Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

БЛОКАДА ГРОЗНОГО. ЧЕРГОВА. № 100

Рятуйся, хто може

Життя Грозного поділяється на дві категорії - "відкрите" і блокадне. Перша - це коли місто вільне для в'їзду і виїзду. Відносно, звичайно, вільне: однаково треба пересуватися через "сито" десятків внутрішніх блокпостів-грабіжників, що стягують данину по 10-20 карбованців з кожного, хто проходить, а тим більше проїжджає мимо. Проте є шанс з'їздити до родичів у село, навіть за кілька кілометрів від Грозного (що неможливо за "другої категорії"), можна відправитися на ринок у Гудермес і навіть, якщо пощастить і ти пройдеш усі блокпости на всіх дорогах, - у прилеглі: з одного боку - Інгушетію, з іншого боку - сусідній Дагестан. Воля! У межах війни, звичайно. Студенти з'їжджаються з сіл на заняття в грозненські інститути, що напіввідкрилися, і університет. На вулицях - народ. Грозненське життя вирує серед руїн.
Друга категорія - блокада, або "Стоп, колеса!". Так називають військові стан, коли самі ж закривають місто, й у ньому починаються "спецзаходи" - перевірки й облави, сенсу яких часом збагнути не просто складно, але й неможливо. Грозний завмирає, ринки порожніють, крамниці згортають свій товар, по вулицях, зі швидкістю урагану, ганяють бронетранспортери, змітаючи все на своєму шляху, включно з випадковими перехожими. Чутні постріли й автоматні черги. Хворих дітей батьки забирають прямо з операційних столів.
Руїни зруйнованого міста теж бувають веселими - це коли раптом із самого ранку багато яскравого сонця, а кіптяву пожарищ розвіяли нічні вітри.
17 вересня 2001 року в Грозному так і починалося - люди, що лавірували між руїнами, посміхалися. І сонцю, й один одному, й цьому хвилинному щастю, котре - "як раніше". А на інше, не хвилинне, тут не сподіваються.
Інтуїція не обманула грозненцев і цього разу - їхня радість не могла тривати довго. Уже до дев'ятої ранку руїни спохмурніли. Навіть сонце немовби сховалося. І люди уткнувши підборіддя в груди, намагалися непоміченими прошмигнути повз блокпости, навколо яких солдати взялися розкладати "жалких змій". Це спеціальні загороджувальні засоби, металеві рухомі стрічки із залізними піками, що стирчать назовні, середньої величини. Розклали - значить, "стоп, колеса". Народ знає: якщо наткнувся на "повзучих змій", отже, рятуйся, хто може, шукай укриття чимшвидше, місто перекривають для руху транспорту, а це найпевніша ознака початку "зачистки". І скоро Грозний знову завмре, і людей розженуть по домах, якщо вони в них іще залишилися.
До одинадцятої ранку настає мертва пауза в житті міста. Не можна рухатися вже й між блокпостами. Після метань між перекритими дорогами свою поразку змушені визнати навіть ті сміливці-веселуни, що за годину до цього ще підморгували: мовляв, прорвемося, куди треба, ми тут знаємо такі потайні стежки в замінованих руїнах, що ніякі блокпости нам не страшні.
Солдати, що охороняють блокпости, дивуються разом із нами, тими, хто застряг: дивний наказ надійшов - не пропускати навіть військових і міліціонерів!
Дійсно, поруч стоять заблоковані офіцери якогось іншого силового відомства, не того, котре віддало наказ про блокаду. (Характерна риса для Чечні - "силовики", дарма що в складі одного "Об'єднаного угруповання сил і військ на Північному Кавказі", намагаються одні одних не слухати, не сприймати). Міліціонери із так званої "чеченської міліції" - знову організованих підрозділів із числа місцевих жителів - теж серед нас, тобто в блокаді. Дівчатка-школярки років дев'яти-десяти також утратили право пройти ще сто метрів і добратися до зруйнованої школи № 41, де, всупереч усьому, йдуть заняття. Навіщо все це?
