Національна академія наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика

Київ
Редакція часопису “Народознавство”
2001

До книги ввійшли дослідження українського фольклору та української фольклористики. Висвітлюються питання історії фольклористики, теорії видів, жанрів фольклору, проблеми “фольклор і символ”, “фольклор і література”. Вміщено розділ фольклористичної критики, матеріали польових записів тощо.
Для фольклористів, етнографів, літературознавців, культурологів, краєзнавців, викладачів, студентів.

Художнє оформлення Олеся Дмитренка

Р е к о м е н д о в а н о Вченою радою Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського Національної академії наук України

Р е ц е н з е н т и:
Дунаєвська Л.Ф. – доктор філологічних наук, завкафедри фольклористики Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
Кодак М.П. – доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України;
Пазяк Н.М. – кандидат філологічних наук, науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України.

© Дмитренко Микола, 2001.
© Дмитренко Олесь, худ. оформлення, 2001.
© Редакція часопису “Народознавство”, 2001.

Українська фольклористика як наука існує майже два стоіття. Від просвітницько-романтичних захоплень, прагнень порятувати від загибелі найперше українську народну пісню, публікацій збірників із передмовами до фундаментальних фольклористичних досліджень Олександра Потебні, Михайла Драгоманова, Івана Франка, до “вибухової” діяльності Етнографічної комісії ВУАН, відкриття Інституту фольклору (1936), до появи видань академічної серії “Українська народна творчість” (з 1961 р.), натхненниками якої були Максим Рильський, Кость Гуслистий, до сформованої когорти українських фольклористів другої половини ХХ ст. (Олексій Дей, Іван Березовський, Павло Попов, Галина Сухобрус, Андрій Гуменюк, Олександр Правдюк, Григорій Нудьга, Михайло Грицай, Зоя Василенко, Наталя Шумада, Володимир Бойко, Вікторія Юзвенко, Василь Скрипка, Марія Шубравська, Галина Рубай, Михайло Пазяк, Михайло Гуць, Софія Грица, Михайло Гайдай, Роман Кирчів, Григорій Дем’ян, Петро Медведик, Михайло Шалата, Володимир Кач-кан, Лідія Дунаєвська, Алла Ясенчук, Тетяна Руда, Степан Мишанич, Анатолій Іваницький, Іван Сенько, Йосип Федас, Іван Хланта, Галина Довженок, Олександра Бріцина, Олена Таланчук, Петро Будівський, Степан Шевчук, Мирослав Грицик, Леся Вахніна, Олексій Вертій, Віктор Давидюк, Анатолій Подолинний, Людмила Єфремова, Василь Сокіл та ін.), до відкриття кафедр фольклористики в Київському та Львівському університетах (1990-і рр.) – ось той шлях, яким утверджувалась українська фольклористика.

Дехто вважає цю науку ще не сформованою, такою, що існує як проміжна структура між літературознавством (ширше – філологією) та етнологією. Проте це не так. Фольклористика має свій об’єкт дослідження, власну методи-ку, свою історію, теорію фольклору, фольклористичну критику, польову та едиційну практики, а якщо й послуговується інструментарієм студіювання інших наук, то, очевидко, це вмотивоване доцільністю, прагненням не ізолюватися, а пізна-ти явище в зв’язках із матеріальною і духовною культурою нації, людства загалом. Історія, археологія, етнографія, мовознавство, літературознавство, філософія, психологія, медицина… Як, зрештою, без допомоги цих дисциплін досліджувати усну народну творчість – ритуально-магічну, календарно- й родинно-обрядову, казку, легенду, загадку, замовляння, голосіння , пісні, думи, прислів’я, анекдоти?

Синкретизм, синтетичність, багатовимірність, повсюдність і повсякчасність фольклору потребують різноманітних підходів – як традиційних, так і модерних – до його пізнання. Вітаймо ж спроби тих, хто затято й цілеспрямовано виявляє в фольклорі архетипи, тлумачить символи, досліджує міфопоетику, мову, стиль, музичні, візуальні особливості, художню специфіку і природу жанрів, варіантність, виконавство, текстологію, явища законсервовані й новотвори; хто пише історію фольклористики, оцінює видання, навчає та виховує молодих фольклористів; хто вірить у народ, записує його творчість, зберігає, пропагує фольк-лорні скарби, послуговується ними.

Гуманістична, оптимістична усна народна творчість випромінює ідеали віри, добра, любові, працелюбності, патріотизму. В фольклорі на генному рівні закладено біологічно необхідний компонент життя людини, той досвід, той світогляд, що не принижують, не пригнічують, а окрилюють, підносять. Дивитися на фольклор як на старе, віджиле – примітивний погляд духовного сліпака, обмеженої, зденаціоналізованої особи. Новішого за своєю суттю мистецтва від фольклору не було, нема і не може бути. Народ творить безперервно.

Саме такий пафос лежить в основі цієї книги. Автор не пре-тендує на перше чи останнє слово в науці, на всебічне, вичерпне висвітлення окреслених питань історії фольклористики, теорії фольклору, проте сподівається, що його скромна праця активізує роздуми над складними явищами усної народної творчості, пожвавить зацікавлення діяльністю фольклористів, спонукатиме пильніше придивлятися до рідного, до “філософії серця”.

ДОСЛІДНИКИ ТА ЗБИРАЧІ ФОЛЬКЛОРУ

ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ
ВІКТОР ПЕТРОВ
ГНАТ ТАНЦЮРА
НАСТЯ ПРИСЯЖНЮК
ІВАН ГУРИН
МИХАЙЛО МИШАСТИЙ
ОЛЕКСАНДР СТЕБЛЯНКО
МИРОСЛАВ МИЦИК

ВИДИ, ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ

АНЕКДОТ
ПРИСЛІВ’Я, ПРИКАЗКА
КАЗКА
ЗАГАДКА
ЖАРТІВЛИВІ ТА САТИРИЧНІ ПІСНІ
ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ
БУВАЛЬЩИНА
БИЛИНА
БАЙКА
БАЛАДА