Національна академія наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика

ВИДИ, ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ

БАЛАДА

Балада – неповторне явище пісенної культури українського народу, що і в наш час користується популярністю. Хто в Україні не знає, не чув таких балад, як “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Ой чиє ж то жито, чиї то покоси”, “Виряджала мати сина у солдати”, “Ой у полі жито копитами збито”, “Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі”, “Ой Морозе, Морозенку”, а також інших пісень про отруєння, згубу переважно молодих людей? Сповнені натхненної поетизації краси і душевної величі людини, ці твори з позиції здорової народної моралі засуджують будь-яке насильство й злочин, зраду й наругу.
Вважається, що народні балади зародилися в часи середньовіччя, на досить пізньому етапі розвитку епічної творчості, хоч і мають чимало архаїчних уявлень та образів. У ХІІ – ХІІІ ст. в Провансі баладами називали любовні пісні до танцю. У такому значенні чи не вперше вжив назву “балада” провансальський трубадур Пон де Шантей (1180 – 1228). На думку Г. Нудьги, у фольклорі европейських народів балада виникла: у датчан – у ХІІ, англійців і шотландців – ХІІІ – ХIV ст., у слов’ян – XIV ст. (УЛЕ. – Т.1. – К., 1988. – С. 117).
Формування жанру української народної балади відбувалося, на наш погляд, задовго до XIV ст., у дохристиянський період, можливо, ще в надрах календарно- та родинно-обрядової пісенності. Найпродуктивнішим періодом творення балад в Україні був час від XIV до XVII ст. У XVI ст. Ян Благослав у чеській граматиці вмістив українську баладу “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?”, згодом польський поет Севастян Кльонович у поемі “Роксоланія” (1584) згадав ще одну українську баладу “По тім боці Дунаю”. Починаючи з кінця XVIII ст. і до сьогодні, балади систематично фіксуються збирачами фольклору, публікуються.
В українській народній традиції термін “балада” на позначення окремого жанру пісень не вживається. Іноді серед співаків можна почути: “сумні пісні”, “довгі пісні” або “пісні про… отруєння невістки, вбивство когось тощо”. У фольклористиці терміном “балада” в Україні послуговувалися в першій половині XIX ст. М. Максимович, М. Маркевич, М. Костомаров та ін.
Визначень жанру балади існує чимало. Для того, щоб глибше збагнути специфіку жанру, наведемо декілька дефініцій, які уточнюють, конкретизують, доповнюють одна одну, а часом і заперечують. М. Драгоманов: балади – “то пісні епічного змісту, що, оповідаючи, звичайно мають за сюжет яку-небудь сумно-ефектну подію: вбивство свояка, жінки, мужа, отруту брата, смерть жінки, шлюб із сестрою і т.п.” (Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і
письменство. – Т.1. – Львів, 1899. – С. 67); С. Мишанич баладами вважає “ті ліро-епічні пісні про незвичайні події та драматичні конфлікти родинно- та суспільно-побутового характеру, які завершуються трагічно. При цьому слід оговорити, що трагічне у народному розумінні не обов’язково пов’язане із загибеллю героя; трагедією в народі було життя покритки або ж така ситуація, коли дорослі діти виганяли з дому стару немічну матір” (З гір Карпатських. – Ужгород, 1981. – С. 6-7); Лідія Дунаєвська: “Пісні-балади – це ліро-епічні твори на родинно-, рідше – соціально-побутову тематику з динамічними сюжетами, що завершуються трагічною, часто фантастичною розв’язкою” (М.С.Грицай, В.Г.Бойко, Л.Ф.Дунаєвська. Українська народнопоетична творчість. – К., 1983. – С. 164); В.Лесин: “невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом і співчутливо-сумним звучанням” (Літературознавчі терміни. – К., 1985. – С. 24); О. Дей визначає баладу як “сукупність епічних пісенних творів розгорненої гостро драматичної і трагічної сюжетності, що реалістично художньо узагальнюють виняткові, незвичайні до екстремальності та сенсаційності за своєю внутрішньою конфліктністю життєві події, вчинки та фатальні збіги обставин в особистій, сімейній і громадській сферах, освітлюючи все це з позицій традиційної родинно-по-бутової моралі, переважно від протилежного стверджуючи та відстоюючи її принципи, чим зумовлені психологічна напруженість сприйняття балад і їх виховна та дидактична дійсність” (Українська народна балада. – К., 1986. – С. 13); Г.Нудьга: “Балада – жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історично-героїчного чи соціально-побутового змісту з драматично напруженим сюжетом, у якому наявні елементи надзвичайного” (УЛЕ. – Т.1. – К., 1988. – С. 117); Г.Штробах: “Пісня розповідного характеру з гострим драматичним сюжетом і найчастіше з трагічною розв’язкою”; балада “поєднує ліричні, епічні і драматичні елементи”; “для балади як жанру характерна сюжетна стислість (здебільшого зміст концентрується навколо одного епізоду), дискретність розповіді і наявність підтексту (стосунки персонажів, суть колізії, мотивації завуальовані і прямо майже не викладаються), гостра конфліктність зіткнення персонажів, нерідко з кривавою розв’язкою” (Народные знания. Фольклор. Народное искусство. Свод этнографических понятий и терминов. – Вып. 4. – М., 1991. – С. 24).
Як бачимо, дослідники неодностайні у визначенні терміну. Чи не найбільш суттєве розходження виявилось у поглядах на баладу як на: а) твір епічний; б) ліро-епічний. Г.Штробах спробував уникнути зарахування балади до першої чи другої груп, запропонувавши своєрідний компромісний варіант: поєднання в баладі “ліричних, епічних і драматичних елементів”. Для з’ясування суті специфіки жанру балади вказівки на механічне “поєднання елементів” недостатньо. Необхідна аргументація. О.Дей підкреслює: “Епічність балад виявляється передусім у об’єктивно-безсторонньому викладі змісту та в методі, як правило, знеособленого змалювання драматичних і трагічних життєвих колізій, подій і фактів, учасниками яких (а отже, й героями творів) виступають не надприродні істоти чи легендарні богатирі, а звичайні, прості люди різних суспільних верств… Балади – це епос нещасливих людських гіперболізація, постійні народні порівняння, епітети, символіка, повтори, пестливо-зменшувальна, емоційно-забарвлена лексика. Зачини балад часто-густо містять звертання епічного оповідача до когось із персонажів, раптове повідомлення про якусь подію, новину, що створює ефект зацікавлення, інтриги, яка подальшим викладом поглиблюється – аж до трагічної розв’язки (нерідко – з позасюжетною оцінкою-додатком, моральною настановою тощо). Іноді закінчення балади – своєрідна метаморфоза: перевтілення персонажів на представників світу флори. Так, син, проклятий матір’ю, стає явором; невістка, яку зненавиділа свекруха, – тополею. Брат несподівано дізнається, що одружений із сестрою, у розпачі говорить:

