Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Вірили в єдиновірного, православного...

З того часу, як у 1453 році впала Візантійська імперія і православні патріархи зачастили за милостинею до Москви, вони завжди недвозначно натякали українцям, що єдиним захисником і покровителем для них може бути лише князь-самодержець. Особливо ж така ідеологічна обробка наших предків посилилася після того, як у 1492 році в "белокаменной" взяли курс на втілення в життя концепції "Москва - Третій Рим, а Четвертому Риму не бувати".
Зрозуміло, що найбільший вплив ідеологема щодо єдинопокровительства московського князя, а потім і царя, над українською людністю мала на запорозьке козацтво, яке завжди супроводжувало східних патріархів через свої володіння до московського кордону. Тож цілком закономірно, що вже після перших успішних битв проти польської шляхти навесні 1648 року Старший Війська Запорозького Богдан Хмельницький звернувся до московського царя за допомогою. 8 (18) червня 1648 року він передає через жителя Стародуба Григорія Климова, затриманого біля Києва, листа до Олексія Михайловича, "найяснійшого, велможного і преславного цара московского, а нам велце милостивого пана і добродія", з повідомленням про здобуті перемоги і проханням допомоги. Зокрема, в листі запевнялося: "...Єслі би била на то воля божая, а поспех твуй царский зараз, не бавячися, на панство тоє наступати, а ми зо всім Войском Запорозким услужить вашой царской велможности готовисмо, до которогосмо з найнижшими услугами своїми, яко найпилне ся отдаємо. А меновите будет то вашому царскому величеству слишно, єслі ляхи знову на нас схотят наступати, в тот же час чим боржей поспешайся із своєй сторони на їх наступати, а ми їх за божею помощу отсул возмем..." (Документи Богдана Хмельницького.- К., 1961.- С. 49).
Козацька старшина, крім цієї оказії, вирішила також передати листа до севського воєводи Замятні Леонтьєва, в якому також просила підтримки (там само.- С. 51).
А в листі Богдана Хмельницького до хотмижського воєводи Семена Болховського від 20 (30) червня 1648 року вже висловлюється жаль, що "к тому часу рат ваша не поспіла, а тепер іж господ бог помог нам того неприятеля звоєват, теди даємо вам знат, єсли би другим разом зхотіли з нами воєват, хочете ль нам бит приятелями, теди нам на помоч прибивайте" (там само.- С. 54-55).
11 (21) липня аналогічний лист передається через московського гінця Івана Трифонова до путивльського воєводи Никифора Плещеєва. Останній, за задумом козацької старшини, мав вплинути на свого царя, "штобы он... на ляхи ішов воєвати", оскільки, мовляв, "тепер час маєт" (там само.- С. 57).
Сподівання на підтримку з боку московського царя мало відповідне ідеологічне підґрунтя: протягом багатьох років православні патріархи, переїжджаючи через Україну за милостинею до Москви чи вже повертаючись з нею, постійно переконували наше козацтво в тому, що єдиним спасителем українського народу перед наступом польської шляхти може бути лише єдиновірний православний самодержець.
Як же тепер відгукнувся Олексій Михайлович на прохання українського козацтва? Він вичікував. Зрештою, не в його інтересах було надавати збройну допомогу запорозькому козацтву, бо відродження й утвердження української державності внеможливлювало концепцію витворення з Московського князівства "Третього Риму", до складу якого мали увійти всі землі колишньої Київської Русі аж по Віслу.
Крім того, Москва від 1634 року мала мирний договір з Річчю Посполитою, який Олексій Михайлович не хотів ламати.
Запідозривши московську сторону в таємній змові з поляками проти козацтва, оскільки на три листи не було ніякої відповіді, 24 липня (3 серпня) 1648 року Богдан Хмельницький у різкій формі пише до путивльського воєводи Никифора Плещеєва: "...Жеби єсте на нас, на свою віру православную хрестиянскую, міли міч подняти, а ми будем бога прохати, же так же потіхи не однесете, як і хто інший латво нам, кулко бившися межи собою, помирится, а помирившися, на вас обернутся, же за зраду вашу бог вас потлумит. Ми вам зичили всего доброго і цареви вашому панованя і кролевства полского. А при том як себі хочете, так і починайте, хоч за ляхами, хоч за нами, то вам волно" (там само.- С. 64).