Застряглі люди не задають таких питань солдатам, що здійснюють блокування. По-перше, солдати й самі не в курсі. По-друге, знають, що це нічого не змінить.

Стрілянина по генералах

У будинку уряду Чечні, що являє собою групу відремонтованих будинків за високим непоказним сіро-брудно-жовтим парканом у самому центрі Грозного, у цей же час по своєму кабінету метається прем'єр Станіслав Ільясов.
Урядові кімнати довкола нього порожні: 80 відсотків чиновників не з'явилися на роботу тому, що не змогли дійти до будинку через блокпости. Ільясов хапається за численні телефони, гнівно перелаюється з кимось із високопоставлених військових. Поруч із ним - молодий генерал-лейтенант. Генерал розуміюче киває, і виходить у них начебто розмова однією мовою: військове всевладдя і "бєспрєдєл" у Чечні пора рішуче припиняти, інакше ніколи до мирного життя не доберешся.
Збоку все це виглядає дивно: чому і генерал, і прем'єр - такі важливі тут люди - безсилі проти армійської анархії? По пустельних вулицях на величезній швидкості продовжують шастати розлючені бронетранспортери - господарі грозненської ділянки Всесвіту. Нікому в цілому світі цієї миті немає діла до Ільясова. Та й він наразі не знає, що от так, майже самому, йому доведеться перебути в уряді ще кілька днів... Блокада буде тривалою.
Ближче до полудня місто стає фортецею, що готується до проведення якоїсь великомасштабної спецоперації. Жінки шепочуться: "Може, десь наступ бойовиків?" Життя завмирає, люди намагаються зникнути. Лише гуркіт бронемашин, ближній і дальній, та іноді жіночий крик, що переходить у плач: "Пропустіть, там у мене дитина..."
...Молодий генерал-лейтенант починає прощатися з прем'єром Ільясовим. Той просить його залишитися. Але генерал каже, що ніяк не може, що мусить поспішати в Москву - на доповідь президенту, доповідь намічена на завтрашній ранок. "Уже два тижні я тут... Досить", - вимовляє генерал.
Присутні дивляться на генерала з повагою і навіть замилуванням. Вузьке коло посвячених знає, що в генерала було спеціальне завдання президента, безпрецедентне в нинішньому контексті Чечні: зібрати факти про військові злочини, зробити висновки і доповісти главі держави.
Гелікоптерний майданчик - прямо на території урядового комплексу, під вікнами прем'єрського кабінету. Ільясов проводжає генерала і його почет до трапа. Гелікоптер швидко злітає з урядового майданчика, і ще якийсь час його можна бачити. Усі, хто заблокований під цю пору на блокпостах, особливо в самому центрі Грозного, теж бачать цей гелікоптер... Але споглядання триває всього кілька хвилин, після чого гелікоптер падає прямо на центр міста. Його збивають "Стінґером".
У тому гелікоптері гине і молодий генерал-лейтенант (на ім'я Анатолій Поздняков), що поспішав на доповідь до президента, і ще один генерал Генерального штабу, що йому допомагав, і шість полковників Генерального штабу. І пілоти, звичайно. Разом із усіма матеріалами, зібраними президентською комісією з фактів військових злочинів у зоні "антитерористичної операції"...
Увечері всі телеканали й інформаґенції волають про "велику трагедію для всіх Збройних сил", про "нову вилазку бойовиків", про те, що збив гелікоптер бандит-одинак із "зенітно-ракетним комплексом іноземного виробництва" в руках, "у білих штанях", із багатоденною щетиною... Він вискочив із руїн у районі, що прилягає до майдану Мінутка.
Але я ж сама там стояла... Там було таке скупчення блокпостів, як ніде в Грозному, і якщо хтось "вискочить з руїн", а тим паче зі "Стінґером", - це буде видно відразу на кількох блокпостах, озброєних до зубів. Та й, власне, ніякий це вже давно не майдан, а всього лише ділянка землі, перерита снарядами й бомбами. Руїни, блокпости, знову руїни, знову блокпости... Солдати можуть бачити як один одного, так і довколишній простір без бінокля, і коли стоїш на Мінутці, не може спасти на думку зробити зайвий рух рукою - настільки все під контролем. Навіть фотоапарат вийняти без дозволу федералів - велика проблема, що може закінчитися автоматною чергою без усякого попередження, і де ґарантія, що відірве тільки руки з фотоапаратом, а не одразу з головою? То що вже говорити про "бойовика в білих штанях із зенітно-ракетним комплексом"...
