Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

КОМСОМОЛЬСЬКЕ, ЯКОГО НЕМАЄ

Нема людини, що могла б дозволити собі стверджувати, нібито біль Хатині дужчий від жаху Герніки. Страждання не вимірюють вагами й лінійками. У кожного свій власний біль, і він найтяжчий для тих, хто його переживає. Друга чеченська війна вписала в новітню історію країни декілька сторінок, порівнянних і з Гернікою, і з Хатинню. За кількістю жертв, руйнувань, пролитої крові та наслідків для довколишнього світу. І зовсім не суттєво, що наразі цього ніхто не визнав: прийде час - і про це заговорять.
Одна з таких сторінок називається "Комсомольське".
Комсомольське - колись дуже велике село в Урус-Мартанівському районі, за сім кілометрів від райцентру. Тут жили тисячі людей, була лікарня, клуб, магазини, красиві покручені горбисті вулиці й чарівний "швейцарський" вид на гори.
Серед інших у Комсомольському виріс чоловік на прізвище Гелаєв і на ім'я Руслан. Це, власне, і вирішило подальший хід сільської історії й долю тисяч людей.
На початку лютого 2000 року федеральні війська повністю зруйнували Комсомольське - після того, як туди зайшов загін польового командира Гелаєва. Облога тривала місяць, після чого, у березні, Гелаєв і федерали розійшлися по своїх "квартирах", а село перетворилося на фантасмагоричну конструкцію з попелищ, руїн і свіжих могил на цвинтарі.

Через півтора року

Якщо йти колишньою вулицею Центральною, відчуття нереальності того, що відбувається, витісняє всі інші відчуття. З одного боку, нежива пустеля, глибоко моторошна тиша, де навіть птахи не співають, - і отже, немає звичного природного звукового тла. З іншого - майже як декорація фільму жахів: час від часу звідкись чути якісь голоси... Шлях до живого - до цих голосів - змушує дертися вгору. Певно, тут теж була вулиця в кращі часи, але тепер лише буйно розрісся чагарник, настовбурчився навсібіч і соромливо прикриває якісь руїни на задньому плані.
На протоптану стежку виходить чоловік. Він не тільки в зотлілому одязі, але й сам геть ізсохся. Худорба його бухенвальдська. Мабуть, туберкульоз постарався - зараз він буйно "гуляє" по Чечні.
- Ви тут живете?
- Так. Це колишня вулиця Річна, - він показує рукою в чагарник, звідки вийшов. - А ви кого шукаєте?
- Кого-небудь, хто тут живе.
- Це я. На нашій вулиці нема більше нікого. А взагалі, в село, кажуть, 150 родин повернулося. Але житла ні в кого немає.
- У вас є голова адміністрації? Сільрада?
- Немає. Ми самі по собі.
- Як це?
- Нема, і все. Певно, десь вважають, що й такого населеного пункту більше нема, стерли Комсомольське з карт. Інакше би згадали, поцікавилися, як ми тут.
- Тоді покажіть свій дім.
- Його нема, я ж кажу.
- А де живете? Надворі ж осінь.
- У хліву.
Чоловіка звуть Магомед Дудушев. З'ясовується, що ми з ним однолітки. Магомед, щоправда, виглядає старійшиною, хоча за віком старійшин нам ще слухати й слухати.
У Магомеда велика родина: дружина Ліза, шестеро дітей і мама. Життя Дудушевих зосереджене сьогодні в крихітній саманній хатинці - цього літа зліпили, у "хліву". А дім лежить поруч - зруйнований прямим влученням. Руїни дбайливо вкриті щільною синьою клейонкою - її якось роздавали в Комсомольському від імені ООН.
- Звичайно, хотілося б, щоб допомогли будматеріалами. Адже нам самим не побудуватися - ні зараз, ні в найближчі роки. У селі живуть лише самі бідні й багатодітні, хто не в змозі доїхати навіть до Інгушетії. От і бережу своє будівельне сміття від дощів. До кращих часів. Раптом усе ще зміниться, - говорить Магомед, заходячись кашлем. Звичайно, це туберкульоз.
- Що ви їли на обід?
- Ми не обідали.
- А на сніданок?
- Кукурудзяні коржі, чай. Дуже бідуємо. Самі бачите.
І це правда. На дітей Дудушевих зблизька страшно дивитися. Ті ж висушені тільця, що й у батька. І всі дуже брудні: у руїнах проблеми з водою, з теплом, електричні проводи висять бозна-як, ніби пропонують себе для самогубців. Побут, що не може називатися побутом.
Як і в більшості чеченців, що намагаються вижити на території Чечні, у Дудушевих пригнічений настрій і невеселі думки. Вони сподіваються лише на майбутнє, у якому головну роль має відіграти врожай кукурудзи. Її плантація починається одразу за саманним хлівом. Лише цей врожай здатний хоч якось уплинути на перебіг їхнього життя, геть поневаженого війною.
- Залишимо частину кукурудзи на зиму для їжі, - каже Ліза. - Решту хочемо продати й купити корову. Щоб не голодувати. Дві наших корови загинули тоді, при штурмі. Відтоді й бідуємо - дітей годувати нічим. Зрідка привозять борошно від імені Данської ради, нібито ми в Данії, - і більше нічого немає. Жодної іншої гуманітарної допомоги - ні від кого. На виручені від кукурудзи гроші ще треба взуття дітям купити, - бачите, вони босі.
Утім, і на Лізі плаття буквально піввікової давності.
- Усе моє згоріло, - перехоплює вона погляд. Ясно, що Ліза ще молода і красива, але розгледіти це зараз майже неможливо. - Нема в що переодягтися.
Звісно, ніяких компенсацій за згоріле майно і житло, зруйноване в ході бойових дій, Дудушеви не одержали. Ідеологія виживання зараз у Чечні гранично лаконічна: живи, як хочеш, а не хочеш - не живи.
При цьому Дудушеви якраз начебто з тієї категорії людей, про котрих тепер із придихом говорять з високих трибун у Грозному і Москві. Вони для чиновництва - позитивний приклад чеченців: не пішли в Інгушетію, не вимагали місць у біженських таборах і регулярної гуманітарної допомоги, живуть на своїй землі... Здається, лише допомагай Дудушевим і їм подібним, і тоді інші, не "позитивні", мешканці наметових таборів без зайвих прохань повернуться у свою республіку...

