Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

"ЛАҐПУНКТ "ЧИРІ-ЮРТ"

Чиpі-Юpт - дуже велике чеченське село, колись, за радянської влади, промислове, з великим цементним заводом, багатотисячним населенням, що працювало на цьому заводі, будинками культури, лікарнями, школами, бібліотеками, розвинутою інфраструктурою і високим відсотком освічених людей. Однак цивілізації схильні вимирати, і зручне для промислового розвитку географічне розташування Чирі-Юрта з приходом епохи "стратегічних висот" і "командних пунктів" визначило його трагедію часів другої чеченської війни: завод тепер ущент зруйнований, роботи в людей жодної, інфраструктура в тотальному занепаді, всі освічені виїхали світ за очі... Зате населення Чирі-Юрта збільшилося в кілька разів. Річ у тім, що Чирі-Юрт розташований на виході з Аргунської ущелини, або "Вовчих воріт", як називають це місце федерали. До Аргунської ущелини і Чирі-Юрта, якщо їхати з Грозного, який звідси за двадцять два кілометри, - рівнина з нафтопереробкою і нафтовидобутком, у контролі над якою зацікавлені як федерали, так і бойовики. Після Чирі-Юрта й Аргунської ущелини - гори Ножай-Юртівського, Веденського і Шатойського районів - вотчини загонів Басаєва і Хаттаба. Саме через ці місця влітку 1999 року на Дагестан ішли загони Басаєва і Хаттаба, з чого, власне, й почалася друга чеченська війна. Сюди вони й поверталися, і через це люди, що живуть тут, вивчали сучасну політграмоту не з телевізійних новин, а безпосередньо на власній шкурі.
Тоді, у 99-му, люди побачили, як чиниться гігантська за наслідками провокація і дивовижна зрада: бойовики Басаєва і Хаттаба поверталися з Дагестану в Чечню в супроводі федеральної авіації, і ніхто їх не чіпав, зате коли вони сховалися в гірських лісах, відразу почалися інтенсивні бомбування сіл, через які вони продефілювали на свої бази. У результаті Дуба-Юрт - ще одне багатотисячне село неподалік від Чирі-Юрта, але глибше в передгір'ї - виявилося зруйнованим на 98 відсотків, і значна частина його жителів, втративши дах над головою, пішла в "наш" Чирі-Юрт... Тут же, на п'ятачку між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом, зовсім не випадково відбулися події, що стали джерелом і першопричиною багатьох інших принципових для решти Росії трагічних колізій. У лютому 2000 року тут велися запеклі бої за ті самі "Вовчі ворота". З федерального боку, серед інших, бився танковий полк під командуванням Юрія Буданова - він вважався одним із найкращих підрозділів російських Збройних сил. Саме того Буданова, полковника з двома орденами Мужності на грудях, історія якого стала більше ніж показовою, продемонструвавши "нове обличчя Росії" - промілітаристської та неорадянської Росії Путіна, де мета знову повністю виправдовує засоби. Нагадаю: саме на полі між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом у лютому 2000-го Буданов утратив убитими кілька своїх офіцерів, серед яких був і його найкращий друг майор Размахнін. Саме тут Буданов дав собі клятву за будь-яку ціну помститися тим снайперам, які знищили його бойових товаришів. Саме звідси, з боїв, наприкінці лютого 2000-го його полк перебазували на 80 кілометрів углиб Чечні, на околицю селища Тангі-Чу (відомого тепер усьому світові у зв'язку з проблемою так званих "військових злочинів федеральних військовослужбовців у Чечні"), де 26 березня 2000 року, у ніч після виборів Путіна президентом Росії, полковник напився і, вирішивши, що настав час розплати за ті бої біля "Вовчих воріт", викрав, зґвалтував і задушив 18-літню чеченську дівчину Ельзу Кунгаєву, маючи її за саме ту в усьому винувату "снайпершу", на підставі чого й був згодом виправданий як російською громадською думкою, так і російською судово-державною махіною, котра визнала, що раз полковник учинив "соціально мотивоване", то, виходить, і "правильне" вбивство.