Та й гелікоптер, як з'ясовується, цього разу чомусь "випадково" летів без жодного бойового прикриття. Хоча там були високопоставлені офіцери. І загинув на Мінутці саме той військовий, котрий спробував повернути справу до миру. Занадто багато деталей, що змушують сумніватися.
Саме такою є одна з найголовніших проблем Чечні - вона не в хитрості й оснащеності бойовиків, і не в "іноземному виробництві" їхньої зброї. Вона - у зрадництві "своїх". Тих із них, хто бажає продовження війни і заради цього готовий на все. Наприклад, на тотальну блокаду Грозного, яка 17 вересня 2001 року створила всі необхідні умови для стрілянини зенітно-ракетними комплексами по потрібних генералах. Стрілянини без зайвих свідків.

"Паґаварі мнє єщьо, сука!"

Цей гелікоптер став і причиною блокади, і приводом до її продовження на невизначений час. І не важливо, хто все це влаштував, - важливо, хто за все одержить сповна.
Уночі з 17-го на 18-те Грозний потрясли найпотужніші "зачистки". Чоловіків виловлювали по будинках, і жіноче волання вслід синам, чоловікам, братам, сусідам стояло над містом, змішуючись із автоматними чергами й гуркотом мінометів.
До шостої ранку 18 вересня блокадний світанок відтіснив блокадну ніч, переповнену стріляниною. Бронетранспортери, обліплені змерзлими, злими і невиспаними людьми в чорних масках, чекали грозненців, що з необхідності виповзали на вулиці.
А необхідність лише одна: комусь обов'язково треба йти на роботу. Медикам, наприклад. Хворі ж бо чекають...
Пробиваю щілинку у фіранці, господарка кімнати пошепки благає не виявляти себе: побачать "маски" - обстріляють.
Через щілинку розглядаю порожню вулицю за вікном. Це Старопромисловське шосе. За п'ять метрів від щілинки - бронетранспортер. За десять - теж. Куди сягає зір - бронетранспортери скрізь. Солдати, сидячи на броні, гидко й безпричинно матюкаються. Деякі відверто нетверезі. Інші глушать воду з пластмасових пляшок - похмільний синдром. І ось, дрібними кроками, з оглядкою, побоюванням і постійними зупинками по шосе рухається молоденька медсестра. Вона в білому халаті, одягла його, звичайно, спеціально, щоб солдати бачили, що медпрацівник, і пропустили. Вона йде на роботу, зовсім поруч тут 9-та грозненська міська лікарня. Про неї всім у Грозному, і військовим, і цивільним - усе-таки не хочуть умирати - відомо, що 9-та - єдина, що не перестає працювати за жодних обставин. 9-та тут зовсім поруч. Медсестрі залишилося кілька метрів...
Ось медсестра виставляє вперед ногу й чекає, чи не вистрілять? І тільки потім підтягує іншу, від страху зігнуту в коліні. Схоже на балет, але це життя...
Так, "поповзом", медсестра й "рухається". Солдатів це відверто розважає. Вони матюкаються ще завзятіше.
Медсестра на дорозі зовсім одна - нікого, крім тих, хто її чекає на бронетранспортері й уже взяв на мушку, і тих, хто позаду й теж тримає палець на спусковому гачку.
Нарешті набридло. На медсестру нестямно верещать: "Стаять!" Це солдати позаду. І раптом, від цього окрику, зовсім зненацька дівчина стає сміливою - вона випрямляє коліна і швидко й рішуче йде кудись убік. Геть. Її проводжає автоматна черга.
Над Старопромисловським шосе знову тиша. Потім з'являється група жінок - осіб десять. Повільно і теж навпомацки вони намагаються протиснутися до будинку Ленінської районної військової комендатури - її ворота саме напроти моєї щілинки. Це матері, дружини, сестри заарештованих під час нічної "зачистки" чоловіків. Вони йдуть у комендатуру довідатися, який викуп буде призначений за їхніх чоловіків. Викуп - звичайна практика в Чечні. Треба встигнути зі світанком, поки заарештованих із комендатури не відвезли ще кудись, тоді можна взагалі ніколи й ніде людини не знайти.
- Пашлі атсюда!
Матері, дружини, сестри впираються в соковитий плювок із БТРа.
- А ось ті, - починають навперебій пояснювати жінки, показуючи в сторону попереднього БТРа, - сказали нам сюди йти...
- П-п-пшлі атсюда! - люди в "масках" щиряться, ніби голодні вовки, цідять слова крізь зуби. - Каму сказано! П-п-пшлі!
І знову мат. У жінок різко спалахує істерика.
- Дайте жити... Наших забираєте... Грабуєте... Матерів своїх згадайте...
- Паґаварі мнє єщьо, сука! - волає БТР, заводячи себе матом. - Сказалі же вам: уєзжайтє атсюда! Нєчєва здєсь жить. Наше ета.
Жінки з риданнями відступають. Чується:
"А куди ж нам їхати?"
"Хто нас де чекає?"
Услід групі жінок висувається військовий, з вигляду офіцер. Йому відведено роль "доброго слідчого", що з'являється після "злих". Він про щось шепочеться з жінками (про викуп), і, обнадіяні, ті швидко й діловито розходяться. З офіцером продовжує сперечатися лише одна, але через кілька хвилин і вона йде - компромісу, певно, досягнуто.
Цей офіцер - посередник-фінансист. Таких тут багато. У кожній військовій частині, у кожному підрозділі, у кожній комендатурі. Оскільки работоргівлю заарештованими здійснюють скрізь, поголовно, і кожен учасник фінансового ланцюжка розраховує на свою частку. Цей офіцер сказав кожній, який варто принести в комендатуру викуп, щоб "її" чоловіка до вечора відпустили. Звичайна історія: "зачистка" з метою відлову бойовиків завершується примітивним торгом: товар - гроші - товар.
Щоправда, стосується це не всіх. Тому що не всі здатні роздобути грошей: Чечня зубожіла. Не всі встигають до призначеного офіцером терміну. І тоді сліди заарештованих губляться. Або ж посередник повідомляє, що тепер мова вже йде про викуп трупа... А труп уже коштує дорожче, ніж живий: так ухвалено військовими, які знають, що немає для чеченця гірше муки, ніж не дотриматися правил похоронного обряду для сина, батька, брата.
Так добігає кінця другий блокадний ранок.

Єдиний пацієнт

Настає блокадний день. Особливої розмаїтості в життя грозненців він не вносить. Усі залишаються заблокованими не просто в місті, але й по окремих його секторах - умови військової мишоловки зберігаються: пересування з однієї частини міста в іншу, в тому числі й піше, заборонено. І ти, як у лабіринті, кружляєш таємними стежками й руїнами, а опиняєшся біля все того ж блокпоста, де, гріючись на сонечку, веселий солдат, якому теж добряче все це набридло, пропонує розповісти анекдот як розплату за нашу, тих, що зібралися біля його бетонної будки людей, несвободу.
І розповідає. З відомої категорії: "Летіла зграя слонів..." Ми - ті, хто по іншу сторону колючого дроту, - не сміємося - лише криво посміхаємося.
- Не смішно? - запитує веселий солдат і зненацька, забувши про наказ, пропускає вперед більшість застряглих поруч із ним людей. Ці щасливі випадки в Чечні - запорука виживання.
Мені треба в так звану дитячу міську лікарню № 2 - єдиний сьогодні дитячий стаціонар швидкої допомоги на всю Чечню, де є дитяча реанімація.