Ходім, сестро, ярами.
Розсіємось цвітами;
Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою:
Ой ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт…

(Принагідно звернімо увагу й на символіку кольорів). У родинно-побутовій баладі “А в полі береза, а в полі кудрява”, записаній нами на Поділлі, простий сюжет (син після служби в армії повертається додому з дружиною; мати не вподобала невістки, налила синові “солодкого меду”, а їй – “зеленого яду”; молоді “мед із ядом докупи ізлили, як голуб й голубка голови схилили”) завершується своєрідною ідеалізацією безневинної невістки:

Посадила сину червону калину,
Молодій невістці – колючу тернину.
Червона калина в’яне, посихає,
Колюча тернина цвіте, процвітає.

Поляризацією рослинної символіки підкреслюється ставлення епічного оповідача до персонажів.
Традиційний символ червоної калини отримує специфічне смислове навантаження, поглиблюючи трагічне звучання твору. Негативне ставлення до свекрухи, висловлене непрямо, через символічні дії (калина в’яне, всихає), драматизується невинність сина, який немовби стає жертвою двічі: за життя і посмертно. В іншому варіанті цієї балади мати усвідомлює тяжкість свого злочину:

Ой Боже ж мій, Боже, що я наробила?
Нащо ж своїх діток із світу згубила?!
(Балади. – К.: Дніпро, 1987. – С. 174).

Народні балади мали помітний вплив на становлення й розвиток нової української літератури, творчість Т. Шевченка, поетів-романтиків, С. Руданського, Ю. Федьковича, І. Франка, Лесі Українки, В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча та ін. Без жанру балади не обійшовся жоден великий український поет. Сюжети народних балад були джерелом багатьох творів прози, драматургії (Панас Мирний “Лимерівна”, І. Франко “Украдене щастя”, О. Кобилянська “У неділю рано зілля копала”).

Література
1. Потебня О. Українська народна пісня за списком XVI ст. – Х., 1876 (Про баладу “Дунаю, Дунаю чому смутен течеш?”).
2. Нудьга Г. Українська балада. – К., 1970.
3. Грица С. Мелос української народної епіки. – К., 1979.
4. Дей О. Українська народна балада. – К., 1986; Баладні пісні / Упоряд. та вст. ст. Г.Нудьги. – К., 1969.
5. Народні балади Закарпання / Запис та упоряд. П.Лінтура. – Львів, 1966.
6. З гір Карпатських: Українські народні пісні-балади /Упо-ряд., підгот. текстів, вст. ст., прим. та словник С.Мишанича. – Ужгород, 1981.
7. Балади /Упоряд. і прим. О.Дея, А.Ясенчук. – К., 1987.
8. Балади: Кохання та дошлюбні взаємини /Упоряд. О.Дей, А.Ясенчук (тексти), А.Іваницький (мел.). – К., 1987.
9. Балади: Родинно-побутові стосунки /Упоряд. О.Дей, А.Ясенчук (тексти), А.Іваницький (мел.). – К., 1988; Українські балади /Упоряд. М.Дмитренко. – К., 1993.

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА: iсторiя, теорiя, практика