Володимир Сергійчук
Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Самі себе воювали

Вказана акція, на жаль, увінчалася успіхом, бо допоміг український полковник. Ось як описував захоплення Білої Церкви Д. Голіцин: "Когда я из Батурина прибыл в Киев, уведомился, что в Белой Церкви от Мазепы оставлен президиум - полк сердюцкой с полковником Бурляем, в котором сказывали 800 человек, и есть ево, Мазепы, некоторые пожитки... чрез способ доброй полковника Бурляя уговорил й замок Белоцерковской й пожитки Мазепы у него приняли. И посажены в замок ис киевского гарнизона 300 человек. А пожитки велел в Киев привести. А оному сердюцком полковнику с полком велел к Києву итти. И буду держать в Киеве до указу Государева. А при уговоре оному полковнику за отдачю фортеци обещано дать 100 рублев, сотником по сорок, казакам по 2 рубли. Писал в Нежин и велел Анненкову с полком из Нежина итти в Белую Церковь. А в Нежине оставил 2 полка..." (там само. - С. 947).
Не обійшли "увагою" й самого Мазепу. Його прокляло в Глухові своє ж духовенство, портрет на показ людям волочили по вулицях. Особливо намагалися догодити ті представники церкви, які ще донедавна звеличували його. Феофан Прокопович перевершив самого царя в оплюгавленні свого колишнього добродія. У чорних фарбах змалював крок Мазепи й інший виходець з України - Стефан Яворський, який проклинав вчинок Мазепи на церковному обряді в Успенському соборі Москви 12 (23) листопада 1708 року. Цей колишній восхвалитель Мазепи тепер "полыхая гневом о полчищах изменческих", проклинав усіх тих, хто залишився вірним гетьману.
Петро І уже міг після цього упиватися перемогою над Україною, оскільки частина козацької старшини за його наказом слухняно підняла зброю на свого гетьмана. Так, Меншиков 26 жовтня 1708 року писав Петру І: "...В здешней старшине, кроме самых вышних, також и в подлом народе с нынешняго гетманского злого учинку никакова худа ни в ком не видать" (там само. - Т. VІІІ. - С. 865).
Можна, звичайно, було тішитися московським вельможам, оскільки щодня знаходилися вислужники, які зраджуючи свого гетьмана і свій народ, намагалися чимдужче запобігти царської ласки. Так, канцелярист С. Боровський залишив Мазепу і поїхав назустріч Меншикову і в Нових Млинах "и прежде всех обьявил ему о его, зменника Мазепы, за Десну, к шведу отшествию" (Шутой В. Борьба народных мас... - С. 279).
Кролевецький козак Ф. Стожок від імені Меншикова двічі відправлявся в Батурин і "оных воров от напрасного християнского кровопролития унимал" (там само. - С. 285).
А наказний прилуцький полковник Ніс відправив одного з старшин свого полку Соломаху до Меншикова, підказавши, в якому місці можна штурмувати батуринську фортецю.
Після взяття Батурина його комендант зумів урятуватися втечею. По дорозі, проїжджаючи через село Обмочево, зайшов до кума зігрітися, "по неже ввесь обмок". Виліз в останнього на піч і заснув. Тим часом кум пішов до сільського війта й доніс, що в нього перебуває полковник Чечель. І невдовзі цей видатний мазепинець уже був у руках козаків Ященка з села Попівки конотопської сотні, котрі доставили Чечеля до Меншикова й "отдали великороссиянам" (там само. - С. 301).
Аби задушити українську волю українськими руками було вирішено залучити і Семена Палія, засланого раніше царем до Сибіру. Князь Долгорукий, пропонуючи Петру І виписати Палія з Сибіру, наголошував, що той "у легкомысленных имеет любов и немалый кредит".
Настільки важливим було Москві використати Семена Палія в боротьбі проти українського самостійництва, що Петро І свої укази щодо повернення колишнього фастівського полковника із сибірського заслання повторює тричі. Скажімо, на початку грудня 1708 року цар писав московському комендантові князю Гагаріну: "О полковнике черкаском Палее паки подтверждаем вам, дабы оной, как наискорей взят был к Москве и оттоль прислан был сюды на почтових подводах, что весьма нужно надобно" (Письма и бумаги... - Т. VІІІ. - Вып. 1. - С. 344).

Велику увагу було звернуто на притягнення до боротьби з Мазепою миргородського полковника Данила Апостола, котрий раніше пішов за своїм гетьманом до шведів. Дізнавшись, що на вимогу царя Апостол покинув Мазепу, Петро І наказував: "И буде полковник миргороцкой где в близости обретатца, то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостию нашею, потому что он великой неприятель был Мазепе" (там само. - С. 237).
Природно, для ліквідації української державності Москва мала використати й запорожців. Ось чому вже згаданий Долгорукий пропонував Петру І 27 січня 1709 року, щоб січовиків "порознь разделить, понеже в оных, кроме своеволства и опасности, лишней службы не будет" (там само. - Вып. 2. - С. 625).