Очевидно, прочитавши це звернення Богдана Хмельницького, Олексій Михайлович 7 (17) серпня 1648 року доручив Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Московська держава не виступить проти українського козацтва на боці Польщі (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах.- М., 1954.- Т. ІІ.- С. 74).
Але православне українство сподівалося на реальну допомогу військовою силою, бо ж саме оборонцями їхніх прав перед поляками завжди виставляли їм московських правителів царгородські та інші східні патріархи. Відсутність такої допомоги викликала велике незадоволення серед українського козацтва. Мабуть, саме з огляду на таке ставлення Москви до українського національно-визвольного руху Богдан Хмельницький, пішовши з військом у похід на захід, більше не звертається до Олексія Михайловича.
Після тріумфального повернення до Києва з-під Замостя в грудні 1648 року Богдан Хмельницький зустрічається з єрусалимським патріархом Паїсієм. Користуючись поїздкою останнього до Москви, гетьман, цілком ймовірно, знову пробує схилити на свій бік Олексія Михайловича через провід православного духовенства. Пошук допомоги та союзників у боротьбі з Польщею, за словами Михайла Грушевського, було складовою й найактуальнішою частиною політики Богдана Хмельницького в цей час. Тим паче, що духовенство та інтелігентні кола Києва висловлювалися за московського царя як бажаного спільника й протектора. Відтак з Паїсієм до Москви відправляється перший офіційний козацький посол полковник Силуян Мужиловський. До речі, він розповідав дякам Посольського приказу, що "гетман де Богдан Хмельницкий о том с патриархом говорил, чтоб он, еросалимский патриарх, будучи у царского величества, посоветовал с московским патриархом і иными духовными людьми о том, можно ли царскому величеству за вечным ускончаньем за них, Войско Запорожское, для православные веры вступится и стояти и полякам их не выдавати" (цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.- К., 1913.- Т. 8.- Ч. 3.- С. 136).
Щоправда, у листі до царя від 8 (18) лютого 1649 року Богдан Хмельницький знову дорікає за відсутність збройної допомоги з його боку. Зокрема, український гетьман зазначав: "Писали есмо двожды до твоего царского величества через посланца воеводы путивльского и через посланца воеводы севского, чтобы царское твое величество благословил на лятцкую землю войскам своим от Смоленска наступить, чтобы большей над нами, христианы, власти не имели и крови нашие, которую от колких сот лет проливать тиранско, сиречь мучительско почали, не проливали. А мы отсюду на оных неприятелей наших наступали и за божиею помощию збили, чтоб ваше царское величество был над нами государем и царем православным, а не иноверцы, яко самодержца, но мы на те два листы ведомости никакие не имели, аж ныне отдана нам грамота твоего царского величества через гонца Василья Михайлова, в которой объявляючи, желаешь, чтоб есмы в покое жили с ляхами и с княжеством Литовским..." (Документи Богдана Хмельницького.- С. 94).
Посередництво Паїсія не мало успіху: московський цар не зважився розірвати договір із Польщею й не дав Україні ні військової, ані дипломатичної допомоги. Виправляючи свого посла Григорія Унковського до Богдана Хмельницького в березні 1649 року, він не взяв на себе обов'язку подати збройну допомогу українському народові. В наказі Унковському, зокрема, зазначалося: "А будет гетман учнет ему, Григорью, говорити, что писал он, гетман, к царскому величеству в листу своем царского величества з гонцом з Васильем Михайловым, чтоб он, великий государь, послал своих, царского величества ратных людей под Смоленеск, и Григорью говорити: у великого государя нашего у его царского величества с Коруною Польскою и Великим княжеством Литовским вечное докончанье, и ему, великому государю нашему его царскому величеству, ратных людей под Смоленеск за вечным докончаньем послать не доведетца" (Воссоединение Украины с Россией.- Т. ІІ.- С. 139).
Позиція московського царя чітко виражалася ось у такому пункті інструкції Унковському: "Будет у нево, гетмана, и у всего Войска Запорожского с поляки договор учинитца на том, что Войску Запорожскому быти в подданстве за великим государем нашим за его царским величеством без нарушения вечного докончанья, и великий государь наш его царское величество его, гетмана, и все Войско Запорожское пожалует, под свою царского величества высокую руку принять велит" (там само.- С. 140).
