Національна академія
наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. Максима Рильського
Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика
ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ
ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА
КОНЦЕПЦІЯ
В історії української фольклористики
постать Олександра Опанасовича Потебні (1835-1891)
найвизначніша, найвеличніша. Досліджений переважно
як мовознавець, літературознавець, філософ, психолог
(1), О.Потебня-фольклорист у науковому світі ще
не здобув усебічного фундаментального висвітлення
(2). Спроби збагнути суть філологічної концепції
вченого майже не виокремлювали власне концепції
фольклористичної. Більше того, про таку концепцію
в потебнезнавстві питання навіть не ставилося,
а дехто загалом філологічну концепцію вважає за
невикінчену, незавершену, фрагментарну. Проте
довготривала й різнопланова рецепція ідей та положень
ученого в гуманітарному студіюванні спростовує
недалекозорі погляди скептиків. На наше глибоке
переконання, теорія словесності О.Потебні – цілісне
оригінальне вчення, що ввібрало в себе здобутки
європейської інтелектуальної традиції, заклало
основи нового підходу до висвітлення проблем творчості
(мовної, фольклорної, літературної тощо).
Формування фольклористичної концепції О.Потебні
відбувалося під впливом багатьох чинників. В основі
глибинного зацікавлення творчістю народу, безперечно,
лежить фактор етнічної самоідентифікації, усвідомлення
себе українцем за родом, кров’ю, менталітетом,
устрем-ліннями. Так, в автобіографічному листі
від 11 грудня 1886 року до визначного чеського
вченого-славіста А.Патери О.Потебня підкреслював:
“Обставинами мого життя зумовлене те, що під час
наукових моїх занять вихідною точкою моєю, іноді
помітною, іноді не помітною для інших, були українська
мова та українська народна словесність. Коли б
ця вихідна точка і пов’язане з нею почуття не
були мені дані, і коли б я виріс поза зв’язком
із народними переказами, то, мені здається, навряд
чи я став би займатися наукою.” (3)
Початок наукової кар’єри О.Потебні пов’язаний
із фольклором. 1856 року О.Потебня завершив навчання
на історико-філологічному факультеті Харківського
університету, захистив студентську роботу на тему:
“Перші роки війни Богдана Хмельницького”. Розвідка
написана була на основі козацьких літописів і
народних пісень. Невдовзі молодий дослідник захистив
магістерську дисертацію “Про деякі символи в слов’янській
народній поезії” (1860).
Народна творчість стала об’єктом наукових студій
О.Потебні не без благотворного впливу тенденцій
того часу до всебічного вивчення життя народу,
початок яких у Харкові заклали Г.Квітка-Основ’яненко,
І.Срез-невський, М.Костомаров, А.Метлинський та
ін. Формуванню збирацьких та дослідницьких інтересів
О.Потебні сприяли праці його старших сучасників:
дисертація М.Костомарова “Про історичне значення
руської народної поезії”, розвідка Ф.Буслаєва
“Про епічну поезію”, збірник професора Харківського,
а потім Київського університетів А.Метлинського
“Народні українські пісні” (українські означено:
“южнорусские”), особистий досвід студента-медика
п’ятого курсу М.Неговського, котрий мав “дуже
об’ємне зібрання” (Детальніше про це див.: 4).
Майже половина наукового доробку О.Потебні присвя-чена
фольклору. Основні теоре-тичні положення фольклори-стичної
концепції вченого розроблено в таких працях: “Про
деякі символи в сло-в’янській народній поезії”
(1860), “Думка і мова” (1862), “Про міфічне значення
деяких обрядів та повір’їв” (1865), “Про Долю
та споріднених із нею істот”, “Про купальські
вогні та споріднені з ними уявлення” (обидві –
1867), рецензія на “Народні пісні Галицької та
Угорської Русі, зібрані Я.Ф.Головацьким” (1880),
“Пояснення українських і споріднених народних
пісень” (т.1. – 1883; т.2. – 1887), а також у
дослідженнях, що опубліковані після смерті: “Із
лекцій з теорії словесності: Байка. Прислів’я.
Приказка” (1894), “Із записок з теорії словесності”
(1905).
В основі фольклористичної концепції О.Потебні,
безсумнівно, лежить теза про неперервність, повсюдність
і повсякденість народної творчості. Звідси, від
цього центру-ядра, струменять глибокі думки вченого
про багато явищ фольклору як мистецтва слова і
його зв’язки з мовою, мисленням, історією, літературою,
суспільною свідомістю, поступом людства тощо.
Творчість як діяльність у розумінні О.Потебні
передбачала ряд таких суттєвих моментів, що їх
не помічали ні попередники, ні сучасники, а нерідко
й послідовники вченого, а якщо й звертали увагу
на окремі явища й характерні ознаки, то робили
висновки категоричні, одновимірні, часом поверхові,
а то й загалом хибні.
