Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

"Нижайшій раб" Іван Сірко,
але не Петро Дорошенко

За допомогою запорожців під владу царя потрапляють і окремі правобережні міста. Зокрема, про це кошовий Іван Сірко доповідав як "нижайшій раб и верной подданой" в листі до Олексія Михайловича 13 (23) березня 1664 року: "В той же, великий государь царь, грамоте написано, чтоб я над изменниками Черкасы (правобережними козаками, що не присягали московському царю. - В. С.); и я с войском Запорожским, оборотясь из-под Тягина, города Турецкого, пришол под городы Черкаские... чрез нас, Ивана Сирка, к вашему царскому величеству привращена есть вся Малая Росия, над Богом и за Богом будучие городы, а именно Бряславской полк, Кальницкой, Могилев, Рашков, Уманской повет, до самого ж Днепра от Днестра..." (там само.- С. 151).
Потрапивши в повну залежність від Москви, Іван Сірко не тільки здобував для неї українські міста, але й просив царя, щоб той присилав своїх ратників до них "для их обороны, а особно для городов крепких, посылайте, ваше царское пресветлое величество, ратных руских людей в Бряслав, в Умань, в Кальник и в иные надобные городы..." (там само.- С. 152).
Нові обмеження автономії України йдуть після укладення лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким у жовтні 1665 року так званих "Московський статей", які передбачали повноту військово-адміністративної та фінансово-господарської влади московських воєвод на Лівобережній Україні (окрім козацького стану), збільшення московського війська, що утримувалося Україною. Збирання податків тепер передавалося до рук представників царя, що було прямим порушенням "Березневих статей". Київський митрополит мав відтепер призначатися за згодою Московського патріархату, хоч духовною столицею православних українців залишився Царгород.
Цей наступ московського уряду на обіцяні давні права й вольності українського народу обернувся через два роки могутнім виступом проти свавілля царської адміністрації в Україні, у якому взяв участь і сам Брюховецький.
Його трагічна смерть у похідному таборі під Опішнею у червні 1668 року призвела до проголошення гетьманом усієї України Петра Дорошенка. Звичайно, такий поворот подій зовсім не влаштовував Москву, оскільки Петро Дорошенко був налаштований на самостійницький розвиток України. Ще 1 (10) січня 1668 року в листі до царського посла Василя Тяпкіна він чітко висловив свою державницьку позицію, наводячи безліч фактів узурпації Москвою влади в Україні. Коли ж представник царя спробував подати нові статті, на яких Петро Дорошенко мав би присягнути на ім'я Олексія Михайловича, хоч, мовляв, "ясневелможный господин гетман войск его королевского величества запорожских Петр Дорошенко и без подданства его царскому величеству есть желателный, то посол гетьмана - його брат полковник Григорій Дорошенко заявив: "Да им же де козаком невозможно в подданстве царского величества быть для того, что... многие волности и правы казацкие стали нарушены... от тех неприродных гетманов и полковников казацких прямые воры и заводчики свободны, а добрые и верные люди и слуги его царского величества: Самко гетман, и Васюта Золотаренко, и Аника, Черниговский полковник, и иные многие добрые люди, старшина и рядные козаки, горкою смертью невинно казнены и замучены, и ныне много таких стражут, и от таких немилостивых губителей бегают и хранятца, и не знают, где глав своих подклонити, и для таких де великих страхов их Заднепрская сторона быть под высокою рукою его царского величества не позволяет" (там само.- С. 251).
Петру Дорошенку вдалося до кінця того року звільнити майже всю Лівобережну Україну від московських військ. Але тоді, коли вже здавалося, в Україні ситуація стабілізується, знову дав про себе знати кошовий Сірко: він повів до Чигирина нового претендента на гетьманську булаву. З огляду на це Петро Дорошенко, не встигнувши закріпити своєї влади на Лівобережжі, змушений був повертатися до своєї столиці, залишивши замість себе на Лівобережжі незначні відділи війська на чолі з чернігівським полковником Дем'яном Многогрішним, котрий водночас став і наказним гетьманом лівобережним.
Скориставшись з того, що Петро Дорошенко попрямував з основними силами до Чигирина, на Лівобережжі знову з'явився з московським військом Ромодановський і почав там наводити свої порядки, руйнуючи міста й замки.
За таких обставин на скликаній у Новгород-Сіверському козацькій раді 17 грудня 1668 року було обрано Дем'яна Многогрішного на гетьмана Лівобережжя, складено проект нового договору й вислано з окремим посольством до царя. Після переговорів у Москві Олексій Михайлович вислав уже своє представництво до Глухова для офіційного обрання нового гетьмана. Там було й нав'язано козацькій старшині так звані "Глухівські статті", які нібито дещо полегшували становище Гетьманщини у складі Московської держави. Водночас, хоч там і зазначалося про підтвердження договору з Богданом Хмельницьким, статті нового договору значною мірою обмежували автономію України: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, обмежені лише формально втручатися у справи місцевої адміністрації. Реєстр козацького війська порівняно з "Березневими статтями" 1654 року зменшувався вдвоє - до 30 000, гетьману не дозволялося входити в дипломатичні відносини з іноземними державами.
Доповідаючи про свою перемогу цареві, Ромодановський наголошував, що його суперечка з козацькою старшиною на Глухівській раді щодо присутності московських воєвод у містах України тривала з 3 по 6 березня, "и стояли они на том крепко", але, мовляв, пощастило з ними домовитися.