Вулиця 8-го Березня пустельна, як Сахара. А будинок дитячої лікарні на ній - як напіввинищений оазис: другий поверх зяє порожнечами на місці вікон, перший вражає безлюддям і повною відсутністю милих серцю дитячих звуків. За столом в убогій кімнатці сидить великий смаглявий чоловік в окулярах на кінчику носа й намагається читати книгу. Це головний лікар Руслан Ганаєв, він дуже нервує:
- Я як на голках. Мої лікарі повезли важкого хлопчика додому в Аргун - батьки так зажадали. Сказали: вмирати, так уже вдома, а не в Грозному...
Хлопчику місяць, у нього круп, задихається, лікарі будуть качати ручний дихальний апарат до Аргуна, а потім повернуться... А може, не повернуться.
- А де діти? Де ваша охорона? В адміністрації запевняють, що всі лікарні під охороною.
- Охорони не було й немає. Мабуть, про нас не пам'ятають. Дітей теж немає. Як тільки почалася блокада, батьки позабирали своїх дітей і спробували прорватися в села, рятуючись від обстрілів і "зачисток". Забрали навіть із реанімації. Вийняли трубки й понести. Дівчинка з ДЦП лежала на розтяжці - зняли з розтяжки. У лікарні зараз залишився всього один пацієнт - тримісячний Салават Хакімов з Алхан-Кали. Він - важкий, і він спить.
Поруч із туго запеленаним сплячим Салаватом - молоденькі мама й тітка. Вони пояснюють, чому не пішли слідом за всіма. Хлопчику потрібна термінова операція, без якої він приречений. У Салавата свищ тазостегнового суглоба, що утворився на місці укола, зробленого в пологовому будинку. (І в пологовий будинок, і в дитячу лікарню так і не підвели воду, і сьогодні це, по суті, польові госпіталі з відповідним рівнем дезінфекції, точніше, відсутністю її. Звідси й свищ на місці "брудного" уколу). У дитини вже гноїться кістка, починається сепсис і дуже висока температура - він може загинути в будь-який момент.
- Чому ви не привезли хлопчика на операцію раніше?
Питання природне, але не для цих абсолютно протиприродних умов. Хлопчик народився незадовго до того, як у його рідному селі Алхан-Кала почалася "зачистка" - ловили одного з польових командирів. Село, як і зараз Грозний, повністю заблокували. Ні входити, ні виходити. Включаючи вагітних, хворих і дітей на руках у їхніх матерів. Усі були прирівняні до пособників терористів. Спочатку федерали кілька тижнів ганялися за бандитом по селу, потім, знищивши, перейшли до багатотижневої "зачистки" населення. Вивезти дитину в Грозний, у лікарню, не було змоги. Салавата тричі оперував сільський фельдшер. Прямо вдома, без жодного наркозу й антисептики... Операції пройшли невдало, у результаті в нього гноїться кістка, і він дуже слабенький. Салават - справжня жертва цієї проклятої "антитерористичної операції", хоча йому всього три місяці від роду і терористом він не може бути хоча б лише через це.
- Завтра операція, - каже мама. - Далі тягти не можна. Спасибі лікарям, що, незважаючи на блокаду, будуть оперувати.
Хлопчик лежить поперек дорослого ліжка - дитячих тут немає. Ми присіли поруч із ним і відразу провалилися. Виявляється, всі ліжка з дірявими залізними сітками, і якщо не приловчитися, підклавши під матрац старі дерев'яні двері, принесені з сусідніх руїн, то й не ляжеш, і не сядеш.
Дивно виглядає і медичне устаткування, що використовують лікарі. Якби над вхідними дверима не висіла табличка "Міська дитяча лікарня № 2", то весь цей інвентар можна було б сприйняти за склад списаного устаткування, що просто не встигли винести на смітник. Але в цієї мізерії, яку лікарі вважають безцінною, - теж своя військова історія. Перед штурмом Грозного на початку війни, взимку 1999-2000 року, лікарі сховали все, що використовували в роботі, у прилеглих підвалах: якщо бомба поцілить в один, то заціліє інший. Один підвал, де зберігали операційне устаткування, під час "зачистки" знайшли федерали, вийняли все і знищили, попередньо відрапортувавши по телебаченню, що знайшли "таємну операційну", де повертали в стрій поранених бойовиків. Те, що дивом збереглося по інших підвалах, тепер слугує дітям на вулиці 8-го Березня, у лікаря Ганаєва.