Позиція О.Потебні щодо народної традиційної творчості
як безперервної діяльності в цьому плані особливо
яскраво виражена, аргументована. Саме на цих аспектах
фольклористичної концепції вченого коротко зупинимося.
У ХІХ ст. часто лунали песимістичні оцінки стану
усної народної традиції, висловлювались панічні
міркування про занепад народної поезії. І робили
це, як слушно підкреслював С.Єфремов, не дилетанти,
а “люди науки, знавці народної творчості” (5).
Так, князь М.Цертелєв 1819 р. видав книгу “Спроба
зібрання старовинних українських пісень”, куди
ввійшло десять творів (дев’ять дум і одна історична
пісня). Відзначивши талановитість українців, оригінальність
кобзарського мистецтва, все ж М.Цертелєв висунув
тезу про застарілість української мови для самих
українців та про відмирання фольклору; дивився
на пісні, як на “помираючий відгомін гармонії,
колись чутої на берегах Дніпра”, як на “потворні
руїни, що свідчать про красу поваленої будівлі”
(6).
Категоричні заяви П.Лукашевича, не позбавлені
егоцентризму, високої самооцінки як рятувальника
української пісні, пролунали ще майже песимістичним
соло, а не в хорі пізніших збирачів і дослідників,
сучасників О.Потебні. В передмові до збірника
“Українських і Червоноруських дум і пісень” (1836)
фольклорист акцентував: “Я врятував ще декілька
народних пісень і подаю їх у цьому зібранні. Ймовірно,
це може бути останнім їх виданням, узятим безпосередньо
з Малоросії, – там народні пісні давно вже не
існують; всі вони без винятку замінені солдатськими
чи великоросійськими піснями… Проїдьте всю Малоросію
вздовж і впоперек, і я ручаюся, що ви не почуєте
жодної національної пісні… Ці пісні, що я їх видаю,
вже мертві для малоросіян” (7).
Заяви про “непоетичність нашого часу” російського
фольклориста й мистецтвознавця Ф.Буслаєва, про
занепад, згасання народної творчості, “аристократизацію”
творчого середовища Г.Штейнталя, Ф.Фішера, М.Костомарова,
О.Пипіна, О.Афанасьєва, П.Куліша, О.Русова та
інших дратували О.Потебню. Зокрема, німецький
професор Ф.Фішер, автор багатотомника “Естетика,
або наука про прекрасне”, вважав, що фольклор
гине, як тільки простої людини торкається цивілізація.
Не випадково свою статтю “Цивілізація і народна
поезія” О.Потебня почав із категоричного заперечення:
“Положення, що цивілізація і народна поезія протилежні
і несумісні, – хибне” (8). І далі вчений підкреслював:
заяви про занепад поезії можуть грунтуватися хіба
що на непорозуміннях; “сила окремої людини слабшає
не тому, що вона досягає мети, а через те і в
міру того, як вона витрачає цю силу на подолання
шляху. Сили ж народу…відрізняються від поодиноких
зусиль тим, що, за рівних сприятливих зовнішніх
умов, відновлюються народженням нових поколінь.
А тому ослаблення творчості…може виникати не від
зменшення кількості необхідних завдань, не від
близькості мети, а хіба з інших причин” (9). До
однієї з цих причин, на думку О.Потебні, належить
та, що народна поезія століттями душилася і душиться
панівними класами в своїх корисливих інтересах,
адже в відмиранні, перероджені (вироджені) народної
поезії “ми переважно бачимо смерть насильницьку…
Від народу взято дуже мало. Для народу зроблено
мало” (10). З гіркотою вказує О.Потебня на ту
легку “цивілізаційну” об’єктивність, яка “не є
більш широким знанням, а лише більш повною байдужістю”
(11). На саркастичне переконання О.Потебні, “широчінь
переконання полягає не в тому, щоб бачити все,
а в тому, щоб, скажімо, …в політиці – стояти на
точці зору своєї національності, ширшої, ніж погляд
партії, і не думати, що світ і цивілізація руйнуються,
коли висихає лише те болото, в якому ми квакаємо”
(12). Які актуальні слова для нинішнього стану
в Україні, коли вузькопартійні інтереси переважають
національні, коли особисті інтереси політиків
і чиновників переважають державні, інтереси народу.
В “Етюдах із літературних взаємин українсько-польських”
О.Пипін навів слова П.Куліша про те, що “дух народний
ослаб…і відродився в освіченому, невели- кому
прошаркові суспільства… Ми і народ – одне й те
ж саме, але тільки він з його усною поезією засвідчує
в духовному житті перший період освіченості, а
ми – початок нового, вищого періоду. …Ми, отже,
багатогранніші своїх попередників” і підсумував:
“Думка загалом справедлива… Народна поезія взагалі
зникає, стає неможливою… Народ може складати епос
лише про те, в чому він бере участь своєю масою,
що за своєю простотою не виходить за межі його
розуміння, а складне державне життя, як і складні
явища цивілізації, стають недоступними цьому розумінню”
(13).