Утім, до Буданова я ще повернуся, - це було продовження війни, котра вщент перевернула все наше життя... А наразі повернемося в Чирі-Юрт. У спекотне, майже 50-градусне, болісне літо наприкінці першого року другої чеченської війни. У натовп людей, зігнаних полком Буданова з насиджених місць і перетворених на ізгоїв. Безправних, принижених, голодних, брудних.

Хазимат

Ось і сталося: вперше не в кіно побачила опухлу від голоду бабцю, і ніхто тепер не зітре цієї картини з моєї пам'яті. Це було майже за рік від початку війни, у самому центрі Чирі-Юрта, серед перенасичення людської маси, у колишній школі № 3, де вісім місяців тому поквапом, у міру наближення бомбувань, припинився навчальний процес, і постав один із п'яти - в одному лише цьому населеному пункті - біженських таборів.
Гравюра, як відомо, пишеться в один колір. Така і Хазимат Гамбієва: висохла статична бабуся-біженка з роздутими суглобами, з роздутим животом - вона вся ніби виписана чорним по пергаменту, без півтонів. Чорний малюнок зморщок на шкірі неприродного тону. Обтягнутий ніс - ще одна лінія чорноти. Темні вигини загострених вилиць - так само. Шия, ніби під мотузку... Блокада Ленінграда в Міленіум. І знову - в Європі, котрій нині є значно більше діла до пишних торжеств на честь настання нового століття, ніж до Чечні - однієї з європейських територій.
Хазимат дуже хвора. І взагалі, ніяка вона не стара. Її молодшій дочці лише 13 років, а самій - 51. А хвороба, що перетворила Хазимат на ходячу гравюру, називається про-сто - дистрофія. Хронічний голод.
Усе, що перепадає родині Гамбієвих з 11 осіб, самовіддана Хазимат, мама і бабуся, віддає дітям і онукам. Яблука - чотирьом маленьким онукам, адже від голоду й холоду в них відкрився туберкульоз. Борошно на коржики - дочкам-нареченим.
Спочатку, коли тільки прибули в Чирі-Юрт, гроші в Гамбієвих були: дівчата по черзі носили на базар свої сережки. Іще якийсь час родина виживала з того, що старший син Хазимат продав маленький телевізор - єдину річ, врятовану Гамбієвими зі свого згорілого будинку. Але з продажем телевізора гроші скінчилися.
- На що ви сподіваєтеся далі? - запитую.
- Не сподіваюся ні на що. День вижили, і слава Аллаху, - відповідає Хазимат, тримаючи праву руку на шиї, ніби допомагаючи собі продихатися. - Жодної допомоги нізвідки. Вмираємо потихеньку в нашому закутку. Мій старший син ледве рухається - їсти нічого. Моя молодша вчора втратила свідомість з голоду. А табірні сусіди зробили вигляд, що не зрозуміли чому... Хоча цього дня у них був хліб і чай - я чула запах... Люди здичавіли.
Наприкінці першого року війни один із головних її результатів приховувати далі неможливо. Під злютованим натиском настільки запеклого голоду й безпросвітного туберкульозу, чого не було навіть минулої зими в гігантських переселенських анклавах Інгушетії, чеченці стрімко втрачають дух свого народу. Іще взимку більшість біженців твердо й люто кидали тобі в обличчя: "Ми і це від вас переживемо! Скільки б ви на нас не тиснули! Тому що ми - разом, і ми - сила". Тепер же звучать зовсім інші тексти. Де-небудь у табірному завулку тебе хтось обов'язково схопить за руку, і ти чуєш тихе й пригнічене: "Ми цього вже не витримаємо. Ми - вовки. Один для одного теж".
Дух народу не пережив учиненого над ним погрому й приниження. І саме тому - в таборах, незважаючи на літо, "блокадники"-2000. Опухлі від голоду.

