Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Державницький чин Івана Виговського

Сподівання Москви за обставин введення збройної сили на якісь особливі "челобытия" перед царем на дозвіл обрати нового гетьмана не справдилися. Генеральна рада козацької старшини, виражаючи волю Війська Запорозького, вручає булаву Івану Виговському без згоди Олексія Михайловича. Зроблено це було, як свідчать тогочасні документи, демократично, з дотриманням козацької традиції: "А как де гетмана Богдана Хмельницкого погребли, и у них де полковников и всех начальных людей была рада, кому у них над всем Войском Запорожским быть гетманом, потому что сын ево Юрась Хмельницкой в молодых литах и с такое дело ево не будет и Войска Запорожского ему не управить; и на раде приговорили все полковники и иные начальные люди и многих черкаских городов козаки, что быть у них над всем Войском Запорожским на Юрасово место гетманом писарю Ивану Выговскому, и выбрав ево, писаря, твое великого государя жалованье, булаву и знамя отдали ему, писарю, а отдаваючи твое государево жалованье, булаву и знамя, говорили ему, Ивану Выговскому, чтоб ему, будучи гетманом, Войско Запорожское править также, как было при гетмане Богдане Хмельницком, и вольностей не отнимать" (Акты ЮЗР.- СПб., 1863.- Т. 4.- С. 14).
Справді, всі зусилля Івана Виговського спрямовувалися на утвердження самостійності України в колі приязних сусідів. Так, одержавши гетьманську булаву, він одразу ж, зокрема, вирішує впритул зайнятися відродженням відносин з Бахчисараєм, які були розірвані кримським ханом після Переяславської ради. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладає мотиви відновлення стосунків з Кримом: "А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятствие и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист" (там само. - Т. 7.- С. 181).
Засвідчуючи готовність до мирного співжиття з татарами, Іван Виговський у листі до ханського візира Шефер-гази від 10 вересня 1657 року підкреслює, що "впрям ведаем, что ваша милость, наши милостивые паны, время воинское на нас на зиму отложили; однакож мы, к доброй приводя, живучи поблизу в соседстве, того бы есмя не желали… мы все заказали есмя, чтоб никакая чайка на море не пошла" (там само.- С. 186).
Як свідчать ці листи, в них немає жодного натяку на на те, нібито вже у вересні 1657 року Виговський збирався виступити з ханом проти царя, як це вказують деякі російські дослідники (Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века.- М., 1987.- С. 229).
До речі, цей сучасний московський історик хоче переконати нас у тому, що "політика Виговського вже восени 1657 р. починає набувати антиукраїнського і антиросійського характеру. Виношуючи зрадницькі ідеї повернення України під владу Речі Посполитої, Виговський підтримує мирні відносини з Кримом уже з іншими цілями, ніж ті, які були в Б. Хмельницького. Якщо старий гетьман ставив завдання нейтралізації і при можливості союзу з ханом проти польсько-литовської шляхти, то Виговський націлює цей союз на боротьбу проти козаків і селян, які піднімалися на повстання" (там само.- С. 229).
Але факти свідчать про зовсім інше. Відразу ж після свого обрання Іван Виговський не збирався закликати орду на українську землю. Ніякого конкретного плану використання кримських татар проти власних козаків і селян, як бачимо, в листі до кримського хана та його візира немає й близько. Таку інформацію до Москви подали наприкінці листопада 1657 року запорожці, невдоволені обранням на посаду гетьмана Івана Виговського. Письмових же підтверджень з оригінальних листів Виговського до Криму, які запорожці "переняли и в войске чли, и потому они от него измены чают" при цьому не наводилося.
Що ж стосується іншої тези Г. Саніна, згідно з якою Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, розраховуючи використати татарську збройну силу в боротьбі проти Московської держави, то з цим можна погодитися. Адже ще гетьман Хмельницький і старшина зрозуміли справжні наміри православного царя, коли той лише через п'ять років після настійливих прохань подати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі відгукнувся, при цьому намагаючись перетворити Україну за допомогою підступів і збройної сили в свою вотчину.

До речі, в своєму першому листі до московського царя новообраний гетьман Іван Виговський писав , що "ныне тем лутче о том промышляти буду, как бы в належачем подданстве все Войско его царского величества Запорожское по вся времени пребывало" (Акты ЮЗР.- Т. 4.- С. 12).
Як бачимо, Іван Виговський спочатку не збирався поривати з Москвою. Намагаючись знайти підтримку в царя з перших кроків свого гетьманування, він 11 вересня 1657 року навіть звертається до жителів Бихова з проханням, аби вони присягнули на вірність Москві (там само. -Т. 7.- С. 181).
У цей час Іван Виговський не стільки звертає увагу на кримську справу, як на шведську. Адже саме в жовтні 1657 року підписується українсько-шведська угода, в якій, зокрема, новий гетьман урочисто заявляє: "Ми, Іван Виговський, гетьман Війська Запорозького, з усім Військом Запорозьким тим заявляємо: сповняючи наміри покійного Богдана Хмельницького, нашого попередника, що для загального добра всього Війська постановив був увійти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим королем Карлом Густавом, королем шведським й. мл., ми не захотіли відступити від цих його спасенних замірів, прагнучи так само бачити в якнайкращім розцвіті Військо Запорозьке, а його привілеї й вільності в повнім захованню. Отже, як згаданий світлий і непоборний Король шведський прислав до нас свого покійного, яснов. пана Густава Лілієкрону, дідича Гальстадського, з новим уповноваженням для переговорів і заключення союзу з нами, ми також постановили делегувати од боку нашого для сповнення цього загального спасенного діла яснов. пана Юрія Немирича з Чернихова, дідича Режан і Ушомира, підкоморія Київського, Овруцького і Кремінецького старосту, Івана Ковалевського, генерального стражника (осавула) Війська Запорозького і полковника Івана Федоровича (Богуна). Делегуємо і уповноважуємо їх зійтися з згаданим послом і заключити союз між нами і світлим Королем і Короною шведською, зложити договір, вести договори і договоритись - обіцяючи це все заховувати, що вони постановлять" (цит. за: Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк).- 1954.- Ч. 1.- С. 19).