Із цього приводу О.Потебня іронічно писав: “Саме
так: народ не може оспівувати Віденського конгресу,
адміністративних чи судових реформ такого-то царювання;
та невже любов чи печаль і радість за нинішніми
цивілізаційними часами настільки складні, що оспівуюча
їх народна поезія стала взагалі неможливою? Хай
народ не може створити оркестрової симфонії чи
опери; але чому ж існування опери, до якої простолюдин
не ходить, повинне призводити до того, що він,
якщо це правда, забуває і замінює гіршими свої
прості наспіви?” (14). Процитувавши далі положення
своїх опонентів про те, що, мовляв, занепад поезії
не повинен засмучувати, оскільки істинно філософський
розум стоїть вище бідкання про те, що старе зникає,
уступаючи місце новому, і заспокоює себе переконанням,
що життя, рухаючись уперед, неодмінно створить
для себе нові й нові форми, О.Потебня дошкульно
пасажує: “На річці Удах, на піску, був колись
громадський ліс, стояв і шумів, даючи затінок
і прихисток звірові і птиці, покриваючи землю
листом. Його зрубали, частково спалили, дещицю
продали і гроші віднесли для вищих цілей цивілізації
до кабака і казни. Довго ще стирчали пеньки і
затримували на місці тонкий шар листяного перегною;
але пеньки викорчували, скотина витоптала землю
в пилюку, вітер розніс її, дощі змили в річку,
і тепер там голий пісок; не ростуть ні чебрець,
ні полин, ні скотина не забродить…Істинно філософський
розум повинен стояти вище від гадок про шум і
тінисту зелень, заспокоюючи себе тим, що матерія
не гине, а перетворюється все в нові й нові форми,
і хоча в селян нема лісу, а в скотини – пасовища,
та де-небудь біля Таганрогу міліє від наносів
море, і, коли воно зовсім зміліє, там, можливо,
виросте ще кращий ліс.
Віра в удосконалення цього світу (найкращого із
світів, тому що тільки він один нам відомий),
що підтримується науковими міркуваннями про виникнення
вищих форм органічного життя, потрібна для заспокоєння
духу, не зобов’язує закривати очі на коливання
рівня життя; і той філософський розум, який не
буде жалкувати за лісом на Удах, буде розумом,
який під лісом бачить, а під носом не бачить.
Що було, те було і не трапитись не могло за даних
умов; але питання: чи точно ці умови всезагальні
й незмінні? З цього погляду загальні твердження
в міркуваннях, схожих до наведених, перетворюються
на ряд запитань.
Чи завжди вищі класи, що є носіями
індивідуального розвитку, вбирають у себе все
найкраще з народного духу?
Чи завжди вони втілюють у собі все найбільш сильне
і благородне духом із народу, так, що можна сказати,
що дух народний, ослабнувши в масі, що жила несвідомо,
завжди відроджується і знаходить продовження своєї
діяльності в вищих класах?
Чи завжди однаково для п о р о д и, якою мовою
не продовжувалась би вибраними їхня діяльність?
Чи завжди м и і н а р о д одне й те саме, з тією
різницею, що ми багатогранніші і досконаліші від
нього?
Чи завжди ставлення особистої творчості до колективної
таке, як у Давній Греції? І чи може, наприклад,
нова Греція вважатися за гідне продовження давньої,
вищою формою існування цієї останньої?
Чи завжди індивідуальна поезія замінює колективну
і є винагородою за її занепад, і чи завжди в вищих
класах з’являється яка б там не була індивідуальна
поезія?” (15).
Учений визнавав, що в житті має
місце витіснення народних пісень високого художнього
і морального гатунку деякими зразками “лакейської”,
“солдатської” та “острожної” музи. В тому середовищі,
де це відбувається, О.Потебня передбачав зниження
естетичного чуття, але не вважав, що це зумовлено
властивостями самої народної поезії. Над цією
проблемою він задумувався ще в юності. Так, у
листі з Берліна до І.Бєлікова (Білика) він, прочитавши
книгу В. Ріля “Cultur studien”, писав: “Ріль помітив
моральне псування сільського німецького населення
саме в тих місцях, де вже зовсім не співають або
де модна міська музика витіснила народну пісню.
Нема потреби вказувати вам на відповідне до цього
явище в житті українського народу. До речі: важливо
було б зібрати факти, що характеризують зв’язок
музичного розбещення з моральним падінням, помітним
подекуди в нашому народі…” (16).
