Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

НАШЕ ВІДРОДЖЕННЯ – В САМОРЕГУЛЯЦІЇ

Гортаючи підшивки старих обласних газет, натрапив на цікаву кореспонденцію. Якось голова відомого на Тернопіллі колгоспу «Поділля» Стефанія Тислицька гостювала у своїх польських приятелів. Повернулася додому, скликала збори «трударів» і каже: «Люди добрі! Чому ви нічого не робите? У польському селі, де я побувала, на кожних третіх воротах є вивіска про те, що господар виготовляє меблі, вози, ремонтує авта, годує свині, робить ковбаси, ковалює, слюсарює, зводить бляшані дахи, шиє одяг, взуття і інше, а в нашому селі й на кожних тридцятих воротах такої вивіски нема. Чого ви чекаєте? Що держава й далі даватиме вам роботу, зарплату, житло, а колгосп задарма годуватиме? Але ж ті часи минулися!»
Хто би що не казав, але розумна жінка гостро відчула різницю в свідомості селян країн-сусідів і чітко висловила головну вимогу нашого «перехідного періоду», суть якої — в якнайскорішому переході від регульованого державою способу життя суспільства до саморегуляції на засадах самоврядування, від злиденного існування на утриманні держави до повного забезпечення потреб на власний розсуд, як, до речі, і живуть нині — і непогано! — люди в демократичних країнах. Залишається зауважити, що ця вимога актуальна не лише для колишнього колгоспу «Поділля» чи однієї Тернопільської області, а для України в цілому.
Минуло кілька років. Колгосп розпався, його майно і землі розпайовані. Стефанія Тислицька — заступник директора солідної агропромислової фірми. Під час однієї зустрічі цікавлюся, чи прислухались односельці до її поради, чи побільшало в селі приватних малих підприємств? Стефанія Антонівна лише скрушно похитала головою:
— Скільки я людям добра зробила, скільки хат їм збудувала!.. Та й що з того? Колгосп геть зіпсував селян, відібрав у них навіть страх за власну долю. Якась байдужість і, я б сказала, — нахабна безвідповідальність панує в селі. Оце приходить до мене один колишній «працелюб». Висипав тухлу гречку в туалетну раковину, вона там набубнявіла і загатила каналізацію, а він мені докоряє: «Ти туалет той будувала, то тепер бери і прочищай!..» Я ніколи не любила слова «ганьба». Тепер зрозуміла, що дарма не любила...
Бачу — гірко людині. І не так від дурнуватого докору «працелюба», як від того, що здорові зерна її порад не знайшли благодатного грунту в свідомості односельців.
Справа набагато серйозніша, ніж може видатися на перший погляд. Від того, як вона вирішиться, залежить наш завтрашній день.
І тут мені нагодився ще компетентніший співрозмовник, визнаний фахівець із сфери саморегуляції — голова Бережанської районної ради Роман Висоцький. Керівник нової генерації, досить авторитетний на «гілці» своєї влади, що засвідчують два дипломи про вищу освіту і часті залучення до складу делегацій з вивчення перспективного для нас досвіду польських та німецьких органів самоврядування. Не так давно Роман Костянтинович саме повернувся з Польщі, де «переймав досвід роботи гмінних та повітових органів влади, налагоджував взаємовигідні зв'язки». Голова ради люб'язно погодився відповісти на три запитання. Що доброго, позитивного із закордонного досвіду самоврядування можна і треба перенести на український грунт? Які наші сьогоднішні здобутки в цьому напрямку? Що найбільше заважає процесу саморегуляції суспільного життя? Ось виклад нашої бесіди.


ЩОБ МАТИ, ТРЕБА ЛЮБИТИ

Польща сьогодні у своєму розвитку випереджає Україну щонайменше на 10—15 років, хоча в перші роки незалежності починала з тих же проблем, які зараз переживаємо ми. Той же обвальний спад виробництва, масове безробіття, катастрофічна інфляція і як наслідок — різке пониження життєвого рівня населення.
І все ж Польща швидко та впевнено подолала притаманні постсоціалістичним країнам «перехідні» хвороби. Які ж джерела та витоки цього очевидного успіху?
На першому місці — високий дух нації, національний патріотизм, що живе в серці кожного поляка від дитинства і до старості. Національна ідея піднесення авторитету Польщі в очах цілого світу — головний цементуючий націю державотворчий фактор, найсильніше патріотичне почуття, яким пронизані конкретні діла кожного урядовця і бізнесмена, господаря, усього народу — від президента до школяра. Глибоке патріотичне почуття любові до своєї країни, поваги до свого народу, відповідальності за його долю, помножені на трохи вищу, ніж у нас, індивідуальну культуру особи, не на словах, а на ділі очищає душі поляків від такої знайомої нам, на жаль, трутизни розбрату і чвар, самоїдства і зневаги один до одного.
Саме вроджене почуття честі і гідності, непоборне бажання виглядати не останніми серед народів світу помогло полякам дружно повернутися обличчям до Європи, прислухатися до рекомендації Європейської хартії про місцеве самоврядування (з якими нам, відверто кажучи, і досі ліньки ознайомитися) й провести адміністративну реформу. Біда навчила діяти оперативно, бо без цієї реформи навіть дуже своєчасна, розумна й ефективна «шокова терапія» Бальцеровича призвела до ситуації, коли віз опинився попереду коня. Адміністративна реформа і поставила все на відповідні місця.
Ці дві реформи — економічна й адміністративна — відкрили шлюз для приватного підприємства, коли кожен громадянин в межах чинного законодавства має право проявляти свої здібності, де може і як тільки може. До того ж, при повному сприянні з боку держави, яка без бюрократичної тяганини, хабарництва і самодурства чиновників надає працьовитим людям необхідні ліцензії, вигідні кредити, сприяє в збуті продукції.
Польська економіка не знає рудименту командно-адміністративної системи — державних виконавчих органів. Громадяни обирають депутатів рад усіх рівнів, ради самі формують свої робочі органи — виконавчі комітети (без слова «державні»). При перекладі на нашу мову це виглядає так, що районні чи обласні адміністрації — це лише виборні органи місцевих рад. Вони ніким не командують, «перспективних програм розвитку» нікому не нав'язують, директорів промислових чи сільськогосподарських підприємств не звільняють і не призначають, бо розпоряджатися приватизованою економікою не мають права. Хоча їм підпорядковані всі служби, крім правоохоронних органів, вони дбають передусім про інтереси регіону, дотримання Конституції і наповнення бюджету.
Те, що громада сама формує як законодавчу, так і виконавчу гілку влади, — надзвичайно важливо. Бо як наш голова облдержадміністрації призначається Президентом, то він мало підзвітний громаді області. Або підзвітний на два фронти — і перед Президентом, і перед громадою. Якщо в нього справи не ладяться, люди всю вину покладатимуть на нього і на того, хто його призначив. У Польщі такого нема. Який би не був староста повіту, кожен громадянин розуміє: ми самі такого обрали, такого і маємо, і президент Кваснєвський нам нічого не завинив.
«Верхи» не втручаються в діяльність низових органів самоврядування, наділених самодостатніми повноваженнями, бо нема потреби підганяти людей, які працюють для власної вигоди. Нікого не викликають у повіт, воєводство чи у Варшаву для якихось вказівок чи «розносів». Усім править закон, інтерес регіону і людини.
Дехто з наших громадян старого гарту може запротестувати: «Та це ж анархія і хаос! Як ніхто нікому не підпорядкований, то й слухатись не буде!» Що ж, для людей із злодійською і варварською душею це справді анархія, але для людей цивілізованих і законопослушних це на нинішній день вища форма демократії і гуманізму. Можливо, вона й не ідеальна, але кращої людство ще не придумало.
На цьому шляху Польща, безперечно, випереджає Україну, оскільки перша перейшла на засади саморегуляції, перед порогом якої ми довго і безплідно тупцюємо. На цих засадах нині успішно розвиваються суспільства всіх передових країн. Принцип саморегуляції назагал є знаковим для ділового світу на початку третього тисячоліття. Хто його сприйняв – живе по-людськи, хто ні — скніє в злиднях. Нині не так важливо, яка країна має більше запасів вугілля, нафти, металу, лісу, худоби чи риби, а яка краще розвиває свій добробут на засадах саморегуляції.
По суті, це є «шведська модель соціалізму» в сучасному її вирішенні: законопослушна особа шукає в житті максимальної вигоди, а держава створює їй усі умови, захищає від біди і застерігає від збочень та правопорушень. У результаті добре і державі, і людині. В саморегулюючих суспільствах люди живуть по-людськи. В суспільствах, неспроможних усвідомити переваги саморегуляції, панують диктатури, безправ'я, злидні, загальна відсталість. І люди там нещасні.
Недовірливим громадянам потрібні конкретні приклади переваг самоврядної «анархії». Прикладів не бракує і то досить вражаючих. Річний бюджет польської гміни (сільської ради, яка об'єднує п'ять сіл) становить понад 14 мільйонів злотих (приблизно 17 млн. гривень). Річний бюджет міста Бережан — один мільйон. (Сільрадівські бюджети щось не хочеться називати). Річний бюджет німецького міста з двадцятитисячним населенням (завбільшки з Бережани) на наші гроші сягає 168 мільйонів гривень, аналогічний бюджет міста Тернополя — 41 мільйон гривень. Причому в німецькому містечку дороги, тротуари, система освітлення, реклама, каналізація справні, фасади будинків сяють новизною, снігоочисна техніка в повній готовності. А що є в Тернополі — самі знаєте...
Середньомісячна зарплата в Польщі — 200—250 доларів. Ткаля німецької текстильної фабрики (ця робота тут відноситься до розряду найважчих) отримує на місяць 9700 марок. (Не хочеться навіть рахувати, у скільки десятків разів це більше від заробітку тернопільської ткалі). Безробітні поляки (їх, щоправда, багато) отримують 80—100 доларів (більше, ніж наш учитель, лікар, інженер чи журналіст). Середні пенсії —понад 110 доларів.
Звідки в країні, котра за своїми природними ресурсами значно поступається Україні, беруться такі завидні грошові надходження? Ось тут ми і підступилися до суті проблеми... гроші «карбує» саморегуляція! Тобто розважлива, масова, розумними людьми ініційована, державою підтримувана і захищена організація вільної підприємницької діяльності громадян. Польська гміна об'єднує в середньому 14 тисяч жителів або три тисячі дворів, у яких кожен третій господар має мале приватне підприємство. А ще на території гміни є середні й більші фабрики та заводи, підприємства сфери послуг, різні копальні, родючі землі, ліси та водойми, інші багатства. Значить, є з кого брати податки. Розширюючи можливості приватного підприємництва, держава відповідно розширює своє податкове поле.
Джерела грошових надходжень можуть бути найнесподіванішими. Наприклад, не митниця, а гміна реєструє автомобілі і видає державні номери, що теж дає немалу копійку.
Бо серед поляків модно мати гарне імпортне авто. А який підприємець обійдеться без автомобіля та ще й не одного? Досить сказати, що щороку поляки купують понад півмільйона автомашин. Порівняйте можливості гміни з можливостями нашої нужденної сільради.
Шістдесят відсотків податків залишаються в регіонах (порівняння знову ж не на нашу користь). І ще поляки не знають, що таке «латання дір», «гасіння соціальних пожеж», «розкрадання бюджетних коштів в особливо великих розмірах». Система контролю за їх раціональним використанням надзвичайно сувора. Навіть гміни мають свої рахункові палати. На обліку кожна копійка, призначання якої — приносити дохід.
Треба визнати і той факт, що польських селян не зіпсувала колгоспна система, якої вони так і не сприйняли, вона не відібрала в них почуття власника, не навчила цілі покоління їх красти, розтягати громадське майно, жити чужою працею, вона не довела їх до такого ступеня деградації, коли молода, сповнена сил людина не здатна прочистити власного туалета, а лише вимагає, щоб це за неї зробила держава. Польський селянин не розгубив вікових господарських традицій і рідна земля не стала для нього мачухою, від якої він тікав би, куди очі бачать, та виганяв своїх дітей на заробітки в чужі світи...
На початках земельної реформи поляки теж допустили роздрібнення її на малі клаптики, що унеможливлює впровадження сучасних технологій, сівозмін, економне використан ня техніки. Та навіть усвідомлюючи безперспективність роздріблення землі, держава, ініціативні підприємці оперативно подбали про забезпечення власників приватних наділів відповідною технікою: міні-тракторами, міні-сівалками, культиваторами, іншим реманентом, придатним для обробітку землі — від однієї сотки до багатогектарного лану.
У невеликому огляді неможливо висвітлити всі переваги саморегуляції польського суспільства, але вже цього останнього прикладу досить, щоб зробити остаточний висновок: поляки живуть, як люди, бо господарюють і працюють, як розумні люди. І роблять вони це тому, що над усе люблять свою країну, свій рідний народ, люблять трудитися для його блага, його престижу у світі, люблять свою роботу як запоруку гідного прийдешнього свого і своїх дітей. А хто любить і дбає, той і має.

