Національна академія
наук України
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. Максима Рильського
Микола ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:
iсторiя, теорiя, практика
ВИДИ,
ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ
КАЗКА
Золота скарбниця усної народної
творчості надзвичайно багата й різноманітна: прислів’я
та приказки, легенди і перекази, пісні, думи,
коломийки, загадки, анекдоти… Та чи не найпопулярнішим
жанром фольклору, що розкриває безмежний світ
уяви, полонить серця дітей і дорослих, є народна
казка.* Наше дитинство казкове в прямому і переносному
значеннях: із казкою дійсності та із казкою народною
– прослуханою, прочитаною, а то й вигаданою.
Ще милує душу пісня материнська над колискою,
а вже й казка-байка дідусева чи бабусина тчеться
– на здоровий сон, на щасливу долю. І стільки
в ній незвичайного, дивовижного, прекрасного!
Реальне і вигадане напрочуд гармонійно поєднуються
в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою
народного слова, сповненого мудрості, добра й
оптимізму. Недарма І.Франко писав: “Оті простенькі
сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють
у нашій душі любов до рідного слова, його краси,
простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей
у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама
чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.
Дітям народна казка потрібна – як духовний хліб,
що, як і хліб насущний, ніколи не приїдається.
Споконвіку народ плекав і передавав нащадкам дивовижні
мрії про непереможність добра, правди, про щасливе
життя. Адже завжди, в усі часи, як писав один
із перших дослідників українських казок вчений-філолог
О. Потебня, потреба народу в щасті, достатку,
благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях.
У казках відобразилися світогляд народу, його
морально-етичні й естетичні прин-ципи, педагогічний
геній, багатовіковий досвід виховання підростаючого
покоління.
Казковий епос поділяють на три основні великі
масиви: казки про тварин, чарівні (героїко-фантастичні)
та соціально-побутові.
Історично найдавнішими вважаються казки про тварин
(так званий “звіриний епос”). У цих творах помітні
сліди різних епох, починаючи від первісного суспільства
й до наших днів. У них відображені довготривалі
спостереження людини над життям природи – життям
тварин, птахів, їхньою поведінкою та взаєминами.
Образи, казкові характери, ситуації, в яких діють
герої і розкривають свою сутність, мають не буквальне,
а переносне (алегоричне) значення. У зв’язку з
цим згадаймо зауваження І.Франка: “Діти люблять
звірів, чують себе близькими до них, розмовляють
з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання
про звірів їм такі цікаві, особливо коли ті звірі
в байці ще починають говорити, думати і поводитися,
як люди…”
Казки про тварин в алегоричній формі розкривають
суспільні явища, побут людей. Вони нерідко сповнені
сатири. Казка про тварин, писав І.Франко, розповідаючи
про звірів, “підморгує однією бровою на людей”.
На основі спостережень за взаєминами сильніших
і слабших тварин проводяться аналогії з життям
людей: персонажі казок обирають собі старосту,
війта, царя, а також господарюють, змагаються,
сперечаються, дають і беруть хабарі, принижують
слабших – як і представники антагоністичного суспільства.
Чотириногі та пернаті герої таких казок виявляють
людську подобу кожен по-своєму. Широке коло в
казках належить диким тваринам: лисиці, вовкові,
ведмедеві, кабанові, їжакові; птахи: орел, сова,
ворона, горобець; комахи; земноводні: жаба, черепаха;
мешканці водойм: щука, в’юн, рак тощо. В казках
вони уособлюють певну домінуючу рису характеру
чи вдачу людини: вовк – голодний хижак, невдаха;
лисиця – хитра, підступна, улеслива; ведмідь –
вайлуватий, незграбний і тугодумний; заєць – боягуз;
орел – сильний, зухвалий, пихатий, іноді – мудрий;
черепаха і рак – неповороткі, повільні і т.п.
В українських казках діють також лев, слон, мавпа,
верблюд – представники фауни інших географічних
широт. Вони з’явилися внаслідок культурних впливів,
запозичень із казкового епосу інших народів.
Досить часто в казках зустрічаються свійські тварини
і птахи, яким віддається перевага над дикими (“Пан
Коцький”, “Цап та Баран”). Ці персонажі також
є носіями певних властивостей людини: овечка уособлює
беззахисність, недалекоглядність; осел – впертість;
кінь і віл – працьовитість, покірливість.