Вважаючи поезію, як і мову, явищем, що перебуває
в постійному русі, розвитку, становленні, О.Потебня
глибоко усвідомлював: про занепад поезії можна
говорити лише в тому сенсі, що народ, поки живий,
безперервно переробляє мову, поезію, застосовуючи
їх до мінливих потреб життя, а тому поезія живе
“скрізь, щогодинно і щохвилинно, де говорять і
думають” (17).
Саме з такого розуміння суті творчості як діяльності
(або точніше: безперервної творчості як безперервної
діяльності) сформувалися концептуальні погляди
О.Потебні на традицію не як на шаблон, раз і назавжди
щось дане, а як на стійкий художній кондесат,
в якому, як і в мові, якщо розглядати досить тривалі
періоди, все рухливе, і ніщо не завершене. Будь-яке
поетичне явище може виникнути лише на основі вже
об’єктивованого, адже все, що людина робить, є
перетворенням існуючого. Навіть найменші явища
народної поезії побудовані на основі, що склалася
впродовж багатьох тисячоліть. Новий акт творчості
неминуче додає до своїх історичних витоків щось
нове, “поезія не є виразом готового змісту, а,
як мова, є могутнім засобом розвитку думки” (18).
Отже, фольклор – система, з одного боку, консервативна,
стабільна, а з іншого, – рухлива, змінна. В усній
творчості завжди поєднані традиційність і новизна.
Фольклорний процес, на думку О.Потебні, завжди
передбачає спадкоємність творчих актів – варіювання
і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього
засвоєння. Без цієї спадкоємності традиція стала
б шаблоном, фольклорні твори не були б актом пізнання
й розвитку, втратили б функцію впливу на слухачів
і глядачів і зникли. “Почуте іншим, – писав О.Потебня,
– при повторенні майже неминуче змінюється не
тільки за формою, а й за змістом, бо і сам перший
співець, за життєвості народної поезії, не може
повторити пісні саме так, як заспівав уперше.
Таким чином, пісня протягом свого життя є не одним
твором, а рядом варіантів, закінчення якого можуть
бути до невпізнанності далекі одне від одного,
а проміжні ступені непомітно між собою зливаються”
(19). До того ж, як “щодо тексту народна пісня
є рух, ряд варіантів, так слід шукати ступеня
варіювання наспіву” (20).
Пильно простудіювавши під цим кутом зору десятки
збірників народних пісень, О.Потебня скрушно зазначав,
що, на жаль, пісні закріплюються друком лише в
окремих варіантах, внаслідок чого “нам дається
тільки декілька точок руху, недостатніх для визначення
проміжного шляху”. І далі вчений наголошував:
“Для історії і теорії народної поезії необхідне
якомога більше число варіантів, вихоплених із
течії у можливій конкретності і точності” (21).
Саме такий підхід до усної традиції став дуже
плідним у ХХ ст. для українського фольклориста-музикознавця
Ф.Колесси, а пізніше – для американських учених
М.Перрі та його учня А.Лорда. Переглядаючи усталені
погляди на пісню як на більш-менш стійку структуру,
А.Лорд зауважував: “Кожна конкретна пісня буде
іншою в устах кожного із співців-виконавців”(22),
адже “усний твір не продукується для виконання,
він твориться в процесі виконання” (23). І далі:
епічна пісня – “це розповідь про даного героя,
але форми втілення цієї розповіді різноманітні,
і кожна з цих форм чи розповідей являє собою окрему
самостійну пісню”; “щоб пісня ввійшла в традицію,
стала її часткою, її мають прийняти й почати співати
інші виконавці, а в них вона зазнає нових змін,
і цей процес триває від покоління до покоління”;
а тому “кожне виконання являє собою оригінал”,
хоча “для усної традиції ідея оригіналу суперечить
логіці”, через що “некоректно говорити і про “варіант”,
оскільки нема ніякого “оригіналу”, який би можна
було варіювати” (24). Звідси: “пісня має не автора,
а багатьох авторів, оскільки кожне виконання пісні
є її творенням…” (25).
Змінність і стабільність – ось ті два елементи
традиції, що їх, на думку А.Лорда, маємо прагнути
збагнути. Безперечно. Адже О.Потебня ще в своїй
ранній праці “Думка і мова” висловив концептуальне
положення щодо життя традиції: фольклорні твори
живуть у віках не тільки заради свого буквального
смислу, а й заради того змісту, що може бути в
них закладений (виявлений) (26). Ці ідеї О.Потебні
в ХХ ст. плідно використали Ю.Тинянов, М.Бахтін
та їхні послідовники. Зокрема, настанова О.Потебні
відчутна в енциклопедичному визначенні терміну
символ: “Смисл символу об’єктивно здійснює себе
не як наочність, а як динамічна тенденція: він
не даний, а заданий. Цей смисл, строго кажучи,
не можна роз’яснити, зводячи до однозначної логічної
формули, а можна лише пояснити, співвідносячи
його з подальшими символічними зчепленнями, які
підведуть до більшої раціональної ясності, проте
не досягнуть чистих понять… Із цим постійно доводиться
мати справу не тільки читацькому сприйманню, але
й науковій інтерпретації” (27).