ДОКИ БУДЕМО ВІДСТАВАТИ?

Ні Стефанія Тислицька, ні Роман Висоцький не є полоніофілами, не схиляються перед способом життя поляків і тим більше не виконують чийогось політичного замовлення, як це могли б собі подумати деякі «квасні патріоти». Насправді, вони не стільки захоплюються чужими успіхами, скільки вболівають душею за наші невдачі, шукаючи засобів для подолання їх. І якщо в близького нам за слов'янським походженням і менталітетом сусіди є чому повчитися, то ні вони, ні я не бачимо причин, які мали б тому завадити. А що поляки нині перебувають на вищому щаблі соціально-економічного розвитку, ніж ми, не заперечить навіть їх заклятий ворог.
Ми не прислухалися своєчасно до рекомендацій Європейської хартії про місцеве самоврядування, не провели адміністративної реформи, як зробили це наші сусіди, і маємо тепер недосконалу структуру управління, що породила психологічно несумісне двовладдя. Ради в нас безправні і тому бездіяльні, а виконавська влада в плані реформ — безініціативна, тому що далі, і це очевидно, живе спогадами про коман дно-адміністративний стиль керівництва. І не тільки зітхає за ним, а й фактично послуговується ним. Одне слово, у нас надто довго віз застоявся попереду коня.
Ясна річ, що для цього, висловлюючись бюрократичною мовою, були і є об'єктивні причини. І перша з них — брак досвідчених патріотичних кадрів.
Навіть у Галичині спроби національно-патріотичних сил замінити «партократів» своїми людьми найчастіше закінчувалися (і закінчуються) невдачею. Треба визнати чесно: радянська влада перебрала на керівні посади все краще з моло—цих спеціалістів, загартувавши їх у своєму дусі. Галасливі запевнення націонал—патріотів, що вони нібито мають легіони готових управлінців, здатних взяти в свої руки всю повноту влади, не витримали перевірки життям.
Поцікавтеся, скільки в Галичині (та й в усій Україні) за десять років незалежності голів райдержадміністрацій, інших керівників-демократів під тиском обставин знову замінено на старих досвідчених «партократів», а від останніх годі чекати реформаторських ініціатив, ба навіть бажання ознайомитися з Європейською хартією. Не для образи буде сказано: в їхньому мозку для цього відповідної звивинки нема. Люди «дотягають» до пенсії, запасаються на «чорний день», доживають віку, навіщо їм ще якісь реформи...
Не менш серйозна причина: ми все робимо надто повільно, половинчасто, довго і нудно.
Чи то від природи, чи від надмірно довготривалого колоніального існування, але нам відчутно бракує принциповості й рішучості у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього марно втрачаємо час, сили, настрій, віру в успіх. А практика показує, що найбільшого успіху з колишніх радянських республік і соціалістичних країн добилися якраз ті, котрі в економіці рішуче й принципово пройшли етап «шокової терапії». Так вчинили Чехія, Польща, країни Балтії — і вже вийшли з кризи. Хто ж «тягнув гуму» — успіху не має. Де псевдо-реформи проводилися м'яко, ліберально — порядку катма. Зате є олігархія, мафія, корупція, тіньовий капітал — і як наслідок — загальне зубожіння переважної більшості населення.
По суті, ми сьогодні і живемо в умовах безтермінової «шокової терапії», що триває вже понад десять років.
У принципових сусідів «шок» тривав два-три роки, людям чітко було сказано, що після цього настане гарантоване поліпшення економічного становища, а через п'ять років вони будуть нормально жити. Сказано — зроблено. У нас же важко сказати, чим керувалися державні мужі, пропонуючи щадливі, ліберальні, а фактично — самоплинні темпи реформ. І сьогодні ніхто нам не скаже, доки триватиме той «шок». Проводячи банківську реформу, Бальцерович одним розчерком пера звільнив з посад усіх працівників старшого віку, натомість набрав нових, передусім молодих, не зіпсованих духом старого режиму. Результат принципового підходу до справи — за два роки банківська система Польщі вийшла на сучасний європейський рівень.
Ми ж далі продовжуємо стягати з печі старих ветеранів праці і благаємо їх утримувати відсталі підприємства та немічні організації «на плаву». Всіма правдами і неправдами вони якось утримують. Сьогодні. А що буде завтра?
Правди ніде діти, ми часто відгукуємося про менталітет українця у досить принизливому тоні: він і ледар, і крутій, і байдужий, і не готовий до суворих вимог сьогодення. Роман Висоцький з цим категорично не погоджується. Менталітет українця нічим не гірший від менталітету іншого європейця. От тільки умови життя не ті. На Заході умови життя сприяють тому, щоб людина мала можливості для самореалізації, у нас же лише починають заходитися сприяти. Мудрий діалектик тут дорікнув би, що який менталітет людей, такі й умови їх життя, і навпаки, але це вже тема іншого дослідження.
Ще одна наша ментальна риса з розряду тих, що гальмують процес саморегуляції, — недовіра до керівництва навіть тоді, коли воно пропонує розумні речі. Чесно кажучи, воно часом заслуговує такого ставлення, але та роз'єднаність, розсвареність, розпорошеність наших сил, викликана недовірою, на думку Романа Висоцького, приносить українству куди більше шкоди, аніж окремі вади окремих керівників. Це той випадок, коли тактичні промахи обертаються стратегічними поразками.
Обрали сусіду Степана головою міста, — значить його треба поважати. Можна не любити, це право кожного, але поважати, виконувати його розпорядження без злоби, чвар і бунтів — це обов'язок. У нас же керівника або панічно бояться, або норовлять витерти об нього ноги, коли він чимось не догодив. Скажімо, розпорядився Степан виполоти бур'ян коло хати. «Ага, я за тебе голосував, а ти мені бур'яном очі колеш?!» І поваги як не було, а от чужий «дядя» з Вологодщини, навіть набагато гірший від нашого Степана, сказав тобі «мать-перемать» — і цього досить, щоб його слухати. Як це назвати? Не інакше, як результатом нашої демократичної рівності. Коли всі однаково рівні — авторитетів не може бути. Нема авторитетів — нема послуху. Нема послуху — нема порядку в державі.
Справедливість вимагає визнати, що до пониження авторитету нашого керівництва добряче приклали руку і засоби масової інформації. У гонитві за дешевими сенсаціями вони з гідною подиву зацикленістю дошукуються компромату на кожну видатну особу, постійно нагнітають думку, що в країні нема порядку, все погано, все не як у людей. Що ж залишається думати простому громадянинові: великі пани крадуть мільйони доларів, купують вілли за кордоном за вкрадені в народу гроші, а я чого маю бути дурнішим? От візьму й посуну свій тин на «п'ять сантиметрів» у бік громадської ділянки.
Вихоплюючи окремі «смажені» факти вельможних правопорушень, засоби масової інформації чомусь не роблять остаточного висновку: якщо в країні крадуть перші особи, то за ними крадуть усі, хто може. А це вже не держава. Звідси й починається той хаос і безладдя, які чимраз глибше пускають брудне коріння в нашу моральність і спонукають кожного нікчему робити все можливе й неможливе, аби ту державу обдурити. Нерідко бачиш: працює наш громадянин абияк або торгує на ринку, через півроку купує «Форда», але доходи декларує такі, аби якраз вистачило на субсидію!
Отака подвійна мораль, подвійна правда, подвійна економіка до добра не доведе. Дуже шкода, що ми не можемо позбутися її. Особливо шкідлива вона для молоді. Коли тато каже вдома, що заробив за місяць 150 гривень, а невдовзі купує нове авто чи імпортні меблі, то діти, що вміють рахувати більш ніж до ста, починають замислюватися: наш тато каже неправду, але так треба...
Тут доречний невеликий відступ. Останнім часом мені все частіше хочеться звернути увагу громадськості на зміст публікацій державних, передусім обласних та районних газет. Що вони друкують? Де глибоке, яскраве висвітлення процесу нашого державотворення? Нашого національного відродження? З яких публікацій видно, що ми активно будуємо власну державу?
Якщо ж процес державотворення йде, як мокре горить, то де глибокі аналітичні публікації з визначенням причин, що гальмують процес відродження нації, реформування суспільства, де нищівна критика осіб, винних у зриві цього процесу? Як розуміти, що держава в державних засобах масової інформації не захищає своїх державних, життєво важливих інтересів?
Що натомість психічно нормальний читач-патріот знаходить щодня на шпальтах газет (від Ужгорода до Луганська)? Дешеві сенсаційки про крадіжки, хабарі, вбивства, зґвалтування, проституцію, самогубства, аварії, а на додачу ще секс, сороміцькі анекдоти, вкрите струпами сніду тіло Христа (краще б матерів своїх редактори тих газет так виставляли), а ще ціни на горілку і ковбаси, черепи з зубами вампірів вперемішку з нахабною рекламою памперсів та геморойних свічок. Уся ця пошлість за словами інтелектуально й морально недорозвинених редакторів має забезпечувати «читабельність» їх нудотного чтива. Ще бракує бордельних тарифів для малолітніх, розцінок на аборти чи клізми? Нічого! Невдовзі будуть. Дійшло до того, що відомий поет-публіцист Віталій Коротич відкрито називає бульварну газету «Бульвар» однією з найкращих українських газет, а перший президент України Леонід Кравчук пишається своєю участю в редколегії бульварної газети. Для Коротича, звісно, чим газета менш українська, тим вона краща, але що забув у бульварній рептильці перший президент?
Цікаво, що скажуть нащадки про таке «державотворення»? Де знайдуть підтвердження нашого національного відродження?
Сьогодні в нас погана заробітна плата. На тлі заробітків трудящих західних країн просто ганебна. Та пригадаймо, чи п'ятдесят років тому вона була краща? Навпаки, гірша. Весь народ цим розтривожений, обурений, невдоволений. Та чи знайдете в наших ЗМІ розважливі тлумачення, чому так сталося, хто в тому винен, які є можливості зростання рівня зарплати, коли його сподіватися?
Нарешті, після тривалих ослячих роздумів, зрушила з місця довгождана земельна реформа. Так вона йде чи не так, це дуже складний процес, інакше класики української літератури не написали б про нього стільки творів. Тим не менше реформа просувається вперед, селяни отримують державні акти на право володіння землею. Не все робиться мудро. Наприклад, тваринницька галузь колгоспів зазнала небажаного розгрому. Фермські комплекси справляють враження, ніби всю худобу разом з обслуговуючим персоналом хтось алярмово вивіз на Сибір, як у сорокових роках сталіністи вивозили заможні селянські родини, а їхні садиби залишали на розграбунок. Віконні й дверні рами в приміщеннях вирвані «з м'ясом»», дахи зіяють дірами та провалами. Якщо перейти на сучасніші аналогії, то стан тваринницьких комплексів у селах чимось нагадує вибіркове бомбардування Америкаською авіацією промислових об'єктів Югославії: всі сільські будівлі цілі, лише фермські приміщення розгромлені. Невідомо тільки, в чому провина громадського тваринництва.
Тернопілля донедавна славилося механізованими тваринницькими комплексами. На Качанівському відгодівельнику доглядали десять тисяч свиней. Копичинський нетельний комплекс «Маяк» давав щороку шість тисяч елітних теличок парувального віку. Тепер на руїнах першого гнітюча тиша, а в другому бригада електрозварників з сусідньої області вирізає металоконструкції для приватної фірми. На Тернопіллі свого призначення вони не знайшли. Повне мамаду, панове!
А тепер спробуйте дошукатися в обласних і районних газетах глибокого аналізу всіх цих процесів, перспектив їх подальшого розвитку, конкретних порад розумних людей, як ефективніше здійснити реформи землі та майна, аби скоріше отримати бажані результати. Не знайдете! Бо теперішні редактори — не редактори в серйозному розумінні цього слова (редактор — передусім політик), не реформатори і не трибуни. Це радше комерційні директори пресових фірм, технічні організатори набору текстів, яким чомусь більше до смаку проблеми сексу, криміналу, байки про вампірів та чаклунів, русалок та злих духів, аніж життєві реалії селян.
Зрештою, чого ганити самих лише редакторів? Ми ж маємо добру сотню керівників різних партій, кілька сотень академіків, докторів наук, окремі інститути філософії, політології, соціології, але чи ведуть вони з парламентської трибуни, у ЗМІ мову про нагальну необхідність переходу суспільства до саморегуляції, про підготовку і проведення в країні цієї важливої перебудови нашого способу життя, без якої українець не може вважати себе повноцінним європейцем, не може дати собі ради, без якої не проглядається світло в кінці кризового тунелю. Про це, на жаль, взагалі нема мови. Навіть у «тронній» промові новообраного прем'єр-міністра Кінаха — жодного слова...