- Ви одержували яку-небудь нову апаратуру від нової влади?
- Ні, звичайно, - відповідає головлікар.
А в Москві тим часом багато розмов про те, як "налагоджується в Грозному мирне життя", про ешелони медобладнання від імені Мінздраву, про вантажівки з ліками. У місті постійно змінюються мери. Кожен новий мер вимовляє нові гучні слова про "нову Чечню" - і нова бездіяльність. Нині чинного мера звуть Олег Жидков. Він - полковник ФСБ. Неприємний тип зі скляними очима й корпоративною ненавистю до відкритості. Він сидить у мерії, і звідти його не витягнеш. У момент його призначення генерали говорили по телевізору про надію на відродження Грозного з попелу. Але Грозний, як і раніше, в попелі, а мер Жидков так жодного разу не побував у Руслана Ганаєва в лікарні. Утім, як і в усіх інших грозненських медичних закладах. А разом із Жидковим, між іншим, у Чечні справно одержують зарплату з Москви і деякі інші відповідальні за стан 2-ї лікарні пани - "соціальний" віце-прем'єр, міністр охорони здоров'я з пристойним почтом чиновників на додачу.
І що? А нічого. Нікого з них абсолютно не цікавлять діти Чечні, що, занедужавши, можуть сьогодні розраховувати на ще менше, ніж за Масхадова.
...Головлікар знімає окуляри й оголює вічні очі доктора Чехова. Він не бажає вплутуватися в політдискусію.
- У нас... обов'язок, - каже він м'яко й тихо. - Що б не сталося... Ми не про Жидкова - ми про дітей.
І раптом, побачивши чийсь силует у сутінковій темряві розбитого лікарняного коридору, швидко йде назустріч, міцно, як після довгої розлуки, обіймаючи чоловіка, що ввійшов із вулиці. Це педіатр - саме той, хто, ризикуючи своїм життям, вивіз дитину з крупом із блокованого Грозного в місто Аргун і зумів ось повернутися.
Вони стоять, обійнявшись, кілька хвилин, немовби він вернувся з приреченої розвідки боєм.
- Пора йти звідси. Незабаром почне сутеніти. Вас можуть засікти, - кажуть ті, хто поруч.
- Хто може засікти?
- І одні, й інші. Дуже небезпечно. Від наших відіб'ємося, від ваших - ні.
Виходимо на поріг, прощаємося - і знову як востаннє. Це головна сучасна грозненська традиція: ніхто не сподівається дожити до ранку. І тому не тамує в собі душевного тепла: завтра може й не настати. Якщо не для тебе, то для нього...

Розмови на кухні

Знову блокадний вечір, а відтак і блокадна ніч. Ніколи ще, від часів штурму взимку 2000 року, у Грозному не було так неспокійно, як у цю вересневу блокаду. Здається, небезпечно все: дихати, ходити, говорити... І навіть думати, бо ж народжуються думки, якими хочеться поділитися. А це теж небезпечно.
Але насувається блокадний вечір, і хоч він і нервовий, сторожкий, але хочеться поговорити. За столом п'ять жінок, що випадково опинилися поруч, - від пенсіонерки до молодої. Усім хочеться забутися, побалакати про хороше й про любов, неспішно розплітаючи жіночі історії, свої й чужі, але на кону лежить усе те ж - про війну, що палахкотить за вікнами і, як лиш тільки ми забудемося, вражає нас у найболючіші місця.
Лариса Петрівна народилася, виросла і прожила все життя в Грозному. Росіянка. Тепер, із приходом росіян, змушена перебувати у вузькообмеженому просторі одного з грозненських дворів. І так - уже кілька місяців поспіль.