Діти

На "дні" жодні високі цілі навіть не прокльовуються. Убогість - річ жахлива, вона робить людей несамовитими. Тим паче, якщо помножена на війну, котра розтліняє усе, що трапляється їй на шляху. Іса, старший син Магомеда, побачивши росіянку, принципово перестає говорити російською мовою. Хоча й уміє, що підтвердили його більш дружелюбні батьки. Він люто хитає головою, виявляючи крайню недоброзичливість, і, нарешті, бурмочучи щось собі під ніс, зривається з місця бігцем, швидко перебираючи босими п'ятами.
- Немає взуття й у старших. Узагалі, - продовжує Ліза про своє.
Перша думка, що прийшла в голову, коли заблискали ці презирливі п'яти: "Кинувся за автоматом, де-небудь прихованим". Стільки ненависті було в погляді Іси, у рухах. Навіть у впертій потилиці, в тому, як сидить навпричіпки і демонстративно відвертається. Біда...
Однак вини Іси в тому немає. Світ нинішніх чеченських підлітків - це безупинна низка жахів, постійна, протягом декількох років, участь у похоронах рідних і близьких, що померли неприродною смертю, і це головний атрибут їхнього дорослішання. Ще, звичайно, розмови, які щодня провадять дорослі: про те, хто живий, кого знайшли вбитим, як "зачистка" пройшла, за скільки кого викупили у федералів...
Іса повертається, і Ліза перекладає. Його, виявляється, цікавить, чому Путін оголосив хвилину мовчання за жертвами американської трагедії і нічого ніколи не говорить про безвинно загиблих чеченців? Чому стільки галасу довкола змитого Ленська, і Шойгу особисто обіцяє президенту вибудувати місто заново, а в Чечні все знищено і ніхто нікому ніяких обіцянок не дає? Чому всю країну сколихнула смерть моряків "Курська", але коли протягом декількох діб на полі розстрілювали людей, що вибігали з Комсомольського, "ви мовчали"?..
- Мене розстрілювали! Зрозумійте це! - вигукує Іса вже російською. - Хочу знати, чому так.
І я хочу. Теж. І єдине, що можу запропонувати у відповідь, це продовження списку запитань, на які відповідей немає.
Але Іса знову блискає п'ятами. Якщо значна частина дорослих, можливо, здатна самостійно перенести жахіття, що впали на їхні плечі, і згодом навіть знайти пояснення, котрі дозволять цим людям не озлобитися, то підлітки і юнаки Чечні, дорослішання яких пройшло в атмосфері нетерпимості й безконечних сльозах сестер і матерів, терпіти, здається, не мають наміру. Молодше покоління чеченців - ті, хто зараз у старших класах або щойно закінчили школи, - найважче покоління з усіх, які коли-небудь зростали тут. Незалежність по-дудаєвськи? Бачили. Першу війну? Відчули. Другу? Ще б пак. Трупи? Донесхочу. Головне в житті? Вчасно сховатися від людини з "Калашниковим". Ціна людського життя? Саме на їхніх очах звелася до нуля.
