Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

БІЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ПАРНАСУ

Шаржі, епіграми, гуморески, пародії

ДО КОЛЕГ

Ну, досить співать про агонію,
сумні українські співці!
Іде за безвладдям гармонія –
вже видно її промінці.

Не треба дивитися скоса
на волю, мовляв, не рідня.
Чи жаль вам радянського проса,
що вам підсипали щодня?

Можливо, московська казарма
теплішою дещо була.
Співали ми в ній не задарма
на грані добра і зла.

Так, важко тягти з-під руїни
скалічені душі, брати.
Ми вічність ішли до Вкраїни,
і треба ще трохи пройти!
1998 р.

ПАЛЕО – ЛІТ

Інститут літератури
в нас не знають тільки кури:
тут складали темники
славні академіки
Шамотинський, Дзеверінський,
Дзяволинський і Джулинський –
лиш на …ський був цілий кіш
(зараз, кажуть, навіть більш!),
хоч науки в них – на гріш.
Ну, цькували, правда, Ліну,
Стуса вигнали коліном,
і синці від тих колін
рахував не тільки він.

А що вчених докторів
паслось тут, як тих корів –
і безрогі, і рогаті –
помагали рідній владі,
а точніш, КПРС,
підправляти літпроцес
і по змучених поетах
так топтались у газетах,
в дисертаціях, в памфлетах –
тільки Бог один простить
паперову їхню гидь!

Ну, а вчених кандидатів
тут тримали за солдатів –
і рішучих, і дрімучих,
а частіше – просто злючих,
бо ЦК лиш крикне: «Фас!» -
кожний кидається враз
покусати вас чи нас,
як навчили з давнини
їх пейсаті стебуни,
різні санови, шамоти –
стільки всякої сволоти!
Ех,мене попутав біс –
у таке багно заліз!

Правда, в храм літератури
йшли не тільки дурні й дури –
потрапляв і чесний люд,
тільки був то марний труд,
бо в самій літературі
все тонуло у халтурі.
Хто під оком КДБ
щось правдиве нашкребе?
Всіх тримали на аркані
ці опричники погані
(Дзюба був зірвався раз –
та покаявся і згас).
Книг, томів – китайські мури!
Інститут макулатури.

Р.S.

Кажуть, він змінивсь, як світ,
за останні …надцять літ –
що новим тут духом дишуть,
і не те сьогодні пишуть,
і вражин колишніх кришать…
Що ж, довідатися слід,
чим же дише н е о – л і т!
31.12. 2007 р.

УВІНЧАНИЙ

«Будем домолочувать,
ворога докінчувать,
за проводом Партії
всі гайки загвинчувать» (1934 рік).
Павло Тичина, кавалер 5 орденів Леніна.

Хто посмів би без причини
кепкувати із Тичини?
Не один пекельний рік
визрівав цей чоловік,
а вже визрів більшовик,
не простий, а штурмовик.

За свої блазенські трелі –
огого! – носив портфелі,
славив хижий зброд,
що морив народ.

«Арфами, арфами!»
(Трупи возять гарбами…)
«Золотими струнами!»
(Хати стали трунами.
Витоптаний гуннами
цвіт землі лежить…)
«Будем, будем бить!»

Кажуть, він зламався
з горя за народ –
це не розгинався
він од нагород.
І не треба гратись
в жмурки стільки літ:
добра була зав’язь –
та отруйний плід!
15.12. 2003 р.

ПАПЕРОВИЙ ЗМІЙ

«Мені й у соціалізмі добре».
Олександр Корнійчук, кавалер 5 орденів Леніна,
лауреат 5 Сталінських (державних) премій і т. д.

В казармі більшовицької доби
з’являлись і уславлені раби,
охочі до мистецтва і наук,
і серед них аж сяяв Корнійчук.

Він, звісно, був митець не безталанний,
але до влади надто вже захланний.
А владний раб – частіше шкуродер,
як наглядач з невільницьких галер.
Казенний пафос п’єс Корнійчука
був схожий на свистіння канчука
над головами зігнутих рабів –
словесний блуд людьми їх не робив.

