Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Протверезіння козацької наївності:
геть від Москви!

Щодо інших питань, які порушувалися в "Статтях Богдана Хмельницького", то реагування московського самодержця на них відбилося в спеціальних грамотах. Зокрема, в першій мовилося:
"И мы, великий государь наше царское величество, подданного нашего Богдана Хмельницкого, гетмана Войска Запорожского, и все наше царского величества Войско Запорожское пожаловали велели им быти под нашею царского величества высокою рукою по прежним их правам и привилиям, каковы им даны от королей польских и великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивати ничем не велели, и судитись им велели от своих старших по своим прежним правам, {а наши царского величества бояря и воеводы в те их войсковые суды вступатись не будут}. А число Войска Запорожского указали, есмя по их же челобитью, учинить спискового 60 000, всегда полное. А буде судом Божиим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самих меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообранному гетману на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем, {а при булаве гетманской староству Чигиринскому со всеми его приналежностями, которые преж сего при нем были, указали есмя быть попрежнему}. Также и именей казатцких и земель, которые они имеют для пожитку, отнимати у них и вдов после казаков осталых у детей не велели, а быти им за ними попрежнему" (Воссоединение...- Т.3. - С. 568-569).
Окремою грамотою Олексій Михайлович підтверджував право на передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву, ще однією - закріплювалися права української шляхти. Отже, разом з царськими грамотами "Березневі статті" й були відповіддю московського самодержавця на "Статті Богдана Хмельницького". І в них ми вже чітко бачимо порушення царського слова щодо збереження всіх давніх прав і звичаїв українського народу, які обіцявся іменем Олексія Михайловича зберегти боярин Бутурлін. Особливо ж впадає в око царський вердикт щодо права на міжнародні зносини: Москва взагалі забороняє без її відома мати дипломатичні контакти з найближчими й найбільшими сусідами України Туреччиною та Польщею.
Але ж Богдан Хмельницький саме тому пішов під протекторат єдиновірного православного царя, бо йому і козацькій старшині тоді Україна уявлялася як самостійна держава, і саме завдяки військовій допомозі Москви гетьман сподівався здійснити давній свій задум, про який говорив ще в лютому 1649 року перед польськими комісарами в Переяславі: "Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи" (там само. - Т. ІІ - С. 118).
Тобто йшлося про визволення з "лядської неволі" не лише власне козацької України, але й усіх руських земель Речі Посполитої, залежних від духовної влади київського митрополита, зокрема й на території сучасної Білорусі.
Однак саме тоді, коли білоруські селяни і міщани, вже з 1654 року присилаючи відповідні письмові звернення до українського гетьмана, виявляли бажання бути під протекторатом козацької держави, й починаються конфлікти з представниками царського уряду, які всіляко перешкоджали цьому. На вимогу царя проводилося навіть спеціальне розслідування з приводу того, що козацькі полковники, котрі очолювали полки на білоруському театрі воєнних дій і організували там військово-територіальний устрій на зразок Війська Запорозького, називалися білоруськими.
Загострення відносин виникає в 1655 році і під Любліном, де московські воєначальники не дозволяють полковникові Данилу Виговському приймати присягу місцевого українського населення на ім'я гетьмана Богдана Хмельницького, змушуючи їх коритися тільки Олексію Михайловичу, бо останній побачив у спільному українсько-московському поході на найзахідніші землі нашого народу можливість уже в 1655 році втілити в життя ідею "третього Риму", тобто розширити московські володіння до Вісли.
Проте найвідчутнішим незадоволенням з боку козацтва була його реакція на підписання Віленського миру між Москвою й Польщею 1656 року. Переговори, під час яких вирішувалася доля України, відбувалися без участі її посольства, яке очолював Роман Гапоненко, - його просто не допустили туди. Тобто московський цар знову зламав свою присягу, у зв'язку з чим на початку жовтня 1656 року в Чигирині, тодішній гетьманській столиці, відбулася загальна козацька рада Війська Запорозького, яка була спеціально скликана для обговорення результатів Віленської комісії. Посли, що повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, говорили: "Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви" (Акты ЮЗР. - М., 1861. - Т. ІІІ - С. 556).
За опублікованими свідченнями очевидців, розповідь послів дуже вразила Хмельницького, який кинувся "як божевільний, як такий, що зійшов з ума". Батько тодішнього генерального писаря І. Виговського клятвенно підтверджував й такі слова гетьмана: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, - не тільки під християнського царя, але й під бусурманського" (там само. - С. 556).
Ускладнення в стосунках з Москвою поглиблювалися й далі. Це пояснювалося насамперед тим, що Олексій Михайлович, який за допомогою козацьких полків досягнув визволення московських земель від шляхетського поневолення, а також, зайнявши майже всю Білорусь і Литву, відмовився від подальших воєнних дій, які мали б завершити повне вигнання польських загарбників з усіх історичних українських земель, й погодився на переговори з Польщею, сподіваючись стати і королем Речі Посполитої.
Гіркоти від того, що пізніше сталося у Вільно, козацькій старшині додавало й те, що влітку 1656 року царський посол Василь Кікін, прибувши до Чигирина, загадав гетьману подати свої пропозиції на Віленський з'їзд. Враховуючи це, Хмельницький вимагав, аби кордон з Польщею встановлювався "як за давніх князів руських". При цьому царському послу роз'яснювалося, що "...від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон" (Документи Богдана Хмельницького. - С. 502).
Але московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не поставила, заявивши королівським послам: "А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки" (Акты ЮЗР.- СПб., 1867.- Т. 5.- С. 16).
Таким чином Москва вирішувала тільки власні справи, серед яких головним було для неї розширення своїх володінь до Вісли, в першу чергу руками українського козацтва. Така інформація сприймалася в Чигирині, природно, гнітюче: "Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось" (там само.- Т. ІІІ.- С. 555).

