багате медом. Про нашу землю, медом текучу, із захопленням згадують у своїх мемуарах зарубіжні мандрівники, купці, дипломати, місіонери. Тому місцеві племена в основному з меду готували спотикач, для бродіння додаючи хміль, а відтак варили його з цвітом коноплі — щоб сильніше «било в голову». А дика конопля — це і є всім відома «анаша», «гашиш» або по-сучасному «марихуана». В результат отримували сильнодіючий алкогольно-наркотичний напій, надто шкідливий для здоров'я людини як трутизна для мозку і нервової системи. В цьому наркотику і вся суть.
Є здогадки, що анашу в Причорномор'я занесли скіфи —вихідці з іранських та афганських плоскогір'їв (до речі, звідти й сьогодні доставляють її афганські контрабандисти). Стародавні греки першими зауважили, що скіф напідпитку поводиться якось неадекватно і з презирством казали про своїх не в міру буйних пияків: «Напився, як скіф». Мед, приправлений цвітом коноплі, був сильнодіючим наркотиком, від якого людина втрачала відчуття реальності, впадала в буйство, не боялася смерті. Медовуха рікою лилася і при дворі гунського царя Аттіли, вона ж укоротила віку ханові Батию. Чи не в ній одна з головних причин деградації і виродження наших попередників? На жаль, не обминуло це лихо і нас. Адже коноплі наші предки сіяли багато. «Занадився журавель до бабиних конопель...» — співається в пісні. Кожен школяр знає з історії України, що Київська Русь активно торгувала з сусідніми державами конопляним прядивом, що українські селяни масово носили літній одяг з вибіленого конопляного полотна аж до радянських часів. А де конопля, там і медовуха. Від медовухи наші предки покоління за поколінням ловили «кайф» — впадали в розгнуздану веселість, бачили фантастичні видива (повість Гоголя «Вій»), втрачали відчуття лиха, болю, смертельної небезпеки. Чи не тому козаки—герої, коли вороги вели їх на страту чи тортури, навіть перед лицем неминучої смерті почувалися щасливими, ігнорували нестерпні муки та сміялися в очі катам? Усе це сприймається гарно в художньому творі, але реальність набагато гірша і трагічніша.
Отже, медовушна спадковість. Доля алкоголіка менше би нас непокоїла, якби його недуг генетичним шляхом не передавався нащадкам і не позначався на їх здоров'ї. Медична наука остаточно довела: навіть якби діти ніколи не бачили медовухи, від батькової спадковості їх несвідомо тягтиме «похмелитися». Спрогнозуйте ці причини та наслідки на тисячоліття, на десятки поколінь і вам стане зрозумілим, чому у вашому оточенні так багато пияків, диваків, обмежених, ні до чого путнього не здібних, нечесних, заздрісних, неохайних людей, байдужих до долі України, рідної мови, своєї родини. Коротше кажучи, відсоток їх серед нас здається зависоким. Для порівняння: чи багато алкоголіків-наркоманів зустрічали ви, скажімо, серед євреїв?
Помилково думати, що наркотичну оковиту наші предки пили давно, ще за княжих та козацьких часів, тому, мовляв, медовушна спадковість уже мала б вивітритися з наших генів. Насправді це не так. Ще якихось сто років тому налогові пияки в корчмах масово допивались «до чортиків», бачили фантастичні видива, «зелених чоловічків», усяку нечисть. Зі шкільної лави пам'ятаємо про гірку долю старого Кайдаша, котрого щоразу після корчми переслідували чорти, як кабани, і павуки, як раки завбільшки, доки не заманули нещасного до ставу і не втопили.
Сьогодні серед нас алкоголіків незрівнянно більше, але про «зелених чортиків» щось від них не чути. Отже, від простої горілки Кайдаш не мав би таких галюцинацій! То в чому річ? Чи не в тому, що жиди-корчмарі для підвищення попиту на свій доволі ефективний для визискування українця крам додавали до горілки усяке «зілля», той же екстракт цвіту коноплі. Адже слово «зілля» неспроста стало синонімом оковитої. І було це, повторюю, менш ніж сто літ тому.
