Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

"БЄСПРЄДЄЛ" ВЕДЕНСЬКОГО РАЙОНУ

Джохар

Зовсім маленьке дитя, закутане в брудне ганчір'я, заспокоюється лише тоді, коли тицьнувшись, по-телячому, намацує мамині груди. Решту часу худеньке тільце звивається в хаотичних посмикуваннях. Плаче? Тремтить?..
- Як звати?.. Ваше?.. - і не знаєш, як запитати, не скривдивши, - син це чи дочка...
Тоїта - мати, до чиїх грудей дитина проситься кожні 10-15 хвилин, - мовчить, як на допиті.
- Вона не розуміє російської?
- Чому? Розуміє... - кажуть жінки і ховають очі. Висне пауза: хіба бувають причини, щоб не сказати, як звуть манюнє хворе дитя?
- Джохар він, - нарешті рішуче й сердито видавлює з себе Тоїта. - Я просто відвикла вимовляти його ім'я вголос. Раптом солдати почують?.. Уб'ють. Або його, тому що Джохар на честь президента Дудаєва. Або мене - що так назвала. Синочкові незабаром два роки.
- А чому він... такий?..
- Так, зовсім не розвивається. Він народився саме тоді, коли ця війна почалася.
У Тоїти й Джохара - дім дірою в небо. Рік тому, в лютому 2000-го, снаряд пробив дах, а залатати нікому, і сніг намітає маленькі білі кучугурики. Тоїта - вдова: чоловік пропав безвісти, ще коли вона була вагітною. І тепер мама із сином живуть у страшному місці - там, де навряд чи хто оселиться з доброї волі, - у забутому світом гірському селищі Веденського району з дивною для цих місць пронімецькою назвою Сельментаузен. Тут немає води, світла, газу, тепла, телефонного зв'язку, лікарів... А що тут є, так це війна. Уже 18 місяців поспіль. Тоїта - одна з тих, хто не витерпів і підписав колективне прохання десятків родин Веденського району вивезти їх куди завгодно, тільки за межі рідної їм Чечні. Такого в історії нинішньої війни ще не було: чеченці надто прив'язані до своєї землі, щоби просити про депортацію.

Зона в зоні

Навіть у спецзоні на ймення Чечня Веденський район - особливий. Він усе більше нагадує індіанську резервацію в США початку минулого століття, що розвивається в напрямку подальшої ізоляції від зовнішнього світу. Сюди не їздять контрольні комісії з чеченської столиці, від уряду і від голови адміністрації. Тут не показуються важливі персони з Москви - дуже бояться. Сюди не заглядає і Володимир Каламанов - спецпредставник президента з дотримання прав людини в Чечні. Тут не пригадують гуманітарних конвоїв. Увесь зовнішній світ для жителів Веденського району звузився до містерів ікс у масках і білих маскхалатах (гори - зима - сніг) без розпізнавальних знаків, із автоматами, голодних, злих і жорстоких. Військові люто ненавидять Веденський район за те, що тут гори, де повно, на їхню думку, бойовиків, а тому воювати і зазнавати втрат випадає щодня. Ненависть стократно посилена тим, що Ведено - батьківщина Басаєва, а його, як відомо, ніяк не впіймають, і військовим увижається, що будь-якої миті він може заїхати в прилеглі селища погрітися біля грубки, - а він там усе не з'являється, і це дратує... Терпіти не може район і глава республіки Ахмат-Хаджи Кадиров - як родові місця свого особистого ворога, того ж таки Басаєва.
Однак резервація Ведено неоднорідна. Тут є люди і села, яким зовсім зле. Посередині району є ще одна зона. До неї належать селища Махкети, Товзені, Сельментаузен, Хоттуні. Вони розташовані зовсім близько одне від одного, кущем довкола найбільшого з них - населеного пункту Махкети, де проживають близько семи тисяч осіб. Отож, махкетинці - ізгої навіть у самому Веденському районі-ізгої. Веденці недолюблюють їх за опозиційність до райцентру, що виникла також на військовому ґрунті, - махкетинці не підтримували Басаєва і, мало того, створили в цих селах ополчення проти нього. У результаті навіть та нечисленна гуманітарна допомога, що доїжджає до Ведено, ніколи не потрапляє в ці місця. Лише один раз за 18 місяців війни громадська організація "Луна війни", що базується в Назрані (Інгушетія), привозила сюди рис, цукор і олію, та й то тільки для дітей-сиріт.
Тікати! Геть! Іншого виходу немає.
Однак просто так за межі Махкетинської зони Веденської резервації не вибратися. За словами Айни Макаєвої, сільської паспортистки, видача документів, що засвідчують особу, припинена до якихось особливих розпоряджень, так їй сказали у Ведено. Чому і за що - у подробиці не вдавалися. Обов'язки сільської паспортистки - збирати й готувати папери для виписки паспортів, а потім возити їх у райцентр і забирати звідти готові паспорти. Кілька місяців тому Айна зіткнулася з тим, що начальник паспортно-візової служби Веденського району відмовився приймати в неї документи. Особливо, якщо це стосувалося підлітків. І зараз у Айни на руках 250 комплектів паперів. Здебільшого це молоді люди від 14 до 18 років.
Айна обурено переказує свої марні бесіди з тим самим начальником паспортно-візової служби - офіцером МВС:
- Я йому кажу: наших молодих хлопців замучили "зачистками", їх ловлять, саджають у ями на околиці селища Хоттуні, родичі мусять їх звідти викуповувати! Кількох підлітків уже замучили там до смерті! Паспорти в наших умовах - це життя! Нема паспорта - смерть.
А начальник мені відповідає: не моя проблема. У мене банний день. І така історія - щоп'ятниці...
Тому що тільки по п'ятницях приймають документи...
Люди більше не сумніваються: у їхніх селах створюються штучні умови, спецсистема, щоб утримувати тут жителів і поступово їх знищувати.

