Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

МАХКЕТИНСЬКИЙ КОНЦТАБІР ІЗ КОМЕРЦІЙНИМ УХИЛОМ

Мені принесли колективний лист 90 родин, що проживають у декількох селищах Веденського району - Махкети, Товзені, Сельментаузен, Хоттуні. Декілька сотень людей благали посприяти їхньому якнайшвидшому перевезенню за межі Чечні. Причини: постійний голод, нестерпний холод, відсутність лікарів, жодного зв'язку зі світом. І особливо - жорстокі каральні акції, що чиняться військовослужбовцями, розквартированими на окраїні селища Хоттуні. Факти здавалися фантастичними. Відрядження почалося 18 лютого 2001 року.
Десятки моторошних розповідей, змучені обличчя людей, що випробували на собі катування й витончені знущання військових, коли від жаху того, що тобі треба записувати, зупиняється рука, котра фіксує все це в блокноті... І раптом - ті ж розповіді, але тільки вже про тебе саму. Ожилі картинки на доказ почутого. І це вже на тебе кричать: "Стояти! Вперед!" І феесбешник у сопливому віці старшого лейтенанта вже тобі, а не твоєму недавньому оповідачу, посміхаючись гидливим писком своїх професійних предків із 37-го року, шепоче: "Бойовичка... Ти прийшла від Басаєва... Розстріляти тебе мало... Занадто багато кліпаєш, значить, брешеш..."

Картинка перша: катування струмом

Розіта із селища Товзені ледь ворушить губами. Очі її, ніби переваживши природне призначення, застигли і дивляться кудись усередину. Розіті поки що важко ходити: болять ноги і нирки. Місяць тому Розіта пережила фільтраційний табір - так вона це називає. За те, що "прихистила в домі бойовиків". Саме так їй кричали військові.
Розіті вже чимало років. У неї багато дітей і кілька онуків. Молодша, трирічна, що раніше не говорила російською, але бачила, як волокли по підлозі її бабусю, тепер постійно кричить: "Лажись! На пал!" Розіту забрали з дому на світанку, коли всі спали. Оточили будинок і навіть не дали змоги толком зібратися. І кинули до ями на території військової частини.
- Штовхали? Били?
- Так, як звичайно в нас.
Навпричіпки Розіта просиділа в ямі на земляній підлозі 12 діб.
Солдат, що охороняв яму, якось уночі пожалів - кинув шматок паласу.
- Я підклала під себе. Солдат - він же людина, - ворушить губами Розіта.
"Її" яма була неглибокою. Метр двадцять, не більше. Без даху, але розпрямитися неможливо: зверху покладено колоди. Так що 12 діб - навпочіпки або ж сидячи на тім паласі. І це взимку! За весь цей час Розіті так і не висунули жодних обвинувачень, хоча тричі водили на допити. Молоді офіцери, що годились їй у сини, представилися співробітниками ФСБ, вони одягали Розіті "дитячі рукавички на резинці": на пальці однієї руки - один кінець оголених проводів, на пальці ін-шої - їх інший кінець. А самі проводи перекинуті через шию, ззаду.
- Так, я дуже кричала, коли струм пускали. Але все інше витерпіла мовчки. Боялася ще більше їх розлютити.
Феесбешники примовляли при цьому: "Погано танцюєш. Додати треба", - іменуючи "танцями" конвульсії Розітиного тіла. І додавали.
- А що вони хотіли?
- Вони нічого не запитували.
Тим часом родичі Розіти через посередників отримали від тих же офіцерів завдання: шукати гроші на викуп. Їм пояснили: треба поспішати - Розіта погано переносить яму, може не витримати. Спочатку військові заправили суму, про яку селяни (гроші на викуп тут тепер прийнято збирати усім миром) сказали так: навіть якщо продати все село, однаково не розплатимося. Військові, на диво, виявилися згідливими і знизили суму в десяток разів. Гроші привезли, і Розіта, ледь переставляючи ноги, брудна й немита, вийшла на волю, до полкового КПП. І впала на руки дітям.
Саме час підвести проміжну риску: на території військової частини, розташованої на околиці селища Хоттуні Веденського району, де дислокуються 45-й повітрянодесантний і 119-й парашутно-десантний полки Міністерства оборони, а також підрозділи МВС, Мін'юсту і ФСБ, функціонує концентраційний табір. Із комерційним ухилом.