Симптом "Г-4"

У дворі колишнього Шалінського харчокомбінату (райцентр Шалі - за тридцять кілометрів від Чирі-Юрта) жорстоко б'ються й несамовито лають одне одного сотні людей. Вони прийшли сюди з раннього ранку, щоби в обмін на "Г-4" - спеціальний розчерк у документах, котрий свідчить про те, що вони - бездомні біженці в межах своєї землі, - одержати на кожну ще живу душу по три банки згущеного молока й одну - тушкованки.
"Г-4" - так тут офіційно називається гуманітарна допомога від імені російського уряду потерпілим від "антитерористичної операції".
Зараз дають "Г-4", тобто четвертий номер, - виходить, за рік війни було чотири таких роздачі. У кожній порції - "триденка", запас їжі на три доби з розрахунку по 15 рублів на день. "Г-3" - третя роздача, була декілька місяців тому. Такі самі порції найближчими днями привезуть і чирі-юртівським біженцям, родині Хазимат Гамбієвої... Під лементи з Кремля про те, що "біженці забезпечені всім необхідним"... І гуманітарної катастрофи у зв'язку з "антитерористичною операцією на Північному Кавказі", "звичайно, нема"... Я стою у дворі Шалінського харчокомбінату серед виголоднілої юрби, що поривається до заповітних контейнерів, і згадую пещену поставу Сергія Ястржембського, президентського помічника і головного провісника відсутності "гуманітарної катастрофи".
Айшат Джунаїдова, керівник міґраційної служби Шалінського району (тут числиться на обліку майже 60 тисяч біженців), каже таке:
- Ви там доведіть у Москві до відома, що на цю державну подачку вижити неможливо. За жодних умов. Чимало наших біженців фактично приречені на голодну смерть.
Я, звичайно, обіцяю "довести". Але дуже тихо обіцяю. Навіть зовсім майже не обіцяю, а просто так, киваю, щось шепочучи... І нічого не пояснюю, бо як можна сказати приреченому, що: по-перше, мої пояснення Кремлеві абсолютно по цимбалах; по-друге, ситуація в Москві з війною, що триває на Кавказі, вкрай заплутана, і ніхто майже нічого не знає, бо не хоче знати; по-третє, навіть близькі друзі не вірять моїм розповідям після відряджень у Чечню, і я перестала що-небудь пояснювати, так і сиджу й мовчу в компаніях, коли запрошують; по-четверте і найголовніше, навіть у моїй газеті, опозиційній до нинішньої "лінії партії й уряду", де чекають моїх репортажів із Чечні й хочуть їх публікувати, але, публікуючи, іноді вирізають "найжорсткіші" шматки, мотивуючи бажанням не епатувати публіку, і внутрішньоредакційна полеміка з цього приводу гостра, як ніколи, і мені буває іноді дуже непросто...
Але я мовчу про це. З однієї простої причини: для людей навколо, які так багато пережили й переживають, я - перша цивільна людина звідти, з іншого, невоєнного світу. Жодні журналісти сюди не їздять. Розказати про те, що діється, - нікому...
Щоби розповісти про голодну смерть, Айшат перекрикує жінок, що ошаліли від голоду й з образами виривають одна в одної "триденку". Бачу, як у юрбі одні плюють на інших. Це туберкульозники. Від безконечної своєї озлобленості на світ вони прагнуть заразити тих, хто ще не кашляє кров'ю, або сподіваються, що здорові зі страху відскочать убік і пропустять до коробок із банками.
Навколо вантажівок з "Г-4" - кордон солдатів. Із автоматами наперевіс вони намагаються навести хоч якийсь порядок серед змучених людей. Але й на їхніх обличчях - дивний вираз. Не співчуття, але й не тупа жорстокість. Радше, ступор від того, у якій "війні" доводиться брати участь - проти юрби голодних. Потім, місяць за місяцем, я спостерігатиму це багато разів: більшість солдатських облич на другій чеченській війні будуть саме такими.
