Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

На підстреленій розхитаній табуретці, заледве втримуючи в рівновазі неслухняне тіло, сидить дідусь. Виснажений, блідий до сірості, майже сліпий, із "ганчір'яною" шкірою, що видає хронічне недоїдання. Його ноги "зігрівають" зотлілі до дірок піжамні штани в невиразну казенну смужку. Товсті лінзи - у безглуздо рожевій жіночій оправі, підв'язані до вух мотузками і скріплені на переніссі тасьмою. Великі жіночі ґудзики на безглуздо рожевій і теж жіночій куртці довершують картину особистого краху людини, що намагається всидіти на табуретці.
"Та-ак живе-e-e родин-а російського геро-о-оя..." - у голові виникає стара радянська пісня, зовсім нікчемна в нинішньому Грозному. "...Геро-о-я-я, - мелодія деренчить, але все-таки проривається, - що гру-удьми-и кра-а-аїну-у-у захи-и-ищав..."
Це намагається наспівувати дідусь у рожевих окулярах - ветеран Великої Вітчизняної і капітан прикордонних військ у відставці Батурінцев Петро Григорович. Тут, у грозненських руїнах на вулиці Вугільній, 142, у Старопромисловському районі, він пережив обидві чеченські війни і нині, на табуретці, винесеній ближче до весняної природи, Петро Григорович зустрічає 86-ту весну свого життя і 57-му після тієї Перемоги, яку так довго всі вважали остаточною перемогою світу над фашизмом.

9 Травня ми здебільшого зворушуємося - побачивши напрасованих дідусів-ветеранів, що чаркуються на столичних вулицях і одразу смішно хмеліють. Однак є й інше ветеранське життя. Є й інший День Перемоги в нашій країні. Він - у Грозному. Тут, за законами воєнного часу, виносять вироки, у тому числі й колишнім фронтовикам.
- Як живете, Петре Григоровичу? - дурнувате, звичайно, для нинішньої Чечні запитання, але вже вилетіло...
Дідусь заледве піднімає голову над упертим у землю ціпком і починає плакати.
- У дядька Петі майже нічого свого. Усе з руїн. І окуляри. І куртка, - це хтось іззаду каже, доки старий погамовує спазми німих ридань. - Від загиблих, певно...
- Я не живу... Я жив... Колись... - нарешті видавлює з себе старий.
Петро Батурінцев провоював три роки, з 42-го по 45-й, у складі Північної групи Закавказького округу, що звільняла в тому числі й Грозний. Післявоєнне життя Петра Григоровича було зрозуміле й просте: він повернувся в місто, незабаром оженився і почав працювати на заводі "Електроприлад" - аж до пенсії. Зустрічався з піонерами, на свята одягав нагороди.
- Я жив... Я жив... - продовжує повторювати старий. Він трясеться всім тілом і намагається витерти сльози, потрапляючи рукою не по тій частині обличчя, де вони течуть.
Важкою ходою наближається жінка в чоловічих сандалях і подертій синій кофті, з підозрою оглядаючи незнайомих людей божевільним, але не злим поглядом.
- Я - його дружина. Мене звуть Надія Іллівна. Я на десять років молодша. Мені тільки 76. Тому, бачите, ще ходжу, - жінка запрошує в їхнє зі старим житло. - Ми дві війни тут пересиділи, нікуди не виходили, крім підвалів, і лише це дало нам можливість зберегти квартиру. Між іншим, вона приватизована!
Надія Іллівна виглядає дуже гордою, показуючи міські руїни з правом власності на них. Напередодні була тривала злива, і "квартира" виглядає геть промоклою. У стелі - велика діра, закамуфльована тепличною плівкою.
- Іноді думаю, що ми як у раю, - але голос у неї "невпопад" із "раєм". Вона розуміє, що в пеклі.
- Ми добре живемо. У багатьох і стін не залишилося, - продовжує Надія Іллівна, і стає зрозуміло, звідкіля цей метал і завзяття в голосі: вона з усіх сил намагається не вийти за межі раз і назавжди обраної нею установки: задовольнятися малим за будь-яку ціну.
- Старим скрізь у нас пошана... - тихо тягне молодий сусід-чеченець. Він - єдиний, хто сьогодні доглядає за ветераном "дядєю Пєтєю". Водить його в туалет, миє, звідкись здалеку носить воду, не дає Батурінцевим померти з голоду.
- А з військових сюди хто-небудь приходить? Із військкомату, наприклад?
Це перше питання, що зненацька викликає посмішку на змученому обличчі Петра Григоровича. Він дивується: невже комусь не зрозуміло, що військові тут ходять по будинках лише для "зачисток".
Надія Іллівна голубить маленьку дівчинку, що підбігла до неї, і помітно, як дружині Петра Григоровича самотньо й тяжко без родини - без дітей і рідних.
- Її звуть Айшат. Вона - дочка сусідів Ельмурзаєвих. Мені так добре з нею. Ми - подружки. Адже в нас із Петром Григоровичем теж є онучки. Ларисі - 25 років, Оленьці - 23. Чудові дівчатка.
- І де ж вони? Чудові? - питання вилітає по-зрадницьки, саме собою - можна було б сформулювати й коректніше.
- Вони дуже зайняті, - звучить коротка відповідь - так звичайно закривають тему, що стала трагедією.
Але тепер Петро Григорович хоче говорити, він намагається виправдовувати своїх далеких "чудових дівчаток":
- Вони живуть в інститутському гуртожитку у П'ятигорську. Лариса шукає роботу, Оленька ще вчиться в медичному. Зрозумійте, взяти нас до себе не можуть, а сюди приїхати неможливо.
Старий навіть хоче підвестися з табуретки - від хвилювання, але це не вдається: тремтять коліна.
- Але ж батьки в Лариси з Оленькою є?
Надія Іллівна вже не говорить, а сичить сердито:
- Син живе в Благодарному, в Ставропольському краї. У нього - свої проблеми. Давайте не будемо про це при Петру Григоровичу.
Ми відходимо, бажаючи поберегти старого.
- То, може, мені зателефонувати чи написати вашому синові? Розповім, як ви тут...
- У жодному разі, - Петро Григорович, виявляється, нас чує. Але він більше не плаче, хоча руки тремтять усе дужче. Тепер вже й він суворий і категоричний, як дружина.
Його поведінка доводить існування непростої застарілої сімейної колізії, розвитку якої, схоже, ніщо не може зашкодити - ні війна, ні вбогість, ні голод, ні хвороби, на які приречені Батурінцеви в Грозному.
Скільки подібних людських трагедій, пов'язаних зі старими росіянами в Грозному, довелося побачити за цю війну! Родичі, що живуть "у Росії" (так це називається в Чечні), не бажають забирати "своїх" подалі від війни. І тому часто їдеш цим страшним містом - як адресами забутих життів: тут, знаєш, іще жива російська бабуся, яку вперто не перевозять до себе родичі з Тюмені, а на іншій вулиці у руїнах жив (але вже три місяці як умер від виснаження) російський дідусь, забутий двома синами і трьома дочками, розкиданими по різних реґіонах і містах великої Росії.
А ось поворот зі Старопромисловського шосе на "Беріз-ку" - це назва одного з міських мікрорайонів. Неподалік від повороту - будинок для літніх людей. Минулого Великодня тут померла Марія Сергіївна Левченко. Сюди вона потрапила незадовго перед цим, лише в листопаді, разом зі старшою сестрою Тамарою Сергієвною - обидві у вкрай виснаженому стані. Втративши житло, понад рік вони поневірялися по підвалах, місяцями не маючи можливості помитися, тижнями не розраховуючи навіть на хліб. Від перенесених страждань і виснаження восени 2000 року Тамара Сергієвна в підвалі збожеволіла. І тоді Марія Сергієвна, не в змозі більше терпіти, всадовила старшу сестру на візок і пішла світ за очі. Побачивши цю страшну процесію, добрі люди підказали, де будинок для літніх людей. Однак, виконавши свою місію, знайшовши Тамарі Сергіївні безкоштовні тепло, їжу й ліки, сама Марія Сергіївна буквально згоріла від швидкоплинного раку.
Чи сталися б усі ці трагедії, якби ще на самому початку війни сестер забрали їхній рідний брат і племінники, що живуть в одному з південноросійських міст, не так уже й далеко від Чечні? Ні, звичайно. Тільки не бажав цього брат. Не бажав - і не бажає. Будучи поінформованими про все, що відбувається в Грозненському будинку для літніх людей, брат і племінники навіть на похорон Марії Сергіївни не приїхали, і тепер по Тамару Сергіївну, що залишилася сама, також не поспішають... Здоровим росіянам хворі росіяни не потрібні, і драма Левченків і Батурінцевих - хоч і сімейна, але все-таки національна. Сучасна російська національна трагедія, оголена війною. Там, де нелюдськість - норма життя, на пощаду й милосердя не може розраховувати ніхто, навіть найбільш немічні. Петра Батурінцева, ветерана й інваліда війни, залишеного без допомоги рідних, ніхто й не подумав вивозити з-під бомбувань і розстрілів перед штурмом зимою 1999-2000 років, що стер із лиця землі значну частину Грозного. Жоден військовий чиновник не прийшов відвідати його, армійського офіцера у відставці, щоб довідатися, чи живий він після штурму, щоб запитати, чи не голодний він. Причому далеко ходити не треба: його дім - за двісті метрів від будинку військової комендатури.
Це і є справжнісінький фашизм - знаменита гітлерівська ідея знищення й викидання на узбіччя життя немічних і убогих як баласту на шляху до світлого майбутнього. Державний фашизм, успішно впроваджений у сімейні відносини. Саме той фашизм, на боротьбу з яким Петро Батурінцев поклав свої юні роки і здоров'я.
Мене часто запитували грозненські чеченці: "Чому ви так погано ставитеся до "своїх"?" Чеченці, що живуть на вулиці Вугільній, ставили питання ширше: "Як нам повірити, що нова влада прийшла нам допомогти, якщо навіть старий росіянин і відставний офіцер за наново встановленої "російської влади" живе гірше, ніж за Дудаєва й Масхадова?" Адже нічого схожого на те, що трапилося з Петром Григоровичем, не може трапитися з чеченцями похилого віку! У жодній чеченській родині, крім найбільш нешанованих і зневажуваних, такого ставлення до старого не допустять!
Зовсім неподалік від Батурінцевих, на вулиці Ключовій, 259, живе 82-літній дідусь Умар. Як і Батурінцев, Умар Ахматханов - інвалід Великої Вітчизняної війни другої групи, ноги в нього відмовляють, і він майже не бачить. Як і Петро Григорович, обидві чеченські війни він був удома, сидів у підвалі й не хотів тікати від бомбувань.
Однак різниця між тим життям, яке сьогодні провадить ветеран Батурінцев, і тим, що випало ветерану Ахматханову, учаснику битви за Сталінград, - величезна. В Умара - доглянутий, хоча й зі слідами війни, будинок, чиста підлога, чистий одяг, онуки відразу ж приносять йому все, що він попросить, сини (всі з вищою освітою) і невістки допомагають. Життя родини обертається довкола нього, старого, - так заведено в чеченців. Якщо ти старий - це означає, що тебе шанують усі молодші, тебе не покинуть, нагодують, навіть якщо самим доведеться голодувати. Неможливо уявити собі обставини, за яких чеченці "забудуть" свого старого. Обов'язково знайдеться нехай навіть дуже далекий родич, який турбуватиметься про немічну людину. Інакше - ганьба всій родині.
- Усе-таки Велика Вітчизняна була гарною війною, - видає на прощання Надія Іллівна Батурінцева, і ти розумієш, до якої міри розпачу потрібно довести людину, щоб вона вважала війну, котра забрала мільйони життів, "гарною"! - А нинішня війна - погана, - висновує вона. - Незрозуміла війна - за що, за кого й проти кого. За кого завгодно, лише не за нас.