Молодша сестричка Іси, 14-літня Зарема, теж поблажливо дозволила собі трохи зі мною поспілкуватись, але була на слова скупою, гляділа зацькованим звірятком, що очікує від навколишньої дійсності лише поганого. Жодного натяку на комунікабельність, на бажання зрозуміти людину, що при-йшла з іншого світу. Але є одержимість, а є екстаз. Є тенденційність, а є наразі упередженість. Якщо старший брат - уже в тенденційному екстазі опору, то сестричка поки що одержима упередженням. Що їй розказувати про життя? Їй було чотири рочки, коли Дудаєв оголосив, що дівчаткам зовсім не конче вчитися. Сім років - у першу війну. Дванадцять - під час знищення Комсомольського. Вона все бачила на власні очі. І тому в неї свої тривалі порахунки з дійсністю, по яких вона воліє одержати розплату.
Душевні травми, яких зазнала чеченська нація на третьому році другої війни, уже не приховати. І питання лише в одному: як протистояти цим травмам? Як змусити дітей повірити, що завтра буде все-таки краще, ніж учора?
І як самому повірити в це?
Ліза намагається загладити - вона вихована в радянській школі й у радянський час, і це звичайна сучасна чеченська історія: середнє покоління значно лояльніше до росіян, ніж юне, підростаюче або вже підросле.
Однак дипломатія матері не вдається: діти суворі. І продовжує посміхатися лише бабуся. Вона вижила в сталінські роки репресій і виселення. Вона голодувала багато разів і вміє повертатися зі смерті й знову зустрічати її, щоб не вмерти.

Квіти

Настав час прощатися. Іса так і не повернувся - ні з автоматом, ні без. Жебрак Магомед - цей черговий принижений життям чеченський чоловік, нічого неспроможний зробити для своєї родини, - запитує:
- Хочете зайти до сусідів? Тут недалеко - колишня вулиця Нагірна. До бабусі Савнапі. У неї нічого нема, крім квітів. Але вони дуже красиві.
Савнапі Далаєва - ніяка не бабуся, а жінка 1944 року народження з тонкими рисами красивого обличчя і глибокими сірими очима. Але в неї зовсім беззубий рот і зранена шкіра. Паркан навколо її хати перетворений обстрілами в решето, а замість хати - навіть не будівельне сміття, як у Магомеда, а нагота ледь уцілілого фундаменту. Однак уздовж і всередині нього, справді, розбитий у Савнапі прекрасний квітник - у книжках із садівництва це називають рокарієм.
- Ходила я порожнім Комсомольським після штурму. Там квіточку відкопаю з попелу, тут вирию - от і сад... Люблю красу.
Потихеньку збираються люди. Такої прозорої людської худорби, як у Комсомольському, не бачила ніде. Розмовляємо: в одній родині - два інваліди, один психічний, інший - астматик. В іншій - знову інвалід, але дитина. У третій убиті всі чоловіки...
- Гелаєв вам зараз допомагає? Підтримує своє село?
Сміються, нарешті: "Він нам уже допоміг. Самі бачите, як нас підтримав". А коли сміх згасає, жінки додають: "Прокляття йому". Скількох запитала, стільки й відповіли так. Як судді при винесенні вироку. Усе залишиться в історії другої чеченської. Убогість, голод, хвороби, бездомність. І генерал Трошев. І президент Путін. І всі ті діячі, котрі, пошматувавши живий організм, відтак не доклали й мінімуму зусиль, аби виправити помилку... Але буде в ній і гелаєвщина. Гелаєв покинув свій народ у біді, він більше не з ним - але й народ поза ним.