Таким чином, в традиційно-імпровізаційній фольклорній
системі символіка виконує функцію стабілізатора,
маркера-фіксатора і функцію трансфор-матора, метаморфози.
Вона – органічний кодовий інтерпретант кожного
нового (відносно нового) тексту (твору). Проте
з’ясування ролі і значення символу і символіки
в усній традиційній творчості народу (народів)
– це вже інший аспект фольклористичної концепції
О.Потебні, частково висвітлений науковцями (28),
але такий, що потребує ще пильного дослідження.
Потребують спеціального вивчення й інші аспекти
фольклористичної концепції О.Потебні: його розуміння
проблем “мова і фольклор”, “фольклор і міф”, “фольклор
і література”, “фольклор і нація” тощо.
Література:
1. Див.: Франчук В.Ю. Олександр
Опанасович Потебня. – К., 1975. – 92 С. (Бібліографія
праць О.Потебні та про нього); Франчук В.Ю. Олександр
Опанасович Потебня. – К., 1985. – 168 С.; Білодід
О.І. Граматична концепція О.О.Потебні. – К., 1977.
– 304 С.; Пресняков О. Поэтика познания и творчества:
Теория словесности А.А.Потебни. – М., 1980. –
218 С.; Вільчинський Ю. Олександр Потебня як філософ.
– Львів, 1995. – 128 С.; Скорик М. Олександр Потебня:
філософія мови. – Київ-Дніпропетровськ, 1996.
– 75 С.; Карпенко Ю. О.Потебня – зачинатель українського
народознавства //Філос. і соціол. думка, 1995.
– № 1-2. – С. 23-38 та ін.
2. Бобкова В.С. Потебня как фольклорист: Автореф.
дис. …канд. филол. наук. – К., 1949. – 19 С.;
Дмитренко Н.К. Теория народной словесности как
направление отечественной филологической науки
60-80-х годов ХІХ века: фольклористические труды
А. А. Потебни: Автореф. дис. …канд. филол. наук.
– К., 1983. – 24 С.; Дмитренко Н.К. А.А.Потебня
– собиратель и исследователь фольклора. – К.,
1985. – 48 С.; Дмитренко М. Олександр Потебня
і народна пісня //Українські народні пісні в записах
Олександра Потебні /Упоряд., вступна стаття і
примітки М.К.Дмитренка. – К., 1988. – С.5-18.
3. Потебня О.О. Лист до А.О.Патери //Олександр
Опанасович Потебня: Ювілейний збірник до 125-річчя
з дня народження. – К., 1962. – С.93.
4. Дмитренко М. Олександр Потебня і народна пісня;
Дмитренко Н. А.А.Потебня – собиратель и исследователь
фольклора. – С.10-18.
5. Єфремов Сергій. Історія українського письменства.
– К., 1995. – С.268.
6. Цертелев Н. Опыт собрания старинных малороссийских
песней. – СПб., 1819. – С.1-17.
7. Лукашевич П. А. Малороссийские и Червоно-русские
народные думы и песни. – СПб., 1836. – С.5-7.
8. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– Х., 1905. – С.122.
9. Потебня А.А.Из записок по русской грамматике.
– Т.1-2. – М., 1958. – С.59.
10. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– С.137.
11. Там само.
12. Там само. – С.113-114.
13. Пыпин А.Н. Этюды из литературных отношений
малорусско-польских //Вестник Европы. – 1886.
– № 2. – С.788.
14. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– С.126.
15. Там само. – С.127-128.
16. Див.: Халанский М.Г. Материалы для биографии
А.А.Потебни: Пребывание А.А.Потебни в Берлине
в 1862-1863 году //Сборник Харьковского историко-филологического
общества. – Т.18. – Х., 1909. – С.22.
17. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– С.59.
18. Потебня А.А. Мысль и язык. – Изд. 3-е, доп.
– Х., 1913. – С.147.
19. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– С.143.
20. Потебня А.А. Объяснения малорусских и сродных
народных песен. – Т.2: Колядки и щедровки. – Варшава,
1887. – С.28.
21. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.
– С.144.
22. Лорд А.Б. Сказитель. – М., 1994. – С.116.
23. Там само. – С.24.
24. Там само. – С.117.
25. Там само. – С.118.
26. Потебня А.А. Мысль и язык. – С.130.
27. Див.: Л.Щ. Символ //Литературный энцикло-педический
словарь /Под общ. ред.В.М.Кожевникова и П.А.Николаева.
– М., 1987. – С.378.
