Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

АНКЛАВ ГРОМАДЯНСЬКОГО БЕЗПРАВ'Я

Молодий кульгавий лікар Султан Хаджиєв, завідувач гнійно-септичним відділенням 9-ї міської грозненської лікарні, переносить усю вагу свого пораненого тіла на паличку і відкидає ковдру на дальньому скрипучому ліжку біля вікна в палаті № 1. Під ковдрою тіло Айшат Сулейманової, 62-літньої грозненки з вулиці Ханкальської.
У Айшат в очах цілковита байдужість до світу, а на її оголене тіло дивитися неможливо: жінка випотрошена, як курка. Хірурги розрізали її вище грудей і аж до паху. Післяопераційні лінії - не прямі, а розгалужуються, як генеалогічне дерево. Подекуди шви розійшлися, не бажаючи зростатися, і ти бачиш вивернуті рани. Медсестра встромляє в них довгі марлеві смужки, ніби там порожні глибокі діри, і Айшат навіть не плаче.
- Я нічого не відчуваю, - вона рухає сірими губами, але рухи губ - не в такт словам, ніби в іноземному кіно, і актори, що озвучують переклад, роблять це дуже погано.
За два тижні до нашої розмови молодий хлопчина у формі російського військовослужбовця посадив Айшат перед собою на ліжко в її власному домі й увігнав їй у тіло п'ять куль класу 5,45 мм. Саме тих, що заборонені всіма можливими міжнародними конвенціями як нелюдські - це кулі зі зміщеним центром. Увійшовши в тіло, вони гуляють по ньому, розриваючи по ходу всі внутрішні органи. Поруч із Айшат син, давно не голений чоловік, - отже, у їхньому домі похорон. Він дивиться на мене відчужено, з неприхованою ненавистю. І коли збирається щось сказати, раптом зупиняє себе на першому ж слові: мовляв, не вам нас жаліти...
Зате Айшат хоче говорити, поділитися своїм стражданням, скинути частину його, незаслуженого й через це ще більш непосильного:
- Ми вже лягли спати тоді... Раптом - була друга година ночі - чую: голосно стукають. А стукіт у цей час - адже в нас комендантська година - кепська справа. Відчинили. Два солдати стоять, кажуть: "Нам пива треба". Я: "Ми пивом не торгуємо". Вони: "Пива давай!" Я: "Так ми взагалі в домі пива не тримаємо". Вони: "Добре, бабко". І пішли.
Айшат хапається за шию. Це не приступ ядухи, а хвиля горя і сліз. Вона бере за плече усе більш похмурого сина і, так знайшовши собі опору, продовжує:
- Прокинулась я, певно, ще за годину, а ті двоє солдатів уже ходять по наших кімнатах. Нишпорять. І кажуть: "Ми на "зачистку" тепер прийшли". Я зрозуміла: нас будуть карати за те, що не дали їм пива. Солдати перерили всі ліки - чоловік у мене астматик. Один пішов у кімнату, де наші онуки спали, п'яти років, півтора року і чотирьох місяців. Я злякалася, що невістку зґвалтує. Діти, чую, закричали. Інший завів чоловіка на кухню. Чоловіку моєму, Абасу, 86 років. Чую, чоловік пропонує йому гроші. А потім як закричить! Це солдат чоловіка ножем прикінчив. Солдат вийшов із кухні й повів мене в спальню, а я вже - як заморожена. І ласкаво так мені каже, показуючи на ліжко: "Бабулю, сідай сюди. Поговоримо". І сам сів навпроти. "Ми - не нелюди, ми - ОМОН, це наша робота". А діти плачуть за стіною... Я: "Не лякайте дітей". "Добре, не будемо", - відповідає знову ласкаво. І одразу на цих словах, не встаючи зі стільця, як бухнув у мене зі свого автомата. Невістка недавно розповіла мені, що після розстрілу вони просто зачинили за собою двері й пішли.