15 жовтня 1657 року ці делегати Війська Запорозького підписали з Лілієкроною такий протокол: "Даємо знати всім, кому треба, що світліший Король Карло-Густав і ясновельможний гетман Іван Виговський постановили продовжити стару приязнь світлішої Королеви Христини і ясновельможного гетьмана Богдана Хмельницького і в спільних інтересах заключили між собою союз і воєнну спілку і доручили нам, Густавові Лілієкроні, Юрієві Немировичеві, Іванові Ковалевському й Іванові Федоровичу, як своїм уповноваженим, це діло полагодити. Ми ж, обмінявшися уповноваженнями і договорившися про цю спілку, ухвалили такий договір для ратифікації й. в-вом і ясновельможним гетьманом:
,,Має бути вічна приязнь і постійний союз між Королем шведським і його наступниками з одної сторони і ясновельможним гетьманом і Військом Запорозьким з другої. Обов'язуються вони цим договором до обопільної любові, приязні, помочі і воєнної спілки против спільних ворогів і тих, що помогають ворогам другої сторони з виключкою світлішого князя московського, з котрим Військо Запорозьке зв'язане тісним (формальним) союзом і буде йому заховувати вірність непорушно. Коли один з союзників довідається про які-небудь неприязні заходи против другої сторони, він повинен її завчасу остерігати і по силі всяку шкоду від неї відвернути, і свої сили або сполучити, або окремо боротися проти її ворогів і їх атакувати. Одна сторона другій сприятиме і ніколи не візьме участи в замислах, ворожих другій стороні, тим менше - не поможе ні радою, ні засобами її неприятелів. Одна сторона без другої не може входити в згоду з неприятелями, але кожного разу, як їй прийде миритися, це мусить вестися і заключатися за спільним порозумінням. Подробиці ж цього договору відкладаються з обох сторін тому, що королівський посол не знає гадки короля щодо пропозицій, поданих з боку ясновельможного гетьмана, - до того моменту, можливо, недалекого, коли король зможе дати своє рішення послам Запорозького Війська. Дано в Корсуні, 6 октября старого стилю" (там само.- С. 19).

Окремо тоді ж були підписані "Договірні пункти, запропоновані від ясновельможного гетьмана через комісарів Війська Запорозького яснов. послові шведського короля":
"1. Воєнна спілка має бути офензивна - крім в. кн. Московського, против котрого Запорозьке Військо відмовляється підняти зброю.
2. Світліший король шведський признає і проголошує Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів.
3. Границі і території володінь Запорозького Війська признає і проголошує, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами добувати й до рук Запорозького Війська віддавати як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське.
4. Коли Бог поможе обом союзникам так, що вони зможуть погодити короля польського (в землях) за Вислою, то він має бути вибраний спільно і під такою умовою, щоб присяг всяко пильнувати приязні, свободи і згаданих границь Війська Запорозького.
5. Якби прийшлось королеві шведському миритись з поляками, то не інакше він мав би війти в згоду, ніж би поляки проголосили Військо Запорозьке з його землями за нарід свобідний, виріклися всіх претензій і згадані границі потвердили б не тільки спеціяльним записом, але і присягою, за котру заручив світліший король шведський.
6. Обидві сторони подбають про те, щоб обопільні зносини і торгові операції не перервалися між Прусією і Військом Запорозьким.
7. Скільки потрібно буде Війську Запорозькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить.
8. Вільно буде набувати, купувати і вивозити для потреб Війська Запорозького з королівства і земель короля шведського зброю і амуніцію, і взагалі обидві сторони можуть вести всяку торгівлю сухопутну і морську, платячи цла і мита" (там само.- С. 19).
З тим Лілієкрону і відправлено два дні пізніше з листом Виговського до шведського короля, в якому він виправдовувався за довге затримання посла: "Не з іншої причини, як тільки через смерть славної пам'яті попередника гетьмана Богдана Хмельницького і теперішнього. Але потім, як за волею Божою й однодушною згодою всього Війська Запорозького правління перейшло до нас, ми нічого справедливішого не знайшли, як згідно з старою приязню скріпити союзний договір з в. в-вом, і що цю приязнь і досі свято заховувану, скріпити зв'язком нового договору, в межах, в яких мав повновласть посол вашого в-ва" (там само.-С. 19-20).
Новообраний гетьман невипадково почав здійснювати ці зовнішньополітичні кроки - він переконався вже з першого московського посольства до нього, що Олексій Михайлович не збирається визнавати його гетьманом. Скажімо, Артамон Матвєєв привіз царську грамоту Виговському, в якій останній іменується писарем, і московський посол під час переговорів уперто називає гетьмана писарем.
Царський уряд хотів обмежити козацький реєстр 40 тисячами, вислати своїх воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук для того, аби "те люди на оборону Черкасских городов были всегда готовы". Крім того, ставилося питання про передачу царським властям Бихова, який свого часу "піддався" Хмельницькому.
Коли про цей московський проект довідалися в Україні, то піднялася широка хвиля протестів й обурення серед козацтва, яке вбачало в такому кроці царя Олексія Михайловича загрозу для існування власної державності, навіть на стверджених "Березневими статтями" умовах.
На початку жовтня 1657 року в костянтинівській сотні читали листа миргородського полковника, в якому йшлося про те, що "мы присегали царскому величеству, что быть нам на своих волях, как у нас в Войске Запорожском за обыкле, и были мы в подданстве у его царского величества на своих волях по смерть Богдана Хмельницкого" (там само. - Т. 4.- С. 33).