А інша голодна юрба тим часом штурмує замкнені залізні ворота харчокомбінату. Вони не піддаються, і тоді гнів виливається всередину. Люди викрикують один одному несусвітне: як заріжуть, повісять, що відрубають і кому жбурнуть відрубане...
Але за що "повісять" і "відрубають"? Та ж тільки за те, що той, хто виявився ледь-ледь попереду, з'їсть свою тушкованку на півгодини раніше... Абсолютне омертвіння людських почуттів. Сердечна роз'єднаність. Неможливо не помітити, наскільки тут зруйнований споконвічний чеченський менталітет - люди розтоптані й здеморалізовані війною та голодом. Бачачи їх і спілкуючись із ними, зовсім не помічаєш тієї легендарної стійкості народу, котра є запорукою його виживання на історичних звивистих перехрестях. На обрії - жодних чеченських бізнесменів, не найбідніших людей на світі, що прагнуть віддати нещасним одноплемінникам десяту частину свого багатства. І бідні чеченці - а в таборах залишилися саме вони - наодинці зі своєю убогістю й безпросвітністю, а також з Г-1, Г-2, Г-3, Г-4...
Монолітна нація, що встає горою за "свого" тільки тому, що він "свій", перетворилася на міф?
За спинами волаючих під шалінським парканом людей - порожнеча. Там немає ні республіки, ні влади. Ні чеченської, ні російської. Там - сурогат республіки і влади. І сурогат країни. І сурогат народу?
Як це могло статися? На очах у цілого світу. Під "наглядом" міжнародних спостерігачів. Червоного Хреста. Лікарів без кордонів. Лікарів світу. Армій порятунку. Правозахисників - своїх та іноземних. За наявності навіть путінського президентського спецуповноваженого з дотримання прав людини в зоні проведення "антитерористичної операції". Парламентаріїв будь-якої орієнтації. Міжнародних конвенцій на всі випадки життя і смерті.
Заходиш у колишній гуртожиток колишнього цементного заводу в Чирі-Юрті, що тепер перетворився на табірне поселення, і відразу починається виття. Саме виття, а не крик, не шум, не вигуки, не мітинг. Напівзвірячий протяжно-однотонний звук, що символізує крайній ступінь розпачу. Це люди, довідавшись, що ти журналіст, чіпляються за твій одяг, руки, ноги, ніби ти чарівник і від тебе залежить щось принципове, на кшталт багатотонної вантажівки з борошном, якого обов'язково вистачить на всіх, бажаючих вижити.
Хто винен у цій національній ганьбі? Ти не можеш не думати про це, тому що ти теж людина і твоя свідомість теж потребує опори у вигляді винного...
Звичайно, провина № 1 - на президентові й уряді, що веде війну і не бажає пам'ятати, що неминучим її наслідком є юрби голодних, хворих і бездомних людей.
А провина № 2? Тут усе навпаки: неймовірне перетворилося в очевидне. Восени 99-го й узимку 2000-го, незважаючи на надтяжкі бої, поруч із найбіднішим і найбезпораднішим завжди знаходився добрий сусід. До літа все змінилося: ті люди, що на початку війни стоїчно допомагали один одному не вмерти і бачили сенс кожного наступного дня в тому, аби розділити хліб із ближнім, котрому гірше, ніж тобі, тепер змінили свої принципи. "Гравюра" Хазимат Гамбієва, що страждає від хронічного голоду, розповідала страшні речі про їхнє табірне життя в Чирі-Юрті, про те, як увечері під ногами хрумтять використані наркоманами шприци, про розмах злодійства й мародерства, приміром, кухонного начиння, й так принесеного більшістю зі смітників, про зростаючу в геометричній проґресії кількість чеченок-повій, що обслуговують військові частини, про те, як біженські родини продають у рабство своїх підлітків і так виживають. Ті з чирі-юртівців, хто брав узимку табірних дітей у свої родини підгодувати, - зараз відмовляють навіть немовлятам і вагітним жінкам. Хто в перші місяці ісходу співчував ні в чому не винним біжен-цям - тепер озлобився і вважає їх зайвими ротами...