СТОЇМО ЗАДОМ ДО ЄВРОПИ, АБО СЕЛО САМО НЕ РЕФОРМУЄТЬСЯ

Страшні наслідки руйнівної політики держави, що вчить громадян красти і брехати, чи не найкраще простежуються на сьогоденному становищі розгромленого «колгоспною демократією» і здеградованого селянства.
Уявімо собі майже неможливе: з нинішнього дня вступила в дію повна земельна реформа. Всі землі розпродані, стали приватною власністю конкретних людей і власність ця недоторкана, круто захищена законом. Ні конюшини для корови не підкосиш, ні капусти на зиму не «візьмеш», ні зерна курям, ні навіть соломи, Та це ж трагедія для доброї половини села! Скрута і голод! Точнісінько як у 1861 році, коли після скасування кріпацтва був голод, бо селянство виявилося не готовим до самостійного господарювання.
Чому нині такий сплеск розтягання колгоспної власності? 1. Держава не платить за роботу. 2. Квола, «потьомкінська» реформа не дала господаря землі. 3. Вісімдесят відсотків селян переступило межу бідності.
Раз господаря нема, а жити якось хочеться (рядовому трудівникові по-своєму, голові правління по-своєму), то нічийну власність просто мусиш розбирати. Так завжди на світі велося. Так і є.
Чи можна в умовах нинішньої демократії спинити розвал колгоспного господарювання старими командними методами, — нарадами, накачками, закликами, погрозами? Відповідь одна: «поїзд пішов...»
Ось доказ. У 1996 році молодий, амбітний рухівець дуже багатообіцяюче починав свою діяльність на посаді голови Тернопільської облдержадміністрації. Як справжній націонал-патріот, відкрито заявляв, що найбільша мета його життя – повернути людям колгоспну землю і цим історичним кроком навічно вписати своє ім'я в біографію краю. Поривався спинити спад громадського поголів'я худоби, взяти під найсуворіший контроль продаж колгоспами зерна і цукру. У кожного голови району і селянської спілки мала бути на столі «Книга бартерних операцій». До контролю за виконанням своїх розпоряджень залучав усі правоохоронні органи ледве не до Національної гвардії. І що ж? Ефект вийшов нульовий. За півроку діяльності, переконавшись в наївності своїх закликів, накачок і погроз, голова тихенько змовк. Бо в час реформ хотів забагато реформ...
Керівники районів і особливо колгоспів за роки «радянської демократії» настільки звикли до безконечних накачок, що втратили здатність на них адекватно реагувати. Послухають байдуже або з іронією в очах, що там кричить вічно крикливе обласне начальство, навіть схвально, для годиться, покивають головами, а вийдуть за двері високої зали, посміються між собою з безсилля того начальства та й розійдуться далі робити своє. Ніби за них усіх дотепно висловився в одному газетному інтерв'ю популярний російський телекоментатор Сергій Доренко: «Коли начальство притискає мене до стінки, я поводжуся в кращих традиціях хитрого українського селянина: обіцяю... і не виконую».
Командна система в колоніальній Україні була завжди —російська, польська, радянська. Цілі покоління українців народжувалися уже з готовою хитрістю, про яку каже Доренко. До того ж, нині всім відомо: в демократичному світі ніхто селянинові-господарю, власникові землі не влаштовує накачок та розносів. Держава ввічливо, мовчки дбає лише про вигідний збут його продукції, І про те, аби він мав під рукою все необхідне для роботи. Тому в незалежній, демократичній державі адміністративні методи керівництва, спрямовані на те, щоб у селянина якнайбільше взяти і якнайменше йому дати — старий, безплідний, антидемократичний мотлох, місце якому на смітнику історії.
Уявляєте картину: прем'єр зібрав у Переяслав-Хмельницькому районі все колгоспне селянство України — мільйонів з п'ятнадцять, — поселив у палатки і став умовляти та погрожувати, аби вони дружно повернулися до своїх колгоспів і самовіддано трудилися для повної сплати всіх податків і максимального наповнення бюджетів. Ото сміху було б!
Світ давно знає: економічні проблеми можна розв'язувати лише економічними методами. Не командно-вольовими, а економічними важелями. Світова практика також остаточно довела, що найбільший ефект дає не общинна, не колективна, а приватна власність на землю. Кращої форми власності людство ще не придумало.
Однак щоб збагнути цю просту істину, виявляється, треба міняти психологію, менталітет половини населення країни. Бачите, досить було москалям повернути нас задом до Європи і вже треба міняти менталітет, аби знову стати нормальними людьми. Колгоспник уже не може відірватися від колгоспу, бо «не вкрадеш — не проживеш». Він щасливий хіба тому, що не розуміє, який він нещасний. Він втратив здатність бачити, як жалюгідно виглядає порівняно з європейськими людьми.
«Переваги колгоспного ладу» настільки глибоко в'їлися в печінки селянинові, що демократичні свободи незалежності він механічно сприймає як свободу від роботи взагалі. Кожної осені є реальна загроза того, що значна частина площ цукрових буряків може піти під сніг. Колись галицький хлібороб колоска в полі не залишав; нині його нащадки з байдужим серцем залишають під снігом сотні тонн зерна, картоплі, буряків. Бо не бачать, для кого старатися. Земля державна, господарка громадська, робота «договірна», зарплати вже не перший рік нема. Цукор розкрадуть партійні й мафіозні шельменки. Це для них старі сільські пенсіонери повинні в студенному полі, під дощем і снігом, накладати рештками свого здоров'я? У нас демократія? От є понад сто партій політиканів — нехай менше балакають, а вийдуть дружно в поле та покажуть, як треба вручну збирати врожай.
Усе це означає, що з нинішнім сільським способом життя треба щось робити. І якнайскоріше! Це означає, що сільську людину треба рятувати — не стільки від економічної кризи, скільки від духовної деградації. Це означає, що земельна реформа не тільки бажана, вона нагально необхідна. Для порятунку нації.
Ясна річ, то тільки здається просто — погратися циферками на комп'ютерах, перехопити з господарської практики інших народів, що вигідніше, викинути зайве, наскладати планів-заходів, штучно наплодити в селах фермерів, акціонерів і готувати гаманці під прибутки. Та скільки не говориться про це — безрезультатно. Результату й не може бути. Доки земля державна, доки селом правлять голови колгоспів, а селянам все «по цимбалах», зміни неможливі. Ні перші, ні другі не настільки дурні, аби добровільно відсунути від себе дармове колгоспне корито. Переймати сучасний досвід західного селянина захочуть і зможуть тільки власники приватної землі. Тільки незалежні господарі. На чужому для нього колгоспному грунті ніякий приватний досвід не приживеться, як не приживається дерево, пересаджене без коріння.
Отже, успіх залежить від того, наскільки селянству вдасться змінити спосіб життя. Не окремим прожектерам, бухгалтерам чи плановикам — усьому селянському роду. Чи готовий він до цього психологічно? Відповідь проста: Цап не готовий. Людина готова.
Розумію скепсис компетентного читача: говорити про необхідність змін з теплого кабінету легко, а як село не захоче їх — тоді що? Скоріше за все так воно й буде, село тихо догниватиме в колективному багні ще не один рік, а то й десяток років...
Що ж, вмирати нікому не заборонено. І світ не дуже плакати буде. Але як село захоче жити, мусить знайти в собі сили для здійснення земельної реформи і зміни своєї психології. Для тих, хто захоче жити, реформа неминуча.
І все ж скептик недалекий від істини: покинуте напризволяще село само не реформується. За браком сил. Наше робітництво незрівнянно потужніше: у нього молодь, великий загін інженерно—технічних кадрів, вищий освітній рівень. А чи багато може старече, пенсіонерсько—самогонне, малограмотне село?
Ніде в Європі нема такої примітивної форми землекористування, як у нас. Сотні років після скасування кріпацтва (в Іспанії воно скасовано ще в 1505 році, в Англії — за часів Кромвеля, у Франції— Наполеона) ніхто там не робить із жнив проблеми. Люди живуть, як люди, жнива відбуваються тихо, спокійно, непомітно для незайнятого в них населення. Кожен займається своїм ділом, фермери збирають урожай, студенти вчаться. Ніхто не проводить язичеських гульбищ «стиглого колоса», хіба що іспанці влаштовують «день помідорних боїв», коли тих помідорів вродить забагато...
У нас же, як за первісного ладу: дав Бог урожай — що стихійне лихо. Ґвалт, гам, тарарам! Метушаться комбайнери, метушаться злодії! Один на комбайні днює і ночує, другий під комбайном горілку п'є. А все тому, що не маємо мудрого керівництва.
Здається, зовсім не важко придивитися через межу, тобто кордон, як господарюють польські, чеські, словацькі, угорські селяни, та й собі робити так само. Ми, галичани, ще 50 років тому були такі ж! Здається, дуже просто з першого січня оголосити про повну приватизацію землі, вручити кожному членові колгоспу (спілки) пам'ятки, аби до весни остаточно визначився, як має господарювати. В Китаї, приміром, де населення більше, ніж в цілій Європі, цей захід досить вдало зуміли провести за три зимових місяці.
У нас зробити цього нема кому. Не те, що ніхто не вміє, а просто не хоче вміти. За десять років проведено лише паперове паювання землі, що за статистикою становить ледве десять відсотків земельної реформи. Тобто маємо десять відсотків видимості реформи. А галузь гниє і розкладається...
У таких випадках кажуть: розумний вчиться на чужих помилках, дурень — на власних. Наші ж керівники належать до третьої категорії «учнів» — не вчаться ні на чужих, ні на власних помилках. Не хочуть. А відомо ж: як людина чогось не хоче, то це ще гірше, ніж не може.
Недавно газета «Голос України» розповіла про рішення селян Шумського району Тернопільської області «йти з серпами і косами штурмувати тих», чия «розумна політика» призвела до занепаду України». Гайдамацький «серповий» похід до адміністрації Президента і Кабінету Міністрів — то як останній крик. У надії, що його ще хтось зможе почути і зрозуміти...
Гряде нова коліївщина? Серпи і коси як засоби боротьби — ще один доказ жалюгідного безсилля знищеного колгоспною системою селянства.
Допомогти селу повернутися обличчям до Європи, вийти з кризи на світлу (з твердим покриттям) дорогу поступу має держава. Стара держава його в ту безвихідь завела, нова, хай буде така ласкава, зобов'язана вивести. Інакше для чого вона? Щоб байдуже спостерігати, як село занепадає?
Реформування власності на селі держава повинна провести адміністративними методами? — скрикне від несподіванки демократ-ортодокс. Значить, тут потрібно внести ясність. Насправді, є два види адміністративно-командних методів, різницю між якими людям досі чомусь не роз'яснено. А суть така: адміністративно-командні методи, спрямовані на грабіж села (ми їх добре знаємо!), ми категорично відкидаємо. Однак адміністративні методи, спрямовані на допомогу селу в його біді, було б нерозумно не вітати.
Їх цілком визнає цивілізований світ. Цими методами в післявоєнній Японії проведено демонополізацію та денаціоналізацію державного майна, лібералізацію економіки в Чилі й Південній Кореї, земельну реформу в Китаї, реорганізацію гірничої промисловості в Англії. Результати загальновідомі.
Наша держава має сама провести денаціоналізацію землі, посприяти у створенні акціонерних товариств, колективів власників, машинно-технологічних станцій, фермерських господарств, заготівельних пунктів, бірж, Селянського кредитного банку, всієї інфраструктури, необхідної для вирощення врожаю і збуту продукції за взаємовигідними цінами. Самі селяни цього не зроблять. Та влада, котра чекає, поки селяни самі створять МТС, біржі, Селянський кредитний банк, мабуть, підступно чекає лише остаточного вимирання села. Нарешті, держава повинна гарантувати селянинові, що ні в нього, ні в його дітей та внуків землю ніхто не відбере.
Якщо держава не надасть такої допомоги і гарантій, наша земля не матиме господаря. Буде колгоспний Цап.
Хто він такий — справжній господар землі? Це високоосвічений і досвідчений селянин, у якому щасливо злилися воєдино три якості: повноправного власника землі і майна, організатора процесу сільськогосподарського виробництва і активного виконавця основних робіт. Світова практика визнає фермера за такого господаря землі. Одначе фермерську ліцензію у західному світі видають лише тим, хто має три вищі освіти: агрономічну (зоотехнічну), технічну та економічну або бодай три середні спеціальні за цими ж профілями. Плюс до того — багаторічний досвід роботи в агробізнесі. А нам де взяти таких людей? Більшовики винищили справжніх господарів землі, як скажених вовків, злобно називаючи їх «куркулями» та «ворогами народу». Тепер ми просимо Бога, аби дав хоч трохи тих «куркулів», бо інакше пропадемо з голоду ще до закінчення реформи землі. Дурна наша історія, ох дурна...
Давайте говорити правду, якою вона є. Хто нині гальмує земельну реформу? І чи можуть селяни взяти землю?
Реформу зверху гальмують ті владоможці, хто найбільше про її необхідність говорить, але конкретно для цього нічого не робить, а знизу — голови колгоспів, які про реформу найменше говорять, але найбільше роблять для того, аби її не було.
Ще один парадокс українського життя: держава хотіла би (про що не раз говорив у роки свого першого «пришестя» до Кабміну віце-прем'єр Пинзеник), щоби селяни викупили в неї землю. Бо інакше, мовляв, цінувати її не будуть. А селяни хочуть, аби держава заплатила їм за те, що вони візьмуть землю.
У чому причини цієї тяганини з реформуванням земельних відносин на селі? Ніхто не питає селянина — реального господаря землі, — що він думає про реформу. Чи хоче і чи може він взяти землю і що він хоче і може з нею робити?
Головна причина інертності селян має конкретне пояснення. Коли проводилась насильницька колективізація, селянин віддавав державі все, що потрібно для налагодження процесу сільгоспвиробництва. Тепер, коли держава нібито має намір повернути землю, селянин чекає, коли вона теж поверне йому необхідне для налагодження приватної господарки. Держава бідна, не має що дати? А хто їй винен? Селянин?
Так було би справедливо. І саме так робилося в культурних країнах, коли ділили поміщицькі та монастирські землі. Приміром, аграрна реформа в Іспанії 1936 року. Селянам безоплатно було роздано землю, насіння, сільськогосподарську техніку, інвентар. Держава ще й створювала окремі селянські банки, щоб вигідними кредитами допомогти майбутнім господарям стати на ноги.
Ми ж не вміємо по-людськи провести реформу. Гадаємо, ось кинули селянинові шматок голої землі — і цього досить, і вже прикидаємо, як би побільше податків з нього стягнути. Така робота, коли відповідальність намагаються звалити на когось, а там хай трава не росте, по-українськи називається відсебеньками. Люди дуже добре відчувають і розуміють облудне ставлення до себе.
Розумні люди застерігають: паювання землі — не парцеляція, не поділ великого поля на дрібні наділи, що їх можна обробити конем. Така «реформа» й справді була б великим економічним провалом.
Повернення назад до сапи, ручної праці і кінської тяги — це кінець української хліборобської слави.
Селянин у непевні ігри бавитися не бажає. Він хоче знати, що вже з завтрашнього дня має з тим розпайованим наділом робити, що, скільки, чим і для кого вирощувати, кому продавати? Хто його підтримає фінансами на перших порах? Він чекає відповіді на ці непрості запитання. І тільки тоді зробить правильні висновки. Чи можна дорікати йому за це?
Селянинові нині не дорікати, а допомоги треба.
Час перестати страшити людей. Час спершу подумати, а що ми поставимо на місце розваленого колгоспу. Адже добрий господар, перед тим, як розбирати стару будівлю, обов'язково подумає, яку на тому місці він хоче і може поставити нову. Чому ми так скоро забули мудрий досвід наших дідів і прадідів, котрі спочатку зводили нову хату, стодолу, обору, а тільки потім розбирали стару, коли та вже була непотрібна.
Селяни не беруть землю, бо не знають, що їх чекає, що вони з нею мають робити, чим обробляти. Їм не запропоновані нові форми господарювання — колективні, приватні чи акціонерні. Треба організувати справу так, щоб кожен вже завтра знав,що має робити з своїм паєм, куди йти, до кого приєднуватися, яке діло починати. Чи залишиться у спілці, чи створювати пайгосп, окреме об'єднання власників? Чи переходити в об'єднання при цукровому заводі, при відгодівельному підприємстві, машинно-технологічній станції. До речі, всі ці об'єднання мають бути оперативно створені, щоб люди бачили вихід, щоб мали вибір. Якщо цього не зробити, то всі наші розмови про реформу — порожні слова.
На моє переконання, котре, сподіваюсь, підтримає більшість населення краю: якщо селянин буде відчувати, що про нього думають, йому допоможуть, не дадуть пропасти, то він землю візьме. Якщо такого відчуття не буде, реформа може занидіти напівдорозі.
І все ж я з оптимізмом дивлюсь на перспективу розвитку земельної реформи. Бо ми вже мали приватну землю. Наші діди і прадіди мали право землю купувати, продавати, передавати дітям у спадок. Не бачу причин, чому б ми, нащадки, не мали таких прав сьогодні.
Не треба заново видумувати велосипед. Досить відродити психологію власників, яку ми вже мали. Лише вільний селянин заграє на своїх цимбалах мелодію прекрасну, як рідна українська земля.