Доводиться визнати: ми є недужою нацією, яка потребує лікування не тільки тіла, а передусім духу, свідомості. Ми постійно про це говоримо і пишемо: причини нашої економічної кризи за—корінені далеко не в самій економіці. Далеко не сама слабка економіка винна в майже постійних вибухах на шахтах, пожежах у селах і лісах, нещасних випадках на виробництві, на дорогах і водах. Причин кривавого авіашоу 27 липня 2002 року у Львові названо немало — аж до підвищеної активності сонця і зміщень земної кори. Та однієї причини, можливо, найголовнішої, ніхто не назвав, а саме: і організатори шоу планували видовище, і пілоти виконували програму польоту так, ніби це не досвідчені, п'ятдесятилітні чоловіки, а лекговажні, бездумні п'ятнадцятирічні підлітки-пустуни або люди з нестійкою психікою літали на п'яну голову, як кажуть у народі. Я переконаний, що з часом ця причина буде названа серед головних і щодо тих, хто планував, будував і експлуатував Чорнобильську АЕС...
Першою ознакою людини з медовушною спадковістю, на думку І.Кузича—Березовського, є незгідливість, недовіра і ненависть до інших, передусім до тих, хто у «верхах». Наркоманізовані громадяни просто не здатні до єднання. Це не патріоти і не державотворці. Ми не сьогодні і не вчора втратили чуття єдиної родини, потяг до єдності помислів і зусиль у творенні власної держави. Цю втрату передавали нам генетично предки тисячу років поспіль. Через незгоду недужих на медовушну спадковість діячів нема в нас єдності гілок влади, політичних партій, громадських організацій, церков, науковців і митців. Ми не терпимо дисципліни, відповідальності за обіцяне, задане слово. Скільки українців носять у серцях тяжку образу на своїх знайомих і близьких саме за те, що ті, самі не відаючи чому, за логікою, яка й пояснення не має, не виконали обіцянки, не повернули позиченого, не дотримали слова, не оцінили дружньої допомоги. Гадаю, кожен сам знайде з власного досвіду аж надто багато прикладів для підтвердження цих слів.
Я же зішлюся на приклади з народних дум, в об'єктивності яких ніхто не може сумніватися, бо фольклор — це точне віддзеркалення ментальності народу. Українство шанує запорозьких козаків як носіїв лицарсько християнського ідеалу, священної національної ідеї. І такими вони залишаться в пам'яті народній назавжди. Та ось козак Голота (герой одноіменної думи) ні християнського ідеалу, ні державницької ідеї за своєю розгнузданою душею чомусь не має. Його ідеал — «щоб козаки пили та гуляли, велику в неприятеля здобич брали». Коли ж така нагода трапилася, то він убитого татарина пограбував та на Січі пив—гуляв, награбоване пропивав. Чи потрібна держава такому «героєві» — з думи не видно.
Козак Голота бив ворогів, а нетяга Фесько Ганджа Андибер, «гетьман запорозький», слава про якого «не вмре, не поляже», бив та грабував своїх. Його «бойовий шлях» — від корчми до корчми. Найбільшу ненависть у нього викликає козацька старшина, серед якої – славні соратники Богдана Хмельницького. Це руйнівник власної держави, а не будівник її.
Ганджа – вигаданий персонаж. Але його послідовники Пушкар і Цецюра, що добили до решти Богданових побратимів, – реальні особи. А з якою запопадливістю допомагали москалям позбавити Україну вищої інтелектуальної еліти гайдамаки! Середню ланку еліти добили «рідні» більшовики після революції і селянська біднота в період колективізації, з маніакальним злорадством взуваючи «пана в постоли». Такої кровожадної соціальної люті не знав жоден західноєвропейський народ. І наука безсила пояснити цей феномен; залишається одне пояснення — вікова медовушна спадковість. Результат її у кожного перед очима: ми не маємо з кого вибрати гідного президента, спікера, прем'єр-міністра, лідера політичної партії, голову обласної, районної адміністрації, навіть голову сільради. Народ є, людей нема. Самі голоти та андибери. А без критичної маси інтелектуальної еліти європейської держави не збудувати.