Заготівля дров

Коли в тебе нічого нема, ти робишся здатним на ірраціональні вчинки. Тут знають: у ліс, хоча він і єдиний рятівник місцевого люду, ходити не можна. Ні за дровами, ні за черемшею - місцевим джерелом вітамінів.
Але люди все одно ходять, навіть знаючи, що на сільському цвинтарі лежать ті, хто вирішив запастися дровами і був пристрелений. Кожен сподівається, що пощастить...
Ось розповідь Вахи, жителя Сельментаузена:
- Два дні були сильні обстріли. Потім вони припинилися. Я встав уранці, послухав, подумав і вирішив іти на окраїну лісу. Дружина дуже плакала, але дров уже не було кілька днів, і тому треба було йти. Хіба не однаково, як умирати: замерзнути разом із дітьми як не чоловік чи впіймати кулю... Я помолився і рушив. Цього разу все закінчилося благополучно. Приніс дров днів на три: зробив п'ять заходів. Бачите, як у нас тепло...
- Але ж мине всього кілька днів, і треба буде знову повторювати смертельний трюк?
- Я готовий, - Ваха відповідає коротко і жорстко, як офіцер у строю.
Готовність умерти - головне правило місцевого життя, котре щомиті перебуває між буттям і небуттям. А байки про те, хто із сусідів як помер, за яких обставин і від скількох осколків, - основна вечірня розвага, під яку засинають діти.
- Пам'ятаєте, як 5 січня 2001 року з літака впала авіабомба? - звертається до співрозмовників Макка Джабраїлова з Махкетів. Того дня вбило батька і брата Макки - Газихаджи й Газалі Ахмадових, її надію й опору. В самої Макки 12 грудня 2000 року п'ятьма снарядами на друзки рознесло будинок. Того ж дня загинули її сусіди - вся родина Тагірових, одинадцять людей. І так, що навіть ховати було нічого, - поклали в могилу землю з місця падіння рукотворних метеоритів...
Макка плаче, але жінки вже поспішають далі:
- 16 лютого зі сторони військової частини вкотре обстріляли школу, якраз близько другої години дня.
Махкетинська сільська школа, на нещастя, розташована в зоні прямої видимості, через поле від наметів військової частини. Батьки побігли в частину. Їм сказали: не знаємо, хто стріляв, не ми, снаряди - зальотні...
Голова адміністрації селища Махкети - Абдулла Ельбуздукаєв - справляє враження назавжди зляканої і зломленої людини. Хоча в минулому Абдулла - народний суддя у Веденському районі. Він зізнається, що нічого не може зробити для своїх односільчан. Абсолютно нічого. І панічно боїться військових, котрі вважають його посібником бойовиків, а отже, пристрелять, коли їм заманеться. У результаті батьки вирішили дітей у школу не пускати, тим паче, що школа - одна лише назва, діти ходять туди поспілкуватись, а уроків зовсім немає.