ОДВІЧНЕ НАШЕ ПИТАННЯ — ЩО РОБИТИ?

Які ж конкретні вимоги саморегуляції до громадянина, до громади, до держави?
Саморегуляція на рівні особи: кожен громадянин зобов’язаний випробувати всі доступні йому законні способи досягти успіху і лише в разі повної невдачі має моральне право звертатися до держави по допомогу. Це принцип сучасного бізнесу. Кожен сам повинен уміти розв'язувати свої проблеми, випробувати свої можливості, сили та ініціативи з метою самозабезпечення, а не починати з нарікань, що держава йому чогось не дає.
Ми ж поки що переважно вміємо лише нарікати: от якби нам дали роботу, от якби дали добру зарплату... Але ніде в світі робочі місця не висиджують в інкубаторах. Ініціативні люди створюють їх для себе самі. Практично виходить так: громадянин, який має хист до бізнесу, створює робочі місця для тих, хто не додумався, як розв'язати свої життєві проблеми. Останній повинен чітко усвідомлювати і спокійно сприймати різницю між ним і удачливим роботодавцем (бо хто ж винен, що він не король), інакше не уникнути руйнівної анархії та ще більших злиднів.
Можна назвати цей принцип жорстким, негуманним, недемократичним, як кому заманеться, але ніхто ще на світі, навіть Маркс з Леніним, не придумали нічого кращого. Поки що в житті набагато корисніше бути мовчазним трудоголіком, аніж бездіяльним скиглієм.
Саморегуляція на рівні громади. Друга вимога Європейської хартії самоврядування органічно випливає з першої — це законопослушність громадян. Починаючи від власника садиби до президента включно перед законом усі рівні.
Зізнаймося чесно, що з цією послушністю у нас є проблеми. Надто довго ми керувалися цілком протилежним принципом: раз держава не забезпечує нам роботи, бажаної зарплати, гідного рівня життя, то ми залишаємо за собою моральне право дурити її та обкрадати. З чужою тіткою так не обходяться, а тут з рідною ненькою! Аж страх бере, що завтра сталося б з Україною, якби правоохоронні органи з якоїсь причини склали свої повноваження, уповаючи на совість громадян. Більшої «хапатні», мабуть, світ не знав би...
Радянські офіцери, котрі служили в частинах, розквартированих у НДР, часто розповідають аналогічну історію. Командир частини вирішив «з—під поли» продати місцевим жителям лишки пального, цементу чи інших матеріалів, аби заробити трохи марок. Знайшов Ганса-покупця, вночі тишком-нишком завіз йому товар. Та не встигла автомашина повернутися на базу, як до комендатури зателефонував сусіда Фріц і повідомив, що «совєти» з Гансом порушили закон. На такий крок його штовхає не заздрість до удачливої оборудки сусіди, а тверде переконання, що ніхто не має права порушуєм чинного законодавства. У нас подібні випадки теж можливі, але продиктовані вони радше не повагою до закону, а зневагою до сусіда...
Одне слово, з чистотою нашого менталітету треба щось робити. Як і з чистотою території, на якій проживаємо та господарюємо. Про любов німців до чистоти складаються легенди. Роман Висоцький розповідає про це з власних спостережень. Німецький господар сам прибирає територію навколо власного будинку три рази на тиждень: у понеділок, середу і суботу. Якщо заможний, наймає підмітача. Він ніколи не викине сміття в канаву чи в кущі і буде стояти з мітлою біля воріт, доки не прибуде сміттєвоз і все акуратно не підбере. Така поведінка продиктована контролем за діяльністю кожного громадянина і воднораз його великою відповідальністю перед громадою. Для німців успішний бізнес починається з чистоти — моральної, фізичної, технологічної.
І в Польщі нині дороги в чудовому стані, в селах тротуари, біля жодного двору не побачиш сміття, не тече з подвір'я гноївка, хоча господарі утримують худобу. В лісопарках не накидано пластикових пакетів, пляшок, одноразових склянок. У селах є очисні споруди, чого донині не мають багато наших райцентрів. Та що порівнювати, коли згадаєш, як наші міста і села обростають, наче оборонними мурами, купами сміття...
Бруд має здатність принижувати репутацію не тільки окремих людей, а й цілих народів.
Саморегуляція держави. Вимоги ті ж, що й до окремої особи, тільки, звісно, на державному рівні: максимально використати всі законні можливості та потенціали для якнайповнішого самозабезпечення і процвітання.
Здається, все просто і зрозуміло. Та ось ідеш по Києву і ледь не на кожному перехресті бачиш «Макдональдс». І зрозуміти це вже не просто. Ми відкинули радянський спосіб життя, бо він нам не сподобався. Тепер впроваджуємо західний спосіб життя. Навіщо? Адже маємо свій – український. Це добре, що в бананах є калій, дуже потрібний дітям. Але в не меншій кількості він є і в наших яблуках. То навіщо схилятися перед чужим, коли маємо своє не гірше? І що в тому «Макдональдсі» особливого? Простенький бутерброд з дешевим, типу самогону, шотландським віскі. Чому ж не розгорнути власну мережу «Шинок» та витіснити шотландця з нашого ринку власною смачною ковбасою, салом з чорним хлібом з тміном і пшеничною горілкою з перцем? Звичайно, не за втричі вищими цінами...
Що заважає зробити це? На моє переконання, саме тут криється найбільша загроза нашій саморегуляції. Ми завжди шукаємо найлегших способів розв'язання проблем. Це дуже делікатно сказано порівняно з тим, що накипіло на душі, бо йдеться про речі справді доленосної для українства проблеми.
Кожен знає, що ми маємо природних багатств, корисних копалин більше, ніж Польща, Німеччина чи Японія. Але ж до їх використання треба докласти праці і праці. Набагато легше під'єднатися до російської нафтової труби — викрасти трохи енергоносіїв чи купити їх втридорога. Аби менше мороки. Навіщо розробляти підземні скарби Охтирки, Шебелинки, будувати Одеський термінал, навіщо в Карпатах шукати нафту і золото, коли все це легше купити за чужі кредити. А відмовка заготовлена заздалегідь: нема коштів, нема кадрів, нема ініціаторів. Насправді, нема бажання зробити добро для України, якщо це пов'язано з деякими труднощами.
Збігнев Бжезінський застерігає: «Ступінь незалежності України залежить від ступеня її незалежності від російських енергоносіїв».
Керівники нашої держави і самі це усвідомлюють. Десять років тільки усвідомлюють. Тим часом темні сили, скрадаючись за російською нафтовою трубою, чимраз глибше вкорінюються в нашу господарку. Чим це закінчиться, як ви гадаєте? А чим воно може закінчитися, коли то прем'єр Лазаренко вкраде сотні мільйонів доларів, яких би вистачило для початкового становлення вітчизняної нафто-газової промисловості, то чергові вибори «з'їдять» решту коштів. Здається, якби Президент попросив нас віддати по сто гривень з наших мізерних річних доходів на розвиток цієї промисловості, то на його прохання відгукнувся би не менший відсоток людей, ніж було учасників грудневого референдуму 1991—го, і проблема зняття нашого майбутнього з російського нафтового крана була б розв'язана назавжди. Якщо в найближчі роки вона не буде розв'язана, значить Україна не вийде на європейський рівень саморегуляції, не досягне повної незалежності і тоді гріш ціна усім нашим президентам, парламентам і урядам.
Яких би успіхів саморегуляції не досягло українське суспільство, вони не будуть переконливими, доки не вдається досягти оптимальної саморегуляції в паливно-енергетичній сфері. Інакше нас чекає... польський варіант.
Це не обмовка, а доказ того, що ми не ідеалізуємо реформаторський досвід поляків, не створюємо собі з нього ілюзорної панацеї, лише об'єктивно оцінюємо його кращі сторони і добре бачимо сторони гірші.
Полякам завжди дуже кортіло (такий у них, очевидно, менталітет) бути в Європі чи не більшими європейцями, ніж, скажімо, французи, а тому, як тільки нагодилася така можливість, вони надто емоційно відкинулися від східного сусіда (тут ми ще можемо їх зрозуміти) і так само емоційно, некритично та необачно розкрили обійми перед сусідами західними, за що й поплатилися.
За кілька років Польщу заполонила продукція західних фірм, передусім німецьких та голландських, краща й дешевша від її власної, внаслідок чого чимраз більше місцевих підприємств втрачають ринки збуту. Доходить до курйозів, коли поляки змушені бунтуватися проти тієї ж Європи, до якої так прагнули. Якось угорські фермери ризикнули завезти до Польщі на продаж трохи пшениці. Місцеві фермери, котрим власного зерна ніде збути, на кордоні перекинули угорські вантажівки і зробили просто на дорозі загату із зерна, щоб до них більше ніхто нічого не завозив. Але процес пішов і зупинити його тепер проблематично. Цей процес економічної експансії Заходу може мати для країни фатальні наслідки: Польща катастрофічно втрачає економічну незалежність.
Для нас це серйозна засторога. Закони ринку невблаганні, і якщо перед ними не встоять поляки, то прийде наша черга. Не забігаючи наперед (все в руках Божих), мусимо погодитись, що негативний досвід сусідів для нас чи не цінніший від решти позитивного досвіду. Це справді серйозна пересторога для нас: якщо ми, українці, маємо голови на плечах — не колінкуймо ні перед Сходом, ні перед Заходом, не кидаймося в обійми «благодійникам», бо закони ринку серця не мають: або ми економічно незалежні, або наймитами...
Що ж заважає нам зробити правильний вибір і впевнено йти до своєї мети? На нашу думку, найбільше — брак почуття національної гідності. Скажімо, Іспанія до війни теж була відсталою, а тепер вона — серед найбільш прогресуючих країн.
Бо був у неї мудрий чоловік — філософ Ортега-і-Гассет, який звернувся до співвітчизників зі словами: «Іспанці! Невже вам не соромно так бідно жити?» І гідність в іспанців знайшлася. Вони подбали, щоб їм не соромно було називатися іспанцями. Коли ж у нас з'явиться свій Гассет і нам не соромно стане називатися українцями?
Перш за все нам потрібно відвикати від самопринижень —«всенародних» осудів, «всенародних» гонінь і витирання ніг об керівників, яких самі обираємо. Можливо, окремі владоможці й заслуговують такого ставлення, але на те є парламентська трибуна, преса, Конституція врешті-решт.
Мусимо краще думати, кого обирати до владних органів, аби після виборів не чухати потилицю, що дали маху. Вибір має бути свідомим, сім разів відміряним, а не накинутим наївним людям за п'ять хвилин до голосування. Та коли обрали керівника, то закон вимагає поважати його і добросовісно виконувати видані ним розпорядження.
Мусимо навчитися поважати власні закони, принципово дотримуватись їх, чітко, свідомо виконувати. Слід чесно зізнатися, робити цього ми ще не вміємо. За словами Романа Висоцького, нинішній голова сільської ради має повний «пакет законів», щоб ефективно боротися з самогоноварінням, однак майже не робить цього. Мовляв, час ще не прийшов, громада не дозріла, селяни не мають грошей для розрахунку за різні роботи і змушені використовувати самогон як основну «валюту». Таких прикладів можна навести багато. Виходить, Конституція наша не діє і парламент працює на вітер. Чи буде лад в Україні з таким дотриманням власних законів? І про яку саморегуляцію тоді можна говорити?
Поляки не надсилають своїх скарг (тим паче анонімок) на ім'я президента, не їдуть до воєводства (по-нашому — обласної ради) зі скаргою на сусіда, що переорав межу. Всі претензії вирішуються на місцях, на рівні гмін і повітових староств. Найвища інстанція — суд. Світова практика засвідчує, що такий спосіб залагодження громадських спорів — найефективніша засада саморегуляції.
Органи самоврядування зобов'язані чітко визначитися зі своїми рішеннями та обіцянками, аби щоразу не переінакшувати їх залежно від волі того чи іншого керівника. Генеральний план розвитку регіону повинен відзначатися доцільністю, постійністю і цілеспрямованістю. Якщо громадськість визначила, що регіон надається для розвитку важкої промисловості, то там не треба будувати будинки відпочинку, якщо ж для розвитку туризму, то там не може бути місця для хімкомбінату. І ніякий тиск з будь-якого напрямку не може змінити генерального плану. Це убезпечує місцеві органи самоуправління від крутійства, що завжди призводить до негативних наслідків.
Великим гальмом саморегуляції є недосконала податкова система. У західних країнах, до речі, податки набагато вищі, ніж в Україні. У нас не податки зависокі, а доходи громадян занизькі. Зате ніде в світі нема стільки пільг. Одна з «тяжких» провин колишнього прем'єра Віктора Ющенка у тому, що роздавав на забезпечення пільг забагато бюджетних коштів.
Однак треба визнати, що податків у нас забагато. І ще більше податкового крючкотворства. Щоб сьогодні молода людина змогла започаткувати свій бізнес, їй доводиться кілька місяців зубрити податкове законодавство, інакше вона нічого не доб'ється. У Польщі, навпаки, з податками все настільки просто і зрозуміло, що жодної попередньої підготовки не потрібно.
Однак ці труднощі — дрібниця порівняно з тим, що чекає початкуючого підприємця далі. Не всі початківці — генії, одному вдається відразу заробити трохи грошенят, більшість же ледве зводить кінці з кінцями. А податківці тут як тут, забирають останні рештки коштів, а з ними і сподівання на успіх.
Наша податкова система фанатично руйнує малий бізнес в Україні, день за днем, методично завалює трупами розтоптаних нею надій молодих підприємців шлях суспільства до саморегуляції.
У передових країнах податки стимулюють виробництво, допомагають бізнесменові розбагатіти, сприяють збільшенню робочих місць. В Україні податки нічого не стимулюють, не допомагають і не сприяють.
Мої знайомі відповідальні працівники облдержадміністрації якось вирішили заснувати малі підприємства. Здавалося б, досвідчені економісти з діловими зв'язками, які й не снились молодим підприємцям, зуміють досягти успіху. Через рік—два тихенько повернулися назад до своїх кабінетів. Якщо вони не витримали випробування на бізнесменів, то що говорити про недосвідчених молодих людей.