Казки про тварин – великі помічники в справі пізнання
дітьми навколишнього світу. І.Франко зауважував:
“Гола, повна правда життя – то тяжка страва. Старші
можуть заживати її, вона для них смачна і здорова.
Але дітям не можна давати її так, як старшим;
треба приготувати її в ріденькім стані, в образках,
в байках. І вони так приймають її”.
Розраховані на дитячу аудиторію, казки про тварин
дуже тонко враховують особливості психології малюків.
Зміна інтонації, імітація голосів тварин і птахів
сприяють уважному слуханню й переживанню казки
як реальності.
Чарівні (героїко-фантастичні) казки розлогіші
від попередніх. Вони сформувалися ще в докласовому
суспільстві, коли людина перебувала у великій
залежності від сил природи і мріяла подолати численні
труднощі на шляху самоутвердження, свободи, щастя.
У чарівних казках фантастичне органічно поєднується
з героїчним, історичним.
Казкова творчість освітлена безмежною любов’ю
до простих трудівників. У спорті, кажуть, перемагає
сильніший. У казках перемога дістається тому,
хто уособлює народний етичний та естетичний ідеали:
працьовитість, доброту, розум, вірність, пам’ятливість,
красу.
Провідні персонажі чарівних казок – герої-богатирі,
подвиги яких мають здебіль-шого визвольно-патріотичний
характер і приносять користь народові. У цьому
сюжетно-тематичному циклі відображені тернисті
шляхи історії рідного народу, боротьби із злими
силами природи та зовнішніми ворогами. Тут яскраво
лунають мотиви змієборства, висвітлюються героїчні
сторінки відсічі загарбників Батьківщини, змальовано
відчайдушну хоробрість героїв у двобої з Кощієм
Безсмертним.
Герої-добротворці наділені незвичайними якостями:
надприродною силою, кміт-ливим розумом, чуйною
вдачею. Народ ідеалізує своїх героїв, зображує
їх непересічними ще з малолітства. Так, Чабанець
з дитинства грає каменем у вісім пудів, а коли
кине серед степу сіряк, то й три чоловіки не піднімуть.
Юному Котигорошкові тричі виковують таку булаву,
що ледве виносять із кузні, а як він закине її
на дванадцять діб у небо, то, падаючи, вона вдаряється
об його мізинець і розбивається чи згинається.
Фізична сила героїв підкреслюється впродовж усієї
казкової оповіді. Проте казка ілюструє і благородство
та милосердя багатиря. Завдяки цим якостям герой-добротворець
здобуває собі помічників і, зрештою, винагороду.
Носій добра і справедливості в казках виходить
переможцем над будь-якими (реальними чи міфічними)
силами – царем, паном, суддею, чортом, змієм,
гадюкою.
У відстоюванні правди, добра, гармонійних стосунків
у природі і суспільстві головному героєві допомагають
не лише чудесні богатирі-побратими, а й звірі,
птахи, комахи, риби, стихії природи. Уважне і
доброзичливе ставлення людини до природи одплачується
сторицею. Природа приходить людині на допомогу
в найнебезпечнішу мить, довірливо відкриває свої
сокровенні таємниці, навіть живу цілющу воду,
молодильний напій, завдяки якому старий немічний
бородань стає дужим і юним. Ця приваблива казкова
екологічна етика нині особливо актуальна і може
з успіхом служити вихованню наймолодших громадян
у дусі бережливого ставлення до всього живого.
Невичерпний казковий світ фантазії та уяви людини
грунтувався на нестримному прагненні пізнати таємниці
природи, космосу і самої себе. Чарівні казки своєрідно
виразили велику ідею опанування людиною природи,
підкорення її найрізноманітніших могутніх стихій
людським інтересам і потребам.
Яких тільки непосильних вимог не ставилося героєві
чарівних казок!… Але й міст золотий чи палац за
одну ніч будувалися, і дівчина-голубка вгадувалася
з-поміж багатьох однаковісіньких голубок, і перстень
із морського дна діставався, здійснювалися далекі
перельоти на килимі, летючому кораблі… Чарівні
казки наповнені дивовижними істотами та речами.