Картинка друга: вихователь хрюшок

Командир 45-го полку Олексій Романов - дуже цікава й вольова людина. Полковник пройшов Афганістан і "першу" Чечню. Як і більшість офіцерів, що воюють на "другій", він на чім світ стоїть лає війну, думає вголос про своїх дітей, що вічно ростуть безбатченками, і готовий закінчити "другу чеченську" відразу: вона йому набридла всерйоз. А поки що наприкінці лютого 2001 року, напередодні Дня захисника Вітчизни, ми гуляємо по полку. Командир показує їдальню - цілком симпатичну для польових умов. Веде на склад, забитий тушкованкою і всякою іншою їжею, що, на його думку, цілком виключає прагнення довірених йому військовослужбовців красти в жителів худобу.
Так і добираємося до головного - командир показує ями, куди після "зачисток" поміщають чеченців. Полковник турботливий: він підтримує мене за лікоть, щоб я не провалилася по грязюці на шестиметрову глибину. Яма виглядає точно так, як її описували численні люди, що сиділи в ній. Приблизно три на три метри, у пекельну темінь спущена мотузка - по ній "положено" вибиратися на допити. Незважаючи на мороз, від ями тхне специфічно. Тут так заведено: чеченці мусять спорожнятися собі під ноги.
І продовжувати цілодобово стояти на тій же землі. Хочеш - сидіти.
Полковник розповідає дивні речі: якось прилетів у полк на перевірку сам командувач угрупованням генерал Баранов, побачив затриманих чеченців, що стояли на полі, й наказав тримати їх у ямах, спочатку виритих під побутове сміття. З тих пір так і повелося. Йому дуже ніяково за все, що відбувається:
- Але ми туди тільки бойовиків саджаємо.
- А навіщо тоді випускаєте? Якщо бойовики?
Полковник вичавлює:
- Ти ж сама все розумієш...
Особисто я не розумію.

Картинка третя: чекання арешту

Міцний 50-літній горець Ваха із селища Товзені - зараз громадський активіст, а раніше працював в органах держбезпеки, а також учителем місцевої школи. Тепер він на добровільних засадах збирає відомості про звірства російських військ і тому чекає арешту й своєї "ями" щоночі.
Ваха знає відповідь на питання, не отриману від полковника. І розповідає цікаві історії про короткочасне перебування в їхньому селі Басаєва з його бригадою. Як тоді всі жителі сподівалися, що Басаєва нарешті обов'язково заарештують. Басаєв був виснажений, як і всі його бійці, і треба було тільки захотіти... Але війська, що доти стояли щільним кільцем навколо села, зненацька відвели геть - точно на час перебування Басаєва.
І він пійшов. Хочете - вірте, хочете - ні... Але зате, як тільки бандити пішли далі в гори, військові стали ловити й катувати селян, що не мали ніякого відношення до бандформувань, залишаючи на волі тих, хто дійсно замішаний у крові... У селі ж усе про всіх знають.

Картинка четверта: красиві попки

Іса живе в Сельментаузені. На початку лютого він також потрапив у концтабір на окраїні Хоттуні. Об його тіло гасили цигарки, йому рвали нігті, його били по нирках наповненими водою пляшками з-під пепсі. Потім скинули в яму, іменовану "ванною". Вона була заповнена водою (зима, між іншим), і, скидаючи туди чеченців, їм услід шпурляли димові шашки.
Їх було шестеро в ямі. Не всі зуміли вижити.
Молодші офіцери, що проводили колективні допити, казали чеченцям, що в них красиві попки, й ґвалтували їх. При цьому додавали, що це через те, що "ваші баби з нами не хочуть". Чеченці, що вижили, зараз кажуть, що мститися за "красиві попки" - справа решти їхнього життя.
Іса теж так і не оправився від шоку - це помітно. Як і Розіту, його відпустили за викуп, який збирав весь Сельментаузен. Але спочатку досхочу познущалися ще й над родичами, тими, що зібралися під КПП полку в надії з'ясувати долю своїх, поведених у яму.
Конвеєр мародерства й рекету під маркою "виявлення бандитів" у Чечні безперебійний. І отже, настав час підводити наступну проміжну риску: друга війна лише поміняла виконавців злочинів, що тут чиняться. Те, проти чого було оголошено "антитерористичну операцію", - поголовне заложництво, рабство й викупи за живий товар - усе це тепер чинять нинішні господарі становища, військові, силою зброї, фізичного й психічного насильства. Ми сидимо в єдиній крихітній кімнатці Іси, де тільки нари й грубка - родина дуже бідна. Чотирирічна дочка Іси з жахом, не відриваючись, дивиться на мене. Дружина Іси пояснює:
- Вона бачить, що ви - не наша, тієї ж масті, як і ті, що при ній били батька. І забрали його.