Нива нашого підприємництва ще не готова давати прогнозований урожай, і бажання багатьох людей надто часто не співпадають з їхніми можливостями. Ось «життєва правда», яку найчастіше можна почути від розчарованих бізнесменів—невдах. Щоб виготовити, скажімо, добротні меблі, потрібен сучасний інструмент, а він дорогий. Потрібні високоякісні матеріали, а вони теж не дешеві. Зрозуміло, що самі меблі теж будуть дорогими. А населення неплатоспроможне. Збуту нема. Коло замикається. Доводиться продавати вироби за ціною, нижчою від собівартості. Серед приватних виробників це називається «бізнесом по-українськи». Невеличкий заробіток «з'їдять» податки — і банкрутства не уникнути. За статистикою у США є 27 мільйонів малих підприємств. Скільки їх в Україні, важко сказати, бо добра половина з них не діє. На Тернопільщині на 10 тисяч міського населення зареєстровано 37 малих підприємств, на 10 тисяч сільського — 13. Тобто в середньому по одному на село. Це все одно, що нічого.
За високих доходів населення США може дозволити собі і високі податки. Польща йде іншим шляхом. Вона дотримується гуманнішого, стимулюючого оподаткування. Тут діє категорійна шкала податків залежно від величини доходів, успіху бізнесової справи. До підприємств нафто-газової галузі, звісно, вимоги більші, до туристичних організацій — менші, до культурного сектора — ще менші. Держава підтримує тих підприємців, які розвивають комплекс потрібної для населення інфраструктури. Все робиться розумно, з вигодою для людей.
Наприклад, у сфері охорони здоров'я на достатніх відрахуваннях від доходів підприємств, середнього і малого бізнесу процвітає система «Каси хворих». І ми, галичани, мали її до 1939 року. Нині ж відродити не можемо, хоча знаємо, як це здійснити. При теперішньому рівні зайнятості, безробітті, низьких доходах підприємств робити відрахування до «Каси хворих» майже неможливо. На Бережанщині один лише склозавод міг би дозволити собі такий захід для свого колективу. І більше ніхто. Тому сьогодні не дай, Боже, захворіти. Хворим пропонують зачекати, доки економіка не запрацює...
При розумній організації сил та засобів вона й справді могла б запрацювати. Район цей має чудові можливості для розвитку промисловості будівельних матеріалів: два потужних цегельних заводи, завод будівельних конструкцій, вапняний завод, кар'єри вапняні, піщані, глиняні. Якби все це розумно пустити в діло, можна забезпечити будматеріалами півобласті, мати значні доходи, наповнювати місцевий бюджет, скоротити безробіття, підвищити зарплату вчителям, пенсії ветеранам праці. Та поцікавтеся, скільки коштів є в бюджеті району на розвиток матеріально—технічної бази цієї галузі. Майже нічого.
У Польщі приватизація державного майна назагал завершена і дає постійно зростаючий ефект. У нас ця справа досі робиться по—злодійськи. Спершу підприємства роками свідомо розвалюють, щоб знецінити основні фонди і засоби, а відтак за безцінь розхапати їх. Як наші енергокомпанії захоплюють підприємства? Виставляють борги за електроенергію за найвищими тарифами, терпляче вичікують кілька років, щоб глибше запустити «пазурі в печінку», доки не виявиться, що розкрадена фабрика коштує не більше від суми боргів. Отже, можна «прихватизувати» її на законних підставах.
Що робиться нечесно, добром не закінчується. Здається, ніщо не заважало ще в 1993 році здійснити повне розпаювання колгоспного майна, видати селянам державні акти на володіння земельними наділами, зберегти від розтягання тракторні бригади, реформувавши їх у машинно-технологічні станції, зберегти фермські приміщення, створити в в селах великі приватно—орендні підприємства, спроможні виробляти товарну продукцію в зерновій, буряківничій, тваринницькій та інших галузях. Досвідченими спеціалістами села в той час були забезпечені повністю. Та нам явно забракло голови на плечах, нічого ні чесного, ні доброго не було здійснено, а що здійснено, то в найгіршому варіанті. Натомість з високих обласних та районних трибун чуємо дурні заклики до селян «перебирати кожну грудочку рідної землі власними руками»! Повертаємось до кустарного господарювання дев'ятнадцятого століття? Особисто я сприймаю такі заклики, як брутальну наругу розкрадачів колгоспного майна над обдуреними ними ж селянами.
Ще проблема — плата за орендовану землю. Починається вона чомусь з одного відсотка. Але ж земля здається в оренду в повній родючій вартості! Наші предки в чужого пана жали пшеницю за десятий сніп, тобто за десять відсотків урожаю, коли ж пан вимагав жати за дванадцятий сніп, починалася «коліївщина». Чому ж у нинішнього «пана» така мізерна плата за оренду? Трудодень давить на свідомість? Чи новий власник не може забезпечити високого врожаю тієї ж пшениці? Але в переважній більшості випадків це той самий колгоспний спеціаліст, який ще недавно на тих же землях вирощував п'ятдесятицентнерні врожаї пшениць. Що з ним сталося, що нині він опустився до п'ятнадцятицентнерних врожаїв? За роки незалежності навчився ще спритніше вибріхуватись та обкрадати своїх же людей? Та й яке діло селянам до його творчих злетів і моральних падінь? Раз ти назвався господарем і взяв наші земельні наділи в оренду, то будь добрий забезпечити обіцяний результат, а не дури людей.
На думку Романа Висоцького, ми катастрофічно запізнилися з прийняттям адміністративної реформи і добором кадрів державних службовців, психологія яких відповідала б духові часу. Сьогодні чиновник уже не повинен бути наглядачем, контролером, каральним мечем та... збирачем хабарів. У прогресивному світі він — передусім порадник-методист. Той, хто сприяє справі, а не душить її, або «тягне час» з потайним розрахунком «набити собі, ціну» й отримати за сприяння більшого хабара.
Є в нас досі обласні й районні управління сільського господарства, управління економіки. Вони вже не повинні займатися збором статистичних даних (для цього ж є управління статистики), скільки голів худоби було в регіоні десять років тому, скільки є зараз, не контролювати, хто коли посіяв цукрові буряки і коли почав їх збирати, а мали б радити, як створювати нові агрооб'єднання, закладати малі підприємства, провадити бізнес, добирати кращі породи тварин, сорти насіння, застосовувати нові технології виробництва товарів і продуктів. Робота польських працівників аграрних управлінь, приміром, оцінюється за рівнем залучень інвестицій до своїх регіонів. Наші ж управлінці скоріше нагадують пенсіонерів, які відбувають на посадах останні місяці чи роки і не бажають нічого чути про зміну стилю роботи. Найгірше те, що інтелектуально й професіонально вони не відповідають вимогам нової доби, мало що можуть допомогти молодим підприємцям, бо самі небагато вміють. Раніше не багато вміли, а тепер і поготів.
Про професіоналізм чиновників районного рівня свідчить такий факт. Приїхав якось до Бережан польський бізнесмен з «інтересом» за сто тисяч злотих відкрити в місті невеликий готель. Попросив протягом дня оформити йому необхідні документи, провести конвертацію злотих на гривні, щоб він міг уже завтра приступити до роботи. По суті, чоловік хотів знати, в якому правовому полі може провадити свій бізнес, чи матиме гарантії, що наша митниця дозволить йому завезти необхідне обладнання, чи після чергових виборів новий керівник району не перекреслить його договору, чи має він захист від злодіїв. Цілий день радилися районні юристи, економісти, фінансисти, податківці, та так нічого й не врадили. Поляк іронічно посміхнувся і сказав, що пошукає собі місця для готелю в більш цивілізованій країні...
Як тут не згадати похвального кроку Бальцеровича із заміною банківських працівників?
Уже з цього порівняння не важко зрозуміти, чому Польща активно прогресує в соціально-економічній сфері, а Україна розгублено скніє серед злиднів. Причина: сусідня держава принципово й оперативно провела необхідні реформи, — приватизаційну, бюджетну, адміністративну, кадрову, продумано підготувавшись до вимог часу, рішуче рушила вперед. Ми ж марно вичікуємо, доки визріє суспільство, перестануть чубитися провідники, прозріють громадяни й самі дадуть собі раду. Однак без владного втручання держави в процес визрівання суспільства воно може визрівати до кінця світу.
Під час одного із заходів, організованого партією «Реформи і порядок», директор Інституту політики, відомий політолог Микола Томенко на моє запитання, коли ж, нарешті, всі гілки влади знайдуть спільну мову та подбають про поглиблену структуризацію суспільства, про скоріший перехід його на засади самоврядування й саморегуляції, як цього до—сягли наші більш удачливі західні сусіди, відповів так (подаю його відповідь у скороченому варіанті):
— Ця проблема стала однією з причин відставки прем'єра Віктора Ющенка. Пригадуєте, він зробив спробу провести бюджетну реформу — змінити порядок формування децентралізованих регіональних бюджетів, надавши більшої незалежності містам обласного підпорядкування. Одночасно він намагався провести адміністративну реформу, котра мала би відповідати вимогам Європейської хартії про місцеве самоврядування. Це викликало шалений спротив з боку голів облдержадміністрацій, яких реформи позбавляли реальної влади в регіонах. Вони дружно кинулися шукати захисту в Президента, і він їх підтримав, бо втрата повноти влади губернаторами означала для нього і втрату контролю за підготовкою до наступних виборів. І Ющенкові показали на двері. Одне слово, за нинішньої влади про процес переходу суспільства до саморегуляції важко говорити.
У колишнього прем'єра не вистачило політичної ваги й реальних сил, щоб змінити структуру нашого суспільства на європейський лад, як це зроблено в Польщі, Чехії, Угорщині, робиться в країнах Балтії. Ющенко не мав ні переконливої парламентської більшості, ні підтримки Президента та широкого спектру політичних сил, щоб зламати опір регіональних владоможців, тому й зазнав поразки, в якійсь мірі скомпрометувавши добру справу, бо немало людей може подумати, що наші реформи передчасні. Пам'ятаючи про його невдачу, не насмілився порушувати цих проблем і прем'єр Анатолій Кінах. Тобто без широкої підтримки прогресивних сил навіть найкращий прем'єр не зможе змінити існуючу систему суспільних відносин.
Отже, спроба наздогнати сусідню Польщу в справі реформування суспільних відносин на європейський лад переноситься на невизначений час?
Іноді можна почути сердиту думку, що наздоганяння Європи, механічне запозичення її культури і способу життя, — не панацея для нашого поступу. Не зосереджуючи всіх сил на творенні самобутньої культури, а тільки з причин власної відсталості без особливого ентузіазму наздоганяючи Європу, ми нерідко не відчуваємо органічного зв'язку з тими запозиченнями і власними ідеями, внаслідок чого вони засвоюються поверхово або взагалі не засвоюються. У цьому ділі українець скоріше нагадує несерйозного учня, який не вивчив глибоко домашнього завдання, а лише на перерві між уроками похапцем прочитав матеріал з чужого підручника, навіть може тут же переповісти його зміст на посередню оцінку, яка, до речі, цілком його задовольняє, але після уроку він уже мало що з того пам'ятає. Таке навчання, звісно, самообман.
Однак і не скористати з того, що в світі є ліпшого і розумнішого від того, що маємо, — теж не діло. Чимраз більше стає очевидним, що Україна, опираючись лише на власні набутки і сили, не витримає конкуренції з сильнішими європейськими державами. Щоб уникнути сумної ролі наймички і смітника Європи, вона мусить дорівнятися їм своєю соціальною структурою, економікою, культурою, гарантованими правами особи, вільного підприємництва, своїм потужним і заможним середнім класом, без якого їй проблематично буде втриматись «на плаву» в світовому співтоваристві. Цього їй не поминути, хоч як би не протестували наші ретрогради.
Чому Україна віками була підневільна? Вона не мала надійного, фундаментального середнього класу, цього станового хребта нації, необхідного для незалежного її існування. Вона, як той корабель без баласту, була підвладна стихіям і течіям світового політичного шторму, не маючи надійної опори на власній землі, без кінця хилилася на всі боки (до Польщі, Росії, Туреччини) на непевній каруселі історії. І хитатиметься далі, як не подбає про становлення опорного середнього класу. Лише поява в країні великого прошарку такого класу — класу, що робить суспільство стійким у світових бурях — дозволить сформувати і як слід зцементувати економічну, політичну, соціальну, культурну основу держави.
Зусиллями лише самих державних органів, окремих партій чи категорій людей середнього класу не зростити. Його плекає ціле суспільство усіма своїми силами на засадах гарантованих демократичних прав особи, високого ступеня самоврядування і саморегуляції. А зродитися й утвердитися середній клас може тільки на основі вільного середнього й малого підприємництва, якому держава максимально сприяє в його розвитку.
Час покаже, що в розумінні цього принципу Віктор Ющенко був ближчий до істини, аніж його опоненти.
Отже, саморегуляція економічного життя суспільства — це сьогодні найвірніший шлях до самозбагачення широких верств населення, підвищення загального добробуту народу. І не треба казати, що в нас нібито менталітет не той. Об'єктивним законам економіки ці вигадки байдужі. Принцип у них один: перейдемо до розумної, ефективної саморегуляції, самі дамо собі раду — піднімемо з колін Україну і будемо жити, як люди; не перейдемо до саморегуляції — не піднімемо і не будемо.
Тепер, коли ми назагал знаємо наші сильні й слабкі сторони, можна приступати до пошуків конкретних відповідей на одвічне наше питання — що робити?