Григорій Лесницький тоді відкрито говорив жителям свого полку про те, що "хочет царское величество у нас воли наши подломать и привесть нас по своему изволенью, и хочет с нас подати всякіе имать... и против прежнего договору царьское величество не устоял, и гетман Иван Выговский и мы, старшина, царьскому величеству воль своих не уступим и воевод его царского величества не хотим, и хочем от его царского величества отступить" (там само.- С. 39).
При цьому миргородський полковник погрожував, що "мы, Заднепровские козаки, в таких неволях быть не хотим; а будет вы в царского величества, по ево изволенью, учнете быть на нынешнем на новом договоре в неволях, и мы, сложась с Татары, пойдем на вас войною. И по сю де сторону Днепра черкасы и мещане и вся чернь стали в сумненьи и писали к полковникам своим: как небожщик Богдан Хмельницкой царьскому величеству с Войском Запорожским и со всею чернью присягли, так мы и ныне на том стоим; а ныне сверх тово как ваша, старших, воля, мы с вашей воли не сымаем" (там само.- С. 39).
Тож не дивно, що коли на спеціально скликаній козацькій раді 11 (21) жовтня 1657 року в Корсуні Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозицій Москви і заявив при цьому про своє небажання "бути в неволі", то йому повертають гетьманські регалії, обіцяючи одностайну підтримку всього війська в боротьбі за давні права й вольності України.
За словами капітана Андріяна Чернишова, котрий побував як агент у Корсуні: "И как де полковники на раду сьехались, и гетман де Иван Выговской булаву им, полковникам, отдал, а говорил, что он гетманом у них быть не хочет для того: которые де пункты от великого государя к ним присланы и в тех пунктах написано, что прежние их волности отінять, и он де гетман, в неволи быть не хочет. И судья де Самийло Богданов, и полковники, взяв булаву, ему гетману отдали, а говорили,чтоб он был у них гетманом; а о волностях де, как у них повольно было наперед сего, так бы де и нене, и за то де учнут стоять все вместе заодно, чтоб ничево у них не отінять" (там само.-Т. 7.- С. 229).
Згаданий Чернишов додає, що "и иных де непристойних речей на раде было у них много; и приговорили де, что им послати к великому государю бити челом посланців своїх. И гетман де Иван Выговской, за словами всего войска, которые были на раде, булаву взял, и в том де меж себя все укрепились душами, что им за гетмана и за прежние свои волности стоять всем заодно, и прирадя и укрепясь, универсалы всем полковником о том раздал, что по волностях их быть по прежнему" (там само.- С. 229).
Про Корсунську раду київські воєводи повідомляли царя: "И как де полковники съехались на раду, и гетман де Выговский булаву им полковником отдал и говорил, что он гетманом у них быть не хочет для того: которые де пункты от тебя, великого государя, присланы к ним, и в тех де пунктах написано, что прежние их вольности отнять; и он де гетман в неволи быть не хочет. И судья де Самойло Богданов и полковники, взяв булаву, отдали ему, гетману, чтоб он был у них гетманом, а о вольностях де как у них наперед сего было повольно, так бы и ныне, и за то учнут стоять все вместе заодно, чтоб ничего у них не отнять" (там само.- Т. 4.- С. 35).
На другий день Виговський скликав нараду старшин, де, зокрема, стояло питання про ставлення до московського царя. Три полковники, зокрема Зеленський, Богун, заявили: "Быть нам у царского величества нельзя потому: хотя он, государь, к нам и милостив, только начальные ево люди к нам не добры и наговорят государя на том, что привесть нас во всякую неволю и пожитки наши у нас отнять" (там само.- С. 44).
Одностайна підтримка, яку одержав Виговський на Корсунській раді, дала йому можливість укласти міжнародні договори з Туреччиною й Кримом та ратифікувати договір із королем шведським.

Внаслідок категоричної постанови Корсунської ради щодо "пунктів", пише Андрій Яковлів, московський уряд визнав доцільним відмовитися від цього, першого, проекту нового договору, навіть заперечив факт його надсилання Виговському. Та справа із затвердженням нового гетьмана не була ще остаточно полагоджена, і тому Виговський висилає до царя посольство на чолі з осавулом Миневським. Посольству було доручено повідомити царя про обрання гетьманом генерального писаря Івана Виговського. На знак згоди московський самодержець повинен був прислати свого уповноваженого для складення присяги.
11 листопада 1657 року Виговський передав листа до царя, в якому вимагав "по своему милосердному праву подкрепити и утвердити своею царского величества жаловальною грамотою изволил" (там само.- Т. 4.- С. 37).
Але тоді в Москві, одержавши повну інформацію про перебіг Корсунської ради й настрої козацтва, остаточно зрозуміли, що Україну можна задушити тільки її ж руками, посіявши недовір'я й ворожнечу у Війську Запорозькому.
Вимушено визнаючи гетьманство Івана Виговського - царську грамоту про це 17 (27) листопада 1657 року привіз до Чигирина спеціальний посол Дмитро Рагозін, Москва розпочинає готувати ґрунт для усунення Івана Виговського з посади . З цією метою воєводи Олексія Михайловича розпочали серед козацької старшини підбурювальні акції проти легітимно обраного гетьмана. В універсалі від імені Війська Запорозького Виговський пізніше пояснить ситуацію, яка склалася у його відносинах з Москвою, ось таким чином: "Після смерти безсмертної пам'яти Богдана Хмельницького - Верховного Полководця Запоріжського Війська вони вірили, що незабаром загинуть і наша і Біла Русь разом із Запоріжським Військом. Тому також затримано дещо довше наших послів в Московщині і там їх трактовано з дуже великою непривітністю та на наші домагання передано нам холодну відповідь. Незабаром під проводом Григорія Ромодановського прийшло московське військо аж під Переяслав, вислане нібито нам на підмогу, але воно не хотіло підчинитися Гетьманові. Ромодановський відмовився насамперед, а з ним одночасно і Великий Князь від признання офіційного титулу для нововибраного незабаром після того Гетьмана Івана Виговського, який взяв на себе цей керівний пост як бувший Великий Канцлер Запоріжського Війська. Потім почалися поширювати властиві зародки незгоди, мовляв, це польський шляхтич і він буде більше відданий полякам, як Запоріжському Війську.
