Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

ЛІТЕРАТУРНА ГАЛЕРЕЯ

Портрети, памфлети, епіграми

ЗВЕРТАННЯ ДО УЧАСНИКІВ – ПОМЕРЛИХ І СУЧАСНИКІВ

Ми всі служили, друзі,
одній любимій Музі,
хоч дехто з кількома
дружив не жартома,
а хоч і жартома,
біди також нема,
аби рождались діти –
а це вже треба вміти!

Увівши в галерею,
я дурнів з вас не клею.
Якщо й підмітив ґандж –
він стільки ж мій, як ваш.
Їх доста в мене є!
Ви – дзеркало моє.

Я не приношу жертви
ані живим, ні мертвим.
Великі чи малі –
всі в мене на столі,
а дехто на полиці
вже порохом припав,
а інших до крамниці
за безцінь я віддав.
Читач – не дурень з лика,
людина він велика,
а, може, навіть князь!
Та гордощі – то грязь.

Не Бог, не вищі сили –
це ви мене зліпили
таким, як нині є,
на лишенько своє.
Віддячую вам, милі,
в легкому, бачте, стилі,
як хист мені дає!
11.11. 2003 р.

ПОБАЧЕННЯ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ

1
Якби десь під Одесою
зустрілись ми із Лесею,
або в Криму на морі –
про що б ми, люди хворі,
поговорили з нею
у затінку алеї?

Мабуть, я без єлею
поцілував би руку –
її довічну муку,
заглянув би в пророчі,
як Світязь, чисті очі,
де в сонячних зіницях
дух Мавки промениться.

Хай не жахає декого
із хутора далекого,
мовляв, я нищу браму
до Лесиного храму!
В її духовний світ
усім є вільний вхід.

Я Лесі розповів би,
які ми вели битви
за волю України,
випростуючи спини;
як більшовицька пошесть
нам влаштувала почесть
небаченим терором,
страшним голодомором;
як у фашистську ