Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧЕЧЕНСЬКИЙ 37-Й

Хеда й Іслам

Із сусідньої кімнати винесли маленьку красиву дівчинку Хеду з таким же серйозним і пильним поглядом, як майже у всіх нормальних чеченських дітей останнього десятиліття.
- Їй - одинадцять місяців, - сказала Хедина тітка, що колише її на руках. - Вона народилася вже після того, як викрали Іслама.
Хеда прискіпливо оглядає скупчених у кімнаті похмурих людей і починає плакати - як бабця, беззвучно. Але не через те, що майже сирота: вона навряд чи це розуміє. Просто їй передався настрій. Тут, далеко від тих місць, куди не ступає нога європейських правозахисників-туристів, у будинку № 22 по вулиці Гагаріна чеченського селища Алхан-Юрт Урус-Мартанівського району, ми говоримо про суцільну низку трагедій, що спіткали велику родину Денієвих.
- До ворожок ходили. До ясновидця. Кажуть, живий він, - кажуть Нурсет і Зара, сестри Іслама.
- І ви вірите?..
Знизують плечима, безпристрасно втупившись у підлогу, і байдуже відповідають:
- А куди нам іще ходити? Все інше давно виходжено.
Перед заплаканою Хедою трусять брязкальцями. Але хіба до того їй? Чеченські діти, народжені у війну, рідко реагують на брязкальця як універсальний засіб розради дитячих сліз. Сльози в них не дитячі...
Родина Денієвих - одна з тисяч чеченських родин, що потрапили в ситуацію, коли "ні миру, ні війни" - "ні тіла, ні людини". Хоч кричи, хоч на стінку дерись, хоч листи пиши президенту щодня... Іслама більше немає. Куди не зверталися - ні слова про нього. У жодному списку заарештованих, затриманих чи засуджених не значиться. Немає його. Начебто й не було. Начебто не від нього Хеда. Начебто інопланетяни забрали.
При цьому юридично точно відомо й зафіксовано, як виглядали ті "інопланетяни" для Іслама Денієва. Звичайно, як тут водиться, - у "масках", камуфляжах, із "калашниковими", і стояли на блокпосту селища Чорноріччя (мікрорайон Грозного), повз яке 24 листопада 2000 року близько 11-ї години дня проїжджав автомобіль, у якому троє друзів (Іслам Денієв, Хізир Ахмадов і Саїд-Ахмет Сааєв) їхали на похорон у селище Мартан-Чу.
"Інопланетяни" машину зупинили, при свідках усіх із неї висадили і повезли трьох друзів у невідомому напрямку. Тут свідчення розбігаються: одні кажуть, на БТРі із замазаними номерами. Інші - на такому ж "замазаному" "Уралі".
Далі, начебто, справа слідчих. Хто відвіз? Бойовики? Ваххабіти з вотчини Бараєва, сусіднього з Алхан-Юртом селища Алхан-Кала, для якого всі троє зниклих були лютими багаторічними ворогами? Але чим тоді займалися охоронці Чорноріченського блокпоста? Серед білого дня?.. Отже, федерали? Інакше звідки БТР і "Урал"?.. На жаль, відповідей на ці питання нема. Всі підрозділи, дислоковані на території Чечні, до цього дня підтвердили свою непричетність.
Однак таким "підтвердженням" вірити не можна. Вони - тільки слова, фікція юриспруденції. На кшталт:
- Ти викрав людей?
- Ні.
- Бачите? Він не винен.
Ніяких серйозних слідчих дій у справах про масові викрадення людей у Чечні не провадилося. І не провадиться. За більше ніж рік після зникнення Іслама Денієва і двох його товаришів сталося тільки одне: 28 листопада 2000 року пастух з Наурського району - а це чимала відстань від Чорноріччя - знайшов спаленою ту саму машину, з якої висадили викрадених. І напередодні, 27-го, він же бачив, як ця машина йшла в загальній армійській колоні з номерами 15-го і 21-го реґіонів (Внутрішні війська) і вже була обвішана бронежилетами, як звичайно роблять військові водії, рятуючись від залітних куль. Під ту пору в машині ще сиділи двоє - бачив пастух. 28-го він же знайшов два спотворених трупи біля обгорілого кістяка машини. Але трупи так ніхто й не визнав. І де вони зараз - невідомо.
А от зниклих Іслама, Хізира і Саїд-Ахмета - нема. Десяток їхніх напівсиріт тепер ходять по землі безбатченками, дружини-вдови руками розводять, розкладаючи перед собою стоси паперів-відписок, які нічого не означають і не пояснюють, якими можна розпалювати багаття і вистачить надовго. "Ваше звернення про викрадення невідомими особами... розглянуте і спрямоване..."
І під цією нісенітницею без єдиного факту чи навіть натяку на пошуки, що ведуться, - усуціль підписи дуже серйозних вельмож. Тут - і держрадники юстиції, і старші помічники Генерального прокурора Росії, і заступники міністрів...
І що? Нічого.
- Сидимо з вечора до ранку, чекаємо федералів, які при-йдуть і помстяться за те, що ми пишемо й шукаємо... - каже Альберт Денієв, брат Іслама. - А від ранку до вечора тремтимо від страху, що це станеться вдень. От і все наше життя.
Хеду вже винесли з кімнати, і тепер плачуть чоловіки Денієви.
Хоча плакати чоловікам тут узагалі не заведено.

Сержень-Юртівський дідусь Хоттабич

Абдурхман Іблуєв - симпатичний дідусь у веселій тюбетейці й з бородою. Представляючись, він жартує: "Абдурахман. Ібн-Хаттабович. Сержень-Юртівський дідусь Хоттабич". І сам же додає: "Жарт злий, як на теперішні часи, може погано закінчитись, адже Хаттаб..."
Веселий дідусь розповідає підлу історію. Зранку 7 листопада його розбудила дочка: "Щойно росіяни забрали Мілану й Есет!" Мілана Бітіргірієва, племінниця дружини, й Есет Ях'яєва, сестра дружини дідуся Хоттабича, напередодні приїхали відвідати Іблуєвих у село Сержень-Юрт Шалінського району. А вночі з 6-го на 7-ме почалася "зачистка". Жінок забрали прямо з постелі, напівроздягненими, не глянувши навіть у паспорти, й відвезли на "чеченському НЛО" - БТРі із замазаними грязюкою бортовими номерами.
- Я відразу скочив у машину, - розповідає дідусь. - І в нашу адміністрацію. Потім у СВМ - селищний відділ міліції. Потім - до коменданта, до офіцерів. Просив: "Віддайте наших жінок".
У Чечні давно всі вивчили головне правило виживання під час "антитерористичної операції": чим швидше почнеш шукати викрадених, тим більше шансів повернути їх за викуп.
- Я почав шукати за кілька хвилин після викрадення! - продовжує Хоттабич. - Їх ще не могли нікуди відвезти! Але всі військові мені вже відповідали: "Немає їх у нас". Через годину я поїхав у Шалі, у районну комендатуру, розмовляв із комендантом Нахаєвим. Привіз паспорти родичок. Він мені сказав: "Почекай, батьку, трохи, перевіримо їх документи й відпустимо". Отже, Нахаєв знав, що жінки - у комендатурі?.. Довго я чекав, відчуваю, щось не те, і знову - до Нахаєва. А він мені каже, "чесно" дивлячись в очі: "Немає в нас ваших жінок".
Дідусь запанікував і засипав коменданта зустрічними питаннями: що значить "нема" - вже вбили? Чи відвезли в інше місце?.. Але знову не одержав відповідей. У жодній із прокуратур, що діють на території Чечні, ані в комендатурах, ані в міліціях. На цьому й кінець історії. Щезли жінки. Були - і нема.
- Я своїх лаю, - доказує старий. - Чому не помітили, який номер був у БТРа?
- А що з того, навіть якщо знаєш? - це Лариса Асхарова, красива ставна жінка з тим же горем за плечима. Чи то дружина, чи вдова - сама не знає, як представлятися, - Шарамі Асхарова, теж сержень-юртівця, далекого родича Ширвані Басаєва, до якого Ширвані востаннє приїжджав, - так говорять односельці - в 98-му. Так ось, федерали забрали Шарамі 18 травня 2001 року, на світанку. За родинні зв'язки із Ширвані. Не приховуючи, що за це.
- Відтоді - все, - плаче Лариса. - Я скрізь, де треба, залишила свідчення про те, що бачила сама: чоловіка відвезли на БТРі № 224, слідом їхав БТР № 714 і військовий "Урал" № 7646 ВА. Я сама бігла тоді за військовою колоною до кінця села - далі блокпоста мене просто не пропустили... Один БТР і "Урал" поїхали в напрямку розташування Дивізії особливого призначення ДОН-2 (Внутрішні війська МВС). Другий БТР - у 70-й артилерійський полк. Але мої факти нікого не цікавили. Не було ніяких результатів, розслідувань... Мені просто сказали, що федерали його не забирали. Мовляв, утріться.

Що робити?

Ситуація, в яку потрапили Іблуєви, Асхарови і Денієви, - тривіальна для Чечні. І в її невинятковості полягає найбільший її жах. Яке б минуле в тебе не було - воював ти пліч-о-пліч із Масхадовим чи проти нього, - ти не застрахований від стирання з лиця землі. Тисячі (!) родин - у такій ситуації. Їм нема до кого звертатися у владних структурах - їх ніхто не слухає.
Реальний перелік "інстанцій" на випадок викрадення людини в Чечні скупий і неадекватний подіям - ви зараз це зрозумієте.
По-перше, ясновидці. (Не смійтеся - такі обставини).
По-друге, журналісти.
По-третє, правозахисники.
По-четверте, посередники, яких у Чечні хоч греблю гати і які найчастіше шахраї, що беруть із нещасних гроші за крихти нічим не підтвердженої інформації про те, де твій брат, чоловік, син, і з якими мати справу - значить матеріально стимулювати работоргівельний бізнес.
Жодна з перелічених вище "інстанцій", природно, не є в принципі серйозною чи ефективною. Кожна - просто випадковість, заспокійлива "валер'янка". І не більше. Мізерний шанс, що журналіст розчулить генералів, або генералів над генералами, і так почнуться пошуки. Або - надія на диво. Або - самозаспокоєння, що "оскільки заплатив, виходить, щось зробив".
Держава і влада, які влітку 99-го взяли на себе місію "звільнити Чечню від бандитизму", ніяк не представлені перед лицем лиха під генетично-кодовою назвою "37-й". Насамперед тому, що влаштовують чеченський "37-й" - люди, що перебувають на державній службі. Недосвідченому це може видатися наклепом, але від того, що Путін по телевізору чеканить слова про наведення порядку - порядку в Чечні все менше, а смертей усе більше. Прокуратури придушені військовими і працюють, як водиться, рідко. Міліція - сама учасниця "процесу". Нарешті, є в країні спеціальна Комісія з розшуку зниклих безвісти при адміністрації президента. Але Комісія працює тільки опосередковано, з Мос-кви, - що просто смішно в пошукових справах у Чечні. Зберігши Комісію для красивої звітності перед Заходом, її придушили грошима, щоби "не рипалась". У 2001-му воєнному році фінансування пошукових відряджень було повністю припинене, а всі гроші, раніше виділені на це, забрало собі Міністерство оборони (одне з відомств, бійці якого, власне, й викрадають тих, за чий "пошук" їм потім платять із держбюджету). У 2002-му на тлі кричущих фактів і гострої необхідності працювати фінансова трагедія Комісії повторилася.
Можна довго посипати попелом голову і філософствувати, що, мовляв, виною всьому відсутність коштів, і були би гроші - ми були б чуйними й добрими, і ставилися б до кожної людини, як до єдиної цінності, і не було б у нас безвісти зниклих... На жаль, це знову "валер'янка" і неправда. Річ у тім, що ми погано думаємо. У масі своїй, ми зовсім не страждаємо від того, що діється в країні, що в нас перманентні страти без суду і вже тисячі жертв "нового 37-го". Ми заспокоюємо себе тим, що це наразі тільки чеченський 37-й рік, і до нас не доберуться...
Даремно й легковажно: історія доводила це неодноразово. У країні панує ідеологія ненависті до ближнього. От у чому наша справжня біда. І саме тому щодня в кожному чеченському селі - обов'язкова програма: похорон. І майже всі ті, кого ховають, - убиті, замучені, підірвані, розтерзані люди. Однак і це тут вважається "не найбільшим лихом".
Найбільше - коли від людини взагалі нічого не залишається.

Тривіальна післямова

...У кімнату входить старенька. Плаче, кличе: "Щойно прийшли троє в масках і вбили Ахмада Ежиєва".
Дідуся, який на пенсії вже більше 20-ти років...
- За що вбили?
- Не знаю. Що в пенсіонера візьмеш?
- Хто вони були?
- Ніхто не знає. І одні, й інші приходять до нас у камуфляжі й у масках... Гадаю, це були все-таки федерали. Російською перемовлялися.
Я знаю брата Ахмада, теж літнього вже Імрана Ежиєва, одного з найактивніших біженських лідерів, правозахисника й борця. Родина Імрана в Інгушетії, у таборі Яндирці - погано, убого, але не вбивають. Імран весь час кликав Ахмада до себе з неспокійного Сержень-Юрта, де під боком полк внутрішніх військ - це мені розповідав сам Імран. Але Ахмад завжди відповідав: "Не піду. Кому потрібен старий?"
Виходить, і старий знадобився. У 2002 році, на третьому році війни. Для звітності зі "знищення бойовиків". І де той генерал, хоча б один, із якого здерли погони за таку "антитерористичну операцію"?
Нині в Чечні всі прощаються, як назавжди. Так прийнято: виходячи за поріг, треба попрощатися назавжди, побажавши один одному удачі. Не здоров'я й щастя. Не любові й дружби. Ці мирні побажання - дрібниця. Головне - удачі.
- Я хочу розуміти, чий я, - каже Ібрагім Умпашев, сільський староста сусіднього із Сержень-Юртом селища Автури. - Я хочу знати правила гри, а для цього мені їх хтось мусить пояснити. З ким нам треба домовлятися, щоб зберегти наші життя? З бойовиками? З федералами? У 2000 році ми хоча б жили... Кінець 2001 року став найстрашнішим за весь час війни. Де уряд Ільясова? Де адміністрація Кадирова? Ніхто не приїхав і не пояснив нам, що ж діється... Не сказав хоча б: "Ми з вами, ми розділяємо вашу трагедію". Я розумію це так: до нас ні в кого немає інтересу, влада нас кинула на пожирання військовим і бойовикам. А ці дві сили об'єдналися між собою і вважають нас третьосортним бидлом, що підлягає знищенню. 17 120 автуринців підлягають знищенню... От і вся нинішня війна...