Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Москва не вірила українським сльозам

Одержавши перемогу на Лівобережжі та поставивши всюди московські залоги, князь Олексій Трубецькой міг уже сміливо взятися за виконання тих наказів, які були дані йому на цей передбачений випадок. Московський цар хотів мати в Україні такого гетьмана, якого можна б, "узявши за хохол, водить", як висловився Виговський.
Москва ретельно готувалася до виборів нового українського гетьмана, якого одразу ж необхідно було зв'язати новою присягою. Зокрема, було ретельно продумано процедуру як обрання гетьмана, так і затвердження нових статей. У таємному наказі Трубецькому доручалося: коли полковники і все поспільство заявлять, що не хотять більше Виговського, а бажають обрати нового гетьмана, то князь повинен вибори дозволити, а після них виголосити промову, після чого лишень віддати гетьманові булаву. Потім гетьман має скласти присягу цареві, а коли б почав відмовлятись, посилаючись на те, що вже складав присягу за Богдана Хмельницького й Виговського, то пояснити, що в той час він "был в рядовых под властью, а ныне все войско Запорожское вручено под его регимент и ему ныне, будучи в навишшем уряде, царскому величеству на верное подданство вера по святой непорочной евангелской заповеди надобно учинити вновь без отговоров" (Акты ЮЗР.- Т. 15.- С. 318).
Як довідуємося зі статейного списку Трубецького, він постарався успішно справитися з царським наказом. Як тільки він одержав повідомлення, що правобережні полки обрали на гетьмана Юрія Хмельницького, негайно зав'язав зносини з ним, закликаючи прибути до Переяслава. Та молодий Хмельницький не поспішився, а вислав до Трубецького посольство на чолі з чигиринським полковником Петром Дорошенком, яке привезло свої статті та запропонувало царському послу їхати до Терехтемирова (Трахтемирова).
Коли ж московська депутація категорично відмовилися переправлятися за Дніпро, тоді Петро Дорошенко подав свій проект нового договору, який складався з 14 статей, і заявив: "Прислали де те статьи с ними Юрьи Хмельницькой и полковники и велели челом бити великому государю и князю Алексею Михайловичу... чтоб великий государь пожаловал, велел им быти под своею государевою самодержавною высокою рукою на тех статьях" (там само.- Т. 4. - С. 255).
Козацька старшина пропонувала подальший союз з Московською державою на тих статтях, які були складені на Генеральній раді в Жердовій долині і передбачали статус України на тих умовах, які були проголошені за Богдана Хмельницького, про що в статті першій нагадується: "Яко за славнои памяти небощика пана гетьмана Богдана Хмельницького, гетьмана Войска Запорожского, постановлены в Переяславле и выконанню присяги из обоих сторон было, так и теперь тые ж права привилия и вольности всякие абы, в тот час от его царского величества наданые, не отменены и ни в чем нарушены не были" (там само.- С. 256).
Аби не допустити більше втручання московських залог у внутрішні справи України другим пунктом Жердівських статей вимагалося, щоб царські воєводи були лише в Києві, як і за Богдана Хмельницького, в інших же замках і містах, щоб жодного воєводи і "рати насылано не было". Коли ж царське військо висилатиметься в Україну, то воно має бути в "загадованью гетьмана Запорожского".
Враховуючи те, що в часи Виговського відбувалися зносини Пушкаря, Барабаша та інших заколотників безпосередньо з царем, минаючи гетьмана, і в Посольському приказі приймали різні листи від безвідповідальних і ворожих гетьманові осіб, то третій пункт містив вимогу, щоб цар не приймав жодних листів, які не будуть підписані гетьманом із приложенням військової печатки.
Дві наступні обстоюють право на уряд гетьмана: щоб в обиранні гетьмана старшим і меншим Війська Запорозького "вольная была, кого войско улюбить", до виборів же, крім населення України, ніхто чужий не може втручатися.
Оскільки в попередні роки були спроби втручання московських воєвод у справи козацької адміністрації, то шоста стаття ставить вимогу, щоб влада полковників у Війську Запорозькому не порушувалася, щоб вони у своїх "городах неотменно зоставали и ни в чем ни от кого перешкоды жаднои не поносили, меновате в Киеве и в Старом Быхове и инде".
Інші пункти Жердівських статей вимагали: підтвердження права приймати й відпускати чужоземних послів за умови, що копії з посольських грамот і листів будуть надсилатися цареві; внутрішньої автономії держави, зокрема, щоб усі перебували під присудом і відомом гетьмана і не терпіли жодних труднощів та утиску; аби при мирових переговорах московських представників із сусідами, насамперед з поляками, татарами, шведами, були присутні "комісари" Війська Запорозького і, "повагу свою маючи, голос вільний подати могли"; непорушність прав "всякому стану духовному й світському"; амністію; права київського митрополита - щоб він, як здавна, так і тепер, належав до патріарха константинопольського і послушенства йому віддавав і ні "до кого иншего з верховности неналежнои и послушенства не был премушаный". А після смерті митрополита обирання іншого митрополита київського або якого іншого владики проводилося, як і здавна, вільно.
Остання стаття містить вимогу, щоб по всій Україні вільно було кожному фундувати школи й монастирі, а вже існуючі школи "всякого язика для ученія дітей" були вільні "и ни от кого не было зборено".
Молодий гетьман погодився приїхати на зустріч з царськими воєводами, які від нього в Переяславі добиваються повторної присяги Москві, але вже на обмежених правах. Зокрема, гетьман тепер повністю підпорядковувався царському урядові, московські воєводи з військом відтепер мали перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Браславі та Умані.
Коли українська делегація повернулася до Чигирина, то старшини, котрі не були з молодим гетьманом на новій Переяславській раді, ознайомившись із привезеними статтями, почали висловлювати занепокоєння їхнім змістом. Зрештою, і ті полковники, що їздили до Переяслава, при уважному повторному перегляді договору й порівнянні його, перебуваючи вже без оточення московським військом, теж побачили, що й статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 року не співпадають з оригінальними, а містять у собі щось "небывалое".
Ті, що не їздили до Переяслава, стали нарікати на тих, які там були, за "несправність", дорікали Юрію Хмельницькому за поступки Москві, почали перекладати вину за такий вислід один на одного. Після довгих і гарячих суперечок вирішили вислати посольство до царя та просити його відновити свої права й зняти всі обмеження.
Посольство в складі полковників Андрія Одинця, Петра Дорошенка та ще трьох товаришів виїхало 13 (23) листопада 1659 року. Прибувши до Москви на початку грудня, представники козацької старшини поставили серед інших такі принципові вимоги, "за единогласным нас гетмана, полковников и всего старшего и меншаго товариства":

