Національна академія наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика

ВИДИ, ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ

БАЙКА

Термін більше відомий на позначення жанру літературного, пов’язаного із славетними іменами байкарів од античності до сучасності: Езопа, Лафонтена, Г.Сковороди, І.Крилова, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, Л.Глібова, М.Годованця та ін. Проте в народі віддавна існував жанр усної байки, своєрідної вигадки, близької до казок про тварин. Точніше, народні байки вважають різновидом таких казок.
О.Потебня говорив про байку як про “вічний жанр”, що є одним із засобів пізнання дійсності, міжособистісних взаємин, характеру людини, всього того, що стосується морально-етичного кодексу людського життя.
Народна байка має філософське спрямування, несе в собі виразну дидактичну ідею, в яскравих образах розкриває суть повчання або ж підводить слухача (читача) до розуміння цієї головної думки.
Роль байки в колишньому житті була надзвичайно великою насамперед для дитини. І.Франко підкреслював: “Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.
Важливе значення байки зберігається. Байка – не просто алегоричний твір, із сюжету якого випливає моралізаторський висновок, а це той багатий світ символів, що нерідко визначає і поведінку, мораль, і спосіб мислення, і спосіб життя, і височінь та світлість ідеалів.

Байка і навчає, і застерігає-виховує. Наприклад, у байці “Лев і комарі” сильний чваньковато глузує над жалюгідними створіннями, загрожує “однією лапою всіх подушити”. Але коли комарі дружно накинулися на зухвалого кривдника-хвалька, “цар звірів” принизливо почав благати комарів, щоб залишили його в спокої, не жалили. А звідси й логічний висновок: “Не хвалися, брате, умом, не хвалися силою”.
Наведемо ще одну ілюстрацію-байку.

Не впусти рака з рота

Летіла ворона понад морем, дивиться – лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гілці, гарненько поснідати. Бачить рак, що доводиться пропасти, та й каже вороні:
– Ей, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!
– Угу! – каже ворона, не роззявляючи рота.
– І братів, і сестер твоїх знав, – каже рак, – що за добрі люди були!
– Угу! – гугнить ворона, а рака кріпенько держить.
– Та вже хоч вони і гарні люди, – каже рак, – а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!
– Еге! Крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.
От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:
– Упустив рака з рота.
А як кого остерігають, то кажуть:
– Гляди, не впусти рака з рота!

У народних байках збереглися сліди анімістичного світогляду, тотемізму, адже первісна людина переносила свої ознаки на довколишній світ, природу, на звірів, яким приписувала дар мови, душу, людські почування, а часом і якийсь “вищий розум”.
У порівнянні з казкою байка здебільшого невелика за розміром. На думку І.Березовського, увага оповідача в байці зосереджується переважно на одному якомусь моменті з життя звірів, образи тут більш абстрактні, менш індивідуалізовані, сповнені передусім філософського змісту. Характерним для байок є не широта охоплення життєвого матеріалу, не епічність відображення різних сторін життя звірів, а філософське осмислення й оцінка факту, події, вчинків тощо. На істотну відмінність між байкою і казкою звернув увагу Ф.Колесса: “Звірі служать тільки за маски для змалювання людей. На звіринний світ перенесено складні товариські й суспільні відносини на форми людського співжиття: звірі віддають один одному почесті, читають та пишуть, покликуються на Бога, знають Святе Письмо, монастирі, духовних, складають присягу, ходять до ворожбитів, люблять забави й бенькети з музиками та співом, ведуть господарство, мають свою державу; звірячі царі займеновують собі урядовців і міністрів, що роблять одні на одних доноси, допускаються кривди й насили; піддані вносять скарги, зривають повстання й т.п. …Коли ж звірі виступають у ролі людей, вони стають комічними фігурами (смішними постатями), чого ніяк не можна б сказати про звірів у казках, де вони є помічниками й порадниками героїв” (Українська усна словесність. – Едмонтон, 1983. – С. 126-127).

Література

1. Потебня О.О. Із лекцій з теорії словесності: Байка. Прислів’я. Приказка. – Х., 1894.
2. Гнатюк В. Українські народні байки. – Львів, 1916.
3. Мудрий оповідач / Упоряд. І.Березовський. – К., 1962.
4. Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. /Розвідка, підгот. текстів та прим. В.І.Крекотня. – К., 1963.
5. Казки про тварин /Упоряд. І.Березовський. – К., 1976 (1979, 1986).
6. Українська байка.– К., 1983.
7. Народні байки /Упоряд. М.Дмитренко. – К., 1997.

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА: iсторiя, теорiя, практика