Відомий історик Д.Яворницький, дослідник і популяризатор героїчної козацької минувшини, найбільшою вадою запорожців називав непостійність. Сумніватися в його правоті не доводиться, бо запорожці з їх вічевим демократизмом і не могли бути іншими. Мало не щороку міняли кошових, і не завжди гірших на кращих, а за принципом — хто більше «оковитої поставить». З причини ментальної роздвоєності, про яку йшлося вище, без кінця хиталися між Польщею і Росією, чомусь не відчуваючи в собі сил (і це теж ознака нездорової нації) самим будувати власну державу, та так і не змогли зробити правильного вибору. Ми не можемо їх осуджувати, бо якби нині опинилися перед таким вибором, то результат навряд чи був би кращим, що, до речі, й засвідчують парламентські вибори 2002—го.
Людина з алкогольно—наркотичною спадковістю не має стійких моральних принципів. Вона непорядна, брехлива, сварлива, «з придур'ю», як інтуїтивно, нехотячи, але влучно висловився наш Президент, або до всього байдужа, як сонний віл. А що дивуватися? Ми — вічно дурений народ. Не мали королів, не мали імперії, тільки якусь безформну Русь, в якій не було ладу, доки не скорилася чужинцям. Хмельницький «на п'яну голову» віддав Україну царю, Мазепа — зрадник, а от гайдамаки — останні орли, Грушевський з Винниченком — друзі Леніна та Троцького, Петлюра продав Галичину полякам... Де тут правда, де неправда — донині ніхто достеменно не знає. І не вельми хоче знати, бо йому давно все байдуже.
Така людина не має високих устремлінь, не має за душею нічого святого. Хворий з медовушною спадковістю має занижені інтелектуальні здібності, він — невдатний організатор, політик, господар, зате з середовища таких людей виходять кмітливі крутії, злодії, казнокради, бракороби, задолизи, повії, боягузи. Чи не тому в нас серед президентського оточення, в парламенті, уряді, серед керівників регіонів так мало носіїв національної ідеї, економістів-реформаторів, стратегів державотворення? Самі «маленькі гіганти великих дрібниць», як сказав би поет. Зрештою, кожен читач може знайти серед свого оточення не менше таких прикладів, ніж я.

ПОСЛІДОВНА НЕПОСЛІДОВНІСТЬ

Особисті вади спадкового наркомана — це його проблеми. Та коли однотипні вади мільйонів осіб зливаються в ментальну рису нації — то це вже наші спільні проблеми. Депресію вікової неволі, недолі та безнадії ще ніхто на світі алкоголем не заглушив, а лишень поглибив. Тим паче наркотичним алкоголем.
Ми стали нацією, якій бракує волі до життя. Бракує сили волі, твердості, принциповості, віри у власні сили. Бракує витримки в доведенні до пуття розпочатої справи. Ми справляємо враження фізично і духовно ослабленого народу, котрий скоро зневірюється у своїй правоті, втомлюється і відступає перед труднощами. Більшість невдач і трагедій в нашій історії сталися через те, що нам у відстоюванні своєї правди постійно бракувало послідовності.
Що ми за народ: тисячу років тому приймали християнство, але й досі не збагнеш, чого в нас більше — християнства чи поганства, чому ми розділилися на ворогуючі конфесії і ніяк не можемо чи не хочемо відродити українську помісну церкву, хоча сьогодні ніхто нам не чинить перешкод.
За тисячу років жодного разу власними силами не визволялися з-під чужого гніту. Завжди нас «визволяв» інший поневолювач: татаро-монголи від половців, литовці від монголів, поляки від литовців, росіяни від поляків, а від росіян, з Божою поміччю, — Горбачов з Єльциним...
Жодне з визвольних змагань не було послідовно доведено до перемоги.
Жодне не мало послідовної, принципової підготовки, крім нетривких спалахів бунтарських емоцій героїв-смертників, зраджених депресивною байдужістю загалу (наприклад, в українсько-польській війні 1920—го брав участь ледве один відсоток населення західного регіону, абсолютно не підтриманий населенням Великої України), через що ейфорія перших успіхів, як правило, закінчувалася депресією від тяжких поразок.
А які були надії, які славні герої! Наливайко, Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Петлюра, Бандера! Зосталися з тих надій хіба що тужливі тополі над козацькими та стрілецькими могилами. І жодного серйозного аналізу причин невдач, щоб наступні покоління не повторювали помилок попередників.
