Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

ХТО ВЧИТЬ КРАСТИ І БРЕХАТИ

Українець пасивний тому, що споконвіку обдурений і обкрадений.
Ось був собі такий прокурор Потебенько. Не простий прокурор, а генеральний. Пишу його титул з малої літери, бо на велику літеру в титулі ще треба заслужити. Так ось, той Потебенько — ідеальна ілюстрація для заголовка цього підрозділу.
Здавалося б, хто-хто, а прокурор такого рангу мав би пам'ятати, скільки віків Україна добивалася своєї незалежності, протягом яких її брутально грабували, морили голодом, ламали репресіями й оббріхували, а тому тепер, коли чужинського ярма не стало, саме він перший мав би закликати українців жити по правді — працювати чесно, казати правду, берегти в душі і захищати правду — і сам кожним своїм словом, кожним кроком та вчинком підтверджувати це. Бо хто ж, як не він? В очах пересічного громадянина генеральний прокурор — традиційно й безсумнівно — непідкупний жрець правди. На превеликий жаль, виявляється, наш жрець такий же лжець, як його комуняцькі попередники...
Пригадаймо так званий «касетний скандал». Сьогодні у нашого прокурора журналіст Гонгадзе мертвий, завтра живий, післязавтра знову мертвий. Експертиза тіла то була, то її не було, а як була, то не та і не того тіла. І взагалі одна бабка сказала, що той журналіст живий, і труп його — ще не доказ, що він убитий. Це ж треба вміти так вибріхуватись!
Мало того, після скандального викриття факту, що якісь (?) спецслужби підсунули німцям на експертизу «фрагменти» невідомо з якого тіла, стало очевидним, що генеральний прокурор знав про підлог, раз так упевнено доводив, що ніяка експертиза нічого не доведе. Значить, він сам замішаний у цій кримінальній афері й свідомо каже неправду, аби заплутати справу. Ось вам і жрець істини!
Пан Потебенько може зневажливо закинути мені: «Знаєш що, чоловіче, у тебе там у провінції одна мораль, а тут, у всевладній столиці — інша...»
Е ні, пане прокуроре! У вас з елементарною освітою щось негаразд. Мораль та етика скрізь одна — і в провінції, і в столиці, і на глухому хуторі. Перед Законом Божим усі рівні — і президент, і жебрак. Якщо ви цього не визнаєте, то дозвольте запитати вас: яке моральне право маєте ви і всі ваші служби вимагати від інших людей казати вам правду і тільки правду, коли ви самі так не чините, а цілком протилежний приклад нам подаєте? Дозвольте ще серйозніше запитання: чи можна взагалі побудувати цивілізовану, демократичну державу на принципах справедливості й довіри з такою крутійською мораллю, що ви її репрезентуєте?
Ні, не такого генерального прокурора чекала Україна.
Зрештою, чого це я напосівся на чоловіка? Хіба він не такий, як ми всі? Хіба він винен, що народився серед брехні, виріс серед брехні, здобував освіту серед брехні, відтак, щоб зробити кар'єру, запопадливо засвоював брехливі ситуативні принципи моралі, все життя змушений був керуватися ними, бо так вимагала система. Хіба винен він, що й нині мусить вірою і правдою годити «хазяїнові», бо як не вгодить, то завтра він уже не генеральний.
І все ж таки він винен! Винен у тому, що коли Україна несподівано для нього у день прийняття Декларації про незалежність, а тим паче в день референдуму 1 грудня 1991—го змінила свою історичну путь, бідолашний Потебенько цього не зауважив...
А ще більше винен у тому, що будь—який правопорушник при такому прокуророві має моральне право заявити: «Чому це Потебенькові можна казати неправду, а мені ні?» Спробуйте з таким прокурором бути чесним на нашому державотворчому полі.
Тут саме час сказати, що лжа, неправда, брехня — поняття не фундаментальні, а скоріше вторинні. Вони йдуть не попереду зла, а завжди позаду, як безпосереднє породження зла. Це як причина і наслідок. Спершу прогримить злочин і лише потім шириться луною камуфулююча його брехня. Спершу вбивство Гонгадзе, потім виверти Потебенька. Здається, тут усе зрозуміло. Одначе на думку спадає одне прислів'я: «Хто що зробить — все на свою голову». Що неправда до добра не веде, найкраще знають саме прокурори всіх рівнів. Погортайте сторінки обласних і районних газет — скільки там фігурує судових справ про розкрадання державного й недержавного майна, буквально заполонених фантастичною брехнею підсудних. Море крадіжу в океані брехні!
Один провінційний молодий журналіст влучно назвав нашу країну «територією брехні», територією, на якій брехня стала своєрідним способом життя, основним чинником суспільних відносин і «рушієм» прогресу. Одні люди кривлять душею, аби вижити, інші давно стали залежні від того душевного наркотизму й по—іншому жити теж не можуть. Брешуть злочинці, розкрадаючи Україну, брешуть і судді, освячуючи неправедні вироки іменем народу України. Брешуть політики, нібито їхні державотворчі подвиги дають вагомі «паростки» піднесення економіки і рівня життя громадян. Брешуть «ліві» і «праві», «демократи» і «господарники», «консерватори» і «реформатори». Брешуть ті, хто до 1991—го був «вірним ленінцем», а тепер раптом став таким же вірним «націоналістом». Липка брехня, зодягнута в шати псевдодержавотворення, проникає в усі клітини суспільного організму. Територія під назвою «Україна», — з болем констатує молодий газетяр, — оповита різнокольоровою павутиною брехні і її зловісна сіть стає дедалі густішою. Добром це не закінчиться...
Водночас слід сказати, що сьогодні чимало щирих патріотів не сприймають отакого самобичування, доволі емоційно обурюються на неприглядну правду про нашу дійсність. Мовляв, годі ганьбити себе перед світом, ми і без того тяжко принижені «старшими братами». Навпаки, наші люди прагнуть високих ідеалів та позитиву.
Я не мав би проти подібних закидів жодних заперечень, якби вони не попахували явною демагогією. Розумію, що влади без демагогії не буває. І все ж... Дуже по-українському у вас виходить, панове, — боротися проти наслідків, обминаючи причини. Що з того, що ви закликаєте називати купу сміття стіжком запашного сіна? Скільки не шукай в тій купі позитиву, сіном вона не стане. Ви ж чомусь не закликаєте боротися проти головної недуги суспільства — злодійства і брехні, а лише прагнете затулити рота лікареві, котрий хоче поставити діагноз недуги і, можливо, допомогти натрапити на правильний спосіб лікування. Навіщо ж дурити самих себе? Нарешті, хто більше шкодить Україні: той, хто, відкинувши гидливість, видавлює з хворого її тіла чиряки, чи той, хто по-фарисейськи приховує тяжку її недугу під фіговим листком компліментарності та фальші?
Цікаво, де більше злодійства й брехні: на Східній Україні чи на Західній? Про першу взагалі не беруся судити, бо, на моє переконання, вірус тієї недуги там засіявся одразу ж після Переяславської ради. Про другу можу сказати конкретніше, як очевидець і співучасник зародження брехні. У 1947—му, одразу після масової колективізації і Львівського православного лжесобору нескорені священики греко-католицької конфесії відкрито проповідували в церквах (я чув це на власні вуха), що оскільки влада відібрала в людей землю і майно, майже нічого не платить їм за їхню працю, то вони мають лраво — і це не буде гріхом — брати як компенсацію за грабунок частину колгоспного врожаю та іншого добра для прожиття й утримання своїх дітей...
Непокірних священиків скоро «застукали» й репресували, та їхня наука напрочуд швидко й глибоко вкоренилася в душах праведних і дала щедрі, аж надто щедрі плоди. Звичайно, не вина священиків, що вони такі «індульгенції» кидали в маси розгублених, заляканих людей. За римським правом, не відміненим донині, винен той, хто першим вдарив, а не той, хто борониться. Та навряд чи передбачали святі отці, якої моральної шкоди заподіяли вони своїми закликами цілим поколінням галичан, волинян, буковинців. Факт залишається фактом — навдивовижу скоро зазвичай законопослушні, зорієнтовані на консервативну європейську порядність і християнську мораль західняни не лише наздогнали, а й випередили в практичному «вмінні жити» своїх східних братів.
Скажу більше: після поразки бандерівського руху і втрати у значній мірі сподівань на успіх національно-визвольних змагань для щирого патріота можливість заподіяти немилій державі бодай якоїсь шкоди стала чи не основною формою політичного протесту. Патріот той щодня повертався додому з роботи в доброму гуморі, якщо вдалося щось «прихопити», десь «закалимити», і в поганому, якщо не вдалося. В разі успіху дружина, діти, ціла родина мала його за героя. Знаю це не з чужих слів, а із спостережень над рідними, близькими та знайомими людьми.
Чи хотіли ми бути такими? Ні, тисячу разів ні! Одначе мусили. «Бо таке життя...»
Симптоматично, що тогочасна влада якось неоднозначно ставилася до того явища. Наприклад, у 60—70 роках масово перебудовувалися наші села: глиняні хатки під стріхою замінялися цегляними під бляхою чи шифером.
Здається, всі знали, що далеко не кожен господар має документи на придбання цегли, матеріалів, використання транспорту. Тим не менше тодішні ідеологи і преса на всі заставки вихваляли «бурхливе зростання добробуту селянства». Не раз, голову взявши в руки, думалося: «Боже, що то за зростання?!» Але багатьом крадіям така позиція держави була, як благословення...
Після здобуття незалежності цієї аномалії в психології населення ніхто не врахував. Ми темні і наші правителі темні. Як ті папуги — тільки і знають крякати: «Економіка! Економіка! Нагодувать і обуть народ!» Це вони на словах. А на ділі більше дбають, як би то собі щось вкрасти, адже вони — плоть від плоті «патріотів-несунів». Куди їм до розуміння психології, морального здоров'я чи нездоров'я нації. От і маємо: катастрофічне масове зубожіння населення сьогодні ще більше, аніж за колоніального режиму, штовхає його на злодійський гріх. От тільки радості від того у щирих українців не відчувається. Понуре невдоволення і гіркота...
