Зараз, коли виходить українське видання книги, Путіна вже обрали на другий термін, а другій чеченській війні, офіційне найменування якої "антитерористична операція", вже п'ять років, але вона ніяк не закінчиться, і тому життя спецкора триває в колишньому ритмі й у пригніченому настрої. Влітку 2004 року навіть ті, хто не бажає вникати в російські військово-політичні нетрі, вже не можуть не збагнути: події, які, згідно з кремлівським сценарієм, відбувалися всі ці п'ять років у Чечні й прилеглих реґіонах Північного Кавказу, призводили тільки до одного - до відтворення тероризму. Хоча й називалися "антитерористичною операцією". Те, що почалося в Дагестані рейдом Басаєва на гірські дагестанські селища в липні 1999 року, відтворилося партизанським захопленням Інгушетії численними загонами того ж Басаєва в ніч з 21 на 22 червня 2004 року, в результаті чого було викошено всю середню ланку федеральних правоохоронних структур, розташованих в Інгушетії. Себто, п'ять років ТАКОЇ боротьби з тероризмом, яка ведеться в нас, пішло лише на його відтворення.
Звичайно, "22 червня" було не випадковим - ця каша заварювалася. Але хто хотів що-небудь змінити? Взимку й навесні 2004 року "Чечня", як у нас кажуть, вступила в Інгушетію - республіку накрила хвиля безсудних страт і нахабних викрадень людей за чеченським зразком. Це коли федеральні ескадрони смерті відвозять людину в невідомому напрямку, і сліди її на землі губляться. Наш новий "37-й рік": родини викрадених ніде, у жодній владній структурі, не могли знайти відповіді на питання, куди поділися їхні рідні, а правоохоронні органи республіки боягузливо не реагували, коли мали справу з цими розправами, або й ще гірше, брали в них участь. Усе йшло до того, що самосуд, організований від імені держави, спричинявся до відповідного самосуду, влада буквально штовхала молодь у гори, тому що немає ефективнішого методу народження месника, ніж організоване, "рукотворне" чекання, що цієї ночі прийдуть і за тобою, і хоча ти ні в чому не винен, тебе почнуть так катувати, що ти підпишеш усе... Ситуація в Інгушетії навесні 2004 року заходила в усе глухіший кут - влада лише спостерігала за цим...
Так і настало 22 червня - 98 осіб загинули, тільки за офіційними даними. Незважаючи на багатотисячний військовий континґент у реґіоні, ніхто не прийшов на допомогу інгушським міліціонерам, які оборонялися. Принаймні половина бойовиків були інгушами. На світанку, коли вони відходили, розтерзана Назрань виявилася порожньою. Без будь-якої влади. Президент Мурат Зязіков - генерал ФСБ і ставленик Путіна - сидів у підвалі, як Керенський, переодягшись і не подаючи сигналів, що він - президент...
Чому все вийшло саме так? Ганебно?
Корені трагедії 22 червня, звичайно, в системі влади, створеній у Росії протягом останніх п'яти років. Коли головне - не бути, а видаватися, і важлива не реальність, а її відображення. Себто - по-радянськи. Саме так розвивався сам Кремль, того ж вимагаючи від реґіонів. "Антитерористична операція" давно перестала бути нею, ставши терористичною, а Кремль і далі імітував "боротьбу з міжнародним тероризмом". Йому підтакувала офіційна Чечня, сконструйована в тому ж Кремлі й кревно зацікавлена в самозбереженні. І, звісно, Інгушетія. А тим часом реальне життя відбігло далеко вбік.
Аби краще збагнути - одна історія, яка багато чого пояснить без зайвих слів. Узимку 2004 року в Чечні був знищений УВЕСЬ грозненський джамаат (джамаатом, на сленґу другої чеченської війни, називають законспірований осередок ваххабітів, які борються проти федералів). Членами грозненського джамаату були здебільшого 16-18-літні хлопці - себто, до початку другої чеченської війни вони були 11-12-літніми, у першу взагалі не воювали, і Масхадов їм, звісно ж, не кумир, вони - призов другої війни. Бачать, що діється - і вступають у джамаат.
Отож, грозненський джамаат - збройне бойове підпілля й головна опора сил спротиву, до кінця лютого 2004 року був ліквідований дощенту. До квітня-травня ліквідатори з'ясували, що в джамааті - точнісінько стільки ж нових членів, як було на початку зими. Місця знищених зайняли нові бійці. Одразу.
А тепер про те, як загинули двоє з грозненського джамаату. Історія дуже показова. Загиблим бойовикам було: одному - 16, іншому - 18. Коли їх повністю оточили омоновці й шансів вижити не залишалося, той, хто командував операцією, став по рації вмовляти їх здатися, щоб уникнути штурму й зберегти життя людей, які випадково можуть загинути. Здаватися бойовики відмовилися, попросивши, щоб дозволили їм умерти самим. Командир вирішив подарувати цим дітям десять хвилин на самогубство. Незабаром омоновці почули вибух. Командир першим увійшов у будинок: бойовики зв'язали один одного, поклали між собою гранату, там, де їхні серця і... все.