На початку 1657 року полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького в Москві: "Он, гетман, Виленской комиссии не принял и был о том сумнителен, не для тово, чтоб покою не хотеть, а вести войну... а для того, что поляки на сьезде хотели делать оманою" (Акты ЮЗР. - Т. І. Добавления. - С. 10).
Але відвертого конфлікту між Москвою і Військом Запорозьким за життя Богдана Хмельницького не сталося, бо завдання, які поставили собі гетьман і московський уряд, торкалися різних сфер і не прийшли до колізії. За словами Андрія Яковліва, Хмельницький найбільшу увагу звертав на міжнародну політику, на зносини з іншими державами, за допомогою яких думав зміцнити державне становище України. На внутрішню консолідацію в державі, на зміцнення її адміністративного устрою він розмірно менше звертав уваги. Натомість Москва, не перестаючи слідкувати за політикою Хмельницького, хоч і дорікала йому іноді за неподання інформацій про його міжнародні зносини, але не робила з цього казусу для конфлікту. Зате всю свою увагу московський уряд звернув на вивчення внутрішньої ситуації в Україні, її фінансів, економіки, відносин між різними станами та групами населення. Численні посольства, які московський уряд висилав на Україну, використовуючи всі можливі для цього приводи, одержували таємні накази, в яких на першому місці стояли інструкції розвідувати, скільки доходів і з яких джерел збиралося на Україні колись на короля, а тепер - на гетьмана, які відносини існують між козацтвом і старшиною, як ставляться до гетьмана, як поводиться гетьман тощо.
Особливу увагу звернула Москва на державні фінанси України та на встановлений договором зв'язок між зібраними доходами й виплатою платні військові за "службу". З питанням про доходи було тісно зв'язане питання про царських воєвод, які мали контролювати збирання доходів та приймати їх до царського скарбу. Це теж давало Москві можливість постійного втручання у внутрішнє автономне управління України. Тому Москва не тільки цікавилася всякими відомостями про доходи, але й старалася використати кожний слушний момент, щоб своє зацікавлення практично здійснити.
За життя Богдана Хмельницького Москва намагалася витісняти козацьку владу поки що за межами трьох воєводств, які входили до складу Гетьманщини. Полковник Нечай, наприклад, скаржився до царя 27 серпня 1657 року на його воєвод, різні перешкоди в його діяльності на території Білоруського полку, яких уже не сила було терпіти: "От воевод Оршанского, Борисовского, Мстиславского, Шкловского, Копыского и Менского учиненных терпиты... козаком полку моево, подданным вашего царского величества, обиды чинят, з домов насильством выгоняют и подданья (податей) из них, як з мужиков, требуют, до того чюприны (хохлы) режут, кнутами бьют, грабят" (Акты ЮЗР.- СПб., 1863.- Т. 4.- С. 17).
У серпні 1657 року московські власті продовжують терор і над жителями Могилівського повіту, які покозачилися. Зокрема, місцевий царський воєвода повідомляв, що він "посылыл сыскивать капитана Матвея Сыпягина с товарищи": "С двести человек выписали из козаков и били вместо кнута батоги нещадно, и велели им жить по прежнему на своих жеребьях в пашенных людех, а старых козаков и сотников, и есаулов и атаманов и рядовых били ослопьем, что они вновь козаков писали и уездом владели без указу и выслали вон, у которых дворов нет..." (там само.- С. 16).
І лише після смерті Богдана Хмельницького царське самодержавство вирішує широким фронтом наступати на ті права і вольності українського народу, зберігати які присягав своїм словом Олексій Михайлович. Насамперед, без погодження з козацькою старшиною в Україну вводяться московські війська, нібито для підтримки спокою. Насправді ж це робиться для того, аби збройною силою закріпити свої позиції в Україні й одночасно повести рішучий наступ на її права й вольності. Спочатку, до речі, в Москві ухвалюється рішення вислати в Україну відділи під проводом Ромодановського з Бєлгорода й Шереметьєва з Борисова, а потім вирядити численне посольство на чолі з князем Трубецьким "для государевыхь великих дел". А для того, щоб підготувати ґрунт для успішного перебування в Україні останнього, наперед було вислано стольника Василя Кікіна - він мав, зокрема, повести агітацію серед старшини, козацтва й міщанства для запровадження царських воєвод.
Настільки важливим було для Москви здійснення всього комплексу задуманого, а найголовніше введення свого війська, що 11 (21) вересня 1657 року цар листовно запитував у київського воєводи Андрія Бутурліна, чи "и окольничей наш князь Григорей Григорьевич Ромодановский с ратными людьми уже ли в Черкаские городы пришол?" (там само. - С. 27).

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]