Як склонною до сваволі є натура вояків, що служать в війську, як охотники, і мають за собою багато перемог, так теж і тут жадоба влади спонукала деяких козаків, зокрема тих, що жили за Дніпровими порогами, що вони підбурені вибрали собі своїм начальним вождем якогось Барабаша. Вони то, доконавши цілий ряд різних злочинів, роблять письмові доноси і на нововибраного Гетьмана і на ціле Запоріжське Військо до Великого Московського Князя та обвинувачують їх перед ним через своїх післанців і запрошують та одночасно дораджують їм, щоб передовсім цілу Головну Управу Запоріжського Війська разом з усіми їх запасами переселено на Московщину, а з Московщини щоб прислано до наших окремих областей окремих Губернаторів. Можна б признати, що ту справу так зручно поведено, що саме тоді, як ті посли переходили через територію Полтавського полка, згуртувавши біля себе 30 вояків, полковник Полтавського полку Пушкар, втаємничений учасник того самого бунту, висилає до них, як тих, що їх треба нібито переловити, своїх сімох вояків, яких зараз схоплюють партизанські післанці, запроваджують їх аж на московську територію, але опісля випускають з тим, щоб перепросили Пушкара, що вони хотіли їх затримати, але не мали змоги. Довідавшися про це, з загального зібрання, що відбувалося в Корсуні (де також і Пушкар присягав на вірність Гетьманові), Гетьман висилає до Великого Князя своїх послів з письмом, що в ньому просить не довіряти тим бунтівникам з огляду на вірність, що її доказало вже багатократно наше Військо Великому Князеві, і тому післанці повстанців хай будуть відіслані, як полонені, до Запоріжського Війська.
Обставини так якось щасливо склалися, що наші посли випередили прихід повстанських післанців, а ті, як тільки прийшли до Москви, їх зараз потайки скрито. Запитаний нашими послами московський Канцлер Алмазов заперечив, що вони вже прийшли, аж доки вони самі до всього не призналися, коли їх по дорозі наші переловили і розпізнали. Та це нічого не помогло перед задуманим москалями підступом. Наших послів відправлено без ніякої розради, а московський патріярх навіть вважав за негідне дати свою відповідь на листи Гетьмана. Навпаки, бунтівників обдарував Великий Князь нагородами і вони також дістали письма та перед тим уже ухвалені привілеї для Запоріжського Війська, що їх мали передати в руки Барабаша.
В тому часі воєводою в Путивлі був дуже розважний чоловік - Микола Олександрович Зюзін Палатинський, і він бачив, що справа йде поганим шляхом та що не добре трактується свобідний нарід, і тому він затримує тих повстанських послів та обіцює віддати їх нам, якщо Великий Князь на це погодиться. В міжчасі Пушкар, без відома Гетьмана, приймає в себе і відпускає майже щодня потайки московських послів. Візваний сімома листами Гетьмана відмовляється прийти до нього. Врешті і робить несподіваний напад на деякі військові частини Гетьмана, що переходили недалеко без ніякого ворожого задуму, і одних з них вбиває, а других змушує до втечі" (цит. за: Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк). - 1954.- Ч. 2-3. - С. 14).

З огляду на такий розвиток подій наприкінці листопада 1657 року гетьман змушений був звернути увагу царя на спроби заколоту, які організовував полтавський полковник Мартин Пушкар. У відповідь з Москви надійшов заспокійливий лист, у якому цар інформував гетьмана про те, що посилає свого боярина Богдана Хитрово до Переяслава, де на козацькій раді "о тех о всех делах, что ныне у вас в Войску Запорожском чинитца, учините успокоение, чтоб впредь межь вами, нашего царского величества верными подданными, православным народом, был совет и соединение, и бунтов и междоусобия не было" (Акты ЮЗР.- Т. 7.- С. 194).
Прибувши в Україну, Хитрово без відома гетьмана самочинно призначає раду в Переяславі на 25 січня (4 лютого) 1658 року, на яку від себе запрошує полковників.
Там, до речі, Виговського втретє обрано гетьманом. Незважаючи на те, що вибір нібито зміцнив становище Виговського, загроза домашньої війни з партією Пушкаря й Барабаша, яку підтримував московський канцлер Алмаз Іванов, була настільки ще реальною, що Виговський змушений був, як і передбачала Москва, піти на дуже значні уступки та прийняти, хоч і з застереженнями, нові "пункти", що їх привіз Хитрово.
Ці статті, як вважає Андрій Яковлів, є другим проектом договору, що його запропонував Виговському цар, торкалися вони питань переважно внутрішнього устрою України. Москва в цей час поставила собі за завдання пробити дорогу до внутрішньої автономії Української держави, її обмежити й підірвати. Деякі статті містили в собі заходи до знищення міжнародних зв'язків, здобутих Виговським, а саме - до розриву гарантійного договору з шведським королем, хоч він був спрямований проти Польщі, а не проти Москви. Нарешті, дуже важливий пункт про передачу Москві Бихова й Чауса, які піддалися були під владу гетьмана, чим Москва хотіла перешкодити розширенню державної території України.

Цар, зокрема, наказував:
1) оголосити його волю, щоб у Чернігові, Ніжині, Переяславі і по інших містах, "где пристойно", були воєводи й московські залоги. Мовляв, воєводи будуть городи (фортеці) будувати, відати "осадними" людьми і суд над ними чинити "вашим правом", а гетьман і полковники будуть мати юрисдикцію над козаками і суд по військовому праву чинитимуть, а в містах самоврядування покладається на війтів і бурмистрів.
2) Які побори були наперед цього - подимне та з оренд, і ті побори збирати в містах до царського скарбу й давати на військо, коли піде на службу, а також і московським залогам, що будуть при воєводах, та на військові видатки.