Так Чирі-Юрт - іще зовсім недавно, до війни, красиве затишне селище в кавказькому передгір'ї, гордість селян і всього Шалінського району - поступово перетворився на холодний і неприємний населений пункт серед протягу обстрілів. Де ключове слово - пункт. Пункт сну й харчування ("прійома піщі") тисяч бездомних. Пункт цілодобового болю... Все, що завгодно, але тільки не місце, де живуть.
- Ми не можемо прийняти всіх, хто до нас прийшов, як вимагають наші закони. Не в змозі, - говорить керівник міґраційної служби Чирі-Юрта Адам Шахгірієв. - Ми задихаємося. Це - трагедія для нашого селища, коли на п'ять тисяч своїх - одинадцять тисяч переміщених осіб. Адже до нас зійшов увесь Дуба-Юрт - шість тисяч!.. І всі в надзвичайно тяжкому моральному стані. Цих людей важко терпіти. Вони всі божевільні.

Смерть під поглядами

Між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом, селищами-сусідами, - три кілометри. Якщо вийти на окраїну Чирі-Юрта, весь Дуба-Юрт буде перед тобою. Вечорами так усе й відбувається: за останніми чирі-юртівськими будинками зазвичай стоять жінки, ніби чекають чоловіків із далекої й довгої війни, і дивляться туди - на те, що залишилося від їхніх будинків. Більшість із них голосить, як по небіжчику. Коли Хазимат Гамбієва чується трохи краще, вона - одна з них.
Дуба-Юрт схожий на величезне городнє опудало. Неживий, пошматований, зрешечений "градом", у пропалених дірах від артилерійських снарядів. Подекуди - ознаки повернення людей, завішені ковдрами віконні прорізи. Але їх дуже мало, тому що мало цих прорізів. Але що казати про будинки? Навіть гори над Дуба-Юртом тепер обскубані, як облізлі дворові пси. У лишаях - у глибоких, аж до їхніх гірських "кісток", аж до мезозойських крейдових скелетів, "залисинах" на місцях глибинних бомбових ударів.
Такі ж і дуба-юртівці. Загублене плем'я, що не відає, як відновити те, що розгромлене й випалене на 98 відсотків. Вони раз по раз згадують, як болісно вмирало село, через яке, змінюючи одні одних, проходили і "білі", й "червоні": і війська, що кілька місяців поспіль штурмували Аргунську ущелину, й загони бойовиків, що йшли з рівнин, поверталися і знову ішли... І жахливий за інтенсивністю тотальний артобстріл 31 грудня 1999 року. Це тоді, коли вся планета веселилася до упаду, зустрічаючи Міленіум. І наступні безперервні двомісячні артобстріли.
Люди маленькими групками рятувалися втечею з Дуба-Юрта в Чирі-Юрт постійно, потихеньку. Але коли на південній околиці Дуба-Юрта бойовики зайняли позиції й почали окопуватись, а безглузді (тому що не попадали) бомбування їхніх позицій із повітря стали "буденними", 27 січня 2000 року перша група і 5-6 лютого друга, найвитриваліша - всі жителі села, рятуючи свої життя, вийшли з Дуба-Юрта. Летіли бомби, метався "град", а вони без жодного "коридору" тягнулися довгою вервечкою до Чирі-Юрта... Одні в черзі падали, вбиті, інші їх піднімали й несли із собою, щоб поховати в Чирі-Юрті - а все одно йшли...
Дуба-юртівці хотіли поблизу перечекати, поки закінчаться бої, й одразу повернутися. Однак війна не просто відкинула цю ідею - вона її "творчо" переробила. І запропонувала біженцям одне з найжахливіших катувань - щоденне споглядання цвинтаря власних доль. З 6 лютого в Дуба-Юрті вже не було жодного жителя, і тоді федерали почали палити будинки - ті, що заціліли після бомбувань. Навіщо? З почуття помсти, що їх переповнювало. З гіркоти за вбитих товаришів. І дуба-юртівці, стоячи на чирі-юртівській околиці, дивилися, як це відбувається...