За тисячу років не спромоглися на послідовний та принциповий вибір між Європою та Азією. І що вже просто сміхотворно: досі не визначилися, де нам краще, — в наймах у «старшого брата» чи у власній державі. Воістину, наша непослідовність стала послідовною!
Нарешті, здається, маємо незалежність. Та саме вона, наче на сніжно-білому екрані, ще конкретніше висвітлила темні плями нашої непослідовності. Україна ніби незалежна, ніби не до кінця. Ніби держава, ніби ще ні. Ніби має власні кордони, та вони чомусь прозорі. Ніби має державну мову, але чимраз менше нею користується. Ніби має власні Збройні сили, але вони самі беззахисні. Ніби має власну церкву, та поклони б'є в основному в церкві чужій...
Наше політичне життя — це букет, точніше, цілий сніп непослідовностей. То в нас «вектор» східно-західний, то західно-східний. Маємо безліч ялових партій національно-патріотичного забарвлення. Хіба можливі десятки понять національності й патріотизму? Ні, лише один. То де ж логіка?
Зразок непослідовності — наша опозиція. Це в основному колишні номенклатурники, котрих повиганяли з посад, от вони й репетують, аби повернути собі втрачені позиції. Хіба це державотворча, національно-патріотична опозиція? Усі чекають, коли Віктор Ющенко сам створить її. Але з кого? І ще питання, чи потрібна вона йому? І чи потрібна вона тим, хто «створив» самого Ющенка?..
На дванадцятому році незалежності мало хто з нас упевнений, чи Україна має власну економіку і що та економіка нарешті запрацює. Для цього, звісно, треба провести відповідні реформи. Але непослідовність настільки глибоко засіла в нашому кістковому мозку, що за роки незалежності ми не довели до пуття жодної, навіть життєво необхідної реформи.
Скільки можна повторювати: в десять разів більший від України Китай провів земельну реформу за три зимових місяці. Ми ж затягнемо ту реформу щонайменше на тридцять років. Бідолашний селянин буде мовчки капарити на своїх клаптиках під сміх цілої Європи, а його районні та обласні керівники і діячі трубітимуть, як їх радянські попередники, про «щедрі врожаї», не маючи тепер до них жодного відношення.
Наша непослідовність останнім часом доходить до анекдотичності. На занедбаних до краю шахтах Донбасу, де наперед прогнозовані страхітливі аварії забирають чимраз більше людських життів, замість відповідних реформ та інженерного забезпечення робіт, православні попи освячують вибої, кропилом лякають чи вмовляють «нечисту силу» не чинити вибухів та пожеж. І нікому не соромно транслювати це безголів'я на цілу країну. Сміх та й годі!
З усього видно, що керівники держави ще не усвідомлюють усієї тяжкості непослідовності як вади нашого менталітету, принаймні «ні словом, ні ділом» на неї не реагують. А дарма! Нашим президентам (нинішньому і майбутнім) вкрай бажано й необхідно це усвідомлювати та рішуче взятися за реформи, щоб переконливо показати світові, а передовсім собі й нам, що і ми не ликом шиті, що і ми щось можемо. Нашому Президентові зараз вкрай потрібно розумно, організовано, оперативно провести хоча б одну—дві успішні реформи, аби повернути українству втрачену віру у власні сили, втрачену самоповагу. Зрештою, саме від цього і залежить обіцяний нам вихід України з кризи.

ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ОДУЖАННЯ?

Політичний атомізм, психологічна безхребетність, небажання українців гуртуватися для виборювання своїх прав у власній державі, а лише масова втеча з рідної землі в нелегкий для неї час (на сьогодні вже втекли понад шість мільйонів громадян!) — не є ознакою здорового духу нації. Саме недужий дух, а не тільки хибні економічні розрахунки, чи не найбільше гальмує процес нашого національного відродження. Тому мені видається доцільнішим говорити сьогодні про процес нашого одужання від виродження.
Не берусь встановлювати клінічного діагнозу, наскільки інтелектуально-духовний потенціал українства пошкоджений медовушною спадковістю, однак погодьтеся, що в нашій історії, в нашому бутті, нашій щоденній поведінці є багато такого, чого нічим іншим, як цим недугом, не пояснити.