3) У такі міста й повіти білоруські, як Вільно, Троки, Орша, Мінськ, Борисів, Слонім, Волковиськ, Гродно, козакам "не ходити і жодних сварок не чинити, а мешкати по тих містах, які будуть призначені з царського наказу".
4) Щоб військо було готове по весні виступити проти поляків.
5) Коли до шведського короля послів ще не послано, то послати, щоб нахилити короля до миру з Москвою.
6) Щоб Бихів, який "здався на ім'я ц. в-ті", а також Чауси, що близько до Могильова, були передані московським воєводам, й козаки з них виведені.
7) Щоб були видані всі московські селяни-втікачі, що знайшли притулок у Стародубі й сіверських містах.
8) Щоб "француза", монаха Данила, який тепер скинув чернечу рясу, було віддано Москві, коли він появиться в Україні.
9) Щоб гетьман надалі не писався "вільним підданим", а просто "підданим", як писався Б. Хмельницький, та щоб у листах до хана гетьман іменував себе "підданим ц. в-ті" (Акты ЮЗР.- Т. 4.- С. 94-99).

На запропоновані статті Виговський дав листовну відповідь, яку й скріпив своїм підписом: гетьман буде карати на смерть козаків, які у містах, де будуть московські воєводи, заводитимуть сварки. До шведського короля послів ще не послано, а тепер по указу царя вишлють. Якщо король не піде на мир, то будуть проти нього воювати, в зв'язку з чим гетьман розішле універсали.
Щодо визначення міст для перебування московських воєвод, то Виговський зробив застереження, що, мовляв, про це все буде обговорено під час його перебування в Москві, куди він збирається.

Наведені вище застереження, на думку Андрія Яковліва, особливо останнє, власне кажучи, анулювали зроблену Виговським нібито згоду на прийняття козацькою старшиною кожної статті, ставлячи фактично їх під непевну умову приїзду до Москви й повторне обговорення.
Як відомо, Виговський до Москви не поїхав і таким чином ніякої угоди з Москвою не підписав. А на початку квітня 1658 року вислав до царя посольство в складі полковників Лісницького, Богуна та Бережецького. Їм було наказано вимагати, щоб з Москви вплинули на заколотників Пушкаря, Довгаля й інших, аби ті припинили бунт.
За це посольство мало висловити іменем гетьмана згоду на впорядження реєстру війська в числі 60 000 та на вислання царем воєвод до Ніжина, Чернігова, Полтави, Миргорода, Білої Церкви й Корсуня (там само.- С. 107-111).
На словах Олексій Михайлович обіцяв це зробити, навіть писав відповідні листи до Пушкаря, де, зокрема, зазначав: "А буде ты полковник впредь в своем полку уведаешь на гетмана какой рокош, и ты б тех людей сыскивая, за то смирял по войсковому праву, а до дальных сор не допускал, чтоб тому бунтовству неприятели не порадовались и безвестно зла какого над вами не учинили" (там само.- С. 198).
Козацька старшина ці події подавала в такому висвітленні: "В тому самому майже часі приходить спеціяльний відпоручник Великого Князя, Богдан Матвієвич Хітрово, начальник артилерії і московський сенатор. Він без порозуміння і згоди Гетьмана висилає до всіх полковників загальні письма, щоб ставилися на генеральну нараду до Переяслава. Григорія Ромодановського він нарочно відсилає з військом в Московщину, а сам в імені Великого Князя наказує, щоб на цю нараду з'явився особисто також і Гетьман. Для Гетьмана було це великою образою, бо тим нарушувано його достоїнства і авторитет, зв'язані тісно з незалежністю Запоріжського Війська. Але для загального добра він (Гетьман) уступив і прибув на нараду.
Там подається Гетьманові до відома, що начальник московського війська - Григорій Ромодановський був двічі в Пушкаря і що там також відбулися вибори нашого начальства. Отже, він мав змогу схопити бунтівника, присмирити його та вислати на вище згадану нараду.
Так через вісім днів очікуваний Пушкар не з'являється на нараду, але посуваючися щораз більше наперед, скріпляє свої сили. Тоді до нього вислано від усіх начальників полків і від Богдана окремих післанців з домаганням, щоб він відступив від свого задуму і щоб, забезпечений державною сторожею, прибув на нараду та представив свої закиди. На це він відповів, що не може прийти інакше, як тільки з своїм військом, і тому замісць себе він посилає кількох своїх сотників, які були прийняті Богданом з якайбільшою пошаною та наділені подарунками зараз відійшли.
В міжчасі Богдан заявляє під присягою разом з своїми дружинниками, що він зараз піде прямо до Пушкаря і змусить його до послуху, як не намовою, то одверто примусом, якщо тільки Гетьман обіцяє виконати такі два зобов'язання, а саме:
1.) що він під Святою Євангелією складе присягу для Великого Князя,
2.) що він упродовж вісьмох днів вибереться разом з усіма начальниками Запоріжського Війська в Московщину на розмову з Великим Князем.
Так Гетьман погодився на одне і друге. Після того нараду закінчено, а чотирьом полкам наказано уставитися в ряди і вирушити до Пушкаря та опісля повернутися. В тому самому майже часі висилається послів Барабаша і вони приходять до Пушкара, показують йому письма і свіжі привілеї від Великого Князя (бо цей Барабаш під впливом Божої ласки і завдяки запоріжській мудрости Гетьмана признається до вини і просить в Гетьмана прощення та тим самим змиває з себе всяку провину і кару). Богдан, хоч має таку саму силу війська, що й повстанці, не дотримує слова, але змушує Пушкара до присяги і обіцює йому безкарність. Через те з московського підпалу вибухає полум'яна пожежа, і з рук повстанців під пильним московським надзором гинуть без розбору невинні люди. Між ними гине з їх рук у своїй хаті також невинний та спокійний шляхтич Боглевський, свояк Гетьмана, разом з дружиною і з цілою сім'єю. Про цей злочин донесено Великому Князеві, та він його промовчує" (Вісник ООЧСУ.- 1954.- Ч. 2-3. - С. 14).