"Що ми можемо ЦЬОМУ протиставити? - казав вражений картиною той самий командир, переконаний федерал, що все це мені, власне, й розповів. - Із ким воюємо? І чи можемо перемогти?" Сам же й відповідав: "Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити".
Не люблю патетики, ненавиджу розмови про героїзм, незалежність і патріотизм - життя заплутаніше від будь-яких слів, що тлумачать його. Не герої ті молоді бойовики, а зневірені безумці. Але зі стрижнем - зі своєю сформованою ідеологією опору, що міцнішає з кожним днем. Причина - методи, застосовані до Чечні. Життя тут сповнене безглуздого самосуду, здійснюваного від імені держави. І ще - відсутності будь-якого виходу для жертв. Скаржитися нікому. Правоохоронна система фактично працює на обілення катів у погонах. Промосковська чеченська влада не захищає народ, а додає ще й своєї жорстокості, народ для неї - лише спосіб одержання фінансування. Усе це, разом узяте, власне й штовхало людей в обійми такої ідеології, яка виправдає самосуд, якщо ти сам став його жертвою.
Однак корені інгушської (і чеченської) трагедії 22 червня ще й в іншому - у відсутності ідеології з "нашого боку", саме того, про що говорив командир: "Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити". Зазвичай жодної антитерористичної ідеології, здатної протистояти ваххабітській, мстивій і визвольній, у континґенту, що перебуває на Кавказі, немає. Панує розпуста й аморалка. Правлять бал лише інтереси, особисті й корпоративні, вони процвітають, відмирають, народжуються нові, розгалужуються, клубочуться, але тільки вони - рушійна сила багатотисячного війська й тих, хто тримається на його багнетах. Нічого високого й глибокого за "антитерористичною операцією" не стоїть. І ця антиідеологія навіть гірша, ніж нуль, що й довело 22 червня. Військові "прокинулися" вранці 22 червня, лише коли бойовики зібралися йти. Не раніше. До тих, що тримали оборону, не лише ніхто не прийшов на підмогу, але під шумок, використавши момент, десятки солдатів елементарно втекли з розташування частин в Інгушетії...
А що було в цей час на "тому боці"? Доки солдатики розбігалися, не бажаючи вмирати за інтереси командирів, бойовики... справляли намаз у мечеті неподалік від будинку МВС у Назрані, який штурмували. Себто, одні штурмували - інші молилися. Позмінно. Правда про події в Інгушетії полягає в тому, що людина без жодної ідеології проти людини переконаної, причому незалежно від того, прекрасні чи жахливі ці переконання, - ніщо.
Але й це ще не все. Відстань від членів джамаатів до міліціонерів-федералів величезна. Однак у міру поширення на Інгушетію чеченських методів "антитерористичної операції" ставало очевидним, що чимало працівників міліції зовсім не бажають бути частиною системи, яка безслідно викрадає людей, вони обурені тим, що відбувається. Безсудні методи породили також і внутрішньосистемний опір. Бойовики детально знали схему будинків МВС, де відключили світло й зв'язок, і не тому, що вони генії розвідки. І не тому, що в них багато грошей. Річ у тім, що протистояти катам у погонах прагнули й самі інгушські міліціонери. Так, 22 червня багато хто заплатив життям за двоїстість свого становища. Проте це теж реальність - наростаюче співчуття зовсім не до влади в тих, хто повинен цю владу охороняти. Співчуття, базоване на тому, що терпіти все, що чинилося в Інгушетії, було під силу далеко не кожному.
Чим відповів Путін на "22 червня"? Тим, що збільшить "бойову складову на Північному Кавказі". І кого, за таких вихідних обставин, це врятує?.. Континґент нарощувати ефектно - помітно, як влада "вживає заходів", - але безглуздо. Це лише ґарантує нові жертви, наявність яких рекрутує новобранців сил опору й зміцнює ідеологію протистояння. Плюс - розбещеність війни, яка ведеться без жодних правил, поглине ще кілька тисяч військовослужбовців, і деяких безповоротно.
Ми тупцюємо на одному й тому ж кривавому місці: система, створена Кремлем на Північному Кавказі за останні п'ять років, щогодини відтворює бажаючих їй протистояти. Ось і вся історія другої чеченської війни, якій принесено вже тисячі жертв з усіх боків. Але ні звуку про те, що порятунок тільки в політичному рішенні - громадськість мовчить, а влада цим задоволена. І чим швидше влада під тиском громадськості відмовиться від раніше практикованої системи відтворення тероризму, тим менше буде мертвих. Зараз справа вже не в тому, чи розумієш ти вимоги, стан і почуття сепаратистів-терористів-бандитів-басаєвців тощо, чи категорично їх відкидаєш. Справа - у почутті самозбереження. Або ми самозберігаємося - або саморуйнуємося. Продовження такої політики означає саморуйнування. Зміна її - надія на самозбереження.