У сфері національної ідеї. Не слід захоплюватися ілюзіями про месіанство і виняткове Боже покликання українства, бо нинішній тверезий світ не сприймає всерйоз за месію того, хто ледве навчився читати й писати. (До того ж, скільки на світі існує народів, стільки й претендентів на месіанство). Програма—мінімум національної ідеї — це вихід України на позиції високорозвиненої, цивілізованої європейської держави. Самореалізація України неможлива без самореалізації її громадян, а самореалізація громадян неможлива без рішучого переходу суспільства на засади саморегуляції за максимального сприяння з боку держави. Тож завдання нашого народу і держави — створити сприятливі умови для саморегуляції. Дав би Бог, щоб на здійснення цієї програми нам вистачило ста років.

У сфері внутрішньої політики. Не можна допустити перетворення України в закрите автократичне суспільство з авторитарною, кримінальною владою і зубожілим, безправним народонаселенням, перетворення, очевидцями якого ми вже є. Така Україна нікому не потрібна, навіть самим українцям. Україна має бути відкритим, демократичним, цивілізованим суспільством, де кожний громадянин користується широкими правами і можливостями сучасного європейця в досягненні своїх законних цілей.
Після десятка років державотворення час би подбати і про вихід народу із злиднів. Для цього слід рішуче припинити чвари між владними структурами і всередині них, слід нарешті відійти від ситуації, коли наша влада виживає сама собі, а народ сам собі. Заодно слід припинити розбрат між політичними партіями, заходитися консолідувати патріотичні сили для більш важливих національних, державних завдань, аніж ті витребеньки, якими вони сьогодні переймаються. Такими завданнями є стимулювання природного розвитку суспільства на засадах регіонального, місцевого самоврядування як важливого елемента системної політики, корегованої національними пріоритетами і моральними принципами. Такими завданнями є раціональне спрямування людських і матеріальних ресурсів на створення умов для саморегуляції і саморозвитку суспільства з метою самозбагачення підприємливих людей, а заодно й піднесення добробуту цілого народу.

У сфері освіти. За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного, економічного і культурного розквіту зможуть лише ті країни, де 40—60 відсотків працюючих мають вищу освіту. США та Японія до 2010 року планують довести цей показник до 90 відсотків. Це дасть їм зростання економічного ефекту виробництва в 4—11 разів. Коротше кажучи, основою економічного розвою країни є культура народу, а основою культури — освіта.
З огляду на те, що в Україні наведений показник на рівні 8—10 відсотків, то питання про причини наших негараздів відпадають самі собою. Додайте до цього труднощі з платним навчанням у вищих школах і працевлаштуванням їх випускників в умовах загального зубожіння населення і такої ж убогості приватного підприємництва — і наші мрії про вихід України на рівень цивілізованої світової держави можуть видатися примарними.