Але Пушкар, зібравши свій полк і козаків, яких повстанці перетягнули на свій бік, прямує до Дніпра, щоб захопити в полон гетьмана з усією старшиною Запорозького Війська, аби, як і обіцяв, передати їх в московські руки. Гетьман чекає на допомогу московське військо, але водночас змушений звернутись за підмогою до татар. Об'єднавши військо, Виговський відганяє бунтівників аж під Полтаву, де кілька раз посилає послів до Пушкаря з метою примирення. Однак "...Пушкар за намовою головно московських радників, що їх також небракувало і в нашому війську, вживає найбільш облудного обману і на сам святий Празник Пресвятої Тройці опівночі напав на наше Військо, думаючи, що наше Військо вже заснуло, підхмелене, твердим сном і що його легко можна розбити. Так, вдаривши потихо в саму середину табору, Пушкар наносить велику поразку, але зі сходом сонця виходить йому назустріч Гетьман з своїм військом і з татарами та розбиває повстанців, вирізавши в пень всіх пушкаріянів разом з їхнім вождем. Одинокий Барабаш втечею врятувався разом з дуже маленькою горсткою вояків. Загальне число вбитих у цій битві, як результат московського злочину, враховуючи також тих вбитих повстанців, що загинули в Лубнах і в Гадячі, виносило 50 тисяч вояків. Серед таких подій, коли вже є надія на мир в нашій Русі, по трьох тижнях вступає на наші терени з військом Великого Князя Григорій Ромодановський і про свій прихід повідомляє Гетьмана, заявляючи, що він прийшов на поміч козакам, щоб покласти кінець оцим заворушенням. Його в відповідь повідомлено, що вже наступив у всьому спокій, і тому хай він вертається з своїм військом назад та хай перешле Гетьманові під арештом нашого Барабаша, який вдруге викликав заворушення. На це відповідає Ромодановський, що він відходить з поворотом, але без спеціяльного доручення Великого Князя він не може видати Барабаша. Краще, хай Гетьман сам прийде на розмову - з невеличкою своєю дружиною.

В міжчасі з іншої сторони заходить генерал Великого Князя - Шереметьєв із шістьтисячною армією робить наступ на Київ, а за ним поволі насуває друга московська армія, що її число доходило до 15 тисяч. Він просить по-дружньому Гетьмана прийти до нього на розмову, спрямовуючи все до тієї мети, щоб схопити Гетьмана разом з усіма військовими достойниками. Коли Гетьман відмовляється від тієї зустрічі, Шереметьєв вибухає вже одвертими наклепами, заявляючи, що Пушкар загинув як найкращий і найвірніший прислужник Великого Князя, а Гетьман є ворогом москалів. Звідомлення деяких московських втікачів до нас додають впевнення, що Шереметьєв хотів накоїти для Гетьмана і для цілого Запоріжського Війська якнайбільшого лиха. Те саме стверджують два втікачі з армії Ромодановського, що були втаємничені в злочинному заговорі. З свого боку не занедбав також свого завдання і Ромодановський. Він засуджує деяких відданих нам сотників на шибеницю, а Барабаша, що двічі викликав заворушення, нагороджує титулом Гетьмана Запоріжського Війська з відзнаками Великого Князя. Прихильного нам начальника Прилуцького полка звільняє з служби і на його місце вибирає іншого. В різні місця він розсилає загальні письма Барабаша для викликання нового повстання. Врешті вже починає виступати як отвертий ворог: нищить цілковито місцевості, що прилягають до нашого міста Веприка і забирає в полон багатьох наших людей.
Так виходять назовні підступ і обман тих, що без ніякої нашої провини насамперед нашою домашньою і громадянською війною, а потім одверто вже власною зброєю приготовляли нам ярмо неволі. <...>
Тож не наша вина ані за ту війну, що тепер розгорілася, ані не ми є причиною того, що, хоч ми були і хотіли бути вірними Великому Князеві, були змушені вхопитися за зброю" (там само.- 1954.- Ч. 2-3.- С. 14-15).
Ось чому важко погодитись з твердженням Г. Саніна про якісь зрадницькі замисли Івана Виговського з самого початку його гетьманування, тим паче, що він не пояснює, хто інспірував антигетьманські виступи в Україні, які й змусили Виговського вдатися за допомогою до татар.
Зрештою, повстання вибухне аж у січні 1658 року, і до цього часу Виговський намагатиметься порозумітися з бунтівниками. Але коли зрозуміє остаточно, що за їхніми спинами стоїть Москва, звернеться до кримського хана за допомогою. Крок цей був вимушений для гетьмана, але він засвідчував усвідомлення козацькою старшиною необхідності мати в той час більш лояльного союзника до української державності, ніж таким була Москва.
Прибуттям орди, стверджував В. Герасимчук, "фатальний крок, зроблений Богданом Хмельницьким і самим Виговським, був направлений, і узли, які лучили його з Москвою, перетяв гетьман ще в цвітні" (Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ.- Т. 87.- С. 58).
Зрозуміло, що та анархія, яка запанувала на Лівобережжі з початку антигетьманського заколоту Пушкаря й Барабаша, була вигідна Москві. Адже заколотники збирали під свої прапори різні люмпенізовані елементи, що насамперед хотіли поживитися грабежами. А це, цілком природно, штовхало мирне населення в обійми Москви, де воно сподівалося знайти стабільність після стількох років воєнного лихоліття. Ось як свідчили з цього приводу царські воєводи в червні 1658 року, котрі прибули на Сіверщину: "А сотники и черкасы и мещаня и всяких чинов люди встречали ж с великой честью, и тебе, великому государю, били челом, а нам, холопам твоим, говорили, чтоб ты, великий государь, пожаловал их, велел послати своих государевых воевод и к ним в городы, чтоб им по твоей государской милости от гультяйства и самоволных воров жить было безстрашно. А которые были воры в сборе, Пушкарева полку сотник Зеленской да дьяк, а с ними была собрана гултяйства с винокурен и с буд с полторы тысячи человек, и приходили де они под Глухов для грабежу, а сотника и войту и иных людей хотели побить до смерти; и они де из Глухова, казаки и мещаня, собрався, с сотником Зеленским и с ворами бились, и на бою де Зеленского взяли жива, а с ним де взяли четырех человек и приведчи в город розстреляли; да тех же де воров на том же бою побито сто семдесят человек, а Дзюк де и досталные воры утекли по розным местам" (Акты ЮЗР.- Т. 15.- С. 175).