Айшат змогли довезти до лікарні лише наступного ранку. Хоча це близько, але для всіх, хто не бандит, у Грозному ночами дуже сувора комендантська година. Піти, щоб зарізати чеченця ножем, - будь ласка, зате вимагати дозволу в блокпостів провезти пораненого в лікарню - однаково що проситися на власну страту.
- Вона спливала кров'ю, слабшала, у неї вже починався перитоніт, - кажуть лікарі. - Вижила дивом. А тепер ходімо в прийомний покій! Там жінку щойно привезли - у неї така ж ситуація: вона - жертва нічного бандитизму. Може, ви встигнете поговорити, поки військові не з'явилися, а якщо з'являться, не бійтеся, ми вас виведемо...
44-літня Маліка Ельмурзаєва стогне, розметавши волосся по лікарняній клейонці. Лікар намагається підняти її голову, але жінка непритомніє від болю. Видно, як жмути її густого темно-рудого красивого волосся подекуди відійшли від тих місць на голові, де вони мусять розташовуватися, і висять на ниточках шкіри - невже хтось намагався зняти скальп?
Обставини того, що сталося, жахливі: Маліка живе в 1-му мікрорайоні Грозного, на вулиці Кірова, у п'ятиповерхівці, в під'їзді, де немає чоловіків. Так уже вийшло: самі жінки. Було близько другої ночі, як у двері почали ломитися: "Відчиняйте, суки, зачистка!"
Відімкнули, звичайно, куди дітися - ще двері підірвуть. Група молодиків у військовій формі, масках і змішаного чеченсько-слов'янського складу (з розмови стало зрозуміло) прийшла грабувати під'їзд, і без того вже пограбований не раз.
У квартирі, де була Маліка, спали три жінки-родички. Одна - 15-літня. Братва зробила вид, що збирається її ґвалтувати, і гукнула іншим: "Якщо не будете слухатися, зґвалтуємо так, що не виживе". Маліку схопили за волосся (от чому стільки видертих із м'ясом жмутів) і поволочили сходами нагору, щоб вона стукала в інші квартири й просила по-сусідськи відчинити...
Усе закінчилося мародерством і побоїщем. Жінок, що опинилися тої ночі в цьому під'їзді, нещадно били по нирках, голові, литках.
- Ґвалтували?
Мовчить Маліка, лише стогне, хоча й чує питання. Мовчать ті, хто її приніс сюди, - побиті сусідки, що відкривали на її стукіт. Надто вперто мовчать.
Бандитська вакханалія на вулиці Кірова тривала до п'ятої ранку - у Грозному звикли, що мародери покидають місця своєї "гульні" до шостої, до кінця комендантської години.
- Погляньте на цифри! - просять лікарі. - З 1 червня по 18 вересня 2001 року ми прийняли в лікарні 1219 хворих, включаючи амбулаторних. 267 із них - із вогнепальними і міновибуховими пораненнями. Більшість - у результаті нічного розбою.
Аби довідатися, що діється в місті, треба зайти в лікарню. Тут - фінал усіх його трагедій і драм. Отож, поки про мирний Грозний безугаву розводяться владці, що одержують зарплату "за встановлення миру" в Чечні, у лікарню військово-бандитського Грозного щодня доставляють нових "вогнепальних".