Не менш цікаво простежити, як співвідносяться такі фактори, як злодійство, брехня і демократія. В якому суспільстві більше крадуть — тоталітарному чи демократичному? З цього приводу пригадується мені один анекдот. Запитують українського злодія Івана, чию владу він поважає більше: польську, російську чи німецьку? Звісно, німецьку! — відповідає Іван. — Бо поляк просив мене: «Красць нє вольно, то єст гжех!», але я крав. Москаль грозився: «Воровать ніззя, в кутузку засажу!», але я далі крав. Німець нічого не казав, а лише вгатив мене рукояткою револьвера в писок, аж п'ять зубів випало! І я більше не крав. Ото влада!
Цей старий анекдот дуже близький до істини, бо і нині немало наших громадян цілком серйозно вважають, що боротися з безладдям та злодійством у слов'янському світі взагалі і в Україні зокрема інакше не можна, як тільки тоталітарними методами і фізичними розправами над порушниками. Та чи розумна така позиція? Чи мудра та влада, яка спершу сама вчить і змушує людей красти та брехати, а відтак сама ж карає кращих своїх «учнів». Чи не пора державі дати людям нарешті добру роботу й гідну зарплату, аби їм не треба було дрібними крадіжками забезпечувати своє існування? Скільки років, чорт забери, ми ще маємо чекати такої влади?
Українець нещасний ще й тому, що ніколи не знав влади, яка його не дурила б. Не має її й нині. Навряд чи знайдеться краще підтвердження сказаному, як ситуація, що склалася в економіці, зокрема навколо сільськогосподарського машинобудування.
Скільки ми наслухалися за перші роки незалежності нарікань владоможців найвищих рівнів, що з розпадом Союзу фатально обірвалися міжрегіональні економічні зв'язки й тому бідолашна Україна ніяк не може в провідних галузях народного господарства звести кінці з кінцями. Хоч сядь та плач, хоч стоячи реви. Але це далеко не так.
Найбільш обдуреним і окраденим виявилося багатостраждальне село. Посудіть самі: Україна вийшла із Союзу, маючи потужну й самодостатню базу сільськогосподарського машинобудування. Україна мала все своє! Заводи-гіганти, сировинну базу, досвідчені кадри. Харків і Дніпропетровськ могли (і можуть!) випускати сучасні трактори та двигуни різних модифікацій, Тернопіль і той же Дніпропетровськ — бурякокомбайни, Херсон — кукурудзозбиральні комбайни, Кіровоград — сівалки, Біла Церква — кормозбиральну техніку, Олександрія — зернозбиральні комбайни. Було достатньо власних металопрокатних, трубопрокатних, підшипникових, шинних та інших заводів — всього понад 250 підприємств, спроможних випускати стільки техніки для села, що на три України вистачило б! Навіть відповідна Національна програма (правда, на папері) була складена. То про які обірвані зв'язки мова?
Як ви й здогадалися, справу з тріском провалили. Бо «діячі» вищих і середніх ешелонів влади розікрали кошти, виділені під цю програму, а розгубленим селянам академіки з дуже мудрими лицями навішали локшини на вуха про оті самі обірвані зв'язки та втрачені перспективи. Так наше село казнокради поставили на грань технічного обвалу, а народного годувальника — перед перспективою повернення до сапи та лопати.
Наслідки антиукраїнської аграрної політики нашої «демократії» перед вами, шановні громадяни. Село нині не має й половини необхідної йому для нормального життя техніки, а та, що залишилася в експлуатації з радянських часів, — доживає останні дні, відпрацювавши не передбачені жодною механікою амортизаційні терміни. З кожним роком селянам чимраз важче виорати поле, засіяти землю: то бракує пального, то виходять з ладу латані—перелатані агрегати і механізми. А жнива — це взагалі національна ганьба.
На моє переконання, акти про обстеження ходу жнив у країні час передавати на розгляд Верховного суду. Ще краще — в Міжнародний арбітражний суд. Бо в тих жнивах чимраз виразніше проглядається факт антидержавних дій, спрямованих на підрив економіки країни, заодно й на дестабілізацію суспільного життя у великому європейському регіоні. Спеціалісти, вчені, засоби масової інформації давно стверджують та застерігають, що втрати зерна через брак і недосконалість жнивної техніки обчислюються в нас у мільярд доларів щороку. Просто страшно вдумуватися в суть того злочину: Україна з її чорноземами принизливо, втрачаючи власну гідність в очах культурного світу, виклянчує у закордонних грошових мішків кілька сотень мільйонів доларів на закупівлю хліба, а сама в той же час губить мільярд на бездарно організованих жнивах...
Хто має очі, той бачить: сьогодні в Україні є сили, котрим така ганьба вигідна. їм на руку, що селяни добивають рештки старої техніки. Значить, є слушна можливість випрошувати по закордонах кошти начебто для нагального придбання нової, вкрай необхідної (бо ж, мовляв, хліб насущний гине на пні!) імпортної збиральної техніки. Що вона втричі дорожча за вітчизняну — не має значення! На все підеш, аби врятувати хліб! Насправді, щоб половину коштів привласнити...
Нема сумніву, що так діяти можуть лише антидержавні, антиукраїнські сили. Ось вам підтвердження. Попри фінансовий голодомор машинобудівники за інерцією, без надії сподіваючись, за останні десять років створили значно кращі від попередніх конструкції тракторів, комбайнів, сівалок, ґрунтообробної техніки — понад дві тисячі найменувань машин, хоч сьогодні готових до запуску в серійне виробництво. Однак запуску не передбачається ні сьогодні, ні в найближчій перспективі, бо ті, хто випрошує долари в закордонних банках, не такі дурні, аби з кимось ділитися. Віддати вижебрані долари машинобудівникам — це ж собі нічого не залишити! А хлібороби? Хлібороби потерплять, то їх проблеми. За підрахунками вчених, за такого фінансування машинобудівної галузі наші хлібороби терпітимуть стільки років, аж доки самі не перестануть існувати.
Якби то ситуація з тим машинобудуванням була поодиноким прикрим випадком! На біду, подібними ситуаціями нині просякнуті всі сфери суспільного буття — від економіки, торгівлі до релігійних конфесій включно. Фальші, неправди, нечестивості накопичилося стільки, що їх матеріальна кількість уже послідовно переходить у нову духовну якість — зневіру населення в існуючій владі. Процес цілком закономірний та прогнозований.
Зневіра — депресія нації. Діагноз недуги з кожним днем прочитується чимраз виразніше. Як громадянин я маю право про нього заявити.
Наш народ не може повірити, що він має таку Україну, про яку мріяв.
Наш народ ніколи не повірить, що Україна мусить бути такою бідною, якою вона є нині, а він, народ, на своїй багатій землі мусить бути таким жалюгідним.
Наші люди не вірять, що владоможці і далі не розкрадають національні багатства, що Державний бюджет становить лише 42 млрд. гривень.
Люди не вірять, що нинішня влада справді щиро дбає про їхній добробут, що в країні почалося економічне піднесення.
Люди не вірять, що парламент серйозно переймається інтересами суспільства.
Люди мають усі підстави не вірити обіцянкам кандидатів у народні депутати.
Люди не вірять, що вибори до парламенту відбуваються чесно.
Люди не вірять політичним партіям, бо не знають, ким і для чого вони створені.
Люди не вірять, що за всі роки незалежності в країні не можна було провести необхідні економічні, адміністративні, правові реформи і вивести її з кризи.
Люди не вірять, що керівники держави і правоохоронних органів кажуть правду, що не знають, хто і за що вбив журналіста Гонгадзе.
Люди не вірять, що керівники підприємств, селянських спілок, приватних фірм не можуть, якби хотіли, забезпечити їм гідну заробітну плату.
Люди не вірять, що як один колишній партократ замінить в керівному кріслі країни, області, району, села іншого колишнього партократа, то від того щось зміниться на краще.
Це далеко не повний перелік симптомів тяжкої недуги, але і їх досить, щоб зробити найнебажаніший для нас висновок: наші люди не вірять, що в Україні найближчими роками можна сподіватися кардинальних змін на краще, що в ній скоро настане заможне, культурне життя...
У що ж тоді залишається вірити? І скільки років, чорт забери, ми ще маємо слухати побрехеньки нашої влади?

УКРАЇНУ БУДУЮТЬ АНАРХІСТИ?

Майже всі політичні партії перейняли централістські тенденції владних структур, максимально піднявши роль центрального партійного керівництва. Роль регіональних відділень в їх політичних програмах, у керівному складі другорядна, якщо не відверто декоративна. Молода українська багатопартійність чимраз менше керується гаслом свободи, рівності, братерства, а чимраз більше надає перевагу гаслу протилежному, недемократичному: «Вождь думає за всіх». Насправді, «вождь» думає не про всіх, лиш виключно про себе в президентському чи міністерському кріслі. А людям що з того?
Амбіційність партійних «князьків» тим смішніша, що серед них нема жодної мудрої голови, нема пророка, котрий би коротко і ясно сказав нам, що ми за нація, яку державу маємо будувати і як саме це потрібно робити.
Головним фактором нації (на відміну від марксистської економічної метафізики) сьогоднішній світ визнає духовну спільність її громадян. Наша нація складається майже в рівній мірі з національно свідомих патріотів, національно байдужих хохлів і національно ворожих (самі знаєте хто) і, на жаль, ще не становить собою самодостатньої духовної спільності.