Братовбивча війна, яку спровокувала Москва своєю демагогією, сіянням недовір'я й ворожнечі до Виговського поміж старшиною й козаками, городовим козацтвом і запорожцями та завдяки підтримці Пушкаря й Барабаша, скінчилася повною перемогою Виговського, але вона коштувала десятки тисяч людських жертв та великої деморалізації народу. Занадто дорогою ціною було куплено перемогу над прихильниками Москви, щоб можна було добиватися її в майбутньому. А це з повною очевидністю сталося б, коли б Виговський повернувся до співжиття з Москвою на запропонованих нею умовах. Тому гетьман вирішив іти далі й остаточно порвати з царем, оскільки цілком переконався, що "Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім одверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася" (там само.- С. 15).
У вересні 1658 року Іван Виговський розриває угоду з Москвою і підписує в Гадячі новий договір з Польщею про створення спільно з Литвою союзної держави. Така рішуча позиція українського гетьмана змусила Москву змінити тактику щодо обмеження прав і вольностей Гетьманщини. Вирішено позбавити Виговського гетьманської булави руками черні, оскільки серед неї вже спостерігалися невдоволення його діями. Про це нібито говорили посланці Виговського до царя на чолі з Кравченком. Відтак Олексій Михайлович "пожаловал, по тому их челобитью раде у них в Войску быти указал нынешние зимы февраля в 1 день. А раде быть в Переясловле..." (Акты ЮЗР.- Т. 4.- С. 203).
З цією метою в Україну відправляється посольство на чолі з князем Трубецьким. Зовні його завданням було, наголошує Андрій Яковлів, нібито заспокоїти "междуусобіє й невинное кровопролитіє", в дійсності ж, як видно з таємних наказів, князю Трубецькому були дані ще й інші завдання. Зокрема, він мав, прибувши в Україну, вияснити ситуацію та шанси Виговського, після чого зібрати Генеральну козацьку раду в Переяславі, на якій вирішити всі непорозуміння, які сталися між гетьманом та Москвою. На той випадок, коли позиція Виговського як гетьмана виглядатиме міцною, наказувалося розпочати з ним переговори про новий проект договору.
Якщо гетьман згодиться під високою царською рукою "в подданстве быть", то довідатись, на яких статтях бажає договір скласти: коли подасть статті польського короля (Гадяцький договір), а в статтях буде написано, що йому - "гетманство и воеводство Киевское, а полковником и иным начальным людем шляхетства и вольности шляхецкие и маетности им в Малой Росии", тоді "примеряся к тем статьямь и смотря по тамошнему делу, и буде в тех статьях не будеть самых высоких и затейливых статей, которые не к чести государеву имяни, и на тех статьях договор учинить" (там само.- С. 204).
Отже, зазначав Андрій Яковлів, цим дається добро на умови Гадяцького договору. Коли ж договору з польським королем Виговський не зголосить, а буде вимагати новий договір учинити з ним, то давалися такі інструкції: якщо військо Івана Виговського "любит и за гетьмана ево впредь иметь хотят, и ему гетманом по прежнему быть" (там само.- С. 205).
А далі в наказі зазначаються можливі вимоги Виговського і наперед дається на них згода: "быть по ево прошению". Зокрема, якщо буде просити, то надається йому Київське воєводство, його батькові, братам, друзям, полковникам уряди, каштелянства, староства, на гетьманську булаву додаткові міста.
Навіть якби гетьман почав вимагати, щоб у Києві і по інших містах воєвод і царських залог не було і щоб боярина Шереметьєва з Києва вивести, бо вже гетьман є воєводою київським, то Олексій Михайлович погоджувався на це. Аналізуючи статті цього проекту договору, можна переконатися, що цар фактично погоджується задовольнити саме ті вимоги, які постійно ставив перед ним Виговський.

Максимальні уступки, пороблені в проекті договору, на думку Андрія Яковліва, свідчили про те, що, незважаючи на велику кількість московського війська, висланого з Трубецьким та зібраного в Україні під проводом Ромодановського й Шереметьєва, Москва боялася втратити Україну. Виговський у цей час уже мав Гадяцький договір, польське помічне військо наближалося та ще досить було й найманого війська. При такій ситуації Москва вирішила піти тимчасово на великі уступки в надії, що з часом знову можна буде повернути все на свою користь. На всякий випадок уже й тепер у портфелі Трубецького про запас лежав інший, цілком протилежний наказ, що передбачав іншу комбінацію з новим гетьманом. Але, як відомо, Трубецькой не мав уже змоги виконати царські таємні накази, не міг бачитися й трактувати з Виговським, бо гетьман безповоротно став на шлях вирішення справи зброєю, а не переговорами.
Фактично, Іван Виговський відкинув усі три пропозиції Москви, а це, зрозуміло, не могло її задовольнити. З метою упокорення України звідти направляють усі свої головні збройні сили проти Виговського. Тобто московський цар заповідає Україні відкриту агресію, з приводу чого козацькі старшини дорікали йому: "И вы видя, что мы войско распустили... со многими ратми и войски в городы украинские вшедши, Гуляницкого с малыми людми, понеже не надеялся того на себя и толко для домовые своей воли мало что людей при себе имел, в Конотопе осадили есте и всеми силами промысел около ево чинили одни, а другие великими подъезды и загоны и места и местечка, и села огнем и мечем сносили" ( там само.- Т. 15.- С. 417).