1) Щоб царські воєводи були лише в Києві та Переяславі, а "в иных украинных его пресветлого царского величества в Войске Запорожском городех не были и не наезжали..." (там само.- Т. 5.- С. 2).
2) Щоб Війську Запорозькому повернули право незалежного козацького суду - "так над старшиною, как и чернью, и правом осужденных по заслуге карать для той причины, чтоб через непослушание в Войске Запорожском смятение никакое не чинилось" (там само.- С. 2).
3) Щоб козацькі посли мали право самі віддавати привезені грамоти безпосередньо цареві і їх читали в їхній присутності.
4) Щоб цар не приймав жодних прохань і листів від старшини, духовенства, посполитих і Запорожжя без погодження гетьмана, оскільки "с оболгания ненавистных людей многие ссоры урастают" (там само.- С. 3).
5) Щоб під час мирних переговорів з Польщею та іншими державами посли Війська Запорозького, "вольный глас имеючи, место особное заседали" (там само.- С. 4).
6) Щоб було скасовано заборону зносин із Кримом, оскільки "в прежних статьях, каковы были даны бывшему гетману Богдану Хмельницкому, а ныне те статьи в Переясловле ж подтвержены, написано: с Крымским ханом, кроме миру, никакой ссылки не имеют, а мир иметь с ним по указу великого государя, его царского величества, для того, чтоб на жителей войска Запорожского и на украины царского величества Татаровя из Крыму войною не приходили и ихне разоряли и в полон не имали" (там само.- С. 4).
7) Про повернення права міжнародних зносин, оскільки переяславськими статтями передбачено, що "гетману послов и посланников и гонцов из окрестных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок во окрестные и ни в которые государства по службе и посланников и гонцов от себя не посылать для убытков денежных и иных всяких расходов войска Запорожского..." (там само.- С. 4).
8) Про дарування вини родичам і прихильникам Виговського, яким переяславським трактатом "по век живота в раде войсковой и в секретной и в уряде ни в каком не быть", бо якщо, мовляв, "кто не против этой статьи и учинит, в раду будет призывать и уряд какой на них положит, и те будут караны смертью" (там само.- С. 5).
9) Про ствердження давніх прав духовенству, зокрема, вільного вибору митрополита про залишення його під благословенством царгородського патріарха: "А что есть о началстве патриаршем, от которого бы мели митрополиты наши Малороссийские благословение брати, о том нам мирским говорити не належит, но на то что болши патриярх Константинопольский изволит" (там само.- С. 6).