У державі, що будується, забагато будівничих, які не те, що не можуть, а категорично не хочуть (ще й хизуються своєю дурнуватою окремішністю) трудитися разом для спільної мети. Коли окремі наші Ведмеді свідомо стають під прапор держави, що нищила українську націю, чваняться її орденами, врученими за яничарську вірність, виступають за союз з нею, за «єдиний економічний простір, за державний статус російської мови», самі демонстративно говорять чужою мовою, то це означає одне: серед нас не просто національний непотріб, серед нас — ворог. У кращому випадку — недолуге безголів'я, вірне ідеям Леніна-Сталіна. Чи можна уявити, щоб сьогодні, скажімо, в Чехії чи Польщі нормальні люди були вірні ідеям Гітлера, закликали до об'єднання з Німеччиною, до складу якої колись входили.
Німецьке, японське, корейське економічне «диво» будувала одна політична сила — націонал-патріоти. Українську державу будують анархісти. Коли окремо, то — соціалісти, комуністи, націоналісти, християнські демократи, рухівці, трудовики та соборники. Разом — анархісти.
В Україні так склалося, що її адміністративним органам доводиться діяти через старі інституції, призначені аж ніяк не для здійснення національних цілей. Зрозуміло, що останні геть непридатні, а нерідко навіть шкідливі для нових завдань. Тепер ми маємо проблему: або категорично відкинути старі інституції, або покірно та злочинно спостерігати, як вони виживають і заходяться деформувати нові сили, які змушені діяти через них, що не може не призвести та й призводить чимраз частіше до небажаних спотворень у процесі державотворення.
Друга проблема: інтелігенція достеменно не знає, яку державу будуємо. Президентсько-парламентську республіку? Це формально. А фактично? Всі ми дуже хотіли би жити при так званому шведському соціалізмі. І знаєте, такої долі ми, українці, цілком справедливо заслуговуємо більше, ніж інші народи. Ми стільки натерпілися на своєму віку, нікому не роблячи шкоди, ми такі мирні, скромні, щирі, доброзичливі, демократичні, рівноправні, не зіпсовані всілякими класовими т а расовими розмежуваннями, що Бог мав би змилосердитися над нами і, крім незалежності, підкинути нам оту «шведську модель». Ми ж наче для неї створені!
На жаль, наш Малпенко Мартин ще тільки збирається починати діловий діалог з державою. Таке враження, що це право він залишає своїм онукам. Значить, нинішні покоління українців при «шведському соціалізмі» не житимуть. То коли ж тоді добро в нас буде, Мартине, га? Коли ж то буде?
Не треба дурити себе ілюзіями. Політичний поступ України можна передбачити, коли окинути оком хід політичних процесів у країнах центрально-східного європейського регіону. Аналіз показує, що колишні комуністи тут давно «винатурилися» в соціал-демократію класичного західного зразка. В Угорщині — в соціалістів, у Польщі, Чехії — в соціал-демократів. Фактично в цих країнах на політичній арені бачимо три сили — соціал-демократичні, правоконсервативні та ліберально-демократичні. Вони і ділять між собою владу.
Ці три сили більш—менш структуризуються і в Україні. Висновок: саме їм, мабуть, історія доручить вести нас в «революцію далі». З тією різницею, що ми відстаємо в політичному поступі від згаданих сусідів на добрий десяток років. І, можливо, не на один...
Інші політичні партії та рухи придатні лише для «вимощування» шляху тим трьом основним силам. Це природний процес. Згадайте, як росте дерево: гілки, життєво необхідні в молодому віці, з часом втрачають свою роль, залишаються далеко внизу, приречені на відмирання. Добрий господар відсікає їх, аби не заважали рости головним гілкам. Ми ж і далі заростаємо хащами. Тобто новими партійками та громадськими організаціями...
Третя, чи не найважча з точки зору рядового громадянина проблема інтелігенції (інтелектуальної верстви) — невміння навести порядок у країні, дати лад в повсякденному бутті.
З вини немудрого Малпенка Україна ніколи не мала й не має чесної влади. Нами керують в кращому випадку випадкові люди, а в гіршому — Шельменки: демагоги, круті, інтелектуально обмежені, коли йдеться про інтереси держави, народу, колективу, і надто розумні, коли йдеться про власні інтереси. Обмеженими називаю тих, хто у своєму розвитку не піднявся вище рівня турботи про себе до рівня громадянської турботи про державу і суспільство. Ринкову економіку молодої України хапуги, рвачі й несуни не збудують.
Людей цього типу в стародавні часи недарма називали «ідіотами». Словом «ідіот» у грецькій мові античного періоду величали людину високого рангу, яка вчинила злочин проти держави, живучи лише власними амбіціями й інтересами, замість служіння загальному добру. Не перевелися «ідіоти» і в наш час. Одна група їх деградувала в homo ekonomicus і постачає суспільству низької культури, совісті, патріотизму і нечистих на руку «господарників» та «командирів виробництва» (один Павло Лазаренко чого вартий!); представники другої групи, навпаки, самозванно відносять себе до елітарної культури, — йдеться про інтелектуальних та естетичних снобів та чваньків (яскравий представник — пасквілянт Олесь Бузина), котрі вважають, що їхнє мистецтво існує «лише для мистецтва» та невеличкої купки естетонаркоманів і більше ні для кого — ні для народу, ні для країни. Ото і є справжні ідіоти. І не треба ображати нещасних хворих в божевільні.
Занепад держави, як відомо, починається з розвалу фінансової системи. Що у нас за влада, коли половина грошової маси обертається поза обліком банківської системи, а вона благодушно споглядає це з таким виглядом, що, мовляв, і «тіньовикам» треба, і нам вистачить. Не вистачить! Навіть у тій же Швеції держава рахує кожну крону і то кінці з кінцями не сходяться — видатки завжди переважають над доходами. Зріжте їй бюджет наполовину — і шведи підуть з торбами. А в бідній Україні вважається нормальним розікрасти половину бюджету і з серйозним видом базікати про «припинення спаду», «початок зростання темпів виробництва», «піднесення добробуту». Що за люди нами правлять і на чию довіру розраховують?!
Загальна криза в Україні пояснюється трьома словами: криза оплати праці. Економіка розвалюється, продуктивність праці падає, бо люди не хочуть — і не можуть! — працювати запівдарма. Відтак деградує свідомість, культура, мораль.
На жаль, життя підтверджує сумну гіпотезу: вихований у нестатках та злиднях, заздрісний українець українцеві доброго заробітку не дасть, аби той часом не запанів. Так і капаримо.
Щоби комусь не прийшло в голову звинуватити мене в критиканстві чи зумисному нагнітанні чорних фарб, застерігаю: панове Малпенки, протріть окуляри і самі побачите, що Україна підійшла до своєї третьої руїни...
Причин руїни бачу три.
1. Україна руйнується сама собою, гниє, як передчасно зірваний незрілий та ще й уражений хворобами плід.
2. Україну руйнуємо ми самі своїм невмінням і небажанням її будувати.
3. Україну «помагає» руйнувати якась стороння сила.
Перший варіант відпадає як несерйозний. Наївна та людина, котра гадає, що все навколо робиться само собою, без чийогось мудрого задуму і керівництва.
Ближчі до істини дві наступні причини разом узяті. Що ми не вміємо і не хочемо будувати власну державу, нікому доводити не треба. Але що є зовнішні сили, дуже зацікавлені, аби те наше невміння й небажання поглиблювалось, — теж не підлягає сумніву.
Колишні «старші брати» добре вивчили наш менталітет і знають, як підливати масла в вогонь, аби вигідні їм вади того менталітету були зверху. Бо як ще розуміти такий факт? Чимало чесних людей з колишніх і теперішніх керівників управлінь і об'єднань визнають, що напередодні здобуття незалежності і в перші її роки їхні «наставники» настирливо вимагали від них розвалу очолюваних систем. Нема сумніву, що з роками подібних зізнань буде більше.
Наслідки — перед нами. Стоять тисячі заводів і фабрик — і щось не віриться, що на всіх тих підприємствах такі безталанні керівники. Шахтарі Донбасу страйкують чомусь одночасно з шахтарями Воркути і Кузбасу. Ціни на промислові товари такі високі, що більшість громадян їх не можуть купувати.
Справжня розруха в сільському господарстві. Чимраз більше колгоспів і спілок не мають худоби, свиней, овець, не орють і не засівають поля. Вперше, мабуть, в історії країни український хлібороб байдуже залишає під снігом зернові, картоплю, цукрові буряки, бо ціни на продукцію, на противагу цінам в промисловій галузі, такі низькі (кілограм молока і цукру вдвічі-втричі дешевший від кілограма бензину), що просто не вигідно орати, сіяти, збирати врожай, доглядати худобу. І що найдивніше: людям вперто накидається думка, що так і має бути.
Наші батьки і діди пишалися тим, що створили в галицьких селах дійову систему споживчої кооперації, а нині в сільських крамницях сови виють. Розвалена система побутового обслуговування, зачахає пасажирський транспорт. Гадаєте, для чого вбито Вадима Гетьмана? А для того, щоб позбутися свідка руйнації нашої фінансової системи, щоб справити обвал гривні й остаточно підірвати надії України вибитися з кризи...
Злий умисел загадкового руйнівного феномену легко спостерігається в системах, найближчих до кожного з нас, — у сфері охорони здоров'я та освіти. Сьогодні хвора людина може звертатися до лікаря лише за порадою, взявши з собою ліки, постіль, харчі, калорифер і навіть ліжко, бо в лікарнях подекуди все розтягнуто до голих стін. Подобається це комусь чи ні, але я утверджуюсь на думці, що в системі охорони здоров'я діє тенденція: українство має вимирати за графіком Римського клубу...
Ще страшніша інтелектуальна деградація нації. Вчителі не отримують зарплати, і в той самий час щось загадкове твориться із шкільними програмами. Чимраз більше завдань з основних предметів уже з шостого класу не поступаються за трудністю завданням студентських програм. Насправді ж, за нинішньої ситуації в країні такі «вимоги» скоріше нагадують приховане шкідництво.