Прикладів не бракує. Канадський мільйонер українського походження Петро Яцик з жалем констатує, що з-посеред усіх національностей в Канаді українці мають найменшу, просто-таки мізерну кількість мільйонерів. Чому? Бо українець, навіть народжений і вихований в тамтешній культурній атмосфері, не може позбутися прадідівської спадковості: він непрогнозований, невмілий організатор, ненадійний партнер, зате хитруватий, злодійкуватий і необов'язковий. А в тому світі усталеної бізнесової культури такий номер не проходить.
У присутності переселенців з Чорнобильської зони краще не згадуйте про права особи в Україні. Навіть маючи на руках відповідні документи про залишене в забруднених радіацією місцях майно, вони досі не змогли ними повністю скористатися. Лише завдяки скаргам на ім'я Президента частині з них вдалося добитися законних пільг, бо решту пільг «з'їли» ті, хто до тієї катастрофи зовсім не причетний. У нас, значить, потрібен окремий Указ Президента, аби українець українцеві забезпечив виконання його законних вимог...
Потерпілі під час авіашоу у Львові відкрито заявляють, що від допомоги держави вони пережили не менший стрес, біль і приниження, аніж від злочинного безголів'я військових. «Такої анархії, бездарності і безбожності ми ще не бачили!» — крізь сльози нарікають літні батьки загиблих. В одному з сіл Сокальського району православний піп не дозволив похоронити загиблого юнака, бо він греко—католик (і це в Галичині). З погляду західного європейця, психічно здорові люди так не чинять...
«Не так тії воріженьки, як добрії люди...» Те, що ми робимо — для громади, для держави, навіть для себе, значною мірою робимо, наче з похмілля. Ми самі створюємо собі нестерпні умови для життя, від яких хочеться тікати світ за очі. Ми самі себе руйнуємо, топчемо, зневажаємо, «за шмат гнилої ковбаси» продаємо честь і гідність. А хто порахує, скільки українських дівчат і молодиць за останні десять років зґвалтовано негідниками в країнах ближнього зарубіжжя, куди нещасні подалися в найми на рабську роботу, а українство мовчить собі, ніби так і треба. Цілком логічно, що ми переживаємо так званий перехідний період, коли в країні відбувається соціальне розшарування населення на дві категорії — диких бідних і диких багатих.
Націонал-патріоти, опозиціонери знайшли винних: президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучму. Їх вину вбачають у тому, що вони з перших днів незалежності не вберегли Україну від розкрадання її багатств, а отже, від поділу населення на оті категорії диких, не вирішили проблему статусу корінної нації, не провели суду над злочинами старого режиму і його посіпаками, через що українці нині у власній державі наче й не господарі. От якби президенти зробили це!.. Та нагадаю: історія не визнає умовного способу і розуму заднім числом. Усі ті звинувачення (хоча вони й слушні) розсипаються на пил від єдиного запитання: а хто нині не дає націонал—патріотам згуртуватися в потужну силу, в Народний Фронт та реорганізувати владу, виправити помилки перших президентів? На це запитання в них відповіді нема...
Поки патріоти чухають потилиці, українство деградує, розповзається по світах. Для одужання його, на мою гадку, потрібні в комплексі три дива:
— негайна «шокова терапія» від виробництва і споживання алкогольно-наркотичних засобів;
— реформування влади з метою забезпечення українцеві можливості за короткий час стати заможним;
— виховання національно-патріотичної еліти державотворців. Одразу зазначу: треба бути дуже наївним, аби нині вірити в такі дива.
Безумовно, Україні зараз — хоча б на кілька десятиліть — надзвичайно потрібне принципове, послідовне державне ставлення до виробництва й споживання алкогольних напоїв, як, скажімо, в мусульманських країнах, потрібна повна заборона такого брудного діла, як самогоноваріння. Але це не реально. Бо ні алкогольно залежна влада, ні алкогольно залежний народ ніколи не допустить цього навіть перед лицем повної деградації.
Кажу — алкогольно залежна влада, бо ця влада традиційно не може сформувати без алкоголю фінансову систему та бюджет держави. Народ, у свою чергу, стерпить усе: безробіття, невиплати зарплати, знущання бюрократів, але хай тільки спробує Президент відібрати в нього алкоголь! Провал на виборах йому гарантований. А самогоноваріння українець має такі ж перспективи подолати, як і колорадського жука.