Григорій Долгорукий, котрий був фактично приставлений до Івана Скоропадського, повідомляв Петра І, що "о воровстве государь запорожцов писали неоднократно до миргороцкого полковника, дабы оной, выбрав из своего полку добрых козаков и удоволствовав, послал в Запороги в разные курени, чем бы возможно тамо завотчиков кошевого и судью испровергнуть и во всех противниках диверсию учинить" (там само. - С. 710).
Як видно з подальшого змісту даного листа, особливо старався Скоропадський: "Також и господин гетман с свою сторону с общаго совету, отвращая оных своеволников, писал и другими способы тайно неусыпно, как возможно, трудимся как и ныне, удовольствовав денгами, посылали с писмами казаков, которые прежде сего были в Сече кошевыми, дабы чрез оных воровство кошевого и судьи, которые Мазепе за денги присягали, публично в раде и по куреням было обьявлено, чрез которых, надеемся, с помощью божиею оных удержать" (там само. - С. 710).
7 (18) лютого 1709 року гетьман Іван Скоропадський у листі до Меншикова радить замінити кошового отамана: "...И яко то лехкомысленное помянутое запорожцев дело прелестною изменника Мазепы хитростью есть наважденно, с которого (естли бы так, чего им не помози боже, имело быть) немалое до победного над неприятелем поиску мусило бы монаршему маршу чинить препятие, так все усердно моею подданскою верностию вашей княжей вельможности предлагаю и советую, дабы ваша светлость, не допускаючи той запорожцам злохитрой импрезии и совершенного приводит исполнения, такового премудрого изволил изыскать способу, за которым бы от их же черни запорожской нынешний кошевой, во всякой злобе ему согласуючею старшиной был низвержен и от атаманства отставлен" (там само. - Т. IX. - Вип. 2. - С. 706-707).
У відповідь на цю пропозицію Скоропадського 24 лютого Меншиков повідомив йому: "Что ж к перемене кошевого, чтоб искать такова способу, и отом я давно миргороцкому (Д. Апостолу. - В. С.) говорил, о чем и ниже к нему письменно подтвержал, и что от него получю, о том вашей милости доносить буду" (там само. - С. 707).
У царській грамоті з-під Полтави 26 травня 1709 року, зокрема, вказувалося, що послано було на Січ "к ним нашего жалованья сверх обыкновенных к ним годовых всегдашних посылок двенатцать тысячь рублев, а кошевому сверх того пятьсот червонных, а старшине две тысячи рублев с столники нашими з Гаврилом Кисленским да с Григорьем Теплицким. И обещано им от нас великого государя, то наше жалованье давать повсягодно, сверх обыкновенных годовых дачь, усмотря их верность и постоянство при нашей стороне в настоящих случаях. Так же обещано в тех наших грамотах прислать к ним во знак нашей милости войсковые клейноты: перначь, бунчюк, знамя, литавры и трости кошевому атаману и судье, которые потом посланцем ихи вручены были" (там само. - С. 910).
Крім того, аби прихилити до себе запорожців, Петро І наказав послати до них листа "преосвященного Иоасафа Краковского, митрополита Киевского и Малой Росии, из знатных духовных особ Межигорского монастыря иеромонах, который ныне архимандрит Иродион Жураковский, для такова ж их увещевания от всех архиереев и духовного чина Малой Росии к верности к нам, великому государю, претя за противность церковною клятвою" (там само. - С. 910).
Але ні гроші, ні лист духовних владик не подіяли на низове козацтво. Москва змушена була визнати, що "те запорожцы приняв у тех посланных наши, великого государя, грамоты и архиерейской лист и получа себе то наше жалованье, тех наших посланных безчестили и хотели одного из столников наших посадить в воду, а иеромонаха называли шпегом ихвалились его зжечь в бочке смоленной" (там само. - С. 910).
У листі до Петра І запорожці писали "с нариканием и бещестием и на самую нашу высокую особу, чиня многие неприличные запросы и досадительные укоризны и угрозы" (там само. - С. 910).
Дізнавшись, що полтавський полковник Черняк, який прибув на Січ, агітував кримського хана проти запорожців, кошовий Гордієнко, покинувши раду, "бросяс за саблю, мало ево поранил в голову и мыслил срубить, ежели бы атаман куренной не ухватил за руку. Потом, ухватя железной пернач, тремя нападами, отдыхая, бил сколко хотел; збив с ног, лежачего, которого еще еле жива велел в железа заковать и насилу будет ли жив" (там само. - С. 609).
Зовсім іншою була реакція Запорозької Січі на звернення Івана Мазепи. Вона його повністю підтримала.
Зате старався Скоропадський. Коли прихильник Мазепи чигиринський сотник Невінчаний почав закликати місцеве населення допомагати запорожцям Гордієнка, Скоропадський призначає тутешнім полковником москвофіла Гната Ґалаґана.
