Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Присягали на незвіданість

Після Переяславської ради московські посли кинулися чимдуж приводити по церквах українське суспільство до присяги. Розрахунок був на те, аби цілуванням хреста зв'язати угоду на вірність цареві - це б давало йому підставу для майбутнього звинувачення в клятвовідступництві. Хоч сам митрополит Київський Сильвестр Косів із своїм найближчим оточенням відмовився тоді присягати - і зробив це під примусом лише в січні 1657 року.
А гетьман із старшиною, провівши в наступні дні наради з московськими послами, почав готувати свій проект угоди з царем. Цей документ, яким віні бачив статус України під протекторатом московського царя, увійшов в історію під назвою "Статті Богдана Хмельницького" (див. Додаток 1).
Наголошуємо, цей документ до нас в оригіналі не дійшов, а є так званим "списком с беларусского письма", який витворили дяки Посольського приказу Московської держави. Тому цілком справедливо зазначав Андрій Яковлів, що численні списки "Статей Богдана Хмельницького", які до нас дійшли, справедливо викликають підозру щодо їх автентичності; написані не мовою оригіналу, вони дають привід для суперечок при тлумаченні їх тексту. Уважний аналіз засвідчує, що це є, як правило, вільні переклади, а то й перекази змісту різних актів, українською мовою писаних, пересланих від Б. Хмельницького та інших урядовців Гетьманщини.
Чи так воно відбулося в дійсності, не знаємо, бо бракує будь-яких офіційних документів з українського боку. На підставі вказівок деяких пізніших документів та записів, підкреслював Андрій Яковлів, викликає сумнів один дуже важливий момент: чи московські посли склали присягу за царя, чого домагалися гетьман, старшина й козаки, чи вони обмежилися лише обіцянкою, скріпленою царським словом, що цар не буде прав і вольностей порушувати. Що справа з присягою за царя стояла не так або не зовсім так, як то описано в статейному списку, видно вже з тексту самого списку. Але ще більше уваги звертає на себе нагадування, з яким звертався в березні 1654 року Богдан Хмельницький до своїх послів, які відбули до Москви: "Однако помните ваша милость и сами, как Василей Васильевич Бутурлин словом его царского величества нас утвержал, что его царское величество не токмо нам права и привилея, от века даные, подтвердити и при вольностях наших стародавних сохранити, но и паче еще особные свои всякого чину людям показовати имеет милость" (Документи Богдана Хмельницького.- С. 333).
З боку царя висловлювалось побажання, аби посольство до Москви, яке мало вести переговори про затвердження даних статей, очолив сам гетьман. Але Богдан Хмельницький, пославшись на близьку можливість війни, відмовився. Передбачалося, що старшим козацьким послом може бути генеральний писар Іван Виговський. Але й він залишився в Чигирині: послами обрали генерального суддю Самійла Зарудного та переяславського полковника Павла Тетерю. З ними вирушили до Москви також осавул брацлавський Григорій Кирилович, отаман чигиринський Роман Гапоненко та ще один представник старшини - Ілля Харитонович, які мали бути, очевидно, радниками.
Українське посольство, одержавши з рук гетьмана спеціальний лист до Олексія Михайловича, в якому Богдан Хмельницький просив "права, уставы, привилея, и всякие свободы, о державы добр духовных и мирских людей, во всяком чину и преимущества сущих... утвердить и своими грамотами государскими укрепити навеки", 17 лютого 1654 року виїхало з Чигирина. 12 березня воно прибуло до Москви, а наступного дня мало аудієнцію в Олексія Михайловича. Того ж дня і розпочалися переговори про затвердження статей Богдана Хмельницького. Ті з них, що не викликали заперечень московських бояр, ухвалювались без будь-яких змін з таким формулюванням: "Сей статье царское величество пожаловал велел быть по их челобитью". В інші, які не влаштовували Москву, цар і Боярська дума вносили зміни, затвердивши пакетом одинадцять статей Богдана Хмельницького. Вони й складають так звані "Березневі статті" (див. Додаток 2).
Як можна переконатися з їх змісту, Війську Запорозькому надається право обирати свого гетьмана, мати власний козацький суд, податки збиратимуть місцеві урядники, реєстр може навіть перевищувати 60 тисяч, тобто, на перший погляд, цар дотримав свого слова, і Україна отримувала можливість жити за своїми законами. Але...
Для того, щоб Україна розвивалася як повноцінна держава, вона повинна була зберегти за собою право на зовнішні зносини, що є обов'язковою умовою такого статусу. П'ятою статею царського документа надавався Війську Запорозькому дозвіл на контакти із сусідніми державами з наступним повідомленням царя про зміст переговорів. Здавалося, це мало б ще раз засвідчити добру волю царя, виконання ним узятих від його імені в Переяславі Бутурліним зобов'язань. Однак вказана стаття мала ще й таке продовження: Війську Запорозькому заборонялося без царського дозволу мати стосунки зі своїми двома найвпливовішими сусідами - Туреччиною і Польщею.
А це вже було прямим порушенням царського слова.

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]