Отже, плановій алкоголізації народу до його повної, «скіфської» деградації ніщо не загрожує. Держава чомусь не дбає про наше одужання. Не один безглуздий нардеп чи міністр розкричиться з високої трибуни, що «на горілці бюджет тримається», що без неї бюджетники залишаться без зарплати, а без пляшки самогону, яка давно стала другою твердою валютою на селі (це ми маємо сприймати як велике досягнення цивілізації?), його виборці не можуть ні городу виорати, ні поля засіяти. Свідомо називаю їх безглуздівцями, бо вони фактично не мають розуму, ні бажання, ні навіть усвідомлення зробити так, щоб Україна зі своїми необмеженими багатствами без самогону зажила заможно і культурно, а лише здатні латати горілкою та сивухою наші злидні, труїти ними зубожілий народ, аби легше було його грабувати.
Сьогодні в нас нема села, містечка, міської вулиці, де б не відкрили бару, кафе, кав'ярні, а по суті, сучасної корчми. Ми ще не напилися?
Світ з нас сміється, що в Україні в тисячу разів легше купити горілки, аніж добрі штани. Зате заклади культури охоче віддаємо під кубла спекулянтів. Що ми за люди: рятуватись від деградації явно не воліємо, а копати самим собі могилу — аж позасапувались!
У центрі Тернополя 15 років бовваніє довгобуд обласної бібліотеки. Тільки вдумайтесь: в умовах національного відродження храм знань нікому не потрібен! Відмовка одна: нема коштів. Стривайте, але ж у нас бюджет культури та освіти — «на горілці». То чому досі завершення будівництва центральної бібліотеки області не поставлене в пряму залежність від статті прибутків численних спиртових та горілчаних заводів? Від орендної плати за приміщення закладів культури, переданих торговцям? Де ж логіка?
Чи можливо в такій нездоровій абсурдній духовній атмосфері виховати здорову еліту нації? Промислом Божим кожен народ, серед них і наш, у рівній мірі наділений талантами, що становлять його розум, його цвіт, є його провідником. Але ми не оцінили мудрості Божого дару, самі відмовляємось від провідника, топчемо його ногами і самі ж плачемо, що не маємо свого Мойсея, чим тільки ображаємо Творця. Дмитро Донцов справедливо називав це нашим тяжким гріхом, а рабське існування народу — заслуженою карою.

МАРКС ОБДУРИВ СВІТ, А НАШІ ЛІДЕРИ НЕ РОЗУМІЮТЬ ЦЬОГО

Кожен народ створений Богом для поступу. Щоб жити, він мусить прогресувати. Коли поступу нема, настає застій, регрес і деградація. Настає виродження, як у скіфів та половців. Зрештою, настає розпад, як у російській імперії.
Українству завжди бракувало волі до поступу. І тієї волі бракуватиме, доки українець змушений всі фізичні й духовні сили тратити на колотнечу із злиднями, на виживання. Бідний народ поза поступом. А де зупиняється прогрес, там тут же настає занепад. Такий об'єктивний закон життя. Саме цим у першу чергу і пояснюються негативи нашого менталітету, всі хвороби, психологічні аномалії, невдачі й негаразди.
Хто цього не розуміє, той нічого не розуміє в історії. І що би нам не обіцяли президенти, прем'єри, лідери політичних блоків, до яких би акцій та переворотів не закликали — їх заклики повиснуть у повітрі, бо нема в них гарантій головного: яким чином українець найближчим часом може стати, ну, не таким багатим, як вони, а просто заможним, задоволеним своїм становищем, упевненим у завтрашньому дні.
Я відкрито заявляю: наші керівники держави, політичні лідери не усвідомлюють цього, не знають, що робити. А якщо знають і не роблять, то це не наші керівники. Тому прошу читача серйозно поміркувати над тим, що він зараз прочитає.