Тобто українському народові пропонувалося випрошувати в поляків дозвіл на перехід у підданство православного царя. Інший варіант "допомоги" Москви полягав у тому, щоб гетьман і Військо Запорозьке послали своїх послів до Польщі просити, аби "ево великого государя обрали на Корону Польскую и на Великое княжество Литовское государем" (там само.- С. 151).
Уважне ознайомлення з інструкцією для Григорія Унковського дає підстави зробити висновок, що московський посол мав зовсім інше за своє головне завдання в посольстві до Чигирина. Ось що він мав робити в гетьманській столиці: "А покаместа Григорей у гетмана у Богдана Хмельницкого побудет, и ему проведати тайно, что у них ныне с поляки и с литвою делаетца и чево меж ими вперед чаять, миру или войны. И которые послы присыланы от короля и от панов рад корунных, воевода браславской Адам Кисель с товарыщи, к гетману, и те послы отпущены ли, и о чем они приходили, и на какой мере о миру хотели договор учинить, и с чем отпущены. И после того и от панов рад от корунных и от литовских послы к гетману прихаживали ль и будет приходили, и о чем приходили и с чем отправлены и на чем у них с поляки дело положено. И своих послов гетман к панам раде посылыл ли, и о каких делех посылал, и с чем те ево послы от панов рад отпущены и из иных которых государств послы у гетмана бывали ль, и будет были, и о чом приходили и с чем отпущены..." (там само.- С. 142).
Тож даремно переконував Богдан Хмельницький царського посла в слушності спільного виступу проти польсько-литовської шляхти. Що "без нашего Запороского Войска везде они, поляки и литва, будут худы, а в тех войнах сильны были нашим Запороским Войском. А ныне спеет великого государя его царского величества счастье, дарует ему господь безо всякого накладу такое великое государство и множество ратных людей" (там само.- С. 152).
Зрештою, гетьман прямо висловився: "Мним себе, что великому государю мы, православные християне, не годны и милостив к нам быти не хочет и от своей милости нас отгоняет, в нашем разаренье ратными людьми не помогает" (там само.- С. 152).
Такої гіркоти у висловах гетьману додавало й те, що донські козаки відмовилися, як і навесні 1648 року, йти спільно із запорожцям проти польської шляхти, оскільки, мовляв, "они без государева указу помочи дать не смеют".
І все ж український гетьман ще сподівався на збройну підтримку московського царя. Аби переконати його в необхідності виступити спільними силами проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький на початку травня 1649 року відправляє до Москви своїм послом чигиринського полковника Федора Вешняка, "чтоб с вашим царским величеством изустно розговорил и всю истину исповел. Которому во всем ваше царское величество поверя, нас, слуг своих, до милости царского своего величества прийми, и благослови, яко православный государь, рати своей на наступцов наших и на веру православную наступити. А мы в божий час от сих краев противо их пойдем и имеем в бозе надежду, что тот неприятель наш и до конца не будет потешен" (там само.- С. 118).
Полковник Вешняк мав аудієнцію у московського царя 5 (15) червня 1649 року. Прийнявши подарунки від Богдана Хмельницького і вислухавши промову українського посла, Олексій Михайлович пообіцяв дати відповідь у своїй спеціальній грамоті для гетьмана. Її було вручено Федору Вешняку на відпускній аудієнції 13 (23) червня 1649 року. Проте нічого нового в ній не було. Нагадавши ще раз про домовленості між своїм батьком і покійним польським королем Владиславом ІV, Олексій Михайлович повторив уже відоме козацькій старшині: "И нам, великому государю, за тем вечным докончаньем на литовскую землю войною наступить и ратей наших послать и вечного докончанья нарушить немочно. А будет королевское величество тебя, гетмана, и все Войско Запорожское учинит свободны без нарушенья вечного докончанья, и мы, великий государь наше царское величество, тебя, гетмана, и все Войско Запорожское пожалуем, под нашу царского величества высокую руку приняти велим" (Воссоединение Украины с Россией.- Т. ІІ.- С. 209).