"Телефонуй Путіну"

Маліка Юнусова молода, але вже сива. Її історія нещодавно вразила махкетинців, і без того вражених.
Маліка - сільська медсестра. Вона завжди готова допомогти пораненим і хворим, хоча в лікарні вже кілька років не платять зарплату. У ніч з 10 на 11 лютого 2000 року бомба потрапила в її будинок. Руйнування виявилися стовідсотковими. Загинула вся худоба - а тут якщо з чогось і живуть, то лише з того, що тримають корів. Згоріли всі господарські будівлі. У родини залишилися калоші й те, у що були одяг-нені.
За минуле літо Юнусови побудували сарай, а односельці подарували корову. Але 15 грудня близько восьмої вечора знову був обстріл. Юнусови втекли в підвал до сусідів, а снаряд потрапив у їхній новий сарай. Почалася пожежа. Саїд-Алі, чоловік Маліки, вискочив гасити й рятувати корову. Його осипало осколками.
Усю ніч Саїд-Алі пролежав без свідомості в сусідів на підлозі - тривали обстріли. Вранці Маліка кинулася в частину: якщо є гелікоптер, чи можна відправити чоловіка? Ви ж винні!.. Там довго зволікали і зрештою відмовили, але обіцяли стелефонуватися з госпіталем у Ханкалі - везіть самі. Сусіди знайшли машину, повезли. Але в Ханкалі сказали: поранення важке, треба добиратися до госпіталю в Моздоку.
Добралися. А там нейрохірург їй каже: якби ваш чоловік був бойовиком або військовослужбовцем, я б надав йому допомогу як стороні військового конфлікту. Але якщо він просто мирний житель - не маю права, тільки за гроші. Платіть 40 тисяч рублів готівкою прямо зараз, тоді почну оперувати.
Грошей не було, і Маліка побачила, як пораненого Саїда-Алі вивезли з операційної в коридор. Її пустили до телефону: зв'яжіться з тим, хто може принести гроші.
- Мені нікому телефонувати... - заплакала Маліка.
І нейрохірург відповів:
- Телефонуй Путіну.
Маліка запитала:
- А якби мене зараз не було поруч, у кого б ти просив гроші?
Лікар відповів:
- Не просив би... Просто відправив у морг.
Маліка кинулася шукати машину.
На щастя, водій погодився безкоштовно довезти її й Саїда-Алі до Аргуна. Там познайомив з тими, хто довіз до Грозного, до 9-ї міської лікарні. Усе це - із блокпостами, із зупинками в темний час доби.
У 9-й лікарні Саїда-Алі нарешті прооперували - коли вже минула третя доба після проникаючого черепно-мозкового поранення. Чоловік Маліки прожив іще місяць. Його не змогли врятувати від сепсису: лікарі пояснили, що операцію зробили надто пізно.
Окріпнувши духом після похорону, Маліка поїхала у Ведено до військового прокурора. Але той відмовився прийняти заяву. Незабаром після поїздки у Ведено Маліку знайшли в селі військові з частини - отже, прокурор їм повідомив про її скаргу, - і пояснили: перші снаряди - по сараю - випустили не вони, а хто це зробив, вони не знають. Пізніше стріляли вже вони, тому що побачили велике багаття в темний час доби і людину, що бігала навколо...
Маліка розвела руками: звичайно, багаття, адже пожежа почалася, і чоловік дійсно бігав по двору, намагаючись врятувати палаючу корову... Військові пішли, а Маліка подумала: добре, що не застрелили... Людям у погонах тут нічого боятися і когось соромитися. У Веденському районі дотепер немає ні суду, ні слідства - у зоні цього не потрібно. Тільки ірраціональний "бєспрєдєл", і винен завжди той, хто просто підвернувся під руку. Як чоловік Маліки, що рятував корову. Сьогодні в Маліки немає ні чоловіка, ні житла, із трьома дітьми живе вона, де прийдеться. Їсти нічого, одягтися нема в що...
І Маліка благає: допоможіть виїхати - куди завгодно:
- Люди кажуть, в Інгушетії новий табір для біженців побудували. Я прошу, влаштуйте туди. Гірше не буде. Мені хоч чеченський закон, хоч російський, хоч корейський, хоч японський - головне, щоби був якийсь закон. І поїсти б...
- Я не можу тут більше залишатися, - хлипає Тоїта - мати, що приховує ім'я власної дитини і вже шкодує, що так її назвала. І затикає млявим соском ротик заплаканому Джохарові.
І, як луна, їм вторять інші вдови й дружини Сельментаузена, Махкетів, Товзені, Хоттуні:
- Ми не бачили лікарів уже кілька років... Ми гинемо. Нам нічого їсти. Нічим топити грубку... Дайте відпочити від бомбувань... Солдати забирають останнє. Замучили нас.

