Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Перший поділ України - руками самих українців

Зрештою, все це змусило гетьмана та старшину зважитися на рішучий крок: 7 (17) жовтня 1660 р., рівно через рік після підписання Переяславського договору, Юрій Хмельницький із старшиною в Чуднові уклали так званий Слободищенський трактат, який передбачав повернення України в підданство польського короля.
На боці Москви залишилась незначна частина Лівобережжя на чолі з Сомком та Золотаренком. Але, намагаючись поставити її під свою повну залежність, московський цар провокує вивести її з-під юрисдикції законно обраного Юрія Хмельницького, підштовхуючи лівобережних полковників до вибору свого, лівобережного гетьмана.
Москва не лише спровокувала вибори гетьмана на Лівобережжі, але й втрутилася в процес його обрання. Збереглася царська грамота князеві Григорію Ромодановському від 13 (23) травня 1662 року, якою наказується йти з Бєлгорода "с ратними людми в наши великого государя Черкаские городы... а о полной раде и о гетманском обиранье посланы к тебе статьи под сею нашею великого государя грамотою. А каковы статьи постановлены в Переясловле на раде при боярах наших и воеводах, при ближнем боярине нашем и наместнике при князе Алексее Никитиче Трубецком с товарищи, и те статьи присланы будут к тебе вскоре" (там само.- С. 105-106).
Спеціальний царський наказ зобов'язував Олексія Трубецького, вирушаючи з військом, розіслати грамоти наказному гетьманові Якимові Сомку і "иным ко всем полковником сее стороны Днепра с нарочными посыльщики наскоро", аби збиралися "в Прилуке или где пристойнее". При цьому особливо підкреслювалося, що обрання гетьмана має бути "по Переяславским новопостановленнім статьям, которіе постановлені на утвержение советом всего войска Запорожского, при боярех и воеводех" (там само.- С. 106).
Але цар не лише нав'язував знову ухвалений під тиском збройної сили Переяславський договір 1659 року, яким зобов'язувався "и впредь безо всякого нарушения, по стародавним их правам, содержати имеет неотменно". Побоюючись певної самостійності Якима Сомка, у Москві вирішили зробити ставку на більш лояльного кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. З цією метою Ромодановському доручалося "в Запороги к гетману кошевому к Ивану Брюховецкому и к старшине и ко всему при нем будучему войску на кошу о том писати, чтоб они на ту полковую раду для гетманского обиранья были вскоре" (там само.- С. 106).
За інструкцією з Москви проти Сомка розпочалася агітація, головними рупорами якої були ніжинський полковник Василь Золотаренко та єпископ Мстиславський та Оршанський Мефодій, котрий був призначений на місцеблюстителя Київської митрополії.
Очевидно, наказний гетьман викликав підозру в московських воєвод, бо відмовлявся виконувати різні повинності для утримання царського війська в Україні. Наприклад, воєвода Ромодановський вимагав від зіньківського полковника виділити 300 підвід під човни і 50 провідників, хоч "по сее время людем извоеванным с такой налоги и без войны война". З огляду на постійні повинності, які самочинно накладав на лівобережне поспільство Ромодановський, Яким Сомко вимагав, аби цар послав йому "свой государев указ, чтоб о ом престал и в наши войсковые права Запорожские не вступался, и Васюты с епископом чтоб на злое не приводил, и в нашей раде в войске вашего царского величества Запорожском на обраньи гетмана не был..." (там само.- С. 112).
Крім того, Сомко постійно писав до Москви про різні злочини, які чиняться на Лівобережжі і які "на ваших царского величества на ратных людех объявляетца". Однак переяславський воєвода, наприклад, "из тех воров управы не чинит, виноватых по их заслуге не казнит, как бы сам вместе с ними ворует" (там само.- С. 128).
За участю наказного Якима Сомка розробляється широкомасштабний план, аби виманити молодого гетьмана на Лівобережжя. Мовляв, "и как де Юрья Хмельницкой перейдет на сю сторону Днепра, и без него Заднеприе и Запорожье будет безнадежно и учнут приставать к нему Юрью, и в то время за Днепр надобно послати великого государя ратных людей дватцать тысяч и болши вскоре, чтоб теми людми за Днепром занять шесть городов: Чигирин, Корсунь, Умань, Канев, Брясловль, Белую Церковь, и учинить также, как и Переясловле" (там само.- С. 93).
Московські воєводи підказували наказному гетьманові Якиму Сомку навіть якою збройною силою можна буде утримувати в московських руках правобережні полки: "А мочно де те городы занять и держать их великого государя ратными людми Белогородцким полком, и чтоб де к тем его государевым ратным людем для того дела прислать человека разумного и смелого, чтоб его государевы дела делал по настоящему, не описываясь" (там само.- С. 93).
Для забезпечення майбутніх збройних операцій у лівобережних полках нагромаджуються запаси зброї, боєприпасів і продовольства. Так, у Ніжині в 1662 році до наявних в місцевому арсеналі понад 100 пищалів, 200 гарматних ядер, 140 пудів пороху, 120 пудів свинцю, 151 - ґноту, 152 - солі і 475 четей жита додається "в прибавку": "Пороху 9 бочек по весу и с деревом 105 пуд, свинцу 40 пуд, фетилю 30 пуд, пушечных 500 ядер розных статей, соли 50 пуд, 100 пуд льну на фетильное дело. Да хлеба собрано со всех ратных людей и всыпано в житницы 6 993 чети с осминою" (там само.- С. 127).
Таким чином, у Ніжинському арсеналі московське військо зосередило тоді 21 гармату, 92 пищалі затинних, 718 ядер залізних, 245 пудів пороху, 160 пудів свинцю, 181 пуд ґноту, 100 пудів льону. А хлібних запасів - 7 468 четів з осьминою (там само.- С. 127).

Розпочалася, зазначає Андрій Яковлів, знову братовбивча війна, що тяглася аж до 1663 року, і Україна поділилася на дві частини: одна стояла за Москву, друга - за Польщу. Війна ця тяжко вплинула на молодого недужого Юрія Хмельницького; його нерішучість, неуцтво у військовій справі, брак авторитету та невдачі підняли проти нього багатьох колишніх прихильників та примусили вдруге зректися гетьманського уряду: 6 січня 1663 року він постригся в ченці під іменем Гедеона.
А коли на його місце обрали Павла Тетерю, то на Лівобережжі відмовилися його визнавати, бо це було невигідно Москві. Їй більше підходив на цій посаді кошовий Запорозької Січі Іван Брюховецький, тим більше, він постійно давав знати про нібито заговір Якима Сомка і Василя Золотаренка проти Москви. Тож його й підштовхнули на похід за булавою лівобережного гетьмана. Наприкінці травня 1663 року він доповідав цареві з похідного табору в Ромнах: "Ныне же, исполняя указ вашего царского пресветлого величества, взяв Бога на помощь, иду к Нежину на полную раду со всем товарством" (там само.- С. 170).
Але головна біда була в іншому: насамперед, на Чорній Раді під Ніжином руками самих українців, зокрема запорожців, у 1663 році Україну розкололи на дві Гетьманщини. Лівобережжя з цього часу фактично потрапляє в залежність від Москви, яка посилює не тільки тут свій вплив.

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]