Понад сто років комуністи приписують Марксові нібито геніальне наукове відкриття про додаткову вартість. Відкриття виявилося безсоромно «запозиченим» в економістів-попередників, але зараз мова не про те. В основу вартості Маркс поклав відносне поняття — людську працю. В це легко повірити, бо справді, нам, людям, здається, що саме ми своєю працею і створюємо все цінне, вартісне на землі.
Скориставшись людською довірливістю, Маркс свідомо сфальшував політичну економію, аби протягти в неї хибну і згубну теорію про боротьбу класів і пролетарську революцію. Усе здавалося до геніального простим: якщо багатства капіталіста — результат привласнення додаткової вартості, створеної працею робітників, то треба повалити капіталіста і всі прибутки віддати трудящим. Залишиться тільки справедливо поділити їх — і на землі запанує рай. У спільнотах, котрі наївно повірили в цей дурман, запанували репресії, голодомори, безправ'я і злидні. Приклади всім відомі.
Яка ж істинна природа додаткової вартості? Саме природа, бо додатковий продукт створює не людська праця, а матінка—природа. Робітник додаткового продукту не створює, він лише змінює форму готової сировини — металу, дерева, глини, пластмаси. Промисловість лише переробляє «дари природи». А створює їх сама природа. Коротше кажучи, додаткова вартість — це виключно продукт сільськогосподарського походження. Коли селянин засіває ниву, то одна зернина пшениці, ячменю, кукурудзи дає 20—100 і більше зернин. Оце і є абсолютний додатковий продукт, вироблений селянином у співпраці з природою. Частина врожаю, яка залишається після виділення насіннєвого фонду, і є додатковою вартістю.
Та не так важливо виростити врожай, як його справедливо поділити. Пролетарські революції, повстання, бунти починаються не там, де сіють, жнуть і молотять, а там, де ділять намолот. Найсправедливіший принцип розподілу запропонував ще у ХУІП столітті французький економіст Франсуа Кене. Його схема-константа —3+1+1 = 5. Тобто весь урожай ділиться на п'ять рівних частин, які розподіляються між трьома споживачами: селом, державою і промисловістю. Поступ суспільства забезпечується лише за умови, коли три продуктивні частини залишаються власністю села, а держава і промисловість використовують по одній.
Українське село ніколи не знало такого справедливого розподілу. І трагедія багатьох народів, а не тільки нашого, полягала в незнанні чи свідомому ігноруванні владою цієї об'єктивної істини. Людство переважно послуговувалося константою 2+2+1, тобто продуктивну одиницю, призначену на відновлення врожайності землі, забирала держава на свої потреби (на збільшення збройних сил, армії чиновників, переробників, побутовців еts). По суті, влада грабувала село, нищила природу, землю, а зачумлені марксистським дурманом комуністи вигадували, «стратегії і тактики» пролетарських революцій. Ми мали нещастя жити в країні, де цей дурман переміг. Такого грабежу, як за панування «борців за справедливий розподіл благ», українське село ніколи не знало, що й довело його до повного застою, занепаду і відмирання. То, може, тепер порозумнішаємо?
Давайте проведемо справедливий розподіл урожаю за константою Кене на прикладі "середньостатистичної" області України. Урожай зернових — мільйон тонн. Ділимо на п'ять рівних частин. З них три частини — 600 тисяч тонн або 60 відсотків — мали би відтепер (і за таким же розрахунком — до кінця світу!) —залишатися у власності селянства! Лише одна частина йде у засіки держави і одна — переробній промисловості. Ось який принцип має бути раз і назавжди покладений в основу турботи держави про наше село!
Однак ми вміємо приймати закони, але виконувати їх на «п'яну голову». Держава зобов'язана предметно подбати про створення мережі агробірж, про вигідні ринки збуту зерна, про захист сільських виробників від поборів податківців та перекупників. Якщо держава не здатна захистити село від злодіїв, що нині грабують його, то за константу Кене їй краще не братися, бо тих злодіїв ще більше розплодиться.
А ще слід подбати про паритет цін на продукцію села. У суспільстві, де фермер чи сільський кооператив змушений віддавати весь вирощений врожай, аби купити один трактор чи комбайн, соціальна справедливість неможлива. Це здеградоване суспільство. І нарешті, щоб реально повернути «борги» селу (майже за ціле минуле століття!) і забезпечити гарантований правовий захист цьому поверненню, наш парламент зобов'язаний оперативно, ще до кінця цього року, прийняти пакет реформ – адміністративну, бюджетну, податкову, банківсько-кредитну, підтримки сільського бізнесу та інші, а уряд, не пізніше наступного року, забезпечити їх безумовне виконання, як це давно зроблено в передових країнах.