28. Бобкова В.С. О.О.Потебня про художню симво-ліку
народної поезії //Народна творчість та етнографія,
1960. – № 4. – С.61-67; Дмитренко М. Олександр
Потебня – дослідник фольклорної символіки //Дмитренко
М., Іваннікова Л., Лозко Г. та ін. Українські
символи. – К., 1994. – С.17-31; Дмитренко М. Символ
і фольклор //Усна епіка: етнічні традиції та виконавство
/Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої
пам’яті Ф.Колесси та А.Лорда. – Ч.1. – К., 1997.
– С.105-111; Дмитренко М. Дослідження фольклорної
символіки //Фольклор і говори Наддніпрянщини:
Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ, 1997.
– С.78-80.
РОЛЬ ОЛЕКСАНДРА
ПОТЕБНІ
В СТАНОВЛЕННІ МИХАЙЛА ХАЛАНСЬКОГО ЯК УЧЕНОГО
В архіві О.О.Потебні збереглися
праці, що збагачують уявлення про його фольклористичну
концепцію, метод наукового мислення, більш повно
розкривають особистість – дослідника, викладача,
вихователя.
Саме до таких праць належать відгук О.О.Потебні
про магістерську дисертацію М.Г.Халанського та
критичні замітки про рецензію П.О.Безсонова на
дослідження молодого вченого.
У середині ХІХ ст. видатні вітчизняні вчені-філологи
ряд наукових праць присвятили дослідженню епічної
творчості: Ф.И.Буслаев “Эпическая поэзия” (1851),
“Русская народная поэзия” (1861), “Русский богатырский
эпос” (1862); А.А.Котляревський “Сказания о русских
богатырях” (1857) та ін. Згодом з’явилися й перші
монографії, спеціально присвячені дослідженню
такого епічного жанру, як билина: Л.Н.Майков “О
былинах Владимирова цикла” (1863), О.Ф.Миллер
“Илья Муромец и богатырство Киевское” (1869),
В.В.Стасов “Происхождение русских былин” (1868),
Н.П.Дашкевич “К вопросу о происхождении русских
былин. Былины об Алеше Поповиче и о том, как перевелись
богатыри на святой Руси” (1883), А.Н.Веселовский
“Южнорусские былины” (1884).
Вивчення билин йшло кількома напрямками. Спочатку
на них дивились як на відображення міфологічних
уявлень давніх слов’ян, потім представники культурно-історичної
школи та школи запозичень, зіставляючи імена героїв
билинного епосу із історичними постатями, утвердили
історичний напрям (вивчення власне історичне та
порівняльно-історичне).
1896 р. побачила світ узагальнююча книга А.М.Лободи
“Русский богатырский эпос. Опыт критико-библиографического
обзора трудов по русскому богатырскому эпосу”,
згодом – цінні дослідження М.М.Сперанського, О.П.Скафтимова,
братів Б.М. та Ю.М. Соколових. Порівняльно-типологічне
вивчення жанру билини здійснили В.М.Жирмунський,
В.Я.Пропп, Б.М.Путилов, Ю.І.Смирнов. Феномен билини
як явища художньої культури розкрито в працях
Д.С.Лихачова, Б.О.Рибакова, М.М.Плісецького. В
останні десятиліття вітчизняне билинознавство
поповнилося рядом помітних досліджень: С.Н.Азбелев
“Историзм былин и специфика фольклора” (1982),
В.П.Аникин “Теория фольклорной традиции и ее значение
для исторического исследования былин” (1980),
В.И.Калугин “Герои русского эпоса” (1983), А.М.Кінько
“Билинна слава Києва” (1983), З.М.Петенева “Язык
и стиль русских былин” (1985), Ф.М.Селиванов “Русский
эпос” (1988) та ін.
Проте дослідження епічної творчості слов’ян залишається
однією з найактуальніших проблем фольклористики.
Отже, публікація праць О.О.Потебні необхідна як
історикам, так і теоретикам науки про усну творчість.
У “Відгуку” О.О.Потебня оцінює дисертацію М.Г.Халанського
як самостійне, змістовне дослідження, яке цілком
заслуговує (незважаючи на окремі невдалі місця,
сумнівні положення) схвалення і допуску до публічного
захисту. Вчений акцентує увагу на основних ідеях
дисертанта, торкається важливих деталей. О.О.Потебня
майже не полемізує з молодим дослідником щодо
загальних положень; у конспективному плані, лаконічно
він знайомить учену раду з науковою точкою зору
М.Г.Халанського в контексті теоретичних пошуків
європейської історико-філологічної думки.
У “Критичних замітках” О.О.Потебня ще раз наголошує,
що дисертація М.Г.Халанського “свідчить про здоровий
глузд автора та його здатність до написання наукових
праць”. Основний пафос цієї роботи полягає в захисті
дослідження та особистості М.Г.Халанського від
малопідставних претензій П.О.Безсонова.