"Я була однією з них, - розповідає Раїса Амтаєва, мати двох дітей-підлітків, хлопчика Іслама і дівчинки Лариси, що оніміли під час лютневої втечі з-під бомбувань. - Ми безсило споглядали, як знищували наші долі. Ми стояли й дивилися: "Ось ваша сторона вулиці зайнялася, ось - наша..." Це був кінець усьому. Найстрашніші дні мого життя. Від минулого в мене не залишилося навіть жодної світлини".
Знищення Дуба-Юрта шокувало навіть бійців армійської частини, яку залишили в ньому стояти після цього пожежного погрому. Заступник командира в/ч 69771 підполковник С. Ларічев, побачивши місце своєї нової дислокації й усвідомивши, що саме він тепер опинився віч-на-віч зі збожеволілим від горя населенням, пішов на зовсім неординарний для федералів крок - разом із головою сільської адміністрації В. Ях'яєвим і представником МНС Росії полковником Ю. Войченком склав акт "огляду села Дуба-Юрт". Там значиться, що "колони військової техніки й особистий склад, що знаходиться в цих колонах, проходячи через село, систематично грабують і підпалюють будинки мирних жителів..." Під цим безпрецедентним для нинішньої війни протоко-лом - печатка в/ч 69771.
Але не допомогло. Ніхто з військових прокурорів, що навідувалися в Дуба-Юрт "для перевірки викладених фактів", навіть не заговорив про головне - про компенсації селянам за армійське мародерство. І не зажадав суду над мародерами. Тому що російські "герої" в Чечні - поза підозрами... Така традиція склалася на цій війні на підтримку іншої, давнішої традиції, котра полягає в наступному: ми - країна, що не терпить таких розділових знаків, як "крапки". Тому в нас ніколи не виходить завершення. І в справах - вічна вагітність, а тому безпросвітність. Дуба-юртівці дуже добре розуміють, що й тут ніякого завершення не буде, і сподіватися ні на кого, але і самі вони неспроможні: безгрошів'я, нема за що знову відбудуватися... У Чирі-Юрті залишилися тільки бідні, усі більш-менш фінансово заможні давно виїхали з Чечні. У цьому ще одна причина, чому зібраний у Чирі-Юрті народ настільки опустився морально. Бо куди тепер іти Раїсі - матері німих підлітків-інвалідів? Чи виголоднілій Хазимат? На що сподіватися? Де саджати той город, із якого хоча б наступної зими прогодуватися?
Дуже важко залишатися людьми, коли все перетворене на попіл, включаючи долю, коли ти знаєш, що бандити, через яких усе починалося, однаково знову пішли в гори. А злий на весь чеченський народ солдат, що обливав соляркою дім Хазимат, санітарки дитячої поліклініки з двадцятилітнім стажем, - усього-на-всього упустив цих бойовиків.

Післямова через два роки

Дуба-Юрт нині - все ті ж руїни, затягнуті тепличною плівкою. Під нею живе частина людей, що повернулися з Чирі-Юрта. Інша, більша, так і залишилася нагорі, у селищі колишнього цементного заводу.
Історія Чирі-Юрта, що мимоволі прихистив Дуба-Юрт, - типова в нинішній Чечні. Її наслідки - чим далі, тим істотніші. З місяця в місяць мандруючи по охоплених війною чеченських селах і містечках, я зустрічала все більше людей, котрі, як і чирі-юртівські біженці, підкоряються лише єдиному закону - біологічному закону виживання. Війна пройшлася не лише по чеченській землі - вона вискоблила душі людей. Прогнавши сотні тисяч чеченців із їхніх домів у табори, в поле, взагалі невідь куди, вона змусила їх прийняти нові закони життя - табірні ("лаґєрниє"). Убивча роз'єднаність - за вдаваної згуртованості. "Стукачество" на кожному кроці. З єдиною метою: я мушу вижити, і не важливо, що загинуть інші. Народ може замовляти по собі тризну, коли це стає очевидним.