Війна в місті розбестила всіх, хто виявився слабким і цьому піддався. Руїни, у яких живуть і без того нещасні люди, потонули у нічному криміналі, з одного боку, організованому й очолюваному федеральними військовослужбовцями, - без їхнього бажання й підтримки нині жоден бандит не здатний гуляти по вулицях у комендантську годину, і мало того, стріляти, грабувати й ґвалтувати. Але, з іншого боку, за найактивнішої участі чеченців. На початку третього року війни з'ясувалося, що бандитські групи, які прочісують руїни по ночах, - це "клуб за кримінальними інтересами": кримінальники з чеченських рядів, перемішані з такої ж масті військовослужбовцями, що перебувають "при виконанні". І їм по-фіґ - як ідеологічні й національні розбіжності, так і приналежність до різних воюючих сторін. Просто - мародерство, що "понад усе". Справжній інтернаціональний кримінал, і хоч він і не має ознак нині модного міжнародного тероризму, проте сильніший від штабів, стратегій і тактик, що не здатні зупинити кривавий каток. Я певна, що навіть якщо завтра буде оголошено про закінчення війни, виведення військ і завершення бойових операцій, Грозний все одно залишиться під кримінальним чоботом, і бозна, коли його вдасться позбутися. Дуже легко почати війну - і майже неможливо потім повиловлювати всіх породжених нею тарганів, що розплодилися й розповзлися скрізь. "Ґрязний Ґрозний" - саме так нині грозненці називають своє колись улюблене місто. І в цих двох словах - не лише біль утрати за проспектами й майданами, перетвореними на руїни. Це жах перед майбутнім, коли сьогодення потонуло в пітьмі нахабного середньовічного бандитизму - як головного результату війни.
Коротка заввага по ходу, проте дуже важлива. Пригадуєте дивні, на перший погляд, слова лікарів: "Ми вас виведемо, якщо прийдуть військові..."
Це не шпіономанський маразм, якому більшою чи меншою мірою підвладні всі на війні, - це теж грозненська реальність. Військові, господарі місцевого життя, встановили дикі порядки, коли носій інформації про реальний стан життя цивільного населення прирівняний до ворожого вивідача, і з ним слід чинити за законами воєнного часу. А з огляду на те, що вся Чечня нині наводнена добровільними помічниками "органів" із-поміж самих чеченців, - потрапити в руки військовим і не викрутитися дуже просто. І тому скрізь від друзів чуєш саме це: "ми вас виведемо", "ми вас сховаємо". Але від кого ж, Господи? Від тих людей, котрі й воюють, власне кажучи, на мої гроші? На гроші платників податків? Щоб поговорити з бабусею Айшат і постояти в приймальному покої поруч із розтерзаною Малікою, треба поводитися, як розвідник третьої сторони в стані ворогів, що зненацька змовилися одні з одними.
Кримінальну справу Айшат порушили в найбільш "військово-бандитському" районному відділі внутрішніх справ Грозного - Жовтневому, де й справи розслідують, і самі ж учиняють ці "склади злочину". В історії з Малікою - те саме... І ось уже лікарі, як розвідники, тихо відводять мене вбік, у потайні порожні лікарняні прорізи, щоб розминулась я з групою озброєних людей, котрі не представилися, не показали нікому документів, включаючи головлікаря, але зненацька прийшли подивитися на нещасну жертву нічного розбою... Коли ми від цього вилікуємося? Скільки років мине, доки ми - учасники громадянської війни у власній державі - знову навчимося прямо дивитися одне одному в очі? Бозна. Військові надто звикли в Чечні не лише вбивати, грабувати, ґвалтували й організовувати чеченців у кримінальні групи під власним керівництвом з метою спільної наживи; військові, набувши чеченського досвіду, розділили країну надвоє: на тих, хто з ними, і тих, хто проти них. Ті, хто з ними, мають бути проти чеченців (кримінальні деталі побуту до уваги не беруться). Ті, хто проти них, - із чеченцями. І нехай хто-небудь скаже, що це не громадянська війна!
- Ми - нація ізгоїв. І хто поруч з нами - той теж ізгой, - каже на прощання лікар Хаджиєв.
- А з вами що сталося? Чому кульгаєте? Були поранені?
Лікар розділив долю своїх хворих, що страждають від військового "бєспрєдєла" дужче, ніж від хвороб. Опівдні загальноросійського Дня незалежності на перехресті вулиць Першотравневої й Грибоєдова лікаря Хаджиєва переїхав бронетранспортер з Ленінської районної військової комендатури Грозного.
- Чому переїхав?