P. S. Спершу, як тільки стало відомо, що видавництво "Діокор" має намір видати цю книжку українською мовою, я передусім, звісно ж, хотіла повідомити майбутнім читачам, що за національністю є українкою. Моє дівоче прізвище - Мазепа, родина мого батька й він сам - із Чернігівської області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії.
Але швидко перше поривання зблякло - справді, як це сто-сується чеченської війни? І до того, що доля обернулася таким чином, що саме мені довелося її висвітлювати в деталях? Ніякого. І навіть більше: а що, якби я була коренями росіянка, білоруска чи бурятка?.. Чи змінила б ця деталь бодай що-небудь?
Упевнена - ні. Війни - найбільш інтернаціональне лихо на світі. Вони не щадять нікого - у крові й болю немає національності.

ЗМІСТ

Передмова автора

Лондон. Травень 2002. Зустріч

Частина перша
Життя на війні. Звичайне. Чеченське

Як добре бути глухим
"Лаґпункт "Чирі-Юрт" Хазимат
Симптом "Г-4"
Смерть під поглядами
Післямова через два роки
Махкетинський концтабір із комерційним ухилом
Картинка перша: катування струмом
Картинка друга: вихователь хрюшок
Картинка третя: чекання арешту
Картинка четверта: красиві попки
Картинка п'ята: перевірено на собі
"Бєспрєдєл" Веденського району
Джохар
Зона в зоні
Заготівля дров
"Телефонуй Путіну"
Національна ліквідація
Блокада Грозного. Чергова. № 100
Рятуйся, хто може
Стрілянина по генералах
"Паґаварі мнє єщьо, сука!"
Єдиний пацієнт
Розмови на кухні
Грозненські молодята Вікторія й Олександр
Комсомольське, якого немає
Через півтора року
Діти
Квіти
Анклав громадянського безправ'я
Дівчинка-ніхто й нізвідки
Випалений хрест Цоцан-Юрта
З новим горем!
Хрест на снігу
Влада
Старі Атаги. "Зачистка" № 20
Салют по Павликах Морозових
Що є цінного, давай все!
"Пташник"
Долари й рублі
Останні деталі
Чеченський 37-й
Хеда й Іслам
Сержень-Юртівський дідусь Хоттабич
Що робити
Тривіальна післямова
День перемоги
Чеченський вибір: від "килима" до "конвеєра"
"Выс. рос."
Які правила гри?
Смерть епохи військового бандитизму
Хто такий Буданов?
Розплата по-нашому

Частина друга
Життя на тлі війни. Сучасне. Російське

Руслан Аушев: життя в Чечні нині не ґарантує ніхто
Погром за національною ознакою
500 рублів за дружину
Рік імені баби Клави
Дивний чеченський іслам
Незатребувані мулли
"Кадировщина"
Журналістів - до страти
Солдатський лист
Російські герої "ДСК"
Там
Тут
Здивована післямова
Смерть від своїх
У Можайську проблеми з патронами

Частина третя
Кому потрібна ця війна?

Генерали-олігархи
Поля чудес. Нафтові
Полум'я Цоцан-Юрта
Підходь, не скупися
Хто багатіє?
Дітки-дітоньки, дівчатка й хлопчики...
"Західники" й "Сходознавці"
"Старички"
Басаєв проти Масхадова
Кревні
Ігри в російську рулетку
Ціна посади Генсека ООН - Чечня
Спецоперація "Зязіков"
Згвалтований суд
Страх понад усе
Депутатський десант
Зязіков і зязіковщина
Ми - вижили! Знову!

Лондон. Травень 2002. Інтерв'ю

Післямова автора

Додаток. Що таке Чечня? Хто такі чеченці?
Скільки було російсько-чеченських воєн?
Хто й за що воював і воює?

Жовте на чорному. Життя після "Норд-Осту"

Видавництво "Діокор"

Далі