Обласканий і славою, і владою,
нам Корнійчук ще багатьох нагадує:
вони за вітром теж тримали ніс,
і вітер їх від нас поніс, поніс…
Так падає з висот дитячий змій,
коли втрачає силу вітровій.
15.02. 2008 р.

КОНКОРДИСТ*

«Українську історію не можна читати без брому».
Володимир Винниченко – автор роману «Слово за тобою, Сталіне!»

Хоч далеко-далеченько
жив вигнанцем Винниченко,
нам ясніє крізь туман
не один його роман.
Все ж адюльтер з Карлом Марксом
обернувсь для нього фарсом,
бо патлатий комуніст
все водив його за ніс –
бідний, бідний романіст!

То він кланявся Петлюрі,
то червоній диктатурі,
він і Сталіна повчав,
щоб репресії кінчав,
й Лейбу Троцького, мабуть,
навертав на вірну путь.

Що тут скажеш? Без мікстури
не збагнеш ці шури-мури.
І не віриться, що бром
зніме враз такий синдром.
А тому, крім ложки брому,
ще я раджу склянку рому.
Може, так живив свій хист
і великий конкордист.
05.11. 2005 р.

*Конкордизм – політика угодовства між непримиренними силами.

ПРО КНИЖКУ М. БАЖАНА «ДОРОБОК»

Якщо уб’ють десь читача
не з допомогою бича,
ножа чи пістолета,
а книгою поета –
виніть у тому Бажана
лише наполовину:
допомагав сам Сатана
зліпить таку цеглину!
01.05. 1980 р.

ВИКРУТАСИ

«Зупинився на горбочку
і задумався Тарас…
Чайка голосом Пегаса
марно квилить на льоду».
Петро Перебийніс.

Лише у вас, оригінала,
такий можливий викрутас,
щоб чайка огирем іржала
і квилив чайкою Пегас.
А ще ви вцілили у точку –
аж риба ахнула в Дніпрі:
стоїть Шевченко на горбочку,
а Перебийніс – на горі!
Подіяв тут відомий фактор,
бо ні для кого не секрет,
що Перебийніс – пан редактор!
Шевченко просто був поет.
11.03.2006 р.

РАСОВЕ МАРЕННЯ

«На жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата…»
Остап Вишня. «Думи мої, думи мої…» (18 грудня 1954 р.).

Не розумію я, Остапе,
чому ти мрієш про арапа.
Чим гірші турок чи поляк,
чи вузькоокий сибіряк?
Ага! Вони уже немало
у нас жінок поцілували.
А чорні люди саме враз –
ще малувато їх у нас.

Не вдався в батька ти, Остапе!
А він без помочі арапа
за двадцять п’ять подружніх літ
сімнадцятьох пустив у світ.
Ти закохався в іншу расу?
Стривай! Ми дожили до часу,
коли усіх жінок землі
запліднить можуть жовті Лі.

Я не расист: повагу маю
до всіх людей. Чужого краю
я не зневажу і вві сні,
але гадається мені:
якщо в живцях немає смальцю,
не варто кликати китайця –
можливо, кум твій чи сусід
тобі також примножить рід.
27.12.1977 р.

КРИТИК-СУМІСНИК

Я не скажу, що О.Килимник –
звичайний здирник і калимник.
Та чи займає хто задарма
в літературі пост жандарма!?
09.02. 1981 р.

ЛІТЕРАТУРНА БЕРЛОГА

В’ячеславу Медведю – автору роману «Кров по соломі».

У непролазну хащу слів
ти жертву не одну завів,
і наслідки відомі
по крові по соломі.
Я теж забрів у твій барліг,
та врятувала прудкість ніг.
06.11.2005 р.

У ТВОРЧІЙ НЕВАГОМОСТІ

З приводу книжки Василя Герасим’юка «Поет у повітрі».

Якісь чудні пішли поети.
Живи собі, строчи куплети,
складай свій скромний заповіт
і звеселяй хрещений світ!
Так ні! Той тоне у півлітрі,
а інший висне у повітрі.
Наш брат чого лиш не утне,
коли життя йому нудне?!
Ну, із горілкою все ясно,
якщо забулькаєшся сласно
і у такий впадаєш стан,
як у глибокий котлован.