Давайте глибше вникнемо в ситуацію. Сільські діти зараз змушені більше допомагати позбавленим зарплати батькам у домашній господарці: обробляти збільшені в ході паювання землі присадибні наділи, доглядати худобу — треба ж селянам якось жити. Тим дітям важко долати поглиблену програму. З другого боку, вчителі, що по рокові не бачать зарплати, крізь пальці дивляться на успішність своїх вихованців. Сумні наслідки «Грицевої шкільної науки» не важко передбачити. Комусь дуже не хочеться, щоб той бідолашний Гриць мав можливість добре вчитися.
Українство і раніше не відзначалося особливим потягом до освіти. В 1989 році за рівнем освіти ми займали серед 15 союзних республік лише 11 місце. При цьому середній термін освіти населення становив менше десяти років, тоді як у Японії — 14, у США — 15 років.
Однак у 1960 році в країні було 37,7 тисячі шкіл, а сьогодні їх залишилося менше двадцяти тисяч. Малі села вже не мають навіть початкових шкіл. При зловмисно ускладнених навчальних програмах, втраті трудового ентузіазму вчителів, у чимраз гірших умовах навчання в холодних, брудних класах прямо пропорціонально падає якість знань учнів. Приймальна комісія Національного медичного університету імені Богомольця бідкається, що половина абітурієнтів не в змозі розв'язати екзаменаційних задач з фізики. Зачекайте, панове, ще з п'ять років —тих задач не розв'яже і друга половина...
Різко падає і без того невисокий престиж вищої освіти, диплом про яку не гарантує відшкодування затрачених на неї сил, здоров'я і часу. З усіх професій скорочується конкурс на вступних іспитах до університетів, академій, консерваторій. І це тоді, коли вузи можуть прийняти лише 30 відсотків випускників, тим часом як цей показник у розвинених країнах перевищує 80 відсотків. В умовах катастрофічного зубожіння населення викликає тривогу запопадлива комерціалізація вищої освіти, коли затрати на навчання студента в кілька разів перевищують заробітки його батьків. Ця форма навчання має настирну тенденцію до розширення здирства, що в кінцевому результаті викине за рамки вищої школи переважну більшість молоді.
У нормальних країнах держава надає студентові для навчання довгостроковий кредит. Наша влада робить вигляд, що нічого про це не знає. Хтось дуже продумано веде справу до того, щоб доступ до освіти мали лише нащадки панівного клану і таких же панівних кримінальних структур.
Масове навчання молоді у вищих школах було чи не єдиною надією на економічне, культурне, духовне відродження України, вихід її на європейський рівень цивілізації. Тепер уже всім стає очевидним, що надії цій не суджено збутися.
Уже не в колоніальній, а в незалежній Україні поглиблюється диференціація в оплаті інтелектуальної праці не на користь останньої, що чи не найбільше відбиває в молоді бажання продовжувати освіту. Чим ще можна пояснити той факт, що всесвітньо відомий народний артист чи академік отримує ледве 269 гривень пенсії, а якийсь бездара, скажімо, колишній начальник районної податкової інспекції — в десять разів більше. За які такі заслуги перед світом, перед народом?
Ще приклад. Найбільший вклад у здобуття незалежності, без сумніву, зробила інтелігенція творчих професій: письменники, вчені, журналісти, артисти, вчителі. Саме ті люди, котрі нині мають принизливу кличку «бюджетників» і животіють на мізерну зарплату та пенсію. Жодних їхніх заслуг Україна не визнає, державними службовцями не вважає. Тим часом статус державних службовців, а з ним і пенсії (нерідко вищі від зарплати) мають відверті чи приховані вороги незалежності — колишні партійні, радянські, комсомольські бюрократи, костоломи карних органів. Як це розуміти: Українській державі десять років, а колишній кадебіст має тридцять років «державного» стажу. Якої то держави стаж?
З усього сказаного я маю право зробити висновок: комусь дуже хочеться довести українство до повної інтелектуальної і духовної деградації, до рівня тупого волячого існування й нового ярма. Щоб воно не мало власної інтелектуальної еліти, не могло йти в ногу з науково-технічним прогресом, не розвивало економіки, конкурентоспроможних технологій, не забезпечувало на сучасному рівні обороноздатності країни, лише покірно, бездумно сіяло гречку та пшеничку для нових панів, а для цього високих наук не треба...

ДОМАГАТИСЯ КРАЩОГО ЖИТТЯ — ГРОМАДЯНСЬКИЙ ОБОВ'ЯЗОК КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ

Прошу читача задуматися над таким фактом. Скільки років ми балакали про національне відродження. І що ж? Ми можемо скільки завгодно вдавати, що те відродження відбувається, але коли бути щирим, то мусимо визнати, що ніякого справжнього відродження сьогодні ми не переживаємо.
Що відроджується? Українська нація, національний дух, рідна мова? Приватна власність, європейський спосіб господарювання, сільське господарство? Батьківські традиції, наука, культура? Національна церква? То що ж? Я скажу що! Відроджуються злидні. А за ними — злодійство, пияцтво, бандитизм, проституція, безкультур'я, самогубства... Це таке наше відродження? Мене пече сором, що я українець...
Україну знову треба рятувати. Щирим патріотам найвищий час бити в усі дзвони, будити зневірені серця громадян, вкладати в їх свідомість ясні думки про те, що Україна знову, як і в 1991 році, опинилася перед дилемою — бути чи не бути? — і як її не порятувати, то четвертого відродження вже не буде.
Це історичний, громадянський і просто людський обов'язок інтелігенції. Її доля. Інтелігенції час спитати себе, що, крім скигління про зарплату, вона зробила за роки незалежності держави? Чому байдуже, похнюпившись, споглядає прогресуючу загальну кризу? Чому ще в день грудневого референдуму 1991—го не вирішила, що для молодої держави потрібно зробити в промисловості і сільському господарстві, у фінансовій системі і в побуті, в ідеології, науці, культурі — і за рік—два не організувала здійснення цих наміток? Чому чеські, словацькі, польські, латиські, естонські колеги змогли, а вона ні? Час чесно визнати перед народом свою поразку.
Якщо інтелігенція ще має совість (без совісті нема інтелігенції), то їй час подивитися в дзеркало і спитати себе: я — інтелігенція, провідна верства молодої української державотворчої спільноти чи інертний третьорядний «прошарок», жебрак—бюджетник, нахлібник трудового народу? Політичний провідник нації чи її обозник та коритник?
Як не прикро, доводиться констатувати, що в останні роки позбавлені зарплати «бюджетники» опортунізувалися на рівні з робітництвом і селянством. Далебі, хто чув, щоб працівники науки, культури, освіти виступали з політичними вимогами, реформаторськими пропозиціями? Тільки й того, що: «Кучма, віддай зарплату» та «Хто з'їв моє м'ясо?..»
Повний опортуністичний аполітизм! Але ж аполітичний інтелігент — не інтелігент! Це пародія на інтелігента! Бути аполітичним — бути взагалі байдужим до становлення власної держави. Аполітичному, значить, її не треба. Тоді закономірно запитати: чи заслуговує такий інтелігент навіть тієї мізерної зарплати, яку йому кидають, аби не вмер з голоду?
Якщо інтелігенція хоче мати пристойну зарплату і гідне людське життя, вона сама мусить добитися цього. Сама! Такий об'єктивний закон природи і суспільства. Не чекати милості від держави, а щодня домагатися від неї кращого життя собі і дітям — громадянський обов'язок українця.
Починати слід не з мітингів та пікетів (це добре на жіночий розум), а зі створення потужної політичної сили — Партії українців.
Не знаю, як кому, а мені здається, що щирий, свідомий, порядний український патріот — велика рідкість у власній державі. Як родовитий аристократ, яких у нас давно нема. Основна маса — воляча байдужість до всього, крім корму, — їй не до патріотизму, лиш би вижити, кожен дбає про себе. Розбудити, згуртувати, окрилити її може велика національна ідея. Та ідея чогось варта, коли вона потрібна масі. Зробити її потрібною — святий обов'язок отих рідкісних, щирих, порядних українців.
Отже, потрібна ПАРТІЯ УКРАЇНЦІВ!
Про це я писав в одному з попередніх розділів, одначе з огляду на важливість ідеї вважаю за необхідне ще раз наголосити: потрібна єдина українська народна партія. Великий народ, що зводиться з колін, заслуговує мати велику партію, здатну звести його з колін, а не купку галасливих, метушливих, різноголосих політиканів, практично ні на що серйозне не здатних. Партію, що як Свята Покрова, захистила би собою знедолене українство в тяжкий час.
Це — партія інтелігенції. Виключно з етнічних українців. Вона мала би добряче перебрати, перетрусити всі патріотичні партії, об'єднати блоки «Наша Україна» з «Нашою Батьківщиною», Демсоюз з Союзом підприємців, бо різниця між ними хіба в особистих амбіціях лідерів, вибрати передусім молоду генерацію, перевірених на ділі патріотів і в такий спосіб об'єднати їх в одну велику силу, а «партіям пенсіонерів» залишити почесну можливість спокійно доживати в своїх «клубах за політінтересами» і бавитися у «вечорниці для престарілих».
Партія українців вбере у свою програму все краще з програм націоналістів, консерваторів, соціал-демократів, лібералів, створить бойову, наступальну програму, здатну полонити молодь романтикою боротьби за новий порядок, за престиж українця у світі, боротьби з наймитською психологією тих, хто нині німцеві годує свині, грекові миє туалети і проситься до турецького борделю.
Молоді імпонуватиме, як партія, бодай у перші роки, буде діяти з диктаторських позицій: не вмієш — навчимо, не хочеш — викинемо геть. Вона категорично заборонить таку милу серцю українця гризню і фракційність, групові амбіції й «самобутні» погляди, а спрямує всі свої зусилля на мобілізацію державотворчого потенціалу нації, піднесення її престижу в світі. Всякий елемент, що заважатиме цьому, буде безжально вимітатися назад у «клуби політімпотентів за інтересами».