Таким чином, на збройну допомогу Московської держави Богдану Хмельницькому розраховувати не доводилося. Тож в Україні нездійснення планів повного розгрому шляхетської Польщі в 1649 році пов'язували не лише зі зрадою кримських татар, але й з відмовою в допомозі з боку єдиновірної Москви. З огляду на це в середовищі козацької старшини почали зароджуватися плани стосовно покарання московського царя за лицемірну поведінку. Про це чітко заявив і сам гетьман, приймаючи 9 (19) вересня 1649 року посланців путивльських воєвод. Ті відписували до Москви, що Богдан Хмельницький говорив з ними дуже жорстко: "А приказывал де с ними с грозами, велел нам, холопем твоим, сказать словесно: не токмо де, что их литовские люди твоею государевою землею за межею владеют, ждали б де мы, холопи твои, ево к себе в гости под Путивль вскоре" (там само.- С. 252-253).
Коли ж представники з Путивля почали нарікати на переселення українців за польський рубіж, гетьман розлютився й почав погрожувати військовим походом на терени Московської держави: "Вы де за дубье да за пасеки говорите, я де все и городы московские и Москву сломаю" (там само.- С. 253).
При цьому погрози висловлювалися й на адресу Олексія Михайловича: "Хто де и на Москве сидит, и от де от меня на Москве не отсидитца" (там само.- С. 253).
У гнівному запалі український гетьман називав посланців з Путивля "лазутчиками", тобто шпигунами: "Ездите де вы не для росправы, для лазучества". А наприкінці аудієнції заявив їм, "что говорит про то не тайно, что подлинно де идет он на твое Московское государство войною тотчас под Путивль и на иные твои государевы украинные городы и под Москву. Велел де нам, холопем твоим, сказать про то имянно, и выслал де их из города нечестьем, а сказал: "довелись де было до смертной казни, и я де вам ту смерть отдаю, а лутчи де вас я королевских послов казнил" (там само.- С. 253).
Про нещирість московського царя щодо військової допомоги українському народові гетьман прямо скаже і Арсенію Суханову, котрий, супроводжуючи єрусалимського патріарха Паїсія, відвідає Чигирин у середині листопада 1649 року. Коли посланець царя почав захищати Олексія Михайловича, мовляв, той не може "итить на ляхов, преступить крестное целование и нарушить вечное мирное постановление", то гетьман за столом привселюдно заявив: "Отче Арсение, посылал я к его милости государю царю послов своих, и мне все то в стыд и ни в чем пользы нет" (там само.- С. 188).
А потім додав, звертаючись до московського гостя: "Ты, отче Арсение, говоришь, что государь благочестивой мирное постановление преступить не хочет ради крестного целованья; во то ж ляхи так преступают, а папа в том их разрешает... если в том государь себе грех вменяет, на такое дело благословят ево, государя, 4 вселенские патриархи со всем своим православным освященным собором, и бога молить за него, государя, станут вся греческая страна и вси православнии. И в той клятве ево, государя, розрешати простят и сверх тово и богомольцы за него, государя, вси будут. То мне ведомо..." (там само.- С. 189).
У такому ж жорсткому тоні вів Богдан Хмельницький розмову і з московськими послами Григорієм Нероновим і Григорієм Богдановим 22 листопада (2 грудня) 1649 року. Особливо ж нарікав на залежних від Олексія Михайловича донських козаків, котрі тоді, за словами гетьмана, "учинили ему беду и досаду великую". Йшлося про те, що відмовившись подати українству збройну підтримку у війні проти поляків, донські козаки, незважаючи на прохання Богдана Хмельницького, напали на татарські улуси й поруйнували їх. Зрозуміло, що кримський хан як союзник українського гетьмана в антишляхетській боротьбі був дуже незадоволений, прислав до нього гнівного листа, оскільки останній гарантував Іслам-Гірею лояльність донського козацтва на період виступу татар проти поляків.
Оскільки "ему досадили донские казаки", то Богдан Хмельницький тоді заявив московським послам: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помочи не чинил" (там само.- С. 270).
Але не тільки виливав свій гнів український гетьман на віроломних донських козаків. Не міг він, зрозуміло, забути і про те, що Москва зі свого боку також не подала збройної допомоги. Тому у його виступі дісталося і цареві. Зокрема, Богдан Хмельницький "говорил такие речи сердито гораздо": "Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенье им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать" (там само.- С. 270).