Я хочу, щоб люди знали, чому західний світ багатіє, а ми бідніємо. Весь секрет у тому, що західний світ уже сто років керується константою Кене. І не тільки в сільському господарстві, а й у всіх сферах розподілу матеріальних благ. Західний робітник теж отримує заробітну плату в розмірі тих самих 60 відсотків вартості виробленої ним продукції. А що заробляємо ми?
Якби і в Україні сталося таке диво, то це була б чесна, не демагогічна, як маєм, турбота держави про те, щоб наш селянин уперше за сотні років став заможним, щоб заможними стали його діти і внуки, котрі проживають у містах. Це була б турбота про добробут цілого народу, фізичне й духовне одужання українства, піднесення його культури, його авторитету в світі.
Ця проста і мудра ідея нашого поступу талановито викладена відомим дисидентом Миколою Руденком у книжці «Енергія прогресу». Ідея надзвичайно дочасна і потрібна. Українство —нація хліборобів. Це його порятунок, адже варто селянинові стати заможним, як це тут же позитивно позначиться на добробуті всього народу. Сьогодні саме час для такої реформи. Держава мусить визнати право сільського виробника на три частини плодів його праці, право робітника на 60 відсотків вартості виробленої ним продукції. Не тільки визнати, а й гарантувати правовий захист виконання рішення за прикладом передових країн. Інакше Європа не визнає нас.
Та ось дивина: ні президенти, прем'єри, міністри, ні навіть лідери національно-патріотичних блоків не мають такої програми оздоровлення і розвитку українства. Важко повірити, що всі вони не тримали в руках книжки Миколи Руденка, не ознайомлені з теоріями сучасних європейських економістів, але факт: ідея справедливого розподілу благ як рушійна сила прогресу не стала їх переконанням. Не заволоділа вона і свідомістю суспільства, а тому не стала матеріальною силою. Невже це означає, що наша спільнота ще не дозріла до того, аби жити краще?
Тут деякі, ну, аж надто досвідчені "руководителі" з неповносередньою економічною освітою закинуть мені, що мої побажання наївні і в наших умовах нереальні. В такому разі, шановні, перестаньте теревенити про відродження українського села і піднесення добробуту народу взагалі.
Що ми — хлібороби від Бога, то велика честь, але потрібно колись зрозуміти, що для державотворчості самих хліборобів з селянською психологією замало. Потрібна власна керівна еліта європейського рівня культури, здатна піднятися вище скиби землі. Інакше нами правитимуть сільські люмпени, вічно ненаситні, вічно стурбовані лише тим, як гребти під себе, аби мати все, чого ніколи не мали: золоті погони, мільйони доларів, вілли, яхти, власні літаки, багато орденів і хмільних вояжів-розваг, порівняно з якими кризи, реформи, зубожіння народу — десяте діло.
Прочитайте уважно Указ Президента «Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села» від 15 липня 2002 року і «Державну програму розвитку села на період до 2005 року». Що ж вони пропонують для «досягнення позитивних зрушень на селі?» І не шукайте: про справедливий, в дусі часу, розподіл плодів праці хлібороба на його користь, про захист інтересів сільського виробника від поборів податківців, грабіжницьких цін перекупників і промисловців, про захист законних прав господаря землі там не знайдете і згадки. Голі, позбавлені змісту штампи-декларації про «повернення боргів селу» в дусі компартійних постанов 20—річної давності: «нарощування обсягів виробництва», «збільшення робочих місць», «підвищення продуктивності праці», «впровадження досягнень науки і техніки» і подібний примітив, з якого вже горобці сміються. Які ж ресурси планується виділяти на розвиток села? Передусім з коштів місцевих бюджетів. А з яких джерел наповнювати місцеві бюджети? На це елементарне запитання відповіді в Програмі нема. Від ознайомлення з тими «доленосними» документами зубний біль пронизує серце, як сказав би поет. Хіба так можна жити?

2003р.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