Коли читаєш ці твори, то здається живим кожне
слово, кожен розділовий знак – за кожним із них
причаїлося щось незвичайне, вражаюче. Завдяки
буйноцвітній фантазії народу виявляють свою чудесну
суть кінь-віщун, волосяна й золота торбинки, золоте
яйце, золотий заєць, золотий міст, калиновий міст,
різноманітні предмети домашнього вжитку – сокира,
коцюба, рогачі, гребінець, дзеркало та ін.
У чарівних казках головними позитивними персонажами
найчастіше виступають особи чоловічої статі. Це
видно навіть із багатьох назв творів: “Іван –
мужичий син”, “Козак Мамарига”, “Іван Голик та
його брат”, “Іван-Побиван”, “Телесик”, “Про двох
братів і сорок розбійників”. Проте зустрічаємо
привабливі жіночі образи, в яких втілені ідеальні
риси народу: працьовитість, чесність, вірність,
скромність, вміння і готовність виконати найчорнішу
роботу для загального добра та благополуччя. Класичним
зразком, в якому надзвичайно яскраво виражені
симпатії та антипатії народу, є казка “Дідова
дочка і бабина дочка”. Моральна перевага дідової
дочки над бабиною зримо окреслюється шляхом протиставлення
позитивних рис першої та негативних – другої.
Дідова дочка працьовита, слухняна, щиросердна,
розумна, а бабина – ледача, вередлива, зла, вперта.
У казках певна моральна теза чи настанова виступає
ненав’язливо, а випливає з усієї художньої тканини
твору, існує як її повчальний висновок, який роблять
(як правило) для себе слухачі (читачі) казки.
В цьому полягає секрет особливо великого впливу
народної фантастики на формування внутрішнього
світу дитини.
Найбільшу групу українських казок становлять соціально-побутові.
На відміну від казок про тварин та чарівних, соціально-побутові
казки за походженням не такі давні. Основна частина
цих казок сформувалася за часів феодалізму. В
них уже помітно менше дивовижних пригод і значно
більше елементів дійсності. Ці твори (особливо
зразки сатиричного спрямування) вчені називають
ще реалістичними, оскільки в них відображені дійсні
події, а вимисел, фантазія стосуються земної діяльності
людей. Якщо в героїко-фантастичних казках найскладніші
завдання могли бути виконані лише за допомогою
якогось дива, чудесних предметів та богатирської
сили, то в казках соціально-побутових вони виконуються
завдяки гнучкому, кмітливому народному розумові,
моральній стійкості та добропорядності головного
героя.
Тематика соціально-побутових казок багатюща. Вона
охоплює більшість сюжетів, притаманних казкам
народів світу, а особливо – казкам східних слов’ян.
Зустрічаємо тут твори дидактичні (повчальні),
в яких відображені уявлення людей про залежність
їхнього життя від Долі, Щастя, Злиднів, Біди,
Горя тощо; сімейно-антагоністичні (про старшого
і молодшого братів, конфлікт між чоловіком і жінкою,
казки про пасербицю та бабину дочку); жартівливі
(про дурнів, ледарів, брехунів, всілякі витівки
солдат); сатиричні (антипанські, антицарські,
антипопівські, про зовнішніх ворогів).
Основний пафос казок соціально-побутової тематики
спрямований на викриття і заперечення несправедливого
суспільного ладу, потворних відносин, експлуатації
людини людиною чи народу народом.
Один із головних мотивів соціально-побутових казок
– мотив правдошукання (яскрава ілюстрація – казка
“Правда і Кривда”). Образ Правди відображає одвічні
мрії народу про вільну працю, рівноправність,
дружбу і чесність людей. Кривда, втілена в образі
багатія, – це несправедливість, жорстокість, нечесність.
Позитивні персонажі соціально-побутових казок
– вихідці з найбідніших верств трудящих: сироти,
наймити, прості козаки, солдати, неповнолітні
хлопці. Вони борються за кращу долю і досягають
свого. Народ із особливою любов’ю і теплотою змальовує
розумних своїх представників із простолюддя. Найпопулярніші
твори на цю тему – “Дівчина-семилітка”, “Мудра
дівчина”, “Як дядько чорта дурив” та ін. Широковідомі
сюжети про дурня, балакучих жінок (“Язиката Хвеська”).
