Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

ГРОЗНЕНСЬКІ МОЛОДЯТА ВІКТОРІЯ Й ОЛЕКСАНДР

- Босяк ти, Сашко! Ну й босяк... - мило воркоче-примовляє Віка, намагаючись кудись дотягтися своєю покрученою рукою. Позаду - темний проріз, що нагадує відкритий холодильник.
Нарешті намацала те, що хотіла, і тягнеться до Сашка-босяка:
- Ось тобі гребінець. Усе-таки ми мусимо як люди... Пригладь кучері.
Ми бачилися напередодні ввечері. За минулу ніч у їхньому віконці - ще два кульових "поранення". Утім, обоє не звертають жодної уваги на ці зрадницькі дірки: місце дії - Грозний. А це означає, що люди тут живуть до всього звичні.
- Стріляли... - кажуть байдуже, стилізуючись під відоме старе кіно. - Пам'ятаєте "Біле сонце пустелі"?
- Пам'ятаю, звичайно. Його по телевізору часто повторюють.
- Це у вас. У нас люди телевізор не дивляться, і нерідко питаєш: "Пам'ятаєте той чи інший фільм?" А людина відповідає: "Не пам'ятаю".
"Стріляли..." І відразу сміються, і пестяться - справжні молодята: одухотворені недавньою ніччю і цілковито вільні від будь-якого "вчора", яким би воно не було. Наука жити миттєвим щастям освоєна цією парою віртуозно. І справді, не так уже й скоро, години за три, настане грозненський день, і тоді наваляться проблеми: що поїсти, де дістати воду, - і прийде злість, і образа, й усвідомлення клітки, у яку загнаний долею, і, зрештою, ближче до третьої дасть про себе знати хронічна відсутність обіду...
Але наразі - сніданок. Грозненський сніданок воєнного часу. Рідкий чай - вода, хоч і перекип'ячена кілька разів, але чимось пахне.
- Краще робити вигляд, що в нас усе, як в інших по країні, - каже Віка, посьорбуючи гарячу рідину, гордо іменовану "ранковим чаєм". - Інакше збожеволієш.
- І не згадувати, що, крім чаю, у домі нічого? - напівзапитує-напівстверджує Сашко.
- Ти на що натякаєш? - кокетливо жмуриться Віка. - Що я погана господиня?
Віка й Сашко - грозненські молодята. З містечка Іванова - так називається один із грозненських мікрорайонів, де немає вулиць, а лише номери будинків.
Офіційно вони - Олександр Георгійович і Вікторія Олександрівна Джури. Уклали законний шлюб 6 квітня 2001 ро-ку - кілька місяців тому.
- Віко, все, годі дурниць! Читай! - наказує "зачесаний босяк", випивши чай.
Хвилини зо дві Віка кокетує, "пускає бісики" чоловікові, що напустив на себе суворість. На третій хвилині гри, як тільки Сашко реагує на "бісики", Віка знову кудись убік запускає руку і дістає зошит, що пройшов з нею всю війну.

...Все зрозумієш.
А відчуть - не зможеш:
Бо біль чужий - гіркий, а не болить.
До самокатування, до мандражу,
До хрускоту в суглобах - інвалід...

От і сидиш, немовби жук старечий.
П'ять кроків подолаєш - знов сідай...
І тільки вітер обійма за плечі,
Й душа одвічно тягнеться у рай.

Який страшний цієї долі іспит,
Знущається природа тяжко так:
Коли ідеш, як виродок, по місту,
Й на тебе витріщається усяк.

- Ну, от, заголосила... - перериває Віку Сашко. - А що-небудь веселеньке є?
Однак помітно, що чоловікові саме цей вірш дуже подобається. Він просто не хоче здаватися слабким при гостях.
Сашко й Віка - інваліди першої групи. З дитинства. Десятилітню Віку збив мотоцикл, і все, що з нею зараз, - наслідки тяжкої черепно-мозкової травми. А Сашко просто народився таким. Їхні опорно-рухові апарати на пару страйкують. Бувають, звичайно, світлі дні - особливо у Віки, яка ще абияк пересувається. Але значну частину довгих місяців обоє проводять на двох із половиною квадратних метрах, на кухоньці в уцілілому першому поверсі їхньої "п'ятиповерхівки" (нагорі - згорілі й розбомблені квартири), сидячи за столом, що стоїть біля вікна, крізь яке пролітають кулі.