Генеральний обозний Тимофій Носач, генеральні судді Роман Гапоненко та Федір Лобода, полковник чернігівський Іоникій Силич, переяславський Тимофій Цицюра, канівський Іван Лизогуб, корсунський Іван Ховицький, уманський Михайло Ханенко, черкаський Федір Джулай, кальницький Іван Вертелецький, паволоцький Іван Богун, білоцерківський Іван Кравченко і піхотний Кирило Зражевський 18 (28) липня 1659 року чітко поставили перед Олексієм Михайловичем питання: "Не знаем, ежели христіянином могл той назватися, которой бы нынешнего меж православными кровепролития горкими не обливал слезами... во Украйну свои рати прислал, которые городы, места, местечка, села ни во что обратили, людей несколко десятков тысеч в полон поимали, церкви Божии разорили и многие починили обиды" (там само.- С. 414).
Гіркоти козацькій старшині додавало те, що такі оргії чинили саме православні москвини: "Войско Запорожское не по едино время коруне полской противилося и за волности свои с нею воевали, однако через колко сот лет не узнали таковаго в наших краях своих испустошенья, но какое ныне от православных ратей осмотрячи слезами обливати будет" (там само.- С. 415).
За допомогою кримських татар Виговський розгромив заколотників і величезну московську армію, що вторглася на територію України і кілька місяців облягала Конотоп. Але саме тоді, коли перемога над Москвою в червні 1659 року відкривала перед Україною нові можливості розбудови власної державності, підбурені царськими воєводами запорожці на чолі з безрозсудним Іваном Сірком кинулися палити Крим, внаслідок чого татари не тільки покинули Військо Запорозьке, а й спустошили у помсту Полтавщину.
І знову вмілі закулісні режисери спрямували народний гнів на Виговського, мовляв, це ж він покликав татар...
З цього передовсім скористалися прихильники Москви, які під проводом Цюцюри знищили залогу Виговського в Ніжині, подібне сталося і в інших містах. Демагогічна й розкладницька політика воєвод Олексія Михайловича в середовищі старшини й духовенства вже витворила партію московської орієнтації, яка підпорядковувалася самозванному гетьманові Івану Безпалому, що виявився маріонеткою в руках представників царя.
Наказний на Сіверщину гетьман Григорій Гуляницький, генеральний обозний Тимофій Носач, генеральні судді Роман Гапоненко та Федір Лобода, полковник чернігівський Іоникій Силич, переяславський Тимофій Цицюра, канівський Іван Лизогуб, уманський Михайло Ханенко, черкаський Федір Джулай, кальницький Іван Вертелецький, паволоцький Іван Богун, білоцерківський Іван Кравченко, подністрянський Остап Гоголь і прилуцький Петро Дорошенко в листі до Безпалого 1 (10) липня 1659 року намагалася присоромити й опам'ятати його: "Дивуемся тому не помалу, что ваша милость, уродився с нами вместе вольным народом и скормився заодно в Малой Росии, отчине нашей, а проливаючи через немалой час кровь свою за волность всего войска запорожского, теперь сами доброволне в неволю поддаетесь и с нами, братьею своею, с которыми вместе хлеб ели есте и против всякого неприятеля стояли, войну ведете и на своих же кровных ближних наступаете.
Разсудите, есть ли то добре чините? А на милость Божию просим и напоминаем, чтоб есте опамятовались и до нас, всего войска запорожского, приступили, чтоб душевной и телесной неприятель не тешился, а мы сумнением нашим обязуемся и на душу берем, обещаемся, что волос з головы жаднему не спадет, и вечно все, что вы учинили, будет забытно, и по пане гетмане нашем тож обещаем, что не только мститца не будет, но и всякому, до нас, всему войску запорожскому обратившемуся, ласку особливую покажет" (там само.- С. 406).

І що ж, прислухався до цих слів Іван Безпалий? Задумався Іван Сірко над своїм вчинком? Намагалися не чути того, що мало випікати гарячим залізом сумління.
З метою заспокоєння України, аби не бути джерелом розбрату, Іван Виговський поклав гетьманську булаву. Ось саме цього Москва і добивалася, бо відтепер уже можна було не вагаючись маніпулювати безрозсудною отаманією. Виплекана московськими воєводами "пушкарівщина" дала, на жаль, рясні сходи, які заврунювалися щоразу, коли вирішувалася доля України.
Звичайно, зараз можна відшуковувати різні "за" і "проти", пояснюючи, чому Виговський не зумів скористатися перемогою над московським військом під Конотопом, дав можливість своїм противникам (прихильникам царя) знову виступити проти нього, позбавити його гетьманства. Але з усією повнотою видно: Москва добилася розбрату в Україні. Відсутність єдності призвела до міжусобиць серед козацької старшини і стала причиною так званої "Руїни", яка знекровила Україну. І цим намагався негайно скористатися царський уряд, розширяючи свій вплив на українських землях, використовуючи свої гарнізони, що заполонили Гетьманщину.
Очевидно, мав рацію Петро Колісник, котрий свого часу змушений був сказати з гіркотою: "І на лихо всім нам, сучасним воюючим українським самостійникам, славна і трагічна доба Виговщини свідомо і несвідомо замовчана і покрита присмерками і таємничою загадковістю в нашій історії" (Колісник П. Гетьман Виговський і призначення України // Місія України (Урбана).- 1969.- Ч. 1.- С. 4).
Мабуть, замовчують славну добу Виговського, продовжував цей автор, тому, що "чорний московський вогонь випік глибокі отруйні тавра на українських душах і серцях, на українському духові і свідомості наших попередніх і теперішніх поколіннях української нації, що й досі не зрізали те ганебне тавро шаблюкою, чи не випалили суверенним огнем і не змили ворожою і своєю кров'ю" (там само.- С. 5).

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]