Нова партія ні в якому разі не повинна будуватися на горезвісних засадах української благодушності та щирості: заходьте, мовляв, добрі люди, всі ви бажані гості! Бо знову до неї напхається всякої шушвалі... Навпаки, всупереч нашій розхлябаності й благодушності, вона має будуватися на добровільно-примусових засадах, на вольовому доборі і залученні до її лав перспективної національно свідомої молоді, в атмосфері суворої дисципліни, спартанської моралі, добровільного визнання пріоритетів держави і нації над власними інтересами.
Головою партії не може бути політичний кар'єрист, одержимий маніакальною мрією про депутатський мандат чи міністерське крісло, а після здійснення мрії готовий покинути партію за порогом парламенту чи міністерства, як непотріб. Головою може бути лише той, хто вірою і правдою служитиме партії, доки вона не стане головною політичною силою в країні і не прийде до влади з волі вдячного їй народу на всіх рівнях. Якщо ж вона не стане такою силою, значить Україні краща доля не судилася.
І ще одна категорична засада. Партія українців неодмінно мусить мати надійну службу безпеки, щоб до її лав, як майже до всіх існуючих партій, не проникали всілякі пройдисвіти, провокатори, агенти чужих спецслужб і не розкладали, не запаскуджували її, останню нашу, надію, із середини нам на ганьбу, а ворогам на потіху. При прийомі кожного кандидата слід серйозно перевірити в картотеці Служби безпеки, що та людина робила до незалежності. У власній державі українець має на це повне право! Приймати гласно, на сходах громад і зборах колективів, аби вберегтися від всіляких блатняків. Врешті-решт, можуть українці створити бодай одну справжню партію чи ні?!
— О Господи! — вигукне наївний обиватель. — Ще одна партія? Але ж маємо їх аж 124! Для чого ще 125—а?
Не 125—а, а перша! І потрібна насамперед для того, аби скоротити тих 124 партії щонайбільше до семи. А самій стати першою. Потрібна для того, аби подати руку допомоги матері-Україні, що зводиться з колін, бо ті 124 за всі роки незалежності так і не здогадалися подати.
Справа в тому, що ці партії вже здеградували, здискредитувалися в очах людей і абсолютно неспроможні структуризувати суспільство для повнокровного політичного, державотворчого життя. Це старий мотлох, який набрид, до того ж не всім зрозуміло, ким і для чого створений. Потрібно починати заново, поклавши надії на нову, створену руками патріотів Українську партію.
Така партія на часі, бо ми додержавотворились до того, що вже вкрай потрібно збирати загони Народного Фронту — для самозахисту народу, що вигибає. Єдина Українська партія мала би стати бойовим авангардом Народного Фронту, його запорозькими козаками, гайдамаками, січовими стрільцями доби незалежності.
В історичному аспекті було б справедливо, якби Партію українців створили-започаткували галичани. Саме Галичина може першою високо піднести над Вітчизною прапор Партії українців.
Ми добре знаємо: партія тоді чогось варта, коли користується довірою народу. Є тільки один шлях здобути довіру в час побудови держави — самовіддано і твердо відстоювати права народу, чого, на жаль, не робить жодна з отих 124—х. Народи передових країн добре знають: права ніколи не надаються державою добровільно. Самі громадяни — покоління за поколінням — виборюють у держави для себе права і свободи, змушують державу рахуватися зі своїми вимогами, визнавати необхідність надання таких прав. Те, що люди в тих країнах живуть заможно та культурно, заслуга передусім їх самих. Ми це тільки вчимося розуміти. І навчителем нашим має бути Партія українців.
Партія українців гарантовано матиме довіру й успіх за трьох умов: 1. Коли навчить державу поважати народ. 2. Коли допоможе робітництву здобути свої економічні права, а селянству — стати повноправним господарем землі. 3. Коли об'єднає в потужну силу здорові національно-патріотичні сили.
Партія українців покликана взяти під свій безапеляційний контроль справедливість виконання основних законів, твердою рукою очистити Україну від злодійства, розкрадання, бандитизму, хабарництва, морального бруду, виховання юних поколінь у злодійському дусі. Такий час обов'язково настане! Український патріот у власній країні має право нарешті знати про все, що донині потай робиться за його спиною: за чий рахунок збагачуються різних мастей олігархи, для яких категорій громадян і партій імпортних товарів завжди є «зелена вулиця» через митні кордони, на кого працюють сумнівної репутації бізнесмени? Люди давно чекають того часу! По суті, ми животіємо за якогось Тимчасового уряду з його розгнузданою демократією й криміналітетом, не відаємо, що діється за нашими спинами, а тому знудилися за рішучою силою, здатною дати країні лад. Такій силі люди будуть довіряти.
Зрозуміло, вона не хапатиме за руку кожного злодія, лише твердо, методично, іменем українського народу усувати причини, що того злодія породжують. Причини загальновідомі. Влада, що платить трудівникові копійки, свідомо робить з нього злодія та бандита. І ще: так звані «тіньові структури», планово створені на гроші компартії та комсомолу, якраз і призначені бути живильною базою злодійства і бандитизму. Ось в якому г... опинився нині бідний, добрий та тихий українець. Вирятувати його з отих нечистот, крім інтелігенції, — нікому. Вирятувати Україну з трясовини анархії, похабщини, подонщини спроможна лише національно свідома Партія українців... якщо Україна ще здатна народити таку партію.
Українська інтелігенція просто зобов'язана помогти роз'єднаному, покинутому напризволяще робітництву стати на рівні ноги, згуртуватися у супільну потугу, здатну вирішити основні економічні проблеми, провести необхідні реформи, покласти край «придворній» приватизації, забезпечити високу якість праці, а собі — гідну сучасного робітника заробітну плату. Ми ж однієї матері-України сини!
Зрештою, що тут дивного? У нас не тільки інтелігенція живе сама собі. У нас і робітництво виживає само собі, і селянство деградує само собі. Для становлення держави це руїна. Хтось бо має людям допомогти!
Без такої допомоги саме робітництво, як з усього видно, не зможе виборсатися з своєї опортуністичної злиденності, створити «Єдину робітничу партію України». У нього до всіляких революцій вже виробився стійкий імунітет. Ті революції хіба остаточно переконали робітника, що обіцяна демагогами свобода — це для нього всього-навсього свобода послуху. І тільки! Що би ви, панове, не торочили про демократичні свободи, а робітникові після всіх революцій знову доведеться ставати до верстата та й точити гайки так само, як точив до того. З тією хіба різницею, що точити треба було ще більше за меншу плату. Робітник чекає, коли та демагогія нарешті скінчиться.
Точнісінько таку ж «свободу послуху» дарували революції і селянину. Після них знову треба було брати в руки вила та викидати від худоби гній. Він теж по горло ситий демагогією свободи. Ситуація нині в нього така: і боротися за свої права з вилами в руках нема сенсу, і гній з ферми викидати — теж. Так не може довго тривати.
Саме поняття «революція» стало мішенню для глузування. Дивовижний парадокс нашої політичної сліпоти засвідчує знаний зі шкільних років вірш Павла Тичини «На майдані». Поет оспівав революцію? Насправді, він її саркастично висміяв, ще й досі на тому світі, мабуть, сміється, що тисячі «замполітів» і мільйони зубрил цього не помітили. Пам'ятаєте: «На майдані коло церкви революція іде...» Посудіть самі: що це за люди, що за християни, котрі коло церкви революцію затіяли? Святе діло? Яке ж воно святе, коли революціонери, як злодії до розбою, беруться до нього вночі? «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» Якщо за отамана чабан, то революціонери хто? Барани та вівці? Гірше про революцію і сказати годі.
Та минулося! Нас більше цікавить, чи є сьогодні можливості для повторення таких «революцій». Слава Богу, здається, нема. Бо, по-перше, нема чабанів на пости отаманів. По-друге, вівці у колгоспах майже повністю винищені. А от барани є. І немало...
Проти вистражданої, здобутої потом і кров'ю мільйонів власної незалежності революція не проходить. Одначе як пустити на самоплив теперішню соціально-політичну ситуацію в країні, то скоро ні чабанів, ні баранів не залишиться. Час владно висуває нові вимоги і методи боротьби.
Воля для селянина, треба знати, — це щось зовсім інше, ніж просто право продавати свою робочу силу. Ще Маркс в безпорадності зупинився перед феноменом вартості землі і на тому перестав писати «Капітал». Адже селянин обома ногами стоїть на землі і якщо вона не може бути його власністю, значить, він не має свого місця в житті. Тому то за «землю і волю» в усі часи піднімалися на боротьбу мільйони людей. Бо ціна землі — ціна волі. За «ринок і товар» ніхто не повставав.
Тільки власність на землю дає селянинові право на свободу. Не колгоспний пай, а приватна власність. Це аксіома! Своя хата, в якій своя правда і воля, мас стояти не на чужій, а на власній землі. Інтелігенція зобов'язана помогти селянинові добитися нарешті того права, помогти створити авторитетну в народі Селянську партію України. Це теж аксіома.
ЯК НЕ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ, ТО ХТО?
У країні, де інтелігенцію ніколи не поважали і не поважають, вона може добитися гідного життя, відповідного матеріального забезпечення, солідного авторитету тільки й тільки власними силами. Допомоги ждати ні від кого. Потрібно політизуватися! Кожен з нас зі шкільних років пам'ятає Франкового «Вічного революціонера» — про волелюбний дух нації, «що тіло рве до бою,., за поступ, щастя й волю,.. і о власній силі йде». Поет-пророк застерігав: наш національний дух «о власній силі» має до перемоги йти, а не чекати чужої допомоги, бо хто покладається на чужу допомогу, той сам на себе кує кайдани. Носієм і генератором цього духу є наша інтелігенція. Тільки вона може відродити честь і гідність всіх суспільних станів, відродити честь України.