А із повітрям інша спілка,
бо тут потрібна добра гілка,
а ще – надійний мотузок,
щоб погойдатись хоч разок
та уявити, що Пегас
тебе возносить на Парнас.
А там блаженствуй серед Муз,
аби лиш витримав мотуз!
11.11. 2005 р.

НЕ З ТОГО ГАЮ

«Я – син гаїв, я – Сингаївський!» Микола Сингаївський.

Звичайно, є такі гаї,
де ще співають солов’ї.
але найбільше тих гаїв,
що плодять тільки холуїв.
А ти з якого гаю?
Ти б уточнив, Сингаю!
Та не мовчи затято:
таких, як ти багато!
28.07.1988 р.

МЕМУАРИСТ

Невдаха колись з видатними дружив,
п’ючи з усіма, він усіх пережив,
і сам уже слави зажив видатного,
бо спогади пише про тих, з ким дружив.
12.07. 1988 р.

ПОВЕРНЕННЯ ВОЛОДИМИРА ДРОЗДА
За мотивом його нотатків «Книга про Бога».

Справа проста:
славим Дрозда
не за хвоста,
не за чупринку
і не за жінку,
хоч і родзинку.
Славим Дроздову
відданість слову!

Нині наш Дрізд
піджав десь хвіст
в приймальні Бога.
Його слова,
душа жива –
йому підмога.
І, може, Бог йому рече,
узявши дружньо за плече:
- За те, що любиш мову,
вертайтесь на землю знову,
та тільки не гріши –
про мене не пиши!
08.11.2003 р.

ЯНУС

Справа глянеш – наче родич
Віталь Коротич,
а глянеш зліва –
ділок із Тель-Авіва.
У нього винятково
продажне кожне слово!
1991 р.

МІНОР ПО А. КАЦНЕЛЬСОНУ

Не бідував і в нас Абрам,
та доживав він віку там,
де є ситніша паша.
І упокоївся Абраша
в американській стороні
серед проворної рідні.
Дійшли аж з Каліфорнії
мелодії мінорнії,
оголосивши нам,
що вже продав свій крам
наш приятель Абрам.
17.11. 2003 р.

ТЕЛЯЧИЙ ОПТИМІЗМ

«Слава тобі, Господи! Наша перемога в Кучми в кишені… Україна житиме!» (1999 р.).
«Господи!!! Радість яка! Щастя!!! Ми – перемогли! Віктор Ющенко – Президент України» (2004 р.).
Василь Захарченко. «Щоденник…» (Із журнальних публікацій в 2005 році).

1

Для тебе цей і той – месія.
Що за євангельські дива?!
Месій в журналах ти насіяв,
неначе то якась трава.
А що на хуторі ми знаєм
про їхню святість і нутро?
Слід побувати в їхній зграї,
тоді вже братись за перо!
15.11. 2005 р.

2

За президента Ю горою
стояли-мерзли я і ти.
На жаль, і нашому герою
на шию всілися чорти!
І поганяють, мов шкапину,
його придворні гендлярі.
Жаль не його – жаль Україну,
що знову сушить сухарі!
24.08. 2005 р.

ПРО СЕБЕ

Світ таких не бачив злюк,
як на старості Марсюк:
то встругнув роман сердитий
про Донбас, вітрам відкритий,
де він лає земляків,
що в московський лізуть хлів.

А тепер у галереї
він шаржує корифеїв,
графоманів, фарисеїв –
без найменших привілеїв.
Всіх обгавкав бісів син,
стереже немов один
рідний дім – літературу.
Поберіг би власну шкуру!
Сам ще спробує дубця
від якогось молодця,
тільки з іншого кінця.
Справді, мабуть, за провини
я колись діждусь дубини,
та замовкнути тепер
означає: вже помер!
29.10. 2004 р.

ОДА НАВЧАННЮ

Я, мабуть, і дня не прожив без науки,
до неї тяглися і розум, і руки.
Іще з пелюшок ми виходимо в путь
вивчати планету, як мамину грудь.
А потім до знань припадав я у школі,
немов до колосся в колгоспному полі,
а ставши студентом, у колі дівчат
пізнав я любові оманливий чад.