А вслід слова:
- Бідна, сарака. -
Обертом голова,
Та мені - однаково.

А вслід - смішки:
- Глянь, як іде!..
- Кажуть, віршики
Потихеньку пряде...
І знову - босоніж по лезу.
Не озлобитися.
Не впасти у відчай -
І серед негоди триматись стоїчно.
Рік за роком - як річка бистра.
Плакати - просто. Тяжче - вистояти.

Віка Джура - поетеса. Це її головне заняття в житті. Тепер крім Сашка, звичайно. Вона пише вірші в старих шкільних зошитах - своїх і чужих, багато працює над словом, часто переписує. І тому дуже погано спить по ночах.
- Як і належиться поету, - додає Сашко.
- Уявіть собі, - підхоплює Віка, - коли вчора стріляли нам у вікно, я саме міцно заснула. Тому що увечері вийшов один рядок. От і не прокинулася, хоча боягузка - жах!
- Боягузка? Але чому не йдете звідси? Як ви все це пережили?
- Тоді ми вже були разом, просто ще не розписалися, - розповідає Сашко. - Сиділи тут, у підвал не спускалися - не було фізичної змоги. Я був спокійний, готовий до смерті. А от Віка дуже кричала в найстрашніші моменти. Так і переживали. Так і переживаємо.
Він замовкає. Я прошу продовжувати. Але Сашко заперечливо хитає головою - не хоче.
- Нехай Віка просто почитає. У неї є вдалі вірші про війну.
Віка вже не пускає ніяких "бісиків", а одразу читає:

Дев'ята вечора. Зима.
І двір шкільний мовчить.
Поглянь: немов зоря сама
Про щось нам гомонить.
Яскраве світло місяця -
Немовби сходять сни.
...Немовби не було й нема
Ні горя, ні війни.

Ми перекидаємося кількома незначущими фразами. Це як ковток повітря між пірнанням на глибину. І знову - вірші про довколишню війну:

Що чиниться тут? Коїться тут - що?
Як спиться тим, що віддають накази?
Ті, хто живе тут - мають "все й одразу"
Від тих - і тих. Не відаю, за що...
Одним - потрібна воля над усе.
Для інших же - наведення порядку.
І ось - бомблять...

Віка засумувала... Мовчить, погладжуючи "нічні" дірки в шибці.
Але на те й чоловік, аби дружині смуток розвіювати. Це Сашкова тверда позиція. І він починає "лікувати" свою улюблену поетесу.
- Гадаєте, Віка - така? Нічого подібного! Вона - справжня хуліганка. Це при гостях викаблучується. Знаєш, давай про печінку...
- Ні. Вона ж із Москви, їй потрібно про війну - серйозне.
- Знову викаблучуєшся?
- Добре! Набрид! - але "набрид" - теж із любов'ю.

Раз Печінка заявила:
- Плечі ви мені здавили!
Я тепер бажаю
Жить сама, як знаю!..
Обізвалася Ступня:
- Це беззастережно!
Заявляю, що і я
Буду незалежна!..
Досить мною керувати -
Буду я сама рушати!
Вслід за нею Селезінка
Запищала тонко-дзвінко:
- Остобрид цей ваш паштет -
Дайте суверенітет!..
Від такого непорядку
Організм зазнав упадку...
Ощетинились Мікроби:
- Ми - хлопаки суперпроби!
Ми тепер - понад усіх!
Успіх наш - у хаосі!