Картинка п'ята: перевірено на собі

Минуло всього дві хвилини після того, як ми розійшлися з командиром 45-го десантного полку, і мене затримали.
Спочатку більше години примусили стояти прямо посеред роз'їждженого поля. Потім приїхала броньована машина з озброєними бійцями і старшим лейтенантом невідомої воєнної етиології. Схопили, пхнули прикладами, повезли. "Документи в тебе фальшиві, твій Ястржембський - прихвостень Басаєва, а ти - бойовичка", - так було оголошено.
Далі потягнулися багатогодинні допити. Молоді офіцери, змінюючи один одного, не представляючись, лише вкрадливо нагадуючи, що вони з ФСБ і командир їм тільки Путін, обернули справу так, що свобода закінчилася: дзвонити й ходити не можна, речі - на стіл... Найогидніші деталі допитів волію опускати - через їхню абсолютну непристойність. Однак саме ці деталі стали головним підтвердженням того, що всі розповіді про мордування й катування в 45-му полку - правда.
Періодично до завзятих молодих підключався старший - підполковник зі смаглявим обличчям і темними тупуватими витрішкуватими очима. Він відсилав молодняк із намету, вмикав музику, яку вважав ліричною, і натякав на "благополучний результат" за умови деякої зговірливості.
У перервах між підполковником "молоді" знущалися, вміло надавлюючи на больові точки: розглядали фотографії моїх дітей, не забуваючи при цьому сказати, що б з ними варто вчинити... І так години три поспіль.
Нарешті колишній підполковник, що періодично рвав сорочку на грудях - мовляв, кров тут проливаю, - сказав, діловито глянувши на годинник: "Пішли. Буду тебе розстрілювати".
Вивів із намету, а було вже геть темно. Хоч в око стрель - у цих місцях. Пройшли небагато, і підполковник вимовив: "Хто не сховався - я не винен". І раптом усе довкола запалахкотіло переривчастим вогнем, заскреготало, страшенно загриміло й завило. Підполковникові дуже сподобалося, що я з жаху присіла. Виявилося, це він підвів мене прямо під реактивну установку "Град" у момент бойового залпу. "Ну, пішли далі".
Незабаром із пітьми зринули сходинки вниз. "Це лазня. Роздягайся". Зрозумівши, що ефекту ніякого, дуже розлютився, повторюючи, що "справжній ("настоящій") підполковник до тебе всією душею, а ти, гнида бойовицька, ще..."
У лазню ввійшов ще один офіцер - із ФСБ, він сам так представився. Підполковник підвів риску: "Митися не бажає". Феесбешник жбурнув на стіл принесені пляшки і сказав: "Ну тоді я її повів". І знову довго водили по темному табору. Нарешті велів спускатися сходами - це був бункер, що став мені притулком аж до звільнення 22 лютого. На стіні бункера висів плакат: "119-й парашутно-десантний полк". І пояснення: 18 його військовослужбовців удостоєні звання Героя Росії.
Звідкись принесли чай. Відпила - і відразу попливла голова, ноги стали ватяними, і довелося проситися за двері - дуже нудило. У туалет?.. Можна, але в супроводі. "Жучки з тіла підеш у туалеті скидати", - так пояснили.
Вимагала: пред'явіть нарешті обвинувачення, складіть протокол, етапуйте у в'язницю, рідні принесуть бодай зубну щітку... Не можна! Бойовичка! Ти ями дивитися? Гнида! Гадина! Ястржембському заплатив за тебе Басаєв, Ястржембський заплатив твоєму головному редакторові, і головний редактор послав тебе сюди...
Уранці 22 лютого в бункер увійшов офіцер і сказав, що він супроводжуватиме мене до Ханкали і в нього всі мої документи й речі, котрі "здадуть у ФСБ". Біля гелікоптера стояв той самий підполковник, він попрощався так: "Розстріляв би тебе, будь моя воля".
Коли машина сіла в Ханкалі, одразу біля люка налетіли якісь військові й почали мене відбивати в конвоїра. Офіцери виявилися співробітниками військової прокуратури Грозного, за що я їм щиро вдячна, інакше сидіти б мені знову під наглядом чергової феесбешної офіцерні, що підірвала психічне здоров'я на "антитерористичній операції". У прокуратурі дала всі пояснення, конвоїр також був допитаний, і виявилося, що в полку в мене вкрали все, крім акредитаційного посвідчення № 1258. У конвоїра нічого при собі немає. Ні речей, ні диктофонних касет, ні фотоплівки.
Ось так розрізнені картинки з'єдналися в єдине ціле, а тому настав час підводити остаточну риску...
Це все - у нашій країні. За діючої Конституції. За "вольового" президента - її ґаранта. За Генпрокуратури, правозахисників: громадських і офіційних, сивого красивого лорда, що втомився ганяти зі Стразбурґа в Чечню і назад... Ями, "дитячі рукавички", "танцюєш погано", "хто не сховався - я не винен"... І ніхто не посміє сказати, що я цього не бачила. Перевірено на собі.