І згодом вже вчився у першому шлюбі,
а це вам не танці в районному клубі,
і другий мій шлюб – не простий інститут:
і лекцій багато, і строгий статут,
і все тут здається до болю знайомим,
та пізно іти ще за третім дипломом.
Одне я збагнув, студіюючи шлюб:
- Не трать, куме, сили, коли ти не люб!

Як часто гордуємо ми вчителями,
самі до науки не маючи тями!
Та я не ганьблю вас, мої вчителі:
ні вас, малороси, ні вас, москалі,
ні вас, хто не раз мені ставив підніжку,
ні вас, з ким науку проходив у ліжку,
У кожного вчителя власні слова,
бери і просіюй – на те й голова!
Своєю я вам похвалятись не буду,
бо важко і сам вибирався із бруду,
і маю, можливо, єдину з чеснот:
я зверхньо не пирхав на бідний народ.

Нехай я – недоук, нездара, крутій,
зате я не з класу духовних повій.
А їх розвелось, розплодилось – ой леле! –
не стільки на вулицях, скільки на теле –
на радіо – хвилях, у владних конторах,
в буржуйських газетах, в безбожних соборах.
Ну, де не поглянеш – зажерлива тля!
Коли вже очиститься наша земля?!

Однак я збиваюся, друзі, на прозу.
Тож змінимо тему, по-їхньому – позу!
Тим паче, в годину земних потрясінь
приємніше сонце згадати, ніж тінь.

З усіх вчителів найдорожча і вічна
це ти, моя вчителько – Музо лірична!
В найважчі години життєвих стихій
мене рятував твій духовний напій.
Коли я відбуду земні свої строки,
оставлю у світі лиш вірші-уроки,
розкажуть вони для нащадків моїх,
чого я у Музи навчитися зміг.

Нащадки–брати, не судіть мене строго,
весь вік я учився і прагнув нового!
І вмру я, напевно, якоїсь весни,
якщо не помічу кругом новизни!
30.10. 2000 р.

ДО МИКОЛИ НЕГОДИ

Колись дружили ми, служили,
та роз’єднали нас роки.
Ми у душі не рвали жили
за ті нещасні копійки.
Черстві літа. Чутки. Доноси.
А в згадках жевріє зола:
до нас, немов на медоноси,
летіла молодь із села.
І нас та хвиля молодила,
була і злету в нас пора,
і чарка в Нарбута Данила,
і толока у Гаптара.
Дарма обкомівські примари
плели між нами хитру сіть –
ходили ми Холодним Яром
і чули стогони століть.
Ех, знов майнути б у Черкаси
на схили скреслого Дніпра!
Нема на молодість образи,
немає долі без добра.
29.07. 1996 р.

ДО МАКСИМА ГАПТАРА

Я на свято до твоєї пристані
знову, друже мій, не попаду.
Радістю поділимось на відстані,
а гуртом зустрінемо біду.
Білу хату біля шляху битого
без привіту я не промину.
Пам’ятати буду, скільки житиму,
дружню руку, чесну і міцну.
Як забути гору орловецьку,
а над нею місяць, наче лук?
Ще вони почують молодецьку
нашу пісню «Гей, гук, мати, гук!»
Дідько взяв би ці холодні відстані,
де завії відьмами гудуть!
Ще приб’юсь я до твоєї пристані –
пригостити віршем не забудь!
21.01. 1979 р.

НЕПОРОЗУМІННЯ
Надії Кондаковій – московській поетесі, перекладачці моєї книжки.

Сказав я правду. Стиште галас!
В нас різні погляди на зло.
Якби нічого не траплялось,
самого світу б не було!
09.09. 1988 р.

ПОТОЙБІЧНА ПОРАДА

Я недавно був для всіх поганий,
сипалось на мене, як горох:
«Ти дурний! Ледачий! Знову п’яний?!
І нерідко чув я: «Щоб ти здох!»
Як же круто все змінилось нині!
Не життя – а Божа благодать:
я лежу в глибокій домовині,
де ніхто не може набридать.
Як було на похороні людно!
Сліз було, а квітів, а промов!
Не тужіть, живі, якщо вам трудно:
жде і вас попереду любов!
15.12. 1999 р.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА СЕРЕНАДА
(Іронічна)

Ніч наступає, зустріч на часі.
Вийди, кохана, у протигазі!