Проте й такі заяви на московського царя не діяли. Він витримував свою концепцію про взаємне знекровлення як Речі Посполитої, так і Гетьманщини й надалі. Природно, таке ставлення православної Москви стосовно допомоги українському козацтву змушувало його знову звертатися за нею до неправославних. Про це гетьман і виговорював царському послові Василю Унковському в жовтні 1650 року: "И никоторый православные християнские веры государь над нами не умилосердился, от них, проклятых, оборонить не позволил. И я де и все Войско Запорожское и по неволе крымским царем учинился в приязни, да и турской царь и паши ко мне пишут, хотят быть со мною в згоде, а мне де с ними в неприятстве и не в згоде быть нельзе: они мне сами на врагов наших помогают... И великий государь ево, гетмана, и Войско Запорожское своим царским жалованьем не пожаловал, под свою государеву высокую руку и городов принять и своими царского величества людьми на неприятелей их никакие помочи учинить не изволил" (там само.- С. 429).

Ось у таких зверненнях про допомогу і в таких царських відповідях українському гетьманові продовжували розвиватися українсько-московські відносини: Військо Запорозьке кривавилося у жорстокій війні, а єдиновірний православний цар відбувався в черговий раз відмовкою на неможливість розірвати підписаний у 1634 році мирний договір з поляками. І лише восени 1653 року, коли Україна виснажилася до краю, в Москві ухвалюється рішення взяти її під високу государеву руку.
Сталося це саме в той час, підкреслював відомий дослідник Андрій Яковлів, коли Богдан Хмельницький із військом і союзними татарами з напруженням останніх сил провадив військову акцію проти поляків. Війна тоді почалася сприятливо: польське військо було затримане під Жванцем, в Україну не пущене і майже оточене. Та, як і під Зборовом, нестійкий союзник, татари, і на цей раз у важливу годину зрадили, взяли у короля викуп - 100 тисяч злотих і право ясиру з 12 міст - та поставили умову, щоб король замирився з Хмельницьким на основі Зборівського договору. В цих переговорах Хмельницький участі не брав і після замирення повернув із військом до своєї бази.
Таким чином військова акція цього року проти поляків скінчилася без позитивного наслідку, лише зайвий раз показала, що будувати якісь плани на майбутнє, спираючись на допомогу такого ненадійного союзника, як татари, річ непевна й небезпечна. З другого боку, широко закроєний перед цим план спілки з Волощиною, Семигородом і Мунтянами, за згодою султана, який почато було здійснювати, закінчився, як відомо, катастрофою в Сучаві. Нарешті, остання мобілізація в Україні показала, що населення, виснажене постійною війною, позбавлене можливості хоч би короткої перерви для відпочинку, не в силі вже само провадити дальшу боротьбу з поляками. Тому перед Хмельницьким та його дорадниками постала дилема: або капітуляція перед Польщею з утратою всього, що було придбано тяжкою шестилітньою боротьбою, або ж порятунок через союз із Москвою, хоч би й не даром, а на певних умовах. Ситуація була дуже важкою, з кожним днем небезпека збільшувалась. Це добре розумів Хмельницький, і це без сумніву тяжіло над ним та примушувало при пересправах із Москвою йти на такі уступки, яких би він при іншій ситуації, певне, не зробив.
Добре зрозуміла й з вигодою для себе використала цю ситуацію Москва, яка будь-що своєю політикою очікування та зволікання справи союзу навмисне цю ситуацію утворила. Як визнавав один з найавторитетніших російських істориків професор Василь Ключевський, Москва навмисне вичікувала, щоб Україна виснажила всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стала більш слухняним "підданим" московського царя.
Слушними є тут і слова Михайла Грушевського: "Весь хід історії Східної Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна увійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності... здатна бути опозицією Москві".
Але на початках Хмельниччини Москві не було вигідним втягуватися в цю війну. Православний цар думав про інтереси своєї держави, які вимагали включити до складу майбутнього "Третього Риму" колишню територію Київської Русі аж по Віслу.
З огляду на такі напрямки політики Москви можна розуміти, чому спеціальне посольство, яке складалося з "ближнього боярина" Василя Бутурліна, окольничого Івана Алфер'єва і думного дяка Ларіона Лопухіна з Москви вислано 9 (19) жовтня 1653 року, а не влітку 1648.

[Вступне слово][Вірили в єдиновірного, православного][Якби Україна знала][Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]