Як бачимо, провід Війська Запорозького просив змінити ті статті Переяславського договору 1659 року, які зачіпали життєві інтереси Української держави. Однак, за винятком незначних поступок у Москві відмовилися переглядати вирваний під примусом у козацької старшини договір у Переяславі. Але відповідь знайшлася однаковою майже на всі прохання: "быть по Переяславскому договору".

Зрозуміло, це справило важке враження на українське суспільство та послужило потім однією з головних причин до повного розриву з Москвою. До речі, це сталося досить швидко. Хоч Юрій Хмельницький і намагався знайти порозуміння з царем, усіляко догоджаючи йому. Так, у серпні 1660 року як посол гетьмана приїхав до Олексія Михайловича корсунський сотник Григорій Піддониченко, який доставив до Москви два листи Юрія Хмельницького і вісім документів з листування колишнього гетьмана Івана Виговського з кримськими вельможами і його посланця до Бахчисараю Степана Богушенка.
В усній формі козацький посол мав просити царя прислати нового воєводу проти кримської орди замість Василя Шереметьєва, котрий пішов проти поляків і дати наказ донським козакам, аби "промишляли" над Кримом.
Крім того, посол мав просити Олексія Михайловича, щоб той відпустив з полону полковника Івана Нечая з братом в Україну, "дабы сестра моя дале не узнавала болшего вдовства" (там само. - С. 33).
Про звільнення Івана Нечая йшлося й в окремому листі до царя, оскільки, за словами українського гетьмана, "так многожды о Иване Нечае, зятя моего, до вашего царского пресветлого величества писал, а некогда не могу счастливым быти, чтоб получил желаемое" (там само.- С. 34).
Позицію Юрія Хмельницького можна було зрозуміти, бо, як він писав цареві "сестры мои, две вдовы, по Данилку Выговском и по Иване Нечаю с детками безпристани слезы проливают кровавые и на меня нарекают и докучают и просят, чтоб до вашего царского величества бил челом и писал, чтоб мною уж сего Нечая упросил к сестре..." (там само.- С. 34).
Але Москва сльозам гетьманових сестер та їхніх дітей не вірила: цар навідріз відмовився задовольнити прохання Юрія Хмельницького. Зрозуміло, що це відбивалося на ставленні останнього до Олексія Михайловича, посилювало сумніви в доцільності подальшого союзу з ним. Тим паче після грубого поводження й особистою образою гетьмана з боку воєводи Шереметьєва, що викликало загальне обурення серед козацького війська.
Таке ж обурення в середовищі українського суспільства викликала брутальна поведінка московських військ в Україні. Зокрема, насильне вивезення на Московщину козацьких дітей, яких роками не повертали, незважаючи на постійні звернення до царя. Наприклад, у червні 1662 року коропотівські козаки Ніжинського полку скаржилися Олексієві Михайловичу, що його "ратные люди в Черкаских городех, и у нас, холопей твоих, в те поры детей наших поимали в полон... и я холоп твой Ромашка Лысой проведал дочеришку свою в Козлове, а я Марчка в Козлове ж, а я Офонка проведал в Елецком уезде, и в иных городех дети наши есть..." (там само.- С. 109).

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]