Досить ховатись днями у хаті,
вийди, кохана, у спецхалаті!

Вийди, дівчино, вкутана светром,
я вже чекаю із дозиметром!

Підемо, мила, в луки зелені,
приймемо дозу в кілька рентгенів!

Слід скористатись, люба, моментом,
доки не став я ще імпотентом!
28.05. 1986 р.

СМЕРТЕЛЬНА НЕДУГА

Чим дятли їжу добувають –
воно у них не з воску,
та, як не дивно, помирають
від струсу мозку.
Поети славу здобувають
за юний шал душі,
від слави часто й помирають
на першім рубежі.
22.11. 2003 р.

ЧУЖА МАМАЛИГА
Івану Малковичу – власнику видавництва «Абабагаламага».

Я вже давно послав вам казку,
аби дійшла до дітвори –
і наче булькнула у ряску,
мовчить ваш офіс, хоч помри!
Тепер із певністю скажу я,
вас, пане, взявши за взірець:
найголовніша для буржуя
одна чеснота – гаманець!
А той серійний Гаррі Поттер*,
що через вас до нас проліз
і вам чималий куш приніс –
такий собі картярський покер,
сьогодні виграв, завтра – ікс.
Тепер «Абабагаламага»
для мене щось – як мамалига!
27.12. 2006 р.

*Гаррі Поттер – герой серії книжок Д. Роулінг.

ВАМПІРИЧНІ СТРАСТІ
Світлані Короненко – авторці роману «Мертва кров».

Я прочитав вас – і готов!
Подам до суду за насильство.
У вас кругом вампіри, кров
і сексуальне трупофільство.
Чи серед трупів живете?
Чи ви рятуєтесь від боргу?
Життя, звичайно, не святе,
але, здається, ширше моргу!
10.11. 2005 р.

ДО ЗНАЙОМОГО ЛІТРЕДАКТОРА

Ти вік просидів у журналі,
неначе євнух у сералі*,
і все Поезію стеріг
від авторів і їхніх бліх,
стеріг її дівоче ложе,
щоб не згрішила, не дай, Боже!
А Муза – жінка. Жалість май!
Не можеш сам – комусь віддай!
А ордени всі та медалі,
що заслужив ти у сералі –
одна-єдина із принад,
якими тішиться кастрат.
05.12. 2006 р.

*Сераль – те саме, що гарем.

ДОМАШНІЙ ОРФЕЙ

«Тобі я дякую, дружино,
за те, за друге, за десяте…
за те, що я уже нікому
так не потрібний, як тобі».
Анатолій Бортняк.

Такий благий ви стали нині,
аж зачепити вас боюсь.
Ви сто скарбів знайшли в дружині,
як перейшла в розряд бабусь.
Так, так, для смутку є причина,
не той і ви вже молодець,
і вам одна лише дружина
лавровий міряє вінець.
Та ви хоч цю тримайте марку,
бо тільки станете не люб,
домашня Муза після сварки
всі ваші лаври кине в суп!
11.01. 2006 р.

АНТИЧНІ НАСПІВИ

«Антикварна Медуза ґорґона зі скла
із якої ти пив як приходив на тризну
А ріка Геракліта текла і текла
і забув я коня а тепер і Вітчизну».
Дмитро Кремінь.

Ми зовсім Кременя не лаємо,
що він блукає Миколаєвом,
слідів шукаючи Овідія,
і полюбляє їсти мідії,
і так жалкує за Елладою,
як більшовик старий за владою.
О, скільки творчої енергії
спалив поет на ці елегії!
Вже навіть сили не збере,
щоб ставить коми і тире.

Та ми Дмитра не дуже лаємо,
із ним пройшовшись Миколаєвом,
бо у тутешньому повіті
він теж у приймах, як Овідій,
і від доби комуністичної
тікає в сутінки античної, -
тому й ворушить древні тіні
у молодій ще Україні.
Хоч пам’ятає сивий Буг
і наших славних козарлюг!
13.11. 2005 р.