У сфері виховання. Україна ніколи не мала достатньої критичної маси національної еліти. За умов побудови власної держави обійтися без неї просто неможливо. Наше безталання в тому, що 99 відсотків українців у першу чергу дбають про власні коритні інтереси і в останню — про інтереси України. Національна еліта — це сучасні молоді люди з відповідною освітою, високим почуттям патріотизму і бажанням у процесі побудови держави всього—навсього трохи більше дбати про Україну, аніж про власну вигоду. Можливо, такі люди в нас є...
Щоб мати національну еліту, треба змалку виховувати дітей в атмосфері любові до України, до всього українського. Українська земля найкраща в світі, українська природа найчарівніша, наші люди найдобріші і наймудріші, наша влада робить багато добрих справ, наша політика найгуманніша, віра найсвятіша, кухня найсмачніша, строї найбарвистіші. Досить нам ганити своє!
Україна — це рідна навічно земля, іншої не маємо. її багатства — священна власність народу. Час принципово ставитись до тих, хто й далі дивиться на народне добро, як на нічиє, де можна двері зняти, ручку відкрутити, розетку вирвати зі стіни. В жодній культурній країні патріоти так не ставляться до громадського добра.
Національна еліта не виростає з тих, хто не має почуття власної гідності, активної, патріотичної життєвої позиції, громадянської сміливості відстоювати свої законні права. На початку минулого століття наші предки, не боячись заборони окупаційних властей, ночами зводили в селах клуби, хати-читальні, а тепер їхні нащадки не соромляться просити районну владу прибити дошку, що її вітер зірвав зі старого (нерідко «того самого») клубу. На вулиці селяни дружно протестують проти нечистого на руку голови агроспілки, а прийдуть до залу голосування, мовчки втягнуть голови в плечі й дружно проголосують за нього. Значить, нам ще довго доведеться заліковувати духовні рани, заподіяні віковою бездержавністю.
Сьогодні Україна переживає «дитячі хвороби» свого державного становлення. Це нормальний процес. Головне, вийти з нього з новими силами, новим баченням перспективних економічних обріїв і національних ідеалів. Шлях безпринципності й дрібнокорисливості має назавжди залишитися в минулому. Цей шлях привів нас до прірви і втрати людських достоїнств та матеріальних благ. Після нашого одужання перед нами неодмінно відкриється кращий шлях — чесної праці, чесних заробітків, чесного, заможного життя на засадах добра і справедливості, осяяних глибокою повагою влади до людини і народу.
І останній штрих до теми. Відомий англійський історик Тойнбі так доволі образно змалював поступ народів до вершин прогресу. Величезна гора, оперезана численними терасами. На них юрмляться всі народи планети. Сильніші й дружніші з них купаються в сонячних променях, теплі і добрі на вищих терасах, слабші скніють в темряві, холоді й голоді на нижніх. Звісно, всі народи прагнуть за всяку ціну дістатися бодай на одну терасу вище, адже до вершини гори ще далеко. Зробити це неймовірно важко, скальні стіни гори майже прямовисні, і немало сміливців розбилося на смерть, зриваючись з них. Успіху досягають народи здружені, зцементовані однією «національною ідеєю» доп'ятися таки до вищої тераси. У них молодші покоління спинаються на плечі старших, а ті в нелюдському напруженні й терпінні поволі випростовуються, доки верхні ряди не вихопляться на нову терасу і не підтягнуть за собою нижніх. Коли ж у народі нема єдності, люди розсварені між собою, не стільки помагають, скільки шкодять одні одним, удачливих сміливців, що вихопилися вперед, заздрісники стягають назад, тоді верхні ряди, як правило, обвалюються донизу і наступним поколінням усе доводиться починати заново. Тоді вони нарікають на долю, шукають винних...
Україна сьогодні перебуває на одній з нижніх терас гори прогресу. Про її можливості та перспективи дістатися вище не важко здогадатися...

ОТЖЕ, НАШЕ ВІДРОДЖЕННЯ – В САМОРЕГУЛЯЦІЇ

Сьогодні Україна потерпає від злиднів, масового безробіття, втрати значною частиною населення економічних і соціальних орієнтирів у житті. Українство розповзається на всі чотири сторони світу в пошуках хоч якогось заробітку, в пошуках елементарних засобів до існування, як розповзалася в часи лихоліть після поразок визвольних війн Хмельницького, Мазепи, Петлюри, втрачаючи національну самобутність, честь і достоїнство. В умовах масового зубожіння проблема працевлаштування і пов'язаного з ним заробітку рівнозначні проблемі фізичного виживання взагалі. Цей смертельний для нації процес ставить під загрозу саму ідею побудови незалежної держави. Він не може тривати безконечно. Від того, як скоро нам вдасться зупинити його, залежить завтрашній день України, кожного з нас зокрема.
Який бачиться вихід із цієї загрозливої ситуації? Вихід є, він — у структуризації суспільства на засадах самоуправління і саморегуляці. Це той шлях, на який за останні роки організовано й з очевидною вигодою для себе ступили наші західні сусіди — угорці, чехи, поляки, словаки, прибалти. Ми також хочемо жити заможно, як і вони, але за десять років не спромоглися структуризувати суспільство, тупцювали майже на місці, не маючи поняття, що таке саморегуляція і в яких тлумачних словниках шукати пояснення цього терміну, не маючи, як показує практика, ні в низах, ні у верхах навіть бажання зацікавитися ним. Наші люди донині не знають, як дати собі раду.
Суть проблеми — у повному переході суспільства від регульованого державного способу життя до саморегуляції на засадах економічного, соціального, правового самоврядування, самоуправління, самофінансування, від злиденного існування на утриманні держави до повного забезпечення потреб на власний розсуд, звичайно, при розумній підтримці держави, до самозбагачення кожного працелюба, підприємливого громадянина, як, до речі, і живуть нині — і непогано! — люди в багатьох країнах.
Принцип саморегуляції є визначальним для ділового світу початку XXI століття. Хто його сповідує — живе по-людськи, хто ні — скніє в злиднях. Без такої трансформації нашої спільноти не обійдемося і ми, якщо хочемо називатися європейцями. Як виглядає саморегуляція, скажімо, на низовому рівні? Хто мав нагоду побувати в польських, словацьких, угорських селах, той бачив: на кожних третіх воротах є вивіска, що господар виготовляє меблі, ремонтує авта, годує свині, робить ковбаси, слюсарює, виготовляє будівельні матеріали, шиє одяг, взуття, надає інші послуги. У наших селах і на кожних тридцятих воротах такої вивіски не побачите. На ціле село (кожен може назвати своє) — один кравець, один механік, один ковбасник — і все? Така ж сама підприємницька неміч і в наших містечках. І таке ж безпросвітне безробіття.
Жителі сіл і містечок сусідніх країн виробляють товарну продукцію, надають платні послуги, заробляють гроші, збагачуються самі і наповнюють місцеві бюджети. На їхніх теренах широка база оподаткування, річні бюджети їх сільських управ (у переводі на гривні) у 10 разів більші від річних бюджетів наших райцентрів, а середні заробітки у стільки разів вищі від середніх наших. Чому? Бо, скажімо, на 10 тисяч сільських жителів Галичини за статистикою є лише 17 дрібних підприємств (та й то половина з них — на папері), тоді як у сусідній Польщі на таку ж кількість населення їх у десять разів більше. Причина: наші підприємливі люди не мають коштів, аби відкрити своє діло, не можуть збувати свою продукцію, бо населення неплатоспроможне, а хто має і може це робити, того додушать податками. І коло замикається на безвиході. Чи треба дивуватися, що більшість західноукраїнських областей зароблять собі на злиденне прожиття лише половину бюджетних коштів, а другу половину рік за роком вижебрують у держави. У владних верхах виношується хибна ідея розформування окремих наших областей, що лише поглибить проблему безробіття і зубожіння місцевого населення.
Так не повинно бути, бо в даному випадку ми маємо справу не з об'єктивними законами економіки, а лише з елементарною незрілістю суспільства, з безголів'ям і у верхах, і в низах. Справді, чого чекають наші сільські люди? Що держава і далі даватиме їм роботу, зарплату, житло, а з колгоспних полів і далі можна буде красти на прожиття? Але ж ті часи минули! А чого чекають наші владоможці? Що наша економіка сама реформується, суспільство само структуризується, що злидарі без гроша в кишені самі масово займуться бізнесом? Але ж час здійснення тих реформ та трансформації хтось мав би організовано приближати!
Де нині молода робоча сила Галичини? В Італії, Іспанії. Португалії? Може, всі ми подамося туди на заробітки, а Україна нехай пропадає? А розбагатілі злодії нехай і далі граються у виборчі кампанії та парламентські фракції? Доходить до того, що молоді українки—заробітчанки виходять заміж за кордоном повторно і не мають уже бажання повертатися додому, до своїх дітей, — до бруду і злиднів нашого реального життя. Зубожілі родичі людини, що занедужала, отримавши від лікарів рецепти на ідіотськи дорогі ліки, за воротами лікарні мовчки викидають ті рецепти на сміття, виносячи таким чином — не зі злої волі, а винятково з причини безнадійної бідності — смертний вирок близькій людині. Самогубства з тих же причин стали явищем, яке вже нас не хвилює. Процес занепаду української нації чимраз більше набирає трагічних рис...
По суті, ми сьогодні живемо в умовах безтермінової «шокової терапії» (в народному розумінні цього терміну), що триває понад десять років і кінця їй не видно. Хто може сказати, скільки вона ще триватиме? Ні з трибуни парламенту, ні з уст міністрів ми не чули на цю тему жодного слова. Чи вони усе добре усвідомлюють, але чомусь мовчать, чи самі нічого не знають?
Як сталося, що наші західні сусіди на шляху структуризації суспільства на засадах самоуправління і саморегуляції набагато випереджають нас, хоча в перші роки незалежності починали з тих же проблем, з тієї ж «шокової терапії», що й ми? Той же обвальний спад виробництва, масове безробіття, астрономічна інфляція і як наслідок — різке зниження життєвого рівня населення. І все ж вони швидко й упевнено подолали притаманні постсоціалістичним країнам «перехідні хвороби». Пояснення одне: вони усвідомили, які переваги людям забезпечує фактор саморегуляції суспільного життя, а ми ні. Ми й далі витаємо в світі мертвих псевдосоціалістичних догм — деморалізуючій спадщині тяжкого бездержавного, колоніального минулого, змарнувавши перше десятиліття незалежності. Скільки ще треба десятиліть, аби керівники нашої держави, політичні партії, усі патріоти України усвідомили це?
Одвічне наше питання — що робити? Те ж саме, що й наші західні сусіди — повернутися лицем до рекомендацій Європейської хартії про місцеве самоврядування (з якими нам, відверто кажучи, і досі ліньки ознайомитися, а може, ми ще не усвідомили, що треба ознайомитися?) і провести через новообраний парламент уже в перший рік його роботи пакет вкрай необхідних реформ. Насамперед адміністративну, бюджетну і податкову реформи. Без цього годі сподіватися, що запрацює економічна реформа, на яку ми покладали стільки надій, а насправді вийшло, що віз опинився попереду коня.
Адміністративна реформа поставить коня і віз на свої місця. Вона очистить економіку від рудиментів колоніальної командно-адміністративної системи і її функціонерів — державних виконавчих органів, а наші голови — від безплідних псевдодемократичних догм. Громадяни незалежної України мають самі обирати депутатів усіх рівнів, місцеві ради самі формують свої робочі органи — виконавчі комітети. Вони ніким не командують, керівників підприємств не призначають і не звільняють, бо розпоряджатися приватною власністю не мають права. «Верхи» не втручаються в діяльність низових органів самоврядування, наділених самодостатніми повноваженнями, бо нема потреби підганяти людей, котрі працюють для власної вигоди. Нікого не треба викликати в район, область чи до Києва «на килим», для вказівок, розносів чи «впровадження передового досвіду» хоча б тому, що більшість старих, ще «совкових» управлінських структур відмирають як непотрібні. Усім править закон, інтерес регіону, колективу і людини. Культурні, цивілізовані, законопослушні колективи підприємств, фірм, селянських спілок трудяться вільно, як один добре відлагоджений механізм, без окрику і підстьобування зверху (підганяють до роботи рабів), працюють на власну вигоду, власні прибутки, а через це — на вигоду усієї спільноти. У них, як казав поет, «в своїй хаті й своя правда, і сила, і воля». Завдання «верхів» — дбати передусім про інтереси трудових колективів, аби вони могли ефективно працювати, дбати про інтереси регіону, дотримання закону і наповнення бюджету. Отже, суть адміністративної реформи — в переході влади до місцевих рад і їх виконавчих комітетів, що цілком відповідає ментальності українства.
Це і є основний принцип, основний механізм саморегуляції — трансформації суспільного життя в ринкових умовах на сучасний лад, який сьогодні в розвинутих країнах дає найвищий економічний ефект.
Адміністративна реформа — перший крок до трансформації спільноти. У комплексі з нею потрібна і бюджетна реформа, і Закон про всебічне сприяння в розвитку масового підприємництва.
Наші українські заробітчани в Італії, Португалії, США дивуються, що заробітки тамтешніх працівників такої ж, як у них, кваліфікації в десятки разів вищі від заробітків в Україні, хоча вони працюють ні в десять, ні навіть утричі більше. Ця соціальна несправедливість не буде усунута, доки не здійснимо бюджетної реформи, за якою процес формування місцевих бюджетів йде знизу догори, від низових владних ланок до центральних. Сільські, селищні, районні, обласні органи самоврядування повинні мати право встановлювати розміри необхідних для їх розвитку бюджетів, фондів заробітної плати і лише оптимально визначений відсоток коштів віддавати до державного бюджету. В демократичних країнах центр не відбирає в регіонів усі кошти, щоб відтак вони випрошували в нього дотації на фінансування власних потреб за залишковим методом, бо пора нарешті зрозуміти: що фінансується за залишковим методом, так само і розвивається. Але необхідні кошти надійдуть до місцевих бюджетів лише тоді, коли на місцях запрацює широка мережа середніх і малих приватних підприємств, а отже, появиться широка база оподаткування. А широкою вона буде (з огляду на реальні можливості населення), коли цьому посприяє держава — Президент, уряд, парламент.
Справді, щоб зрушити з місця наш кризовий застій, нашу стагнацію злиднів, навіть економічної, адміністративної та бюджетної реформ замало. Вкрай потрібно, щоб парламент негайно прийняв ще й новий Податковий кодекс, бо існуючі методи оподаткування лише душать та нищать малий бізнес і, без сумніву, зведуть нанівець усі результати названих вище реформ.
Сьогодні наше податкове законодавство таке, що працювати в бізнесі, не порушуючи закону, майже неможливо. Воно змушує підприємців ховати гроші в тінь, а податківцям дає можливість на цьому спекулювати. Саме через це податкова реформа прогальмовується парламентом, бо стара існуюча система вигідна олігархічним партіям, які рекетують підприємців.
Якщо держава справді мас бажання дбати про добробут народу, вона не повинна видирати в підприємця, що ледве звівся з колін і сам ще не знає, як йому жити на світі, останню копійчину і таким чином душити його і без того кволий бізнес, а навпаки, надбати йому необхідну фінансову, технічну, технологічну, методичну допомогу і правовий захист, як це давно робиться в демократичних країнах. В один час з проведенням реформ потрібно створити мережу кредитних банків, фондових бірж, подбати про ринки готової продукції, відповідно до обсягів виробленого валового продукту збільшувати в обігу грошову масу, нарешті подбати про підвищення заробітної плати працюючих, хай не в десятки разів, як у багатих країнах, а для початку бодай у два-три рази. І не треба говорити дурниць про неготовність широкого загалу до цих реформ, про винятковий український менталітет, бо відколи існує світ, таке піклування держави про людину усіма менталітетами сприймається однозначно.
Із чужої, і з власної історії ми знаємо, що населення само, без цілеспрямованої допомоги держави, на жаль, не структуризується належним чином в оптимальні терміни, а буде розгублено тупцювати на місці, як тупцює нині. Сумний приклад — земельна реформа, коли селяни із своїми паями на володіння земельними наділами покинуті напризволяще.
За прогнозами Інституту соціології НАН України (та ми і самі це добре бачимо) соціальні перспективи нинішнього українського села лише трохи кращі від безнадійних і ще дуже далекі від того рівня добробуту, якого ми хотіли б. Батьки передають дітям те, що вміють самі, а вміють вони тільки копати, сапати, косити і кидати. На узбіччі сучасних аграрних технологій передумов, аби діти селян жили краще за них, немає. 52 відсотки батьків воліли б, щоби діти мали власний бізнес, але хто їм допоможе в цьому?
Сучасні технології дають можливість підвищувати продуктивність праці на селі не на відсотки, а в рази. Так було в 50—60 роках минулого століття в Західній Європі, коли там відбулася аграрна революція, пов'язана з приходом нових технологій, техніки, наукової організації виробництва. У нас аграрна революція відбулася, але прихід нових технологій та наукової організації виробництва не те що не відбувся, а навпаки, стався відступ до ще довоєнного рівня господарювання.
Ми не тільки не наближаємо того приходу, а навпаки, панічно його боїмося. Бо в колишньому середньому колгоспі трудилося від 200 до 500 селян. За нових технологій переважна більшість з них стануть (вже стали!) безробітними. А цього лиха у нас і так більш ніж досить. Тому й виходить так: роздали людям паї — і мовчимо. Дивною є й заборона на купівлю-продаж землі. Якщо земля дана державою у власність громадян, то заборона на угоди із землею є не що інше, як порушення конституційних прав громадян.
До речі, навіть Молдова випереджає Україну в просуванні земельної реформи. Земля там віддана сільським радам, вони здають її в оренду всім бажаючим на конкурсній основі. Орендна плата поповнює місцеві бюджети, дає можливість поліпшувати життєдіяльність свого села. В Молдові не є новинкою створення муніципальних підприємств на сільських теренах. Власник землі — найслухняніший платник податків, тому що його власність найбільше піддається обліку та контролю. В Україні вихід із ситуації бачиться в тому, щоб якекоріше збулася мрія тих 52 відсотків селян, котрі хочуть бачити своїх дітей власниками, підприємцями, фермерами—бізнесменами.
Отже, без проведення реформ, про які йдеться, повторюю ще раз, не запрацює в нас на повну силу економічна реформа. Значить, не буде високих темпів піднесення економіки, наповнення бюджету, розв'язання проблеми безробіття, ні зростання добробуту населення, збагачення людей праці. Справді, звідки ж наші сусіди (Польща, Словаччина, Чехія), котрі за природними ресурсами — разом узяті! — значно поступаються Україні, черпають до своїх бюджетів такі високі надходження, звідки їх громадяни мають незрівнянно вищу заробітну плату? Ось тут ми і під ступилися до суті проблеми: гроші «карбує» саморегуляція економічного життя. Себто розважлива, масова, розумними людьми ініційована, державою підтримувана і захищена організація вільної підприємницької діяльності громадян, спрямована на повне задоволення потреб людини, яку та держава поважає. У нашому випадку вона має бути спрямована на порятунок українства від злиднів, припинення процесу розповзання його молодих продуктивних сил по закордонах у пошуках кращої долі, повернення їх в Україну і залучення до процесу державотворення на рідній землі. Цей пакет законів і реформ наш парламент зобов'язаний прийняти найближчим часом, не пізніше як до кінця цього року, інакше нам не розв'язати гострих соціальних проблем і за наступне десятиліття.
Коли держава посприяє у забезпеченні цих умов, то наші люди, гнані нестатками, а тому беручкі до роботи, вже дадуть собі раду на рідній землі, не тинятимуться по закордонах у пошуках шматка хліба і з великим задоволенням працюватимуть на себе, на свій достаток, а заодно — на процвітання України.
Ось, на мою скромну думку, основне завдання майбутнього парламенту вже на перший рік його роботи, якщо він справді буде зацікавлений (в чому є великий сумнів), щоб українство вибилося із злиднів, зажило по-людськи. Досягти цього можливо лише в умовах політичної, економічної, соціальної структуризації суспільства, за законами якої сьогодні живе цивілізований світ.
Одначе ми були б дуже наївними людьми, якби сприймали наші сподівання за можливий доконаний факт. Реалії, що їх маємо в Україні, не обіцяють, на превеликий жаль, скорого успіху, якого ми стільки років чекаємо. На шляху до саморегуляції нас підстерігають щонайменше два височенних бар'єри, які, дай нам, Боже, сили, мусимо якось подолати.
Бар'єр перший. Серед нас є надто багато людей, котрі криком кричать про те, що ми, виявляється, нібито не можемо переймати досвід інших країн, бо в нас, українців, мовляв, інша доля, інша ментальність, інша самобутня культура, інше, геть відмінне світосприйняття і бачення перспектив та неповторне історичне призначення. Все це насправді не більше, як примітивна демагогія або комусь дуже вигідна лжа. Досвід людства епохи соціокапіталізму універсальний та об'єктивний, як об'єктивні закони економіки взагалі і ментальність та самобутність того чи іншого народу тут ролі не грає. До слова, ідеї шведського соціокапіталізму з однаковим успіхом розвивають і канадці, і південні корейці.
Проблема в тому, на який культурний, цивілізаційний рівень народу, на який рівень політичної, соціальної, економічної зрілості суспільства, а також на який рівень індивідуальної культури та моралі кожного його члена зокрема лягає запозичений досвід. Коротше кажучи, якщо добірне зерно лягає в благодатний грунт, воно дає щедрі сходи. Якщо ж падає в багно, — нидіє і гине. Прикро, але рівень зрілості нашого суспільства, рівень культури кожного з нас ше такий, що з найкращих ідей на нашому грунті, з-під наших рук зазвичай виходить глевкий млинець. Навіть коли хочемо зробити якнайкраще — виходить як завжди. Неможливо й полічити, скільки слушних ідей, «передових досвідів» загублено, дискредитовано, скажімо, за останні радянські десятиліття, хоча далеко не всі з тих ідей були поганими. Причина: бездержавний, віками гноблений, хронічно бідний народ цивілізованим не буває, високими ідеями не переймається. Йому не до того.
Якщо не подбати про значне піднесення добробуту народу за допомогою реформ, про які йдеться, то зубожілий люд і надалі буде ставитись до високих ідей державотворення, як до «панських жартів». Керівникам держави час усвідомити це.
Бар'єр другий. Переважна, якщо не максимальна більшість керівників наших владних структур — це діти колишніх бідняків. А психологія бідняка відома: спершу думати про себе, а потім про Україну. (Тепер настав їх злодійський зоряний час і тому вони чинять шалений спротив будь-яким позитивним реформам). Ця психологія — бич українства. Коли рік тому прем'єр Віктор Ющенко зробив спробу провести через парламент адміністративну й бюджетну реформи, голови обласних державних адміністрацій дружно кинулись до Президента: «Батьку, рятуй!» Люди з бідняцькими душами не думали ні про Україну, ні про зубожілий народ. Лише про себе. Адже адміністративна реформа відбирала в них «повноту влади», а бюджетна реформа — гроші. Доля прем'єра Віктора Ющенка була вирішена. Тому бідному, тисячу разів одуреному українцеві важко повірити, що навіть таке реформування спільноти може дати скорий позитивний результат.
І все ж і цей бар'єр, яким би грізним він не видавався, можна подолати з допомогою того ж пакету реформ. І потрібно для цього не так уже й багато: національно-патріотичним силам здобути перемогу на парламентських виборах. Здійснити це потрібно під прапорами блоку «Наша Україна». А ще краще, щоб під цими прапорами зблокувалися всі наші національно-патріотичні сили. Тільки перемога національно-патріотичних сил (не менше 226 депутатських мандатів) дасть змогу сформувати в парламенті більшість свідомих державотворців і нарешті прийняти ті реформи, яких уже стільки років чекає наш народ.
Якими не виявилися б результати виборів, котрийсь з наступних парламентів буде поворотним в історії України. Якщо патріотичні сили здобудуть 226 депутатських мандатів — відбудеться поворот до виходу із загальної кризи, до скорого зростання добробуту широких верств населення, становлення України як заможної, демократичної, європейської держави. Якщо ж наші сили зазнають поразки — відбудеться поворот до ще тяжчих злиднів, остаточного перетворення України в кланово—крим—інальну, наскрізь корумповану і безнадійно відсталу країну, аж до повної втрати її незалежності. Це означає, що всі ми, виборці, хочемо того чи ні, мусимо зробити свідомий вибір.
І ще один важливий фактор. Загальновідомо, що Галичину називають (хто серйозно, хто з іронією) «українським П'ємонтом». Правильно називають. Досить згадати Січових стрільців, ЗУНР, «Просвіту», УГА, ОУН, УПА, дисидентів-шістдесятників, перші обласні організації Руху, «Меморіалу», Живий ланцюг, масові пропагандистські акції галичан напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Який з регіонів у двадцятому столітті мав більші заслуги перед нацією?! Та минуло небагато часу і Галичина стала втрачати роль політичного лідера серед українських регіонів, «п'ємонтські» прапори її поникли — на радість нашим ворогам.
На провідні ролі вибилися економічно потужніші регіони. Так, Галичина не може рівнятися з ними за своїм економічним потенціалом, але багатство її не в економіці. Вона була, є і буде багатшою від інших регіонів національно свідомим, патріотичним духом, своєю політичною самодостатністю. оскільки стоїть найближче до центрів європейської цивілізації і з її теренів краще видно, куди йде прогресивний світ.
Сьогодні Галичина покликана знову високо піднести свій прапор «українського П'ємонту». Це прапор боротьби за структуризацію суспільства на засадах саморегуляції політичного, економічного, соціального життя широких верств населення, метою якої є самозбагачення всіх громадян, очищення їх від бруду бідності, байдужості й безнадії, зростання добробуту народу і процвітання України.
За цим прапором підуть усі регіони України. Іншого шляху до піднесення добробуту народу немає.

2003 р.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