Як тільки про це стало відомо на Правобережній Україні, тамтешній гетьман Петро Дорошенко негайно попередив Многогрішного, аби він одумався або ж погодився лише з тими статтями, які підписав Богдан Хмельницький. У листі до релігійного діяча Лазаря Барановича, котрий був посередником у переговорах між царем і гетьманом, Многогрішний заявляє, що Військо Запорозьке з усім християнським народом "великого й малого возрасту" погодиться бути під рукою великого государя, але з умовою виведення з українських міст воєвод і відновлення тих стародавніх прав, які були підтверджені при Богдану Хмельницькому в Переяславі.
Треба сказати, що Дем'ян Многогрішний від імені козацтва категорично виступив проти наміру царського уряду щодо передачі Києва Речі Посполитій: "Це престольний город царствуючий із давніх часів, звідки на весь світ Благодать Божа зросла і засяяла. Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а Запорозьке Військо піддалося йому добровільно. Коли ж і Київ і все Військо Запорозьке государю тепер не потрібні, і він віддасть їх королеві, то нехай би наказав воєвод і ратних людей вивести з Києва та інших міст, а вони знайдуть собі іншого володаря" (Соловьев С. История Государства Российского. - М., 1860. -Т. ХІІ. - С. 178).
Його устами дано також характеристику тодішнього становища в Україні: "Царські ратні люди замість оборони завдали нам ще гірші шкоди і знищення: в наших городах вони докучали бідним людям частим злодійством, підпалами і биттям до смерті та різними муками, а до того ж вони до наших звичаїв і обичаїв не звикли" (там само. - С. 178).
Економічна та політична експансія царизму на українські землі особливо посилилася після Андрусівської угоди 1667 року, за умовами якої московський уряд погодився передати Польщі Правобережну Україну, що грубо порушувало "Березневі статті" 1654 року (тобто відмовився від неї), а на Лівобережній козацька старшина поступово втрачала свої права, самодержавство почало наступ і на вольності Запорозької Січі, зводячи цілу систему укріплень на межі її володінь.
Категорично протестував проти Андрусівської угоди між Польщею й Москвою гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Він, зокрема, заявив московському послові Тяпкіну: "В Андрусові обидва монархи (польський король і московський цар. - В. С.) погодилися на тому, щоб винищити козаків. На якій підставі ви без нас рішили одні міста собі залишити, інші віддати, тоді як ви їх придбали не своєю зброєю, а божою допомогою та нашою відвагою".
Але, на жаль, це вже були тільки протести. Не було військово-політичної єдності в цей час між низовим, лівобережним та правобережним козацтвом. А відтак царський уряд, вміло розпалюючи ворожнечу між козацтвом, продовжував і надалі прибирати до своїх рук Україну.

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]