* * *

Богдану Ч.

Поет ти нікчемний. Одначе
і гірших тримає світ.
А ось як сусід по дачі –
ти справді паскудний сусід!
20.07. 1991 р.

ВІДГУК НА КНИЖКУ ЛАУРЕАТА

Твоя поезія – претензія.
Оце і вся моя рецензія!
2003 р.

ДО МОДЕРНІСТА
П.М.

Хто без натуги і зусиль
осилить твій заумний стиль?
Невже ці вірші-розмишлізми
на світ з’явилися без клізми?
Звичайно, Музи люблять труд,
та не такий словесний блуд!
25.02.2003 р.

ВИЗВОЛЕННЯ ЕРОТА

Петрові Федотюку – автору низки еротичних творів.

Ерота шанували давні греки,
і секс для них колись не був гріхом,
та християни з ним розбили глека –
і опинивсь Бог сексу під замком.
Тоді жінки з’явились плоскогруді,
і декольте змінилося на хрест,
чоловіки обабились по суті,
а джиґунів садили під арешт.
Не день, не два були такі порядки,
а кажучи точніше – неполадки.

Та ось Петро, джиґун із України,
знайшов ключі і випустив на світ
затворника Ерота. З-під свитини
аж торохтів кістками сивий дід.
Але на волі він попив горілки,
поїв сальця – і враз помолодів!
І жодної не стало в світі жінки
холодної, дівчат і поготів.

І слава Богу! Бо на Україні
вже недорід почався на малят.
Однак усе наладиться віднині,
Петрові завдяки. Віват йому! Віват!
03.10. 2004 р.

МОВНІ ВІДКРИТТЯ

«Благословляю і приємлю
чиїсь такі принадні небилиці…
І вірю: мову вигадали птиці».
Григорій Коваль.

Ми теж повірили у ваші небилиці,
і роздуми нас далі понесли:
якщо вже мову вигадали птиці,
то вірші, мабуть, винайшли осли.
20.09.1982 р.

НАТЩЕОКО

«Ти котишся у медопрірви…
як в мареві світлодощів…
шукають тихі сльозоконі…
бо натщеоко…ласкоповінь…рясноп’єш».
Василь Рябий. Уривки із одного сонета, надрукованого
в газеті «Літературна Україна».

Я від твойого віршостилю
аж очманів, Рябовасилю.
Оце модерн! Оце масштаб!
Здоровобудь, Васильоряб!
А ще газеті «Укрліт»
ти передай палкопривіт!
08.03. 2006 р.

ДО ГРИЦЯ ГАЙОВОГО

Привіт, наш київський Езопе!
Привіт, веселий сівачу!
Ти можеш легко пів-Європи
довести сміхом до плачу.
І сміх – не гріх. Та гріх – не смішки,
бо за доляр купляє всіх.
Тримай, поете, міцно віжки
і туго сплетений батіг!
Пройдися ним по княжій спині,
що безхребетною стає,
і по ґешефтовій пухлині,
що нам дихнути не дає!
Пройдись по ребрах демократів,
що навіть сплять на прапорах,
а постіль стелять кожній владі,
немов повії в нумерах!
Не промини і депутатів
з усіх малих та більших Рад,
що, як грабіжники у хаті,
із неї тягнуть все підряд!
Шмагай, шмагай їх, пане-брате!
Шмагай простих і видатних!
Коли прийду тебе обняти,
всип і мені – одному з них!
04.02. 2007 р.

МЕТАМОРФОЗА

Леонідові Череватенку – екс-голові
Київської письменницької організації.

1
Дітись ніде, Леоніде,
треба плуга нам тягти,
і від правди дітись ніде:
ми обоє вже діди.
Час орати, час полоти –
хліб дається недарма,
та громадської роботи
всі бояться, як ярма.
Той є членом академій,
той не злазить із трибун,
той згинається від премій,
той пиячить, як дикун.
Дітись ніде, Леоніде,
треба плуга нам тягти,
і від правди дітись ніде:
ще міцненькі ми діди!
26.02. 2002 р.