Замість того, щоб марно скиглити за втраченою зарплатою та годувати німецькі свині, мити турецькі туалети, слід у кожній школі, кожному культурному, лікувальному закладі, сфері науки, техніки, мистецтва створювати потужні осередки власної партії і власні профспілки, тобто політичну силу, з якою влада мусить рахуватися. Нині рядовий українець підійшов до межі, коли можна відверто говорити, що його життя — це знущання над людиною. Від злиднів та безвиході нидіє інтелігенція, нидіє робітництво і селянство. І всі чекають, що хтось про них подбає. Не вони самі про себе, а хтось. Може, Кучма, може, Лазаренко, може, Симоненко... І це в країні, де спрадавен кожен дбає лише про себе. Чекайте, чекайте...
Тим часом я ще раз нагадаю про досвід народів передових країн: права ніколи не надаються державою добровільно. Самі громадяни виборюють для себе права і свободи, змушують державу рахуватися зі своїми вимогами. Це аж ніяк не означає, що ми маємо боротися проти власної держави, про яку стільки мріяли, за яку віддали життя стільки поколінь патріотів. Але ми заслуговуємо того, щоб держава нас поважала!
Український інтелігент нині цілковито беззахисний. І буде беззахисний, доки не створить власну партію, власну профспілку. Власну! І своїми силами не убезпечить свої права. Так само інтелігенція зобов'язана посприяти робітництву і селянству у створенні на кожному підприємстві (на більшості з них робітники і так мають багато вільного часу, умови надзвичайно сприятливі), в кожному селі потужні осередки Робітничої і Селянської партій з тією ж метою. Передові народи давно поминули цей етап, ми ж тільки починаємо. Це елементарний соціально-політичний процес.
Гадаю, ніхто не сумнівається, що як інтелігенція здійснить ці завдання, посприяє в політичній структуризації суспільства, знайде взаємовигідне порозуміння з державою, то довіра народу їй буде гарантована.
Про щиру, тісну спілку інтелігенції з селянством, про славну Партію хліборобів мріяли корифеї національної ідеології Михайло Грушевський і В'ячеслав Липинський. Перший у книзі «На порозі Нової України» писав у 1918 році: «Публіцистика, школа, література, агітація живим словом, взагалі всі засоби повинні піти в тім напрямі, щоб підняти в селянстві самопочуття, навчити його дивитися на себе не як на послідніх людей — якими їх зробив старий режим (автор ще не міг знати, якими їх зробить новий сталінський режим — А.П.), а як на хазяїв землі».
«Чи є в Україні хліборобська ідеологія? — запитував ще в 1926 році В'ячеслав Липинський, ініціатор створення Хліборобської партії України. — Що заміняє її? Факт лиш в тім, що хліборобська ідеологія займає сьогодні в Україні положення ідеології переможеної, позбавленої впливу і значення... А де провідники нашого селянства? Хто потрафить дати провід і організацію її кількісній силі, поведе її до перемоги своєю відвагою, прозорливістю й самопожертвою?».
Сказав Липинський своє вагоме слово і про земельну реформу (тодішню — не теперішню): «Земельна реформа лежить не тільки в економічних, а й в національних інтересах українського народу, бо вона усуває від володіння землею ворожих їй паразитів, а сприяє приватному веденню господарства... «Націоналізм» хлібороба зветься патріотизмом. Нація і земля в понятті хлібороба — це синоніми. Він невідривний від своєї землі. Хлібороб, котрого батьківщиною є будь-яке пристанище, а не земля батьків, — перестає бути патріотом».
Свідомі своєї мети єдині партії української інтелігенції, українського робітництва і селянства (а не ота покруч «прогресивно-соціалістично-демократична» або «демократично-соціалістично-прогресивна») — це надія і запорука нашої незалежності. Для її повної перемоги були і будуть потрібні два фактори: збереження на максимально тривалий час патріотичного духу референдуму 91—го і підведення під цей дух національної єдності надійного соціально-економічного фундаменту, на що сподівається все свідоме українство.
Наш «тимчасовий уряд» не мав права допускати всезагального зубожіння та збайдужіння українців до побудови власної держави. Провал другого фактора роздавив під своїми руїнами перший фактор і веде до втрати незалежності тим самим шляхом, що й за часів Центральної Ради.
Не можна випускати з уваги, що наше робітництво і селянство вкрай залякане безголів'ям і несправедливістю нинішніх соціально-економічних перемін. То не їх вина, пани Малпенки. І ви б злякалися, якби вас притискали до стінки: негайно міняй свій спосіб життя і навіть свою психологію! Чи це не наруга над людиною, над її законними правами?
Людей треба заспокоїти. Розважливо, по-братськи роз'яснити їм, що економіка може працювати тільки за двох умов. Перша: чітка і ясна система приватної власності. І друга — конкуренція. Коли обидві умови дотримані, система працює. Коли хоч одна з них порушується, система не працює. Цю просту істину знає весь світ.
Боятися нам треба... самих себе. Нашого шахрайського ставлення до об'єктивних законів економіки, нашого капарства і крутійства. Чіткої і ясної системи приватної власності ми не створили, значить, не може бути й конкуренції. Переважна частка майна і далі перебуває в державній власності, більшість дрібних підприємств самоприватизувалися. Державні структури не вміють своєю власністю управляти, очікуваних надходжень до бюджету нема. Голова уряду вміє лише скрушно зітхати, що казна порожня. В таку розхлябану економіку хіба дурень наважиться вкладати інвестиції. Тому нам вже нема часу боятися перемін. Насправді, боятися треба того, що без негайних перемін економіка України догниє до краю...
Ні в якому разі не слід забувати, що найбільше противників реформ є серед голів селянських спілок і директорів підприємств, для яких нинішній стан економічної анархії — золота пора безвідповідальності й самозбагачення. Не можу не привести ще одного прикладу, як влада вчить красти і брехати.
Середня врожайність зернових культур у наших краях за радянських часів перевищувала 30 цнт/га. Відтак з кожним роком стала падати вниз — 29 цнт, 27... Торік впала до рівня 19 цнт/га. Якщо ви гадаєте, що то правда, то ви наївна людина. Адже земля наша гіршою не стала. Є кондиційне насіння, мінеральні добрива. Ну, догляд тепер дещо гірший, ніж раніше, але не настільки, аби втрачалася третина врожаю!
Скринька загадок відкривається просто: голова селянської спілки змушений частенько давати «конверт на лапу» районному начальству за те, що «тримає» його на такій вигідній посаді. Треба також перекрити втрати від грабіжницьких операцій з комерційниками, бо можуть і підстрелити за непослух. Ну і про себе подбати. І голова, користуючись безконтрольністю з боку влади щодо визначення врожайності, свідомо занижує показники, передає до статистичного управління фальшиві цифри, аби мати лишки — і немалі — для самозбагачення. Заодно й довірливим пайовикам менше дати. Мовляв, не вродило...
Аналогічний приклад з цукровими буряками. За радянських часів середня врожайність їх сягала 280—300 цнт/ га. Тепер — менше 180 цнт/га. Так, догляд дещо погіршився. Але ж не настільки, щоб втрачалася третина врожаю! Куди ж вона щезає? Читай схему із заниженням врожайності зернових.
Від «сільських поміщиків» не відстають сучасні «заводчики», передусім з переробної галузі. На цукрових, спиртових, горілчаних, масло-сирзаводах, м'ясокомбінатах та інших підприємствах постійно занижують показники прийому сировини і випуску готової продукції з відповідним уникненням сплати податків до бюджету, забезпеченням заробітної плати працівників. Мета та ж — самозбагачення директорів.
А ми чекаємо від цих брехунів і злодіїв реформ...
Якщо не спинити їх, смоктатимуть останню кров з економіки України аж до її загину. Що ж, мабуть, доведеться влаштувати не в Переяславі-Хмельницькому, а в центрі Києва, на Хрещатику, «марш-парад» корпусу ожирілих директорів і голів селянських спілок, залучивши телеоператорів усіх телепрограм, аби народ побачив, хто з'їв його м'ясо...

БІЛЬШЕ ПОЛІТИКИ, БІЛЬШЕ РЕВІЗІОНІЗМУ!

Для оздоровлення нинішньої української влади потрібна повноцінна, здорова опозиція.
Опозиція — не ворог народу, не кубло злочинців-запроданців. Навпаки! Опозиція в Україні — це народна заступниця від тиску державного пресу на людину, на народ, особливо коли той прес забувається, що під ним свій власний народ.
Опозиція — це ревізіонізм. Той самий ревізіонізм, що його з піною на губах проклинали радянські ідеологи і громили радянські танки — в Будапешті, Празі, Баку, Тбілісі, Вільнюсі. Не допомогло, бо танки — не аргумент в філософських дискусіях про поступ людського духу і думки.
Отже, Малпенко Мартин має стати повноправним ревізіоністом.
Ревізіонізм — історичне покликання інтелігенції, на яке вона лише здатна. Це природна здатність розумної людини співчувати, мислити, сумніватися в закостенілих істинах, в досконалості досягнутого і шукати способів його поліпшення. Бити інтелігенцію за ревізіонізм — все одно, що бити селянство за вирощування хліба. Топтати ревізіонізм — топтати потяг людини до пізнання світу, забороняти розвиток людської думки і духу, палити на вогнищах тих, хто доводить, що земля крутиться. Топтати ревізіонізм — бути інквізитором поступу. Виявляється, в усі віки інквізиція однакова, що єзуїстська, що комуністична.
Це не стільки наше досягнення, скільки набуток світової практики: ревізіоністи таки правильно передбачали і множинність моделей соціалізму, і свободу партійних фракцій, і світоглядний плюралізм (ще двадцять років тому це слово бралося в лапки, як лайливе), і опозиційні сили в тоталітарному суспільстві. Ревізіоністи не визнавали притаманних комунодиктатурі стимулів до праці (а ми їх визнавали?), сумнівалися в ефективності товарно-грошових відносин в соціалістичній економіці, в життєздатності взагалі соціалістичної економіки як такої. Вони устократ були праві, коли на перший план висували національні особливості розвитку країн.