Як відомо, професор Харківського університету
П.О.Безсонов упродовж кількох років неодноразово
писав реакційні політичні доноси на прогресивних
діячів науки і культури, перешкодив захисту магістерської
дисертації М.Ф.Сумцова. Ганебні наклепи на О.О.Потебню
та його учнів, блюзнірське запобігання перед начальством
зажили П.О.Безсонову славу “злого демона”.2
Загальна точка зору О.О.Потебні на відгук П.О.Безсонова
така: “Я вважаю, що мірка, з якою підходить пр.
Безсонов до особистості та праці п. Халанського,
цілком суб’єктивна, для інших необов’язкова та
й неможлива”.
М.Г.Халанський у дисертації “Великорусские былины
Киевского цикла” (1885) відходить від міфологічних
вигадок і стає на позицію історичного напряму,
обережно застосовуючи теорію запозичень і теорію
конвергентного походження епічної творчості.
Професор П.О.Безсонов написав і подав до вченої
ради Харківського університету різкий несхвальний
відгук про магістерську дисертацію М.Г.Халанського,
намагаючись дискредитувати молодого вченого, принизити
його людську гідність.
О.О.Потебня був ознайомлений із цим текстом. Він
аргументовано, використовуючи багатий арсенал
наукової полеміки, саркастично висміяв опонента,
який виступає від імені науки, начебто вона йому
“рідна тітка чи сестра”. Звичайно ж, у цьому щирому
публічному виступі О.О.Потебні відсутня оцінка
позитивних рис діяльності П.О.Безсонова3, проте
він перейнятий турботою про наукову об’єктивність,
істину, сповнений глибокого розуміння високої
відповідальності дослідника перед суспільством.
Відгук на дисертацію М.Г.Халанського, полеміка
з П.О.Безсоновим свідчать про широку наукову ерудицію
О.О.Потебні, його чесне, сумлінне і принципове
ставлення до справи виховання й підготовки молодих
учених. Тут ми знаходимо позитивні оцінки діяльності
збирачів і дослідників фольклору; переконуємось
у винятково важливій для вченого ролі кожного
слова й образу, нехтування якою веде не тільки
до спотворення змісту, затемнення значення, але
й до розмивання морально-етичного статусу особистості
дослідника.
Критерії оцінки досліджень не повинні передбачати
ніяких цілей, крім наукових, ось головний висновок,
що його можна зробити з відгука О.О.Потебні на
дисертацію М.Г.Халанського та полеміки з П.О.Безсоновим.
Праці О.О.Потебні ще раз підкреслюють велику його
роль у становленні цілої плеяди видатних вчених:
М.Ф.Сумцова, Д.І.Яворницького, Д.І.Багалія, М.Г.Халанського
та ін.
Публікуючи архівні матеріали, варто згадати: невеликі
за обсягом праці О.О.Потебні використав у своїй
статті “Безсоновщина” Ярема Айзеншток4, у багатьох
випадках не розшифрувавши рукописів. Отже, якщо
й можна говорити про першопублікацію Я.Айзенштоком
“Відгуку” та “Критичних заміток”, то лише із певними
застереженнями. Крім того, давня, публікація Я.Айзен-штоком
уривків із праць О.О.Потебні, пересипаних власними
коментарями, вийшла невеликим тиражем і вже малодоступна
сучасним дослідникам.
Література
1. Детальніше про це див.: Академические школы
в русском литературоведении. – М.: Наука, 1975,
розд. 1 – 3; Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания.
Былины. Летописи. – М.: Изд-во Академии наук СССР,
1963; Астахова А.М. Былины. Итоги и проблемы изучения.
– М.; Л.: Наука, 1966; Аникин В.П. Советская историчес-кая
школа в былиноведении (40-60-е годы) и Всеволод
Миллер // Рус.фольклор. Т. 19. – Л.: Наука, 1979.
– С. 84-113 та ін.
2. Див.: Азадовский М.К. История русской фольк-лористики.
Т. 2. – М., 1963. – С. 175; Венгеров С.А. Критико-биографический
словарь русских писателей и ученых. Т. 2. – СПб.,
1891. – С. 333-346; Багалій Д.І. Автобіографія.
– К., 1927. – С. 45-64; Ай-зеншток Ярема. Безсоновщина:
З матеріалів до жит-тєпису О.О.Потебні // Записки
історично-філологічного відділу ВУАН, 1928. –
Кн. 16. – С. 146-188.
3. Як відомо, завдяки сприянню О.О.Потебні про-фесор
П.О.Безсонов потрапив до Харківського універ-ситету
(це своє сприяння О.О.Потебня згодом вважав “єдиною
в житті помилкою”). Оцінку наукової діяльності
П.О.Безсонова див.: Баландин А.И. П.И.Якушкин.
