Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

ЖИТТЯ НА ВIЙНI. ЗВИЧАЙНЕ.ЧЕЧЕНСЬКЕ

ЯК ДОБРЕ БУТИ ГЛУХИМ

Війна почалася тривіально: з бомбувань сіл і міст. А отже, війна почалася з потоків біженців. Тисячі людей, підхопивши дітей і старих, кинулися світ за очі, геть... Вони йшли всюди й звідусіль, багатокілометровий "хвіст" вишикувався на головному шосе Чечні, так званій "федеральній трасі Ростов-Баку". Але й "хвіст" бомбили.

Вересень 1999 року. Ми лежимо на тьмяній осінній траві. Точніше, ми хочемо на ній лежати, але більшості дістається тільки курна чеченська земля. Це тому, що нас занадто багато - сотні, і на всіх гарного не вистачає.
Ми - це люди, яких наздогнало бомбування. Ми ні в чому не провинилися, просто йшли в напрямку Інгушетії по колишньому шосе, тепер розораному й роз'їждженому бронемашинами.
За нашою спиною Грозний. Ми, збившись у стадо, втікаємо від війни і боїв. І коли настає мить, і ти мусиш плюхнутися носом у землю, скрючитися у внутрішньоутробній позі, намагаючись прибрати під себе голову, коліна й навіть лікті, - ось тут і підкрадається ця оманлива й липка самотність, і починаєш думати: а чого ти корчишся? що, власне кажучи, рятуєш? своє життя, котре нікому, крім тебе, більше не потрібне?..
Чому самотність оманлива? Бо чудово знаєш - неправда все це: дім повен рідні, й вона чекає тебе, молиться за тебе. А липка, бо фізично-пітна. Коли дуже хочеться жити, занадто багато поту виділяється. Хоча декому щастить: коли відчувають смерть поруч, тільки волосся на голові встає дротом...
І все-таки - самотність... Адже на смертному одрі товаришів не буває. Як тільки вгорі, над твоєю згорбленою спиною, зависають пікіруючі гелікоптери, земля стає схожою на останнє ложе.
Ось вони - гелікоптери. Черговий захід. Вони спустилися так близько, що видно руки й обличчя кулеметників. Дехто запевняє, що навіть очі. Але це перебільшення від страху. Головне - їхні ноги, недбало спущені у відкриті люки. Ніби не вбивати прилетіли, а вирішили освіжити їх, натруджених, у прохолодному повітряному потоці. Ноги великі й страшні, підошви ледь на впираються в нас. Між стегнами затиснуті дула. Страшно, але всім хочеться побачити, хто ж твій убивця. Здається, вони глузують із нас, із того, як ми смішно плазуємо внизу - старі важкі тітки, молоденькі дівчата, діти. Ми навіть чуємо їхній регіт, хоча це знову неправда - сильний гуркіт навколо. Автоматні черги розрізають повітря навколо наших тіл, і в такт цим посвистам хтось обов'язково починає вити. Вбили? Поранили?..
- Не рухайся. І голови не піднімай. Моя порада, - вимовляє чоловік поруч. Він як був, так і впав на землю в чорному костюмі, білій сорочці й чорній же краватці.
Сусіда пориває на балакучість. І спасибі йому: зараз краще перемовлятися, ніж мовчати.
Чоловік на ім'я Ваха - чиновник-землевпорядник із Ачхой-Мартана, великого села неподалік від Інгушетії. В охопленій війною Чечні всі бояться всього, і сьогодні зранку Ваха вийшов із дому, як звичайно, у костюмі, з папкою, щоб не привертати уваги, нібито на роботу. А насправді вирішив утікати.
- Щоразу, - бурмоче Ваха, адже не бурмотіти не можна, наші губи вперлися в землю, - щоразу, коли налітають гелікоптери, я беру в руки папку, дістаю папір і роблю вигляд, що записую. Мені здається, це дуже допомагає.
Люди, що лежать поруч, починають тихо посміюватися.
- Як може допомогти папір? Що ти таке говориш? - шепеляво, відпльовуючись пилюкою, голосно шепотить малесенький худючий дядечко, що розташувався ліворуч.
- Пілоти бачать, що працюю, що не терорист, - парирує землевпорядник.
- А якщо вони подумають навпаки? Що ти записуєш їхні бортові номери? - відзивається жіноче тіло спереду й дуже обережно ледь-ледь змінює положення. - Затекло... Коли ж це скінчиться?
- Якщо подумають - тоді кінець, - хто це каже, не видно. Він позаду. І добре: слова жорсткі й гострі, як сокира, без усякого жалю.
- Годі тобі. Все за своє, - обриває "жорсткого" старечий голос. І звертається до Вахи: - Покажи свою папку, будь ласка. Іншим розповім.
Тіла, що замовкли після "жорсткого", знову хапаються за соломину - дещицю зненацька дарованих веселощів, для когось, може, й останніх.
- Показуй-показуй...
- Усі собі заведемо...
- У росіян папок не залишиться...
- Путін подумає, що це всі чеченці ходять по війні з папками? А мусили б з автоматами...
- І тоді федералам папки видасть. Буде вся Чечня з папками...
- Ваха, дорогий, а якого кольору треба папку?
А гелікоптери ніяк не вгамуються, виписуючи розворот за розворотом, і дитячий плач роздирає землю, вкриту людьми, і кулеметні черги, - ну хоч би на хвилину заткнулися! - і вибухи падаючих мін квакають безупину, вносячи відтінок вульгарності в наше перебування на смертному одрі. Цього тільки не вистачало!
І все одно люди жартують.
- Воля Аллаха, - смиренно відбивається від публіки Ваха. - Але що хочете кажіть, а з папкою цією мене навіть жодного разу не поранило. Ні в першу війну, ні в цю. Завжди допомагало.
- Так ти й у першу?.. З папкою?.. - заходиться хтось сміхом, гачкоподібним і тому надто нервовим. - Тоді зараз чого лежиш? Гей, хлопче! Встав би!
Васі набридло:
- Та ж усі лежать. Що, я один встану? І перетворюся на мішень?
- Але ж із папкою... - це вже той самий старий, що обривав "жорсткого", котрий, до речі, більше не вимовив ні слова. Старий сміється десь позаду нас. Якщо взагалі можна назвати сміхом ворушіння тілом, що вловлюється нашими вухами, у такт дрібному вихаркуванню повітря в землю. - Ох-хо-хо, хлопче! Не знаєш свого щастя: "їм" може видатися, ніби ти нас перелічуєш. І значить, ти на "їхньому" боці.
Тепер Ваха вже мовчить - і справді, не найкраща ситуація для жартів, усе добре в міру. І починає здувати пилюку із забруднених чорних рукавів подихом звідкись із-під себе. Тому що це все, що він може в цій позі ембріона, котру нас змусили вибрати.
Ваха і його диво-папка загинуть за добу, підірвавшись на міні за півтора кілометра від місця, де ми зараз лежимо. Ваха ступить на брудне неприбране поле тієї першої військової осені, за якихось кілька метрів убік від дороги. А мін було вже всюди сила-силенна, і всі поголовно, у тому числі військові й бойовики, - бродили по Чечні без карт мінних полів... Російська рулетка.
Ваха ступить убік не за потребою, а просто так, стомившись у чеканні: занадто довгою була черга до блокпоста, на паспортний контроль, і майже вся складалася з "родичів" - тих, із ким разом готувався вмирати напередодні, лежачи на іншому полі, - з нас, сміхотливих.
І загиблий Ваха знову буде лежати на полі, але тепер безстрашно - догори зраненим обличчям і розкинувши руки так широко, як не буває за життя. Ліву - ліворуч метрів на десять від чорного, подертого на клоччя піджака. Праву - ближче, кроків за п'ять. А з ногами Вахи взагалі вийде лихо: вони зникнуть, певно, ставши пилом під час вибуху й розвіявшись разом із вітром. Ця ж доля спіткає й папку з білими чистими аркушами паперу. Які рятують від гелікоптерів, а від мін, виходить, - ні.
Потім до Вахи обережно підійдуть два солдати з блокпоста, куди була довга черга. Перший - малесенький і юний, немовби п'ятнадцятирічний, у завеликій касці й чоботях чужого розміру. Другий - старший і стрункіший, ладний, руки - у плямисті штани. Перший тихо заплаче, розмазуючи бруд по обличчю й відвернувшись, не в змозі дивитися. Другий дасть йому запотиличник, і той відразу заткнеться, як будильник, по якому вдарили зверху, щоби дав поспати вранці. Чеченці з черги куплять у лейтенанта цих солдатів великий чорний пластиковий мішок, "непорушний запас" на випадок "вантажу 200", зберуть Вашині останки і довго будуть вирішувати, куди везти. До матері, дружини й дітей - у табір в Інгушетію? Чи в Ачхой-Мартан - у порожній дім? Переможе розум: в Ачхой, звичайно. Ховати все одно там, на родовому цвинтарі. Тож навіщо витрачати гроші, тягтися в Інгушетію? В'їзд туди обернеться чималими хабарями... На блокпосту "Кавказ", на кордоні цієї війни й іншого світу, доведеться платити двічі - туди й назад, причому за трупи вдвічі або й утричі більше, залежно від настрою "старшого".
...Але поки що у Вахи - ще ціла доба, він живий-здоровий. І ми, продовжуючи лежати на полі під Гехами, не тільки сподіваємося вдало вибратися з-під гелікоптерів, але й трішки віримо в наше швидке щасливе майбутнє, адже ще тільки початок війни, перші числа жовтня 99-го, і ввижається нам, що бої мають бути не такі вже й тривалі, і біженці незабаром повернуться додому, і витерпіти нам тільки цей день, а потім усе саме собою налагодиться.
І Ваха, осмілівши в якийсь момент, - адже коли небезпека занадто довга, все притупляється й набридає - отож, плюнувши на гелікоптери, він раптом перевертається на бік. І нормально, по-людськи, без землі в роті, починає розповідати про свою родину. Про шестеро дітей, що тиждень тому пішли з Ачхою в Інгушетію разом із його матір'ю, дружиною і двома незаміжніми сестрами. От до них він і пробирається.
Неподалік бомблять Гехи. Захоплено, несамовито, як, напевно, Кеніґсберґ у Другу світову. І Ваха знову згортається.
- Там біженців із Грозного зібралося - жах... - каже він, збиваючись із сімейної теми, заскочений ритмом цього наростаючого ірраціонального бомбометання своїх по своїх. - Тисячі біженців, мабуть. Під час попереднього бомбування, на тому тижні, лікарню зруйнували, поранених і хворих позабирали... Куди тепер нових поранених дінуть?
Жінки тихо виють, цитькаючи на дітей, щоб не вили - начебто діти не такі ж люди, як вони. Хлюпання знарядь знищення осипає нас зусібіч, не дають перепочити мозку. І хоча з моменту початку гелікоптерної атаки пройшло якихось півгодини, вони вже давно видаються половиною доби, що вмістила спогади про більшу частину твого життя. Люди поступово втрачають самовладання, чутні крики божевілля, чоловіки плачуть. Але не всі. Серед нас - підлітки, років по 13-14. Вони збуджено й радісно обговорюють, яка зброя застосовується в даний момент. І демонструють ґрунтовні знання питання - як інакше? Усе їхнє свідоме життя пройшло у вивченні сучасного збройового словника: війні в Чечні майже десять років.
Поміж підлітками й нами тихо повзає маленький хлопчик, напевно, шестирічний. Він худенький і сумний. Хлопчик не плаче, не кричить, не горнеться до матері, він задумливо оглядається навколо і вимовляє: "Як добре бути глухим..." Із інтонацією простою, спокійною і навіть буденною. Так ніби це було: "Як добре зіграти в м'яча..."
І тут нас усіх застає "Град" - найстрашніше, чим на цій війні ґвалтують слух і життя людини. "Град" - реактивна "Катюша" кінця двадцятого століття. "Градовий" залп довго свистить, сичить і крутиться. Але якщо ти його вже чуєш, отже, мимо, і смерть, хоч і ходила близько, зараз вибрала іншого. І ти смієшся... "Град" перетворює і тебе на нелюдську тварюку, що навчилася радіти чужому горю.
Риску підводить хлопчик, що затишно, всупереч обставинам, примостив голову на купину трав'яного кущика, як на подушку:
- Глухі нічого цього не чують. І тому не бояться.
Ваха тихо підтягує його до себе, обіймає і дістає цукерку з кишені свого чорного піджака.
- Як тебе звуть? - Ваха тихо плаче.
- Шарпуддін, - відповідає хлопчик, здивовано спостерігаючи сльози дорослого чоловіка.
- А ще краще було б зараз, Шарпуддіне, стати сліпим, німим і дурним. - Очі Вахи висохли під поглядом хлопчика. - Але ми не такі. І ми все одно мусимо вижити.
Хвилин за п'ять гелікоптери відлітають. І "Град" мовчить. Нальоту кінець. Люди починають разом підніматися, обтрушуватися і дехто славити Аллаха. Поле оживає. Жінки біжать шукати машини для поранених. Чоловіки зносять убитих.
...Мине ніч і день, і хлопчик Шарпуддін, підійшовши до дорослих чоловіків, що збирають Ваху в чорний мішок, візьметься мовчки їм допомагати. На нього прикрикнуть суворо, як на собаку - заради нього ж самого, - але допоможе мати. Вона скаже, що її син був останньою дитиною, яку Ваха приголубив у своєму житті. І тоді Шарпуддіна допустять.