- Та просто так. Вискочив на шаленій швидкості, я мусив встигнути вивернутися. Але не встиг. Власне, я нічого й помітити не встиг. Мене просто зім'яло. Моїм "Жигулям" - кінець. Я залишився. Ще - задній номер і кришка багажника. Мені на пам'ять.
- І що далі? Відомий номер БТРа? Завели справу?
- Відомий. Завели. І на цьому - все.
- Чому?
Тому що Чечня - зона, де одним можна все, а інші мусять змиритися.
Росія продовжує пестувати на своїй території анклав громадянського безправ'я. Або зону осілості - залежно від того, що кому ближче. Дуже небезпечне заняття. Якби світ бачив очі сина Айшат Сулейманової! Погляд зацькованого ізгоя, батька якого вбили тільки тому, що він теж ізгой, і матір спотворили тільки тому, що вона теж ізгой...
На початку війни більшість чеченців ще дивувалися цьому своєму безправ'ю, волали: "Ми такі ж, як ви! Ми вимагаємо поваги до себе!.." - а тепер ніхто не волає. Тому що всі погодилися: вони - нація ізгоїв. Вище голови не стрибнеш. І треба з цим жити.
Але чи всі будуть з цим жити? Айшат - так. Її син - навряд чи.
Дещиця вітчизняної історії. Може, її хтось призабув. Кінець 19-го і початок 20-го століть у Росії - розгул державного антисемітизму, зрідні нинішнім федеральним усеохопним античеченським настроям. Зміцнюються "зони осілості". Діти ростуть з тим, що їм заборонено вільно переміщатися, лише з дозволу поліції, вчитися можна далеко не в усіх навчальних закладах. Нарешті, комплекс неповноцінності нації спричиняється до зародження комплексу великомучеництва в головах багатьох представників молодої єврейської порослі. Вони готові боротися за своє зганьблене дитинство, тому що не хочуть зганьбленої зрілості й старості, якими "нагороджені" їхні батьки й діди. Результат відомий усій планеті: більшість радикальних більшовиків із широко відомими прізвищами, що вчинили вдалий Жовтневий переворот, походять саме з цих, "містечкових", євреїв, котрі не просто більше не бажали жити ізгоями, а й прагнули помститися кривдникам за те, що їм довелося пережити. І помстилися ж...
Дивно, що вкотре ми забуваємо те, що за жодних обставин забувати не рекомендується. Лікар Хаджиєв погоджується зі мною: на третьому році війни і він, і я - ми зустрічаємо вже занадто багато молодих чеченців із недобрими іскрами в очах і єдиною мрією - про розправу над своїми кривдниками.

ДІВЧИНКА-НІХТО Й НІЗВІДКИ

У кімнаті № 45 на другому поверсі Грозненського будинку для літніх людей, поруч із п'ятдесятьма трьома бабусями й дідусями живе маленька мовчазна дитина. Дівчинка. Може, чотирьох, а може, й семи років. У дівчинки - гострий насторожений погляд спідлоба. І звички здичавілої кішки, що раз по раз прагне якомога глибше забитися під залізне казенне ліжко. У кімнаті убого й порожньо - за законами воєнного часу. Вікна, за традицією цієї війни, затягнуті поліетиленовою плівкою: скло, як і раніше, найбільший грозненський дефіцит. Залізне ліжко, накрите смугастим матрацом, і більше нічим. І дитина, лише малюсіньким своїм ростом схожа на дитину.
Те, що сталося з цією дівчинкою, - одна з таємниць другої чеченської війни. Бабусі й дідусі називають її Анжелою або Анжелкою, і кажуть, що дитині чотири рочки. Але чи це справді так, не знає ніхто.
У будинок для літніх людей на Катаямі (назва грозненського мікрорайону) дівчинку привели ранньою весною 2001 року. Невідомі, зовсім сторонні люди - привели й пішли. Сказали при цьому, що вони їй не родичі й не знайомі, а так, мимо проходили, пожаліли безпритульну і, знаючи, що в будинку для літніх людей з'явилися їжа й тепло, взяли дівчинку за руку й довели до його порога...