2

Ведучи письменницьку дружину,
взяв ти у соратники чортів,
котрі здавна били нам у спину
і вважають досі за скотів.
І фінал: стривожена громада
булаву другому віддала.
Це не зрада, друже мій, не зрада –
а твоїм порадникам хвала!
13.10. 2003 р.

ЗАКОЛОТ
Поема – памфлет

Літературний гетьман Явір
мав, як завжди, чудовий намір:
він владним помахом руки
хотів письменницькі полки
послати в бій на барикади,
щоб роздушити кодло влади,
бо ця фінансова орда
вже й небо наше розкрада.
І ханський двір якраз під боком
за частоколом невисоким,
тут донедавна був ЦеКа,
що й досі декого ляка.
Гірка історія, гірка!

Колись тут правив Каганович –
із банди сталінської овоч.
Це він, недоук-чоботар,
аж на! – кремлівський комісар,
на Україні мор затіяв,
всю землю трупами засіяв.
На щастя, виморив не всіх –
аж дивно навіть, він же міг,
бо за Талмудом – це не гріх,
а найприємніша з утіх!

Тепер взялись його нащадки
свої наводити порядки:
яка де шахта чи завод –
вони уже в руках заброд,
яка газета чи екран –
до рук прибрав злочинний клан,
а нам оставили манатки,
свого Єгову та колядки,
щоб ми хвалили ці порядки.
Отак витоптує наш цвіт
золотозубий геноцид!

Із України, як з полону,
тікають люди за кордони,
неначе в’язні, крадькома,
бо вдома виходу нема.
Нема й числа їм – їх мільйони!
Метуть Європою газони,
перуть Європі панталони
і набивають секс-притони,
усі долаючи заслони.
А може, це не геноцид –
а просто раб утратив стид
і тільки дбає про живіт?
Ні, гріх сміятись – вити слід!

Щось я застряв перед ЦеКою,
яка під ханською рукою
заякорилась над рікою.
Сюди, бува, й людська ріка
нахлине гнівно – і вкляка,
стоїть і мнеться, мов жебрачка
або схвильована прохачка
перед порогом у куми –
хай бачить хан, що ми є ми!
А хан сміється до юрми,
яка стоїть під ворітьми
і клянчить, клянчить зі слізьми,
здається, в о л і. Ну й уми!
І тільки чути за три милі
словесні хвилі, хвилі, хвилі…

Хвилюйтесь далі, друзі милі,
я ждать не можу! Треба вірш
гострити-правити, як ніж.
Колись поет гострив сокиру,
та ми скромніші, знаєм міру.
Хоч не завжди. Ось навіть вступ
пересолив я, наче суп.

Хотів добра наш гетьман Явір,
та, як завжди, геройський намір
зчинив у ханстві дикий гамір,
немов ожив старий Євбаз*,
тепер освячений у нас:
вся Україна незабаром
свавільно стане тим базаром.

І як завжди, наш давній хрест,
певніш таки – таємний перст –
розворохобив наші лави.
Забувши все заради слави –
охлялий люд, і темні справи,
і нестійке судно держави –
літературні сіряки,
немов голодні пацюки,
давай трощить-ділити Спілку,
за отамана взявши дівку,
пардон, бабусю Жанну д’Арк,
аби вона взяла за карк
меткого Явора. Ой, леле!
Яке життя тепер веселе
в літературному котлі!
Киплять у гніві, як в смолі,
свого безсмертя ковалі –
і модерністи, й хуторяни,
і новачки, і ветерани,
і добрі генії, і злі –
киплять без хліба на столі…

А грошенята немалі
згори Хтось сипле і на дрова,
і на смолу і на підкови
чортам з диявольських газет,
яких у Києві – букет,
букет гадючий. Мов концерти,
Жан-д’Арка грізна (можна вмерти!)
дає їм грізні інтерв’ю,
а всім же чути: «Ай лав ю,
скандали, гроші! Та й квартиру
в столиці Хтось пообіцяв…»
Ну, досить! Натомив я ліру
від неліричних цих вистав.