Час повністю підтвердив їх правоту. Навіть комуністи-ортодокси сьогодні змушені визнати: найбільшого прогресу досягають народи, яким притаманний економічний націоналізм. Приклад: Японія, Південна Корея, США...
Якщо двома словами означити наш нинішній соціально-економічний провал, то головна причина його — брак економічного націоналізму. Надто ми національно розслаблені, розібрані, благодушні й лояльні до власної немічності, невміння вдарити на негаразди монолітною силою, показати перед світом, на що ми здатні, аби нас поважали. Невиправдано самороззброєні перед вимогами доби. Гадаємо, що досить куфайки, кирзаків та самогону — і можна гідно жити в «народів вольних колі». Але ті народи чомусь і самі так не живуть, і нас поважати не хочуть. Робимо вигляд найдемократичніших, найсумирніших, а з нас сміються. Бо фактично це недбалість до власної долі, яку не можна виправдати жодними постулатами демократії.
Чому я так настирно закликаю до політизації українства, тоді як наші лідери, а надто короткоголові «господарники» криком кричать про нібито надмірну заполітизованість населення (передусім галичан), яка дуже заважає їм будувати державу. Язик у них, звичайно, без кісток. Це зайвий раз доводить, що наші лідери — не політики, отже, і не державотворці, бо неспроможні елементарно аналізувати очевидні факти. А вони такі: український народ навіть за час незалежності не став і ще й нині не є творцем історії, її суб'єктом, а надалі залишається об'єктом у руках недружніх йому сил. Наша держава постала не як витвір свідомої волі народу. Рішення про її появу на карті світу приймалося на вищих рівнях міжнародної політики. Переважна більшість громадян не відчула активної причетності до здобуття незалежності. В результаті маємо державу, де панує швидше аполітичність та безідейність, аніж заполітизованість. Не стало зовнішніх ворогів, нема й ворогів внутрішніх у прямому значенні цього слова. Аж раптом виявилося, що найбільші вороги України — ми самі...
Теперішня загальна криза не є власне кризою економічною. Це передусім криза духовна, криза моральна. Чи, як ми кажемо, комплексна. Наші негаразди здебільшого породжені моральними проблемами та гріхами, закоріненими в нас самих. Україна страждає не стільки від матеріальних злиднів, скільки від духовної сліпоти і крутійства. За таких умов нинішня наша політика не може бути бездумним продовженням вчорашньої аморальної колоніальної економічної політики. Це — безперспективний мотлох.
Одначе на місце старого мотлоху ми, творці держави, якщо справді ми такими є, зобов'язані поставити нову ідею, тобто чітко окреслити та усвідомити мету, до якої прагнемо. Ідея ця – в усвідомленні та реалізації національно—патріотичних засад економіки. Безідейна економіка не має шансів вийти з кризи. Бо шлях аполітичності, не—патріотичності, безпринципності й дрібнокорисливості вже довів нас до прірви і втрати людської гідності, він безперспективний і в корені антинародний. Невже ми цього досі не збагнули? Лише самореалізація в національній ідеї виводить нас на світлий шлях — чесна праця, чесна зарплата і чесні, рівні можливості кожного громадянина бути людиною на рідній землі. А такі проблеми скоріше вирішуються не в економічному, а в морально-політичному полі.
Та де ж ті цінності, де ж та ідея? Чи ми знову маємо анекдотичну ситуацію: скільки українців — стільки й національних ідей?
Демократичний світ відкрито звинувачує українську владу в порушенні прав особи, переслідуванні інакодумства, втручанні у виборчі процеси, корупції, хабарництві, кумівстві, цинічному ставленні до моральних засад, тобто в тому, що залишилося у спадщину від сталінського режиму. Комісії з Ради Європи інкримінують нам повсюдне порушення законів, недемократичне управління, подвійну бухгалтерію, що стала візитною карткою багатьох економічних новоутворень, а заодно — подвійну мораль і дволичність чиновників, шулерство «нових» шельменків, схильність до дрібних авантюр, злодійську зацикленість злидарів. Ми як манни небесної чекаємо приходу зарубіжних інвесторів, аби дали нам шматок хліба, а вони сміються, що не дурні йти в злодійське кубло.
Я не раз дивуюся: як довго і важко до людини пристає щось добре, яке воно тендітне та нетривке, і як швидко та глибоко вкорінюється у свідомість все дикунське те блюзнірське, наче перше — це щось штучне, чуже, силоміць нам накинуте, а друге — своє рідне, з молоком матері засвоєне. Такою є людина? Лише п'ятдесят років ми, галичани, відсиділи в «тюрмі народів», де панувала сталінська паханська мораль, — і ось після десяти років незалежності все в нас не перестає бути сталінським — колгоспи, підприємства, місцеве самоврядування, бізнесова мораль, ставлення до чужої власності, до європейської цивілізації взагалі, до економічних законів, якими нібито можна крутити, як заманеться, до прав людини і свободи слова, до церкви як відділу пропаганди райдержадміністрації і навіть до... комп'ютера (він може працювати тільки чесно, а ми настирно хочемо, щоб він брехав!). Що ж тоді вимагати від українців східних регіонів, котрі відсиділи в зоні «тюрми народів» майже триста літ.
Тих, кого обурює таке «очорнення» нашої дійсності, відсилаю до офіційного документа — «Подання комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю прем'єр-міністру В.А.Ющенку». Так ось, комітетом «встановлено, що нинішній стан дотримання законності в забезпеченні прав і свобод людини в роботі Міністерства внутрішніх справ не відповідає Конституції України як правової держави. Рівень злочинності в країні загрожує національній безпеці України».
За даними Національного банку позабанківський обіг гривні в державі у 2000 році збільшився до 50 відсотків. «Внаслідок злочинної діяльності в Україні з часу проголошення незалежності було отримано і потім «відмито» незаконних прибутків на суму понад 100 мільярдів доларів США, а нелегальна валютна маса сягнула 8—16 мільярдів доларів США, або 40—80 мільярдів гривень, що приблизно в 2—4 рази більше, ніж державна готівкова грошова маса».
«Парламент констатував, що за цей час в країні не розкрито близько двох мільйонів злочинів, у тому числі лише за минулий (2000—й) рік не розкрито 102 тисячі. Не розкрито 14 випадків бандитизму, 6234 умисні убивства, 19112 умисних тяжких тілесних ушкоджень, 15873 розбійні напади, 148300 грабежів, 418167 розкрадань державного, колективного майна, 909573 крадіжки приватного майна.
До цього часу в країні не розкрито жодного замовного вбивства державних діячів. Не розкрито вбивства відомого журналіста Г.Гонгадзе, громадського діяча М.Бойчишина, народних депутатів України Є.Щербаня і В.Гетьмана та спроба вбивства народного депутата В.Бортника, викрадення сина народного депутата В.Альохіна, причини загибелі народних депутатів В.Бойка та В.Чорновола...».
Тут кожен запитає себе: чому тих злочинів так багато? Адже жити в Україні вже просто страшно! Іноді ловлю себе на думці: чи справедливо звалювати на владу безкультур'я та варварську дикість населення, бо ж грабіжники та убивці — не державні службовці! Але думка ця нікчемна і не має права на існування. Світ давно знає: влада, що зробила народ злидарем, не платить зарплати за роботу, не поважає прав особи ні приципів моралі, сама свідомо, методично й цілеспрямовано штовхає людей на порушення законності.
Україна деградує?
Як бачимо, нашому Малпенкові для протистояння цій деградації явно бракує «заполітизованості». Бракує твердості національного характеру, не кажучи вже про його очевидні вади. Тому й скрипка його не може видобути з себе бадьорої мелодії, лиш жалібно пищить, як в тині порося...
Перша проблема інтелігенції — національне питання. Опудало національної доктрини, яким захаращували нашу історію комуністи, викинуто на смітник, але на звільнене місце нічого путнього не покладено. Це взагалі «стиль» нашого державотворення: завзято валити старе і нічого не пропонувати назамін. А так не можна робити. За Святим Письмом то великий гріх перед Богом і шкода для людей.
За роки незалежності не з'ясовано питання: хто має вчити українців бути українцями. Чи, може, не треба?
Роль провідників, здавалося б, мала б належати націонал-патріотам. їх політична платформа найближче стоїть до розв'язання національної проблеми. На жаль, і на диво, націоналісти теоретичними пошуками себе не затруднюють. В Україні займатися теорією, кажуть, ніколи.
Насправді, нема кому. Цілі партії (КУН, ОУН з усіма їхніми «відрогами») поспіхом відмовилися від постулатів Донцова, головним чином за твердість його політичного характеру (а рівного йому теоретика й близько не видно), пішли в науку до німців. Буквально за Шевченком: «Хай скаже німець, ми не знаєм». За вчителя вибрали Шпенглера. Але ж то німецький патріот, а не український! Одна справа — інтернаціональна економічна теорія, і зовсім інша справа — національний менталітет, самобутня психологія нації. Ми ж не німці! Коментарі тут прозорі: жила бідолашна політеміграція в Німеччині, от і вибрали собі в учителі німця; сказано ж: на чиєму возі їдеш... Чи може Шпенглер навчити українця бути українцем? Чи не пора своїх учителів мати?
Та де їх візьмеш, коли в нас теорія взагалі не в пошані. Ми — любителі практики «без філософій». Ми, з одного боку, настільки бідні на видатних теоретиків, а з другого боку, і саме з цієї причини настільки неорганізовані, непослідовні в практичних діях, поступливі перед потугою влади через політичну незрілість, що вже й наші «правозахисні партії» втрачають своє обличчя, сповзають під вплив владних структур, видряпуються на їхнього воза, вплітають свої ренегатські голосочки в їх хор. Або перетворюються в мафіозні клани...
Сьогодні маємо в країні понад сто політичних партій. Як гадаєте:багатопартійність — це свідчення нашої демократичності чи бездумне (що межує з злочинністю) розпорошення, розтягування національно-патріотичних сил? Це користь чи шкода для України?