Из истории русской фольклористики. – М.: Наука,
1969. – С. 57-95; (“Якушкин или Бессонов? К литературным
спорам об издании песен, собранных П.В.Киреевским)”.
Собрание народных песен П.В.Киреевского. Т. 1:
Записи Языковых в Симбирской и Оренбургской губерниях
/ Подгот. текстов к печати, статья и комментарии
А.Д.Соймонова. – Л.: Наука, 1977. – С. 269-270
та ін.
В “Большой Советской Энциклопедии” ( Т. 5. Изд.
2-е. – М., 1950. С. 94) відзначено: “Наукового
значення дослідження Безсонова не мають… Цінні
публікації усної народної творчості: “Болгарские
песни” (1855), “Лазарица. Народные песни, предания
и рассказы сербов о падении их древнего царства”
(1857), “Детские песни” (1868), “Белорусские песни”
(1871). “П.О.Безсонов також опублікував “Песни,
собранные П.В.Киреевским” (десять випусків: 1860-1874),
“Песни, собранные П.Н.Рыбниковым” (чотири випуски:
1861-1864), “Калики перехожие” (шість випусків:
1861-1864). М.К.Азадовський зауважив, що видання
пісень П.В.Киреєвського та П.М.Рибникова “викликали
гостру критику сучасників” (Ф.І.Буслаєва, О.О.Котляревського,
О.М.Пипіна та ін.) – див. цит. працю. С. 174-175.
“НАРОДНІ ПІСНІ ГАЛИЦЬКОЇ
ТА УГОРСЬКОЇ РУСИ”
В ОЦІНЦІ ОЛЕКСАНДРА ПОТЕБНІ
Багатогранна діяльність видатних
діячів української науки і культури Якова Головацького
та Олександра Потебні була тісно пов’язана з усною
народною творчістю. Обидва вчені збирали й досліджували
фольклорні скарби.
Важливе теоретичне значення в фольклористичній
спадщині О.Потебні має його рецензія – розгляд
зібрання Я.Головацького “Народные песни Галицкой
и Угорской Руси” (див.: “Записки Академии наук”,
1880. Т. 37. Приложение № 4. С. 64-152). Ця аналітична
рецензія – своєрідний маніфест О.Потебні про долю
фольклорної скарбниці і про долю народу, де накреслено
нові шляхи дослідження і видання уснопоетичної
творчості.
Глибоке осмислення багатющого пісенного зібрання
в чотирьох томах привело О.Потебню до високої
оцінки подвижницької праці Я.Головацького, до
принципових наукових положень про класифікацію
і систематизацію народних перлин. Обгрунтовуючи
принципи кла-сифікації пісень, турбуючись про
поглиблене вивчення фольклору, вчений сміливо
вказував на перешкоди, що заважають розвитку народознавчих
студій: “Для того, щоб ця справа могла в нас піти
вперед, перш за все необхідні багаточисленні збирачі,
які керуються естетичними мотивами; однак розвиток
освіченого суспільства в цьому напрямі зустрічає
в нас не лише внутрішні, але й зовнішні перешкоди.
Це один із багатьох випадків, коли речі, очевидно,
такі далекі одна від одної, як формальна класифікація
словесних творів і устрій суспільства, знаходяться
між собою в зв’язку” (с. 106).
Розглядаючи пісенне зібрання Я.Головацького, О.Потебня
прийшов до висновку, що: 1) видання творів фольклору
“має бути закріпленням їх грамотою перш за все
в тому вигляді, в якому їх застає спостерігач”;
2) необхідно “записувати фонетично правильно”,
правопис видання не повинен мати на меті ніяких
інших цілей, крім наукових: “зумисне нічого не
маскувати, не об’єднувати, а подавати окремо те,
що й існує окремо”; 3) “збірник зразків усної
словесності повинен задо-вольняти й вимоги мовознавства”
(с. 99-100).
У рецензії О.Потебня полемізує з Я.Головацьким
щодо “консервації” мови, культури народу шляхом
їх ізоляції від “чужорідних впливів”: “Якби побічний
вплив на народність був сам по собі згубним, то
нові народності не виникали б зовсім. Якщо здатність
народу “не піддаватися”… полягає лише в утриманні
старовини, то вона неможлива…” (с. 92). Водночас
учений звертав увагу й на те, що природному прагненню
народів різних країн до обміну культурними цінностями,
до єднання заважають сила зброї і політичне шахрайство,
в зв’язку з чим народи позбавлені можливості постійно
“оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби
сприймання” (с. 97).
Таким чином, оцінка О.Потебнею зібрання пісень
Я.Головацького висвітлює ряд теоретичних положень,
що й нині актуальні.
Микола
ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА: iсторiя, теорiя, практика
Просвіта