Гай-гай! У творчу нашу хату,
завжди талантами багату,
де нас живив козацький дух,
де ми ховались від наруг,
тепер нахабно лізе шайка,
яку очолила шахрайка
з бездумним поглядом сови.
Бач, закортіло булави!
Раніше іншого кортіло,
коли було молодше тіло.
Хоч тіло зношене здає,
якась кортячка завжди є.

Почав про Явора я оду,
а покотив свій вірш-колоду
на грішну жінку. Хай собі
возила б чорта на горбі –
напівхохла – напівсусіда,
напівпопа – напівхасида,
чи, може, цілого К о г о с ь
(і знову, знов той темний Х т о с ь!).

На волосині кожна гнида
перед другою задки кида,
а поготів, коли несита,
або хоч трохи іменита,
а ще ділягами пригріта –
тут простір є для слідопита,
бо справа ніби шита-крита,
та проглядаються копита
і куций хвіст космополіта –
могла б ще й інша назва вжита!

Читач тут висловить протест,
що грубуватий в мене текст,
я ж заперечу: а хіба
махновський розбрат – не ганьба?
Однак пом’якшу слово «гнида»,
наприклад, римою «еліта»,
або словами «мало бита».

Той хитрий Хтось підкинув кість:
голодний хлоп і брата з’їсть,
а вчені пастирі народу
нехай гризуться до приходу
свого спасителя зі Сходу,
або із Заходу. Тепер
Земля міняє інтер’єр,
точніше кажучи, пейзаж –
такий на ній розгардіяш.
Хто доїть світ? – Американці!
А в Штати сунуть мексиканці,
як у Європу – африканці,
і азіати там не бранці.
Бал-маскарад! Всесвітні танці!

І ми тут задніх не пасем,
аж до Іспанії повзем,
на свій начхавши чорнозем.
Так із полів, буває, миші
тікають в села, в теплі хижі,
коли холодна йде зима,
а корму доброго нема.

Чого ж тоді в чужій десь хаті,
де можна жить у благодаті,
нас будить грім? Це із-за хмар
рокоче струнами Кобзар:
«Я так її, я так люблю
мою Україну убогу,
що проклену святого Бога!..»
І Лесі голос грозовий
іде луною, як живий,
і стогнуть у степах могили,
які ми ще не освятили,
і магма глухо б’є в імлі
об кристалічний щит землі…

Аж заколотний тихне гамір,
і оживляється наш табір,
і знов задумує щось Явір –
чи клич новий, чи анекдот,
аби потішити народ,
і щось задумує громада,
і щось мудрує вража влада…
Оце і вся моя балада!

Дай, Боже, нам до булави
іще міцної голови!
10.11. 2003 р.

*Євбаз (скорочення) – єврейський базар (у Києві).

ДЕЩО ПРО ДНІПРО

Коли з гуморком розмова,
я дещо додам у зміст:
якщо Чорне море – корова,
Дніпро – її довгий хвіст.
Метляє він ним одвіку,
ганяючи ґедзів і мух –
то крила зітне печенігу,
то з половців виб’є дух.

Тепер він біжить ледаченько,
від гребель поширшав, розпух,
і навіть на кручі Шевченко –
не той уже пильний пастух.
Кругом обезлюдніли села –
а як же цвіли край ріки!
Картина якась невесела…
Нічого – підправлять віки!
03.01. 2008 р.

ДО НАШИХ АРХІМОДЕРНІСТІВ

«Якби ви знали, паничі…»
Тарас Шевченко.

І не пани, й не паничі,
ішли б ви, хлопці, в циркачі,
щоб почуватися при ділі
серед мистецької артілі!
А ви рядки незрозумілі
в журналах строчите. Кому?!
Відомо Богу одному
та, може, дядьку із Нью-Йорка,
в одній руці якого – шворка,
а в другій – грошовий мішок –
ловити душі, як пташок.

Ну, й рясно наші віршотворці
висять на тій всесвітній шворці,
висять голівками униз,
а ноги зв’язані, як хмиз!
Ото весь їхній модернізм!
На крихти клюнули, на моду,
жонглюють словом. А народу
слова потрібні, як мечі.
Ішли б ви, хлопці, в циркачі!
10.10.2003 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]