Національна академія наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика

ВИДИ, ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ

БУВАЛЬЩИНА

Після виходу у світ оповідань Івана Нечуя-Левицького “Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” та “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” до письменника приходила одна баба зі Стеблева позиватися.
– Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають.
Цей зразок фольклорної прози наводять В.Лесин та О. Пулинець у своєму “Словнику літературознавчих термінів” (– К.: Рад. школа, 1971. – С. 58) і дають визначення: “Бувальщина – переважно чимось цікава й часто повчальна пригода чи епізод із життя видатної людини – письменника, митця, вченого, полководця тощо”. Така дефініція не розкриває жанрової специфіки бувальщини, а лише вказує на одну з її особливостей.
У фольклористиці бувальщина досі належним чином не досліджена, її часто плутають із переказом, оповіданням, легендою тощо. О. Бріцина пише: “Бувальщина – 1) У народній творчості – жанровий різновид неказкової прози, прозові твори, які ґрунтуються на художньому вимислі, але зображують події як достовірні. Тематика їх здебільшого побутова. Частина бувальщин пов’язана з марновірними уявленнями, в них розповідається про незвичайні події, зіткнення людини з надприродними істотами (відьма, лісовик, домовик, мавка, вовкулака тощо). Див. також Билиця; 2) У літературі – різновид оповідання, в якому зображуються незвичайні події з установкою на достовірність; 3) Цікава й повчальна подія чи пригода (іноді фольклорного походження)” (УЛЕ. – Т.1. – К., 1988. – С. 240).
Перша дефініція викликає запитання, потребує уточнень. О.Бріцина відсилає читачів до терміну “билиця”, визначає останній так: “Твори неказкової фольклорної прози, в яких розповідається про незвичайні пригоди, зіткнення людини з надприродними істотами, проте підкреслюється достовірність зображеного. На відміну від бувальщини розповідь у билиці є спогадом
безпосереднього учасника або свідка подій” (Там само. – С. 163). О.Бріцина виходить із постулатів російської фольклористики й переносить на український ґрунт те, що тут називається по-іншому. Скажімо, російська дослідниця Е.Померанцева у книзі “Мифологические персонажи в русском фольклоре” (М., 1975. – С.11-22) розмежовує терміни “быличка” й “бывальщина”. О.Бріцина (як, до речі, й С.Мишанич у монографії “Усні народні оповідання”. – К.: Наук. думка, 1986. – С. 289) перекладає термін “быличка” як “билиця”. От як із цього приводу розмірковує В.Давидюк: “Хіба можна, скажімо, російський термін “быличка” перекласти українською мовою як “билиця”? Тоді “бывальщина” перекладається як “бувальщина”? Але в російській фольклористиці цей термін введений на означення тих небагатьох фабульних оповідань про демонічні образи, які примикають до “быличек”, щоб підкреслити їх спорідненість. На Україні під бувальщиною розуміють реалістичну розповідь із особистого життя” (Українська міфологічна легенда. – Львів: Світ, 1992. – С.11).
У “Словнику української мови” ( – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1971. – С. 166) слово “билиця” пояснено так: “Те, що було в дійсності; бувальщина”, а слово “бувальщина”: “Те, що було раніше. Щось дійсне, реальне; те, що справді було” (Там само. – С. 245). Отже, бувальщина й билиця аж ніяк не можуть бути двома різними жанрами; більше того, билиці як жанру українського фольклору не існує. В.Лесин та О.Пулинець вважають билицю жанром літератури (“Словник…”. С. 51), що також, на наш погляд, не переконливо. Вони зазначають: “Билиця – переважно лагідна гумористична розповідь про чимось цікавий життєвий випадок”.

Коли Т.Шевченко писав:

…се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать,

то, очевидно, мав на увазі не фантастичний, а реалістичний твір, уживав слово билиця в значенні бувальщина.
Отже, бувальщина – це реалістичний прозовий фольклорний твір, у якому через оповідь учасника або свідка від першої чи третьої особи зображено дійсні неординарні подію, пригоду, випадок, факт, постать недалекого минулого або теперішнього життя на, як правило, чітко визначеній локалізованій території – в окремому краї, населеному пункті, родині тощо.
Тематика бувальщин різноманітна. Нерідко бувальщину розглядають як різновид народного оповідання, як усний спогад і т.ін. Віддаляючись у часі, бувальщина може стати переказом чи легендою.
Форма бувальщини хоч і довільна, проте містить традиційні кліше, властиві й іншим жанрам прози. Художня інтерпретація події, обставин, зображення постаті героя підлягають домислові, вигадці, варіативності. Залежно від оповідача, бувальщини можуть мати багатші чи бідніші художні засоби: гіперболи, епітети, порівняння, метафори, алегорії, символіку, що унаочнює, пожвавлює розповідь, сприяє емоційному сприйманню й запам’ятовуванню тощо.

Література
1. Украинские народные предания / Собрал П.Кулиш. – М., 1847.
2. Малорусские народные предания и рассказы / Свод М.Драгоманова. – К., 1876.
3. Цікаві бувальщини /Зібрали та упоряд. І.Артемчук, Г.Григор’єв. – К., 1966.
4. Народні оповідання / Упоряд., прим. С.В.Мишанича. – К., 1983.

Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА: iсторiя, теорiя, практика