Правда, у світі зі своїми стома партіями ми далеко не рекордисти. Порівняйте: у Польщі донедавна було 147 партій, а в маленькій Болгарії аж 205. Суть не в кількості... Я сам був співзасновником однієї з партій, тому маю право сказати наступне. Серед сотні голів всеукраїнських партій (про обласні організації вже не йдеться) навряд чи знайдете справжнього політика, політолога-теоретика-аналітика, не кажу вже провидця-пророка. Жодного, хто став би врівень з Донцовим, Грушевським, Липинським, Бандерою. Чи чули ви, щоб хтось з сучасних лідерів створив програму дальшого поступу нашої держави, підказав вихід з кризи, заявив про себе як провідник народу? В натурі ці лідери — переважно спритні ділки від політики з амбіціями гетьманчуків, а не власне політики. Як кармазини — не олігархи. Принцип той же.
За своїми спостереженнями наші гетьманчуки — це скоріше виконроби та бригадири від політики, секретарі канцелярій від політики, начальники жеків, директори фірм, завідувачі гуртожитків від політики, голови правлінь відкритих акціонерних товариств від політики і т.д. Найбільшою популярністю серед них користується — хто б ви думали? — тип тамади від політики. Нещодавно в одному з галицьких обласних центрів переобирали голову президії національно-патріотичного блоку партії. Найпереконливішим аргументом на користь новообраного голови було те, що він краще за всіх уміє влаштовувати... фуршети. А ви чекаєте від нього дороговказних програм...
От вам і здорова опозиція...

ЧИ Є У СОЛОВ'ЇНІЙ УКРАЇНІ СОЛОВ'Ї?

Ми вже знаємо: ні робітництво, ні селянство, ні навіть інтелігенція самі собою керувати не можуть. Потрібні лідери, провідники, здатні згуртувати навколо себе ці сили, надихнути їх об'єднуючими ідеями і спрямувати до конкретної мети.
Водночас ми знаємо, що потрібні три умови, за яких визволений з неволі народ здобуває свої права. Перше —коли він має лідера. Друге — коли він усвідомлює свої цілі. Третє — коли дуже хоче ті цілі осягнути.
На жаль, не маємо ні лідера, ні ясного бачення цілей, ні, що найгірше, особливого бажання їх осягнути.
Маємо ситуацію — точну копію відомої глібівської байки «Музики». Бідолашний невдаха Малпенко Мартин (алегоричний образ нашої інтелігенції) і хотів би якимось чином зорганізувати оркестр, та інертний Ведмідь (влада), сонливий Осел (робітництво) і безталанний Цап (селянство) попри всі свої старання не можуть знайти спільної мелодії і оркестр не грає. Бо не з'єднані, не злиті в єдиний ансамбль спільним духом, провідною ідеєю. Якщо відкинути алегорії, то це наше суспільство, наша демократія і державотворення не грають, бо всі соціальні верстви не здружені, не зцементовані національною ідеєю. Чи справді так?
Останнім часом керівники держави, політики, публіцисти багато говорять і пишуть про те, спрацювала чи не спрацювала національна ідея, про занепад у країні націоналістичного духу і т.і. Хто, крім інтелігенції, внесе ясність у цей розбрід думок? А внести вкрай необхідно!
По-перше, якщо український народ здобув незалежність, то національна ідея вже спрацювала! По-друге, якщо український народ здобув незалежність, то націоналістичний дух просто змушений згаснути, бо проти кого він діятиме у власній державі? Отже, цілком закономірно сьогодні ці проблеми відходять на другий план, бо цього вимагає об'єктивна хода історії.
Сьогодні на місце національної ідеї нам вкрай потрібно поставити національну державницьку ідеологію. Потрібна вже не ідея, а ідеологія. Що далеко не одне і те ж. Потрібна ідеологія відродження української нації, ідеологія побудови держави, ідеологія налагодження зв'язків із зовнішнім світом.
Ось це, на жаль, справді не спрацьовує, як би нам хотілося.
Але ж маємо президентські структури, парламент, безліч міністерств, академій, університетів, «директорський корпус», понад два десятки голів обласних і сотні голів районних адміністрацій. Вас не дивує, що ця гора чиновників, владоможців, учених за стільки років незалежності не породила власного провідника нації, власного Мойсея, ні творця економічного «дива»? Німеччина мала свого Ергарда, Китай — Сяопіна, Аргентина — Кавальо, Польща —Бальцеровича. А ми? Легіон безініціативних у стратегічному, безликих у тактичному плані, вихованих колгоспами пристосуванців — та й тільки? Нині ми в скруті, бо просто не знаємо, як трансформувати суспільство...
За існуючої демократії кращих особистостей і сподіватися годі. Варто, скажімо, комусь з міністрів чи голів ОДА зробити крок убік від «генеральної лінії влади», як наступного дня вони вже не вони...
І все ж надія є. В запасі маємо ще п'ятого героя байки — Солов'я!
Того, хто сміливо критикує квартет музик, вказує їм на причини невміння добре грати. Такий Соловей мав би бути в кожному краї, кожній області. Тобто, надія на захищених законом про місцеве самоврядування голів обласних і міських рад. Який нам потрібен Соловей?
Уявімо собі, що в галицькому краї появився безстрашний, Богом даний реформатор. Він не чекає, коли запрацюють поснулі реформи, а згуртовує, прикриваючись законом, як щитом, навколо себе групу голів сусідніх областей Західної України, керівників патріотичних партій і створює нову Народну Раду на зразок Народної Ради з Павличком, Драчем, Брюховецьким, котра свого часу так настирно напрошувалася помагати колишньому Голові Верховної Ради УРСР Леонідові Кравчуку прискорювати перебудову.
Рада ініціює прийняття на обласних сесіях рятівних реформаторських рішень і постанов (щодо реформування власності, землі, податкової системи, паритету цін, заробітної платні, банківських кредитів, ПДВ та акцизу, боротьби з контрабандою й організованою злочинністю тощо) і наполегливо пропонує Президентові свою допомогу та підтримку в оперативному втіленні їх у життя, не чекаючи, доки парламент, що став місцем «розборок» лобістських каналів, зволить прийняти відповідні закони.
Відваги та настирності треба буде чимало, бо ні для кого не секрет, що в Києві діячів—західняків за рівних собі ніколи не вважали і не вважають. Президент, якщо він справді прагне реформ, просто не зможе не підтримати ентузіастів, інакше народ його не зрозуміє. Може, тоді наша демократія й заграє...
Такий голова-реформатор зміг би піднести Галичину на відповідний для неї рівень українського «п'ємонту», увійшов би в нашу історію як рятівник держави і нації, заслужив би безсмертну славу і пам'ять вдячних нащадків. При умові, якби в солов'їній Україні знайшовся такий Соловей...
Перечитав написане і запитав себе: чи вірю я сам у можливість здійснення того, що пропоную? Якби в житті все було так просто, то Леонід Глібов не написав би згаданої байки. Відтоді минуло понад століття, а змін, як бачите, небагато. Та як не подбаємо про зміни, то мрії Шевченка, Грушевського, Липинського та багатьох мільйонів українців про «свою правду в своїй хаті» можуть залишитися лише мріями, можливо, й нездійсненними.
Допускаю, що декого з читачів вразить моя різка критика та іронія, не сподобається далеко не оптимістичний настрій. Але я, услід за Михайлом Грушевським, «не вважаю за можливе в такий тяжкий час загортати гірку правду в солодкий облаток, щоб нею зраджувати собі і дурити людей, нібито життя наше є кращим, ніж насправді». («На порозі Нової України»). Зрештою, як добре, що є на світі чесний суддя — час. Він усе поставить на місце. Все буде так, як буде, навіть коли все буде не так... Час нарешті зробити висновки, чому наша демократія не грає. Бо:
«Ведмідь товстий та волохатий», відчувши смак крові влади, «грає» переважно під себе і від того ще більш страшніє та волохатіє...
«Телепень Осел вухатий» впав у глибоку задуму — до кого б то за межами власної країни найнятися на роботу в якості тягла...
«Завзятий Цап-стрибун», ставши безприв'язним після занепаду колгоспів, хитрим оком стриже довкола, у чию б то капусту вскочити...
Ну, а безталанний Малпенко Мартин спересердя поламав свою скрипку, бо натворив стільки оркестрів, даруйте, політичних і аполітичних партій та партійок, громадських українських та антигромадських антиукраїнських організацій, що геть заплутався в тому багатопартійному частоколі, як в тині порося...
Це коли говорити алегорично-метафорично. А коли на простий розум, то ситуація така. Ніде на світі не зафіксовано прямого переходу від тоталітарного режиму до повноцінної демократії. Не могло бути такого дива і в нас. Потрібен тривалий реабілітаційний перехідний період.
Потрібна з одного боку демократія, а з другого — тверда рука керівника держави, щоб завести ту демократію в пристойні рамки.
Керівник нашої держави, як бачимо, такої руки не має. Та вона йому й не дуже потрібна. Він зумів — і це в нього не відбереш — поставити себе так, що роль «твердої руки» виконує поліцейський апарат. Загадкові дорожньо-транспортні пригоди з Чорноволом, Марчуком, «загублена» голова Гонгадзе, нарешті, масований удар свіжими огірками по Тимошенко переконливо засвідчують, що ця роль апаратові чимраз більше до смаку. А гарант демократії може собі тим часом спокійно відпочивати в Криму чи Карпатах, роз'їжджати по світу, вчити свистіти на пальцях президентів сусідніх країн. Так що «тверда рука» в нас є і тільки сліпі її не бачать. То чи може демократія заграти на «поліцейських» інструментах? На моє тверде переконання, — може! Бо перехідний період не вічний. Та ще й не такі тяжкі часи ми, українці, переживали. Переживемо й поліцейську демократію...

2003р.

Далі

До змісту Арсен ПАЛАМАР ДЕГРАДАЦІЯ