Повчальні казки про бідних і багатих: “Як бідний
чоловік панів нищив”, “Як Микола був коровою”,
“Попівський наймит”.
Отже, соціально-побутові казки допомагають глибше
пізнати минуле нашого народу, виховують патріотичні
почуття, найвищі моральні якості та прищеплюють
підростаючому поколінню оптимістичні погляди на
життя, закликають до активності, діяльності, а
не пасивного споглядання.
Які ж художні засоби властиві народним казкам?
Відзначимо найважливіші.
Алегоричність (перенесення): в казках звірі, птахи,
явища природи (сонце, мороз, вітер) розмовляють
по-людськи.
Гіперболізація (перебільшення): в дідову рукавичку
вміщується багато дрібних і великих звірів; Кирило
Кожум’яка розриває одночасно дванадцять шкур;
Іван – мужичий син як замахнувся палицею, “то
аж всі дерева нагнулись, а царський палац затремтів”.
Ретардація (уповільнення): лисиця тричі вмовляє
півня відчинити віконце (“Котик і Півник”), баран
тричі дістає одну й ту саму вовчу голову (“Цап
та Баран”); тричі коза-дереза обманює діда, тричі
її безуспішно намагаються вигнати із зайчикової
хатки звірі. Потрійні повтори епізодів сприяють
розвитку логічного мислення, запам’ятовуванню
казки.
Крім числа 3, магічного, символічного значення
в казках надається також числам 7, 9, 12. Так,
наприклад, змії мають три, шість, дев’ять, дванадцять
голів.
Привертають увагу традиційні зачини і кінцівки
казок: “Жив собі”, “Був собі”, “Жили-були”, “Це
було за царя Тимка (Панька), як була земля тонка”;
“Живуть-поживають, добра наживають”, “Вам казка,
а мені бубликів в’язка”, “І я там був, мед-вино
пив, по бороді текло, а в рот не попало” та ін.
Основні художні засоби в жартівливих та сатиричних
казках: дотеп, іронія, гротеск, карикатура, прийоми
контрасту, зіставлення, алогізму, самовикриття
(самореклами), нанизування однотипних деталей,
зображення від супротивного тощо.
У художню тканину казок органічно вписуються численні
прислів’я, приказки, загадки, пісні, сни, повір’я,
скоромовки, лічилки, нісенітниці, замовляння,
каламбури, постійні народні порівняння.
Як відомо, казки – творчість народу, що передається
з уст в уста. Але завдяки численним збирачам фольклору
було записано й опубліковано тисячі українських
казок. З-поміж збирачів казок найпомітніші постаті
– І. Рудченко, П. Чубинський, І. Манжура, А. Димінський,
Д. Яворницький, В. Гнатюк, Б. Грінченко, П. Лінтур,
І. Гурин; чималий збирацький набуток у сучасних
шукачів скарбів – Миколи Зінчука, Григорія Дем’яна,
Івана Безручка, Степана Пушика, Івана Хланти,
Петра Медведика та ін.
Багатство казкового епосу помітно вплинуло на
розвиток української літератури, музики, мистецтва.
Казки – нев’янучі духовні квіти народу, що полонять
своєю красою кожного, хто слухає, читає звабливу
їхню мову. Казки нашого дитинства – це й молодильна,
жива вода, яка ніколи не застоюється, споживається
як малюками, так і дорослими.
Література
Дунаєвська Л.Ф. Українська народна
казка. – К., 1987; Бріцина О.Ю. Українська народна
соціально-побутова казка. – К., 1989; Крук И.И.
Восточнославянские сказки о животных. – Мінськ,
1989; Давидюк В.Ф. Чи казка справді небилиця?
– Луцьк, 1993; Казки про тварин /Упоряд., вст.
ст. та прим. І.П.Березовського. – К., 1976; Героїко-фантастичні
казки /Упоряд., передм. та прим. І.П.Березовського.
– К., 1984; Українські народні казки /Упоряд.
О.С.Яремійчук, передм. М.К.Дмитренка. – К., 1989;
Золота книга казок /Упоряд., передм. та прим.
Л.Ф.Дунаєвської. – К., 1990.
* В основі статті – передмова
до збірника “Українські народні казки”. – К.,
Веселка, 1989.
Микола
ДМИТРЕНКО
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА: iсторiя, теорiя, практика
Просвіта
