Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

КОЗАЦЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ І ЄВРОПЕЙСЬКА ЦИВІЛІЗОВАНІСТЬ — НЕСУМІСНІ

Українська нація розпадається не під ударами ворогів, а тому, що сама перестала себе поважати.
Що нас чекає далі? Рятівну (відносно) відповідь знаходимо в сенсаційному відкритті учених Києво-Могилянської академії, над яким варто замислитись кожному свідомому українцеві. Вітчизняних істориків, археологів віддавна цікавили загадкові причини зникнення (чи переродження) багатьох етносів, що проживали на наших теренах у минулих тисячоліттях. Зрозуміло, насамперед загадка трансформації праукраїнців у післяскіфську епоху. І ось що вони виявили. Могутня держава скіфів на початку IV ст. н. є. зазнала нищівної поразки від остготів і перестала існувати. Відтак (дати літописно задокументовано) з 419 року починається історія антів, з 951 року — русів, з 1483 року — козаків. Народження кожного нового етносу відбувалося рівно через 532 роки! І це не містика, а науково доведені факти.
Після загибелі кожного етносу наставав хаос і безчасся, що тривало в середньому півтора століття. Так було після скіфів, антів, занепаду і розгрому татаро-монголами русів. Рятуючись від загибелі, наші предки розбігалися по лісових північно-західних окраїнах рідної землі, де за півтора століття перемішувались кровно з сусідніми племенами прикордоння. І кожного разу процес відродження етносу йшов із Заходу на Схід: від Карпат, Волині, Полісся — до Великого степу. Готи і кельти були хресними батьками антів, варяги — русів, литовці, поляки — козаків (хоча тут не обійшлося й без татарського впливу). Повертаючись через такий тривалий період часу на свою прабатьківщину, наші предки в силу об'єктивних обставин уже були іншими людьми — і по крові, і по мові та звичаях. Відродження етносу відбувалося в новій якості, навіть з новою самоназвою.
Чому праукраїнські етноси, на відміну від своїх агресивних сусідів, були такі схильні до стагнації та занепаду? Відповідь учені пропонують шукати в етнопсихології, в ментальності українців — споконвічних ратаїв-хліборобів. Це мирний, незлобивий, не войовничий народ, позбавлений комплексу агресивності, генів командирства, владарювання, позбавлений інстинкту поневолення і гноблення інших народів. Багата, щедра земля віками формувала його доброту, благодушність, брак волі в доланні перешкод до поставленої мети. В його психології жіноче начало переважає над чоловічим, що виражається в постійній поступливості перед сильнішими етносами, невмінні оборонити себе, покладатися скоріше на Божу волю, аніж на власні сили. Оберегом українців спрадавен є не воїн-богатир, а жінка-берегиня. Доля такого народу завжди трагічна.
Окремі спалахи войовничої доблесті українців — це лише результат тимчасового вливання в їх переважно жіноче начало свіжої крові завойовників, у якій, звісно, превалювало начало чоловіче. Коли енергія цієї крові вичерпувалася, наставав закономірний занепад сил, застій і регрес, народ не знав, не вмів і в перспективі не міг збудувати власну державу. В оточенні сусідів—завойовників такий етнос не мав шансів на довготривалу історію існування. Не має їх і сьогодні.
У 2015 році закінчується 532—річний козацький етнотворчий цикл. Що далі? За ідеєю після нього мав би починатися новий цикл. Який? На якому підґрунті? Де його коріння, де паростки? В який бік вони мають розвиватися: Європи чи Росії? Цього ніхто не знає. Бо ми знову не готові до виклику історії. Зате добре відоме інше: нашому козацькому менталітетові органічно, до нудоти не цікава, органічно не прийнятна і навіть ворожа Європа, рівно як Європі органічно не потрібна наша козацька ментальність.
На Заході нас чекає жидо-американський бордель. На Сході — гулагівські нари. А на власний шлях поступу сил нема