Дитина була брудна й запущена. У струпах і вошах. Дистрофічна, виголодніла, у подертій одежі. І можна сказати, що боса: на голих ніжках-тростиночках теліпалися порвані сандалі, що на початку навіть грозненської весни не може вважатися взуттям.
Дитина назвалася Анжелою, і це єдине, що вимовила дівчинка. Разом із Анжелою була літня жінка, по грозненських вулицях вони блукали вдвох. Але хто кого супроводжував і допомагав вижити - це ще питання. Жінка, що представилася Раїсою, була виразно божевільною, брудною й охлялою, невизначеного віку. Та й чи Раїса вона, теж невідомо, настільки дивно вона поводилася. Заговорювалася, фантазувала в стилі Хічкока.
Зінаїда Тавгіреєва, медсестра будинку для літніх людей, вивернула всі кишені, перш ніж спалити одяг - документів не виявився. Жодних - ні її власних, ні на дівчинку. При цьому Раїса стверджувала: вони з Анжелою - родичі й прізвище дитини - Зайцева. Отже, росіянка. І справді, коли дівчинку відмили, з-під багатошарового вуличного бруду виглянув цілком слов'янський овал, а волосся виявилося русявим.
У перші дні Анжела ні на крок не відходила від Раїси. І та за неї трималася, не відпускаючи від себе. Як люди, у яких справді на світі більше нікого не залишилося, тільки вони двоє, може, з колись великої родини. Однак потім з'явилися деякі розбіжності. Раїса розповіла, що Анжела - "дочка другої дружини її чоловіка". А чоловік нібито вмер, слідом за ним незабаром відійшла в інший світ і друга дружина, Анжелина мати, і ось тепер Раїса вважає себе Анжелиною мачухою. Як це прийнято в чеченських родинах - узяла на себе всі турботи про сироту.
Отже, батько дитини - чеченець? Хоча б тому, що мав двох дружин? На це питання Раїса відповісти вже не змогла. Утім, її слова були тільки версією. Сталося те, що сталося: у цивілізованій Європі, у 21-му впорядкованому столітті, нізвідки з'явилася дитина, про яку ніхто точно не знає, хто вона. Війна позбавила цю дівчинку абсолютно всього, і навіть того, що мають сироти, - імені, прізвища, року й місця народження.
Минув місяць. Анжела погладшала, порум'янішала, дала себе оглянути лікарю, помалу заговорила й забігала коридорами будинку для літніх людей, тішачи самотніх грозненських бабусь і дідусів. Але так нічого про себе й не згадала. Лише забивалася під ліжко щоразу, коли на кухні з тріском падав на підлогу великий металевий ополоник. Лише падала, як підкошена, де попало й намертво обхоплювала голову руками, коли чула стрілянину. Завчені рухи.
Журналістика - щаслива професія. Багато людей, з якими зустрічаєшся. І багато тих, що готові допомогти. Тим, за кого ти просиш. Так і сталося: минуло ще близько півроку - на різні нудотні формальності й домовленості чиновників, і Анжелу вдочерила родина з північноосетинського міста Моздок. Літні вже чоловік і дружина. Чеченці з Грозного, що втекли з нього під час другої війни і тепер не бажають повертатися. У війну в цих людей загинув єдиний син, що не встиг одружитися й залишити їм онуків. У мене є світлина Анжели з новими батьками. На мене дивиться зовсім інше обличчя - яскраві жваві оченята, відкрита посмішка, гордовита постава красивої голівки. Ніщо не нагадує в ній ту дику грозненську безпритульницю.
Але я не їду поглянути на неї, хоча й хочеться - приємно бачити щастя після біди. Не їду, тому що не бажаю ні про що нагадувати - ні їй, ні її татові й мамі. Вони мусять усе забути - це фундамент їхнього подальшого щастя.