Віка задоволена справленим на Сашка враженням - той заходиться сміхом.
Усвідомити й зліпити ці шкалки (найжорстокіша війна, п'ятий і усе ще "медовий" місяць, глибока інвалідність, поезія) у єдине ціле мені дуже важко. Занадто все непоєднуване і неправдоподібне. Мені потрібно переглянути чимало своїх уявлень про дійсність, що розгортається перед очима, стерти набутий за війну досвід - і тільки тоді вийде планета на ім'я "Джура".
Бо ж як усе вийшло, як ми познайомилися? Я йшла грозненською вулицею, де нема рятунку від руїн, пожарищ і воронок. Настрій був поганий. Про що думаєш у такому інтер'єрі? Про "зачистки" й міни, про типи застосованої зброї, про відірвані кінцівки, про людей із божевільними поглядами... А тобі раптом: "У нас тут чудові вірші пишуть! Ось проведемо - послухаєте". І ведуть у чергове грозненське пекло, де життя, з позицій тривіального світовідчуття, навіть не передбачається, - і будь ласка, маєш: "Плакати - просто. Тяжче - вистояти". І одразу постає доказ життя, що проживається по віршах.
- Віка не плакала навіть у найбезпросвітніші бомбування. Вона кричала: "Я не витримаю!" Доки кричала, я знав, що витримає, - підтверджує Сашко.
Протягом усього відміряного шляху кожен із нас тікає від суєти в напрямку до справжнього життя. Ось воно - там, здається, за поворотом. Але ні, знову не пощастило, то знову був міраж. І ти усвідомлюєш: шукай усередині, знайдеш... Але суєта є суєта, і знову - бігцем по колу, за новими, гострішими відчуттями, враженнями. І знову - поразка.
Тут же, у розваленому Грозному, що заживо гниє, де зовні нічого не знайти, ні на чому оку спинитися, крім горя, власного й чужого, саме тут життя може бути справжнім.
Нехай майже в печері. Нехай на п'ятачку метр на метр - у кухні, більше схожій на декорацію. Коли з холодильника дістають чомусь гребінець... У містечку Іваново електрики немає вже кілька років - холодильник перетворилося на вертикальну шафу і придатний хіба для зберігання гребінців.
Плита? Вона теж у сім'ї є. Щоправда, немає газу. І тому каструлі, на ній вишикувані, відіграють роль символів боротьби за краще майбутнє: буде газ - буде їжа не з вуличного багаття.
Мийка? Звичайно! Яка ж кухня без мийки. На жаль, за повної відсутності води в трубах.
І плафон над головою висить, але немає світла!
А Віка, на радість Сашкові, продовжує читати:

...Ми тут ще. Поки що - вціліли.
Як кажуть, "милував Господь".
Чи, може, ще не долетіли
Снаряди, що шматують плоть?..
Ми тут живем без світла і води.
Посеред моря крові і біди...

- А можна ще один?
- Звичайно, - Віка поблажлива до мене теж.

...Ми волаємо: бережіть нас -
Ми в заручниках у безгрішшя.
Ніби бранці своєї безвиході...
А снаряди в повітрі виють.
Куди цілиться той осколочок?..
...Проймає хвилями, до кісточок!
Лягти б спати, як у ріку кинутися, -
А все закінчиться, і тоді прокинутися!..

Мені соромно плакати в їхній присутності. І я не плачу. І не знаю, як висловити свої почуття, - такі мізерні у порівнянні з їхнім життям. Як на цій грозненській кухні - бутафорські: плита, холодильник, крани... Усе, крім почуттів. А на московських кухнях сьогодні все справжнє: плита, газ, вода з крана - і гаряча, й холодна. Усе. Крім почуттів. Вони - точно бутафорські. Занадто ситно їмо - для країни, у якій так довго триває війна.

... - Усе-таки босяк ти, Сашко! - Віка трішки сердиться. - Адже ще рано. Скільки можна тобі казати: не кури натще. Шкідливо!
- Не можу я, Вікулю! Із семи років курю.
- Із семи? Ви чуєте? Якби знала, не пішла б за тебе...
А далі - її сміх. Заливчастий, ранковий, свіжий. Нічим денним іще не зіпсований. І вічно жартівливий басок Сашка.
Трохи про присмак - про те, що, залишаючи чийсь дім, ти обов'язково відчуваєш: бажаєш чи ні ще раз у ньому опинитися. Я - хочу. Сидіти в теплій компанії з цими двома людьми. І відчувати життя, яке вони випромінюють, незважаючи на особливу апатію війни, що вражає кожного, хто тут перебуває, законну млявість від того, що поруч було стільки трупів і смертей, що мертві дотепер лежать не поховані, може, за два чи три кроки від тебе. Це і є чарівність подолання, доступна небагатьом людям. Або - справжнє життя в декораціях війни. Коли твої біди на тлі їхніх щасливих посмішок - дрібниці. Придуманий суєтний пшик.