Національна ліквідація

Липень 2001-го. Ми зустрічаємося з Айною так, нібито вона - розвідник-нелеґал, а я - зв'язковий із центру. З пе-ресторогами, вартими шпигунського трилера, Айна пробиралася до місця нашого побачення таємними стежками, плутаючи маршрути і ніяк не афішуючи, навіть перед своїми сусідами, куди і навіщо йде. От лише річ у тім, що ми з Айною - ніякі не підпільники і нам узагалі огидне становище, в якому ми опинилися з вини влади. Адже Айна - всього лише вдова з Махкетів, а я - журналіст, який бажає знати, чому вже кілька місяців поспіль Махкети оточені й ізольовані від зовнішнього світу.
- А ви знаєте, щойно вбили водія, що наважився доїхати тоді, у лютому, до Шалі, аби повідомити за межі Чечні про ваш арешт. Його відмовляли, а він сказав: "Треба рятувати людину".
- Як убили?
- Під'їхали військові, запитали ім'я і розстріляли в упор. Це було 30 червня. Звали його Імран.
Отже, я живу ціною життя Імрана?
- Але ж те, що саме Імран поїхав тоді в Шалі, знали тільки в селі? Ваші люди. Значить, хтось із них доніс військовим?
- Звичайно. У нас тепер стільки стукачів, що не знаємо, як бути. Федерали розбещують наших людей, платять їм... за смерть сусідів. Я сама, йдучи на цю зустріч, найдужче боялася стукачів, не федералів. Військові приходять у села за їх наводками. Щоправда, через якийсь час вони ж їх і знищують... Пам'ятаєте в Сельментаузені старий дім, куди ми ходили, щоб зустрітися з чотирма чоловіками, щойно викупленими з ям на території 45-го полку?
Чудово пам'ятаю. Дім був зовсім бідний. Родина тулилася в одній вузенькій кімнатці з примітивною грубкою, яку тільки й могла протопити зібраним на підступах до лісу хмизом. Маленькі діти тиснулися тоді до матері і з жахом дивилися на гостю, з лиця схожу на людей, що якось забрали їхнього батька, після чого він повернувся додому весь побитий і хворий.
Сам же господар дому виявився веселим дотепним чоловіком одного зі мною року народження. Він зовсім не скаржився на федералів, що катували його, чим і здивував мене. Він глузував з них... Казав, розтираючи роздроблені плоскогубцями пальці: "Нещасні... Доведеться ж за все відповідати перед Богом. Яка різниця, що ми називаємо його Аллахом..."
- І його вбили, - тихо вимовляє Айна. - Прийшли, забрали, десь розстріляли, а труп викинули на дорогу. Ніхто в селі не сумнівається, чому так сталося, тому що він розповів вам про катування. Ми вирішили попросити вас навіть зараз не називати його імені. Ніде. Щоб родина вижила.
- А пам'ятаєте того чорноволосого хлопця, що тоді сидів на саморобному тапчані поруч із господарем?
- Звичайно. Теж дуже сміхотливий був. Іще заспокоював...
- Так-так, він вам усе казав: "Не хвилюйтеся так! Чечен-ці - ми живучі. От мене ніяка зараза не бере".
- Це він так відповів на запитання, чи сняться йому по ночах катування, через які пройшов...
- Його теж нема. Убили. Так само: прийшли, уточнили прізвище, забрали. Тільки труп не викинули, а змусили родичів викупити. У результаті з п'яти чоловіків, із якими ми тоді розмовляли в Сельментаузені - у тій кімнаті з грубкою, - нема тепер трьох... А тракториста пам'ятаєте? Він лагодив трактор біля крайнього будинку в Сельментаузені, і ви говорили з ним хвилин п'ятнадцять. Він вам розповідав про набіги федералів, а ви його ще запитали: "А бойовиків давно бачили? Коли вони приходили?"
- Так, звичайно. І він відповів: "Давно. Рік тому. Зайшли в село, добу сиділи, федерали на цю добу припинили обстріли, бойовики відігрілися, помилися, пішли далі - і тут почалися в нас облави..." Це його розповідь. Вона у мене записана в блокноті.
- Тракториста теж застрелили... А пам'ятаєте людей, з якими сиділи вночі в Махкетах, і говорили, говорили, говорили? У кімнату набилося тоді людей 20-25. Так половини тепер теж нема на світі. Пам'ятаєте Таус Тагірову? Вона так багато вам розповіла, плакала. Двох її синів забрали прямо з дому в 45-й полк, і вже два місяці нічого про них не відомо - пропали... Пам'ятаєте Магомедхаджиєвих? Харона і його дружину? Забрали Харона, побили на очах у шістьох дітей, поволокли, і теж майже два місяці нічого не відомо... Люди не знають, що робити далі. Похорон - щодня... - розповідає Айна, і очі в неї сухі.
Дивлюся на загнану в кут Айну, яка щоп'ять хвилин розмови згадує про власних дітей, залишених зараз у Махкетах. Її тіпає від думки, що доки її не буде, з дітьми може статися що завгодно. Раптом донесуть?
У кого повернеться язик сказати, що це життя хоч сяк-так нагадує нормальне...