Так, московські воєначальники в намаганні роз'єднати українство успішно використовували зрадливу козацьку старшину. Зокрема, фельдмаршал Б. Шеремєтьєв 14 березня 1709 року доповідав Петру І, що він намагається не допустити приєднання запорожців через Скоропадського і Апостола: "Господину гетману Скуропадскому и полковнику Миргороцкому чрез писма свои и нарочных посланных обьявляю, дабы они такожде к ним, запорожцем, посилали своих куриеров и чрез писма к нам совокупляли и развратные способи к неприятельськой стороне им показывали" (там само. - С. 778-779).
Зрештою, використавши зраду наказного полтавського полковника Ґалаґана, Москва зруйнувала Запорозьку Січ. У своєму листі до Петра І від 19 травня 1709 року Меншиков хвалився, що "живьем взято старшин и казаков с 300 человек, пушек, також и амуницыи взято в оном городе многое число, о чем еще за скоростию имянной росписи не прислано. А ис помянутых живьем взятых воров знатнейших велел я удержать, а протчих по достойности казнить й над Сечею прежней указ исполнить, також и все их места разорить, дабы оное изменческое гнездо искоренить" (там само. - С. 906).
Обраний після походу Гордієнка під Полтаву новий отаман Запорозької Січі Петро Сорочинський також виявився прибічником Мазепи. І вже 4 квітня 1709 року він виїхав на переговори з кримським ханом Девлет Гіреєм про спільні виступи проти російської армії, оскільки той ще в лютому через свого посланця обнадіював січовиків: якщо вони підуть воювати проти Москви, то і татари "з охотою рады то чинить" (Глаголева А. Русско-турецкие отношения перед Полтавским сражением // Полтава. Сборник статей. - М., 1959. - С. 138).
Звичайно, це було великою підтримкою для Мазепи. Щоправда, гіркоти додавали дії Скоропадського та Палія, котрі виступили прибічниками московського сатрапа, намагаючись догодити йому у знищенні свого, українського. Скоропадський, наприклад, писав 9 червня 1709 року до Петра І: "Со всеусердным прилежанием и радением то исполнити долженствуя и до предбудущего вашего царского пресветлого величества указу, когда и куда будет належало итти (оставя пехоту в ретранжаментах), готовым быти декляруючи всесмиренно, до стопы ног пресветлого монаршего маестату наипокорнейший мой отдаю поклон. Вашего царского пресветлого величества, всемилостивейшого моего царя и государя, верноподданный и наинижайший раб И. Скоропадский, гетман. Из обозу от Богачки 9 июня 1709 года" (Письма и бумаги ... - Т. IX. - Вып. 2. - С. 939).
І "наинижайшому рабу" Скоропадському доручають перед Полтавським боєм заблокувати по річці Пслу з'єднання Мазепи. І він старається, виставивши від Кременчука до Шишак тисячі козаків проти свого ще живого гетьмана*.

Свої ж не тільки обступали Мазепу збройною силою. Знаходилися зрадники, котрі вбивали і без ножа. Скажімо, колишній покойовий Мазепи Яків Поручка, котрий перейшов на бік Москви під селом Жуки 14 червня 1709 року, не тільки розповів про нестачу продовольства в українсько-шведському війську, а й "подтвержал, что естли от Кобеляку и Беликов так перенят будет путь, что провесть из оных невозможно будет хлеба, то вскоре войско шведское, а найпаче его адгеренты, для великой у себя в хлебе скудости от голоду пухнути и гинуть принуждены будут, понеже ниоткуда болше, кроме тех городков, хлеба оным (который дорого продается) не подвозят" (там само. - С. 933).
Тому Мазепа пророче скаже ще задовго до Полтавської битви: "Самі себе звоєвали..."
Зрозумівши те, що лише частина козацької старшини зрадила Мазепу, Петро І, аби не допустити приєднання до війни на боці України і Швеції кримського хана, не тільки підкупив оточення султана, яке відповідним чином вплинуло на Бахчисарай, але й пішов на дуже важкий для себе крок: на очах турецьких спостерігачів спалив узимку 1709 року в Таганрозі Азовську флотилію. Хотів переконати Османську Порту в мирних намірах Росії на півдні - тільки б не отримали підтримку козаки.

[Вступне слово] [Вірили в єдиновірного, православного] [Якби Україна знала] [Присягали на незвіданість]
[Протверезіння козацької наївності: геть від Москви!] [Державницький чин Івана Виговського]
[Москва не вірила українським сльозам] [Перший поділ України - руками самих українців]
["Нижайшій раб" Іван Сірко, але не Петро Дорошенко] [Для гетьмана немосковської вдачі - кайдани]
[Ось так Петро І "реформував" Україну] [Заради всієї України]
[Хто задумав "Малороссийскую землю поработить..."] [Самі себе воювали]
[Полтавська поразка Карла XII як велика трагедія України] [Щоб України не було й не могло бути]
[Післяслово] [Додаток 1. Статті Богдана Хмельницького] [Додаток 2. Березневі статті]