Історія Лариси Петрівни тяжка: вона була в заручниках у чеченських бандитів на самому початку війни, вони вимагали відписати квартиру на зазначене бандитами ім'я, але, нічого не домігшись, просто відпустили, багатомісячно немиту, затуркану, з нігтями, закрученими в трубочки.
- Добре, забула я все, - нарешті обриває себе Лариса Петрівна. - Не хочу згадувати. Вижила, і годі.
Їхати їй із Чечні нікуди, і тепер, із погіршенням ситуації, коли багато військових перетворилися на тих же бандитів або ж "працюють" разом із ними, Лариса Петрівна, з власної волі, нікуди й ніколи не виходить від своїх чеченських колишніх колег, що прихистили її. Лариса Петрівна - інженер на пенсії.
- Але це теж не життя.
- Так. А куди подітися?
Те саме казала мені мама маленького Салавата зі свищем. Люди живуть зараз у цьому місті не тому, що це - нормальне життя або щось міняється на краще, а тому, що "подітися нікуди".
- Я не розумію, як усе це відбулося. Чекали полегшення з приходом військ, сподівалися на краще життя, а тепер - зовсім раби.
Друга серед нас - чеченка Фатіма, давно вже вдова. Недавно вона викуповувала сина з райвідділу міліції (так само на світанку йшла до комендатури в натовпі жінок). Фатіма розповідає свою історію дуже тихо - голосніше боїться, тому що вважає, що всюди "вуха" - уся Чечня в "стукачах".
Її сина забрали о п'ятій ранку, прямо з постелі. Відбили всі нутрощі, вимагаючи зізнатися у зв'язку з ваххабітами. А як йому було зізнатися, якщо він із родини, яка багато чого поклала на вівтар боротьби з довгобородими, і переслідуваної ними?

Із шостої ранку, разом з іншими, Фатіма вже стояла біля міліцейського шлаґбаума. Незабаром вийшов офіцер і сказав: "500 доларів, і не пізніше третьої години дня, інакше сина більше не побачиш".
- І ти знайшла 500 доларів?
- Уяви собі. Так швидко я ніколи не бігала від будинку до будинку.
Син здобув волю і тепер лікується - у нього відбиті нирки. А той чеченський міліціонер, друг її родини, що допоміг зібрати ці прокляті 500 доларів, він довгі роки пропрацював міліціонером - до Дудаєва і всіх нинішніх воєн - і повернувся в міліцію торік, людина при високому чині, посаді та з сердечним болем за все те, чому тепер став свідком, - отож, того самого вечора, коли Фатіма викупила сина, він помер від інфаркту. І перед тим, як померти на руках у близьких, усе повторював: "Як же це могло статися?" І кожен розумів, що "це" стосувалося не лише сина Фатіми.
Жінки за столом не плачуть, хоча й хочеться. У Грозному рідко почуєш плач: сльози давно виплакані, і з того, плаче жінка чи ні, визначають, як давно вона повернулася в Грозний із біженських таборів.
А за вікнами - пітьма й тиша, навіть собаки давно не гавкають. Немає й птахів - їх теж "зачистили". Не співають, та й годі. Десь далеко - заграва спорадичних бомбометань без звуку, звіддаля нагадує спалахи грози, але на вигляд надто штучна й похмура.
Говоримо про те, що відчуваємо, дивлячись на заграву: чи можна радіти життю, коли розумієш: якщо не ти зараз потрапив під ці бомби, то обов'язково хтось інший - це закон нового чеченського життя. Після опівночі знову настає час скреготання бронемашин. Усі пригнулися й скулилися, змалівши: куди вони повзуть? Чи не до тебе?
П'ять хвилин, і відлягло - не до тебе. "Броня" прошваркотіла мимо.
- Ось до чого ми дійшли: радіємо, що до іншого, - висновує Фатіма.
До нового блокадного світанку - годин п'ять, і треба їх витерпіти, а це річ абсолютно інтимна. Жах виживання в тому, що виживають, як і народжуються, поодинці. Отже, треба розходитися, щоб лягти, заплющити очі й залишитися сам на сам зі світом, який тебе не потребує.