П'ятсот років український козак ненавидів панів-гнобителів, уособлюючи їх з Європою. Ненавидів їх віру, культуру, мову, моду на штани, спосіб життя, спосіб господарювання. Ненавидів за те, що вони муляли його вільну, закононеслухняну душу. А тепер він, неборака, має їх полюбити: їхню віру, культуру, мову, законослухняність, спосіб життя і господарювання — усі ці жидо-американці бізнеси, лізинги, маркетинги, менеджменти, французькі порнографічні моди, німецьку пунктуальність, польські двадцятип'ятиграмові чарочки... Очі його того не бачили б, вуха не чули! Мусить сам з колгоспного свинопаса рядитися в пани, бо в тій Європі нині вже нема як такого Марксового робітничого класу, ні сталінського трудового селянства — головним стає клас інтелігенції, малих і середніх буржуїв, отже, — панів. Здеградованому українцеві все це настільки осоружне, що він радше волів би повернутися назад до колгоспного ладу, аніж іти до того західного панства, з яким він ніколи свиней не пас. А такий темний етнотип сучасній Європі не потрібен навіть у статусі дешевої робочої сили.
Наша трагедія в тому, що саме така Україна потрібна — аж до поросячого вищання — лише Росії, а Європі в рівній мірі потрібна Росія. Нова Європа нині кучкується в Євросоюз за німецько—французьким планом для боротьби зі США і Великобританією за гегемонію в світі. Для зміцнення своєї економічної позиції, для утвердження євро на світовому ринку і витіснення з нього долара їй вкрай потрібні російські енергоносії, без яких перемога в цій боротьбі неможлива. Стратегічний план франко-німецького блоку — найтісніший економічний і політичний союз з Росією, спільна російсько-німецька приватизація нафто-газових транспортних коридорів і енергетичних ліній (основна частина яких проходить через Україну), де українцям відведена роль безправної обдлути цих мереж безвідносно до того, незалежні вони чи залежні. У такій ситуації незалежна Українська держава Європі більше непотрібна, ніж потрібна.
Існує таємна домовленість між Парижем, Берліном і Москвою про те, що за успішне здійснення такого плану Росії пообіцяно тіснішу економічну й політичну інтеграцію в ЄС, а також Україну — на додачу. Європа цілком природно зацікавлена в тому, щоби в такій важливій справі між нею і Росією не було ненадійних посередників. Українським козакам-запорожцям відведуть місце за порогом Європи. За її дверима, за воротами. На те вони й "запорожці..."
Керівники нашої держави панічно приховують ці нерадісні перспективи від народу, але шила в мішку не сховаєш. Той день, коли почнеться російсько—німецька приватизація наших нафто—газових транспортних коридорів, коли новітні Брюховецькі — Кучма з Януковичем — продадуть Росії нафтову трубу Одеса—Броди, фактично засвідчить, що процес відчуження України від незалежності рушив...
Деякі надії на порятунок від втрати суверенітету можемо покладати хіба що на осоружну жидо-американську ''демократію", тобто на блок Великобританія — США, який зацікавлений у збереженні буферних держав між Німеччиною і Росією. Янкі воюють і гинуть в Іраку не за святі християнсько-демократичні ідеали, а передовсім за встановлення власного контролю над невичерпними нафтовими запасами Перської затоки і Каспійського регіону. Навіть якби росіяни й німці видерли нам з рук основні транспортні коридори, то останнього — Каспій—Одеса—Гданськ — американці їм ніколи не уступлять. Нафтова труба Одеса—Броди дає західним українцям шанс на виживання. За умови, що рідний парламент її не продасть.
Наразі ж Україна має дві біди: до США далеко, а до Росії близько. І до Німеччини — теж. Як же тоді бути з нашим європейським вибором? Адже віддавшись під опіку США, Україна автоматично стає ворогом і Росії, і Європи. Віддавшись під опіку Європи, — стає ворогом і Росії, і США. І ворогом сама собі! Як тоді їй виживати в такому ворожому (і зовнішньому, і внутрішньому!) мішку? Якщо об'єднана Європа візьме гору над США і наші транспортні комунікації опиняться в руках російсько—німецьких структур, в Україні настане колапс. Уже відомий навіть граничний термін — 2015 рік. Про це відверто заявляють вітчизняні вчені, економісти, політаналітики. Наша Ненька з однієї буферної держави розпадеться на дві буферні зони— Східну і Західну. На буфер Росії від НАТО і буфер НАТО від Росії. На буфер українців західних проти буфера українців східних — на глум вільному світові. Про такий взаємовигідний для них розподіл України залюбки "в дружній, теплій обстановці" конструктивно домовляться Москва, Берлін і Вашінгтон. "Засіяла надія і згасла, все наосліп пішло, навмання", — підсумовує результат доби незалежності поет з козацьким прізвищем Корж.
Отже, через десять років минає термін 532—річного циклу існування козацького духу-менталітету. Коли наші зрусифіковані, національно здеградовані "хохли", "славних прадідів великих правнуки погані" востаннє піддадуться росіянам, у вірогідності цього терміну можна буде не сумніватися. Навчені гірким досвідом '"параду суверенітетів", росіяни ніколи більше його не допустять, а з притаманною їм кровожерністю виріжуть до ноги "мазепинсько-петлюрівсько-бандерівський націоналістичний елемент", проведуть таку "зачістку" України від "ворогів народу'" — її останніх патріотів, що вона вже ніколи не відродиться. Можна не сумніватися в тому, що вони знищують все краще, що вижило в Україні, гобто всіх нас, хто розумніший, здібніший, культурніший, патріотичніший, хто любить рідну землю, має власну думку, людську гідність, не втратив совісті ні честі. Покірним рабам "вставлять мізки", а непокірних просто пристрілять. Як у Чечні. По гарячих слідах Східну Україну перемістять за Урал. У Росії фактично зараз проживають до двадцяти мільйонів етнічних українців, хоча їхня статистика показує не більше чотирьох мільйонів. Не так важко карателям, маючи величезний досвід депортації народів, добавити до власних "обрусевших хохлов" ще двадцять мільйонів "мазепинців" (бо більше патріотів у нас вже нема) і знівелювати національний код українця. Нехай там догнивають за Уралом, на нафторозробках, або асимілюються, якщо не хочуть вимерти взагалі. А багаті наші чорноземи обсадити, немов сараною, вологодською п'яною босотою, котра вижере там усе живе. "Російська жага нищення є творчою пристрастю", — пояснював таку варварську політику анархіст Бакунін.
Західним українцям (галичанам, волинянам, буковинцям) теж непереливки буде в економічно бідній маріонетковій країні. Молоді покоління в пошуках кращої долі розлетяться по світах, як пташенята з гнізда, — від Австралії до Канади — і ніхто вже їх докупи не збере...
Одначе нема на світі нічого вічного. І Росія не вічна, і США, і Євросоюз ще не раз перегризеться між собою. І земля наша — матінка рідна — не стоятиме пусткою повік. Комусь потрібно буде її освоювати, відроджувати, цивілізувати. Такі зайди завжди знайдуться, але то знову — вже вкотре! —буде різношерстий набрід, котрий тільки у віддаленому прийдешньому мляво зіллється в один формальний, національно знівельований етнос, знову ж таки позбавлений чуття єдиної родини, здатності до єднання. Зрозуміло, що він уже не називатиметься українським.
А що ж українці? Може, власна історія їх таки чогось навчила? Авжеж! І надалі наївно сподіваються на те, що "якось воно буде, бо ще так не було, аби якось воно не було", що "якось Бог дасть". Правда, якось воно таки буде і якось Бог дасть. Але не так, як ми сподіваємося. Бо ще так не було, як ми сподівалися. Бо кожного разу було все не так і не так.
І так буде, доки в Україні пануватиме антиукраїнський, проросійський, олігархічно-кримінальний режим і його "акули", Що ведуть націю до катастрофи. Відвернути трагедію зможе не наш наївний, ілюзорний, лірично-пісенний оптимізм, а тільки "діяльний песимізм". Постійна готовність до неминучого, тверезе осмислення його наслідків і можливих шляхів відродження етносу в новій, європейській, цивілізованій якості.
Єдина втіха для нас у тому, що четверта хвиля відродження (після антів, русів, козаків) знову йтиме від Заходу на Схід, від Галичини, Буковини, Волині — до Дніпра і Великого степу. Бо зі сходу до нас ніколи нічого доброго не приходило і не прийде. Втіха невелика, позаяк четверта хвиля — це хвиля гнаного вітрами історії етнічного перекотиполя, знову ж таки безпорідного, кровно не спорідненого, позбавленого родового коріння й патріотичної волі, зазвичай нездатного до єднання, до усвідомлення первенства інтересів загалу над особистими амбіціями. Що ж, історія полюбляє повторюватися... А тим часом

Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...

2004 р.

ОСТАННЄ СЛОВО

На щастя, Помаранчева революція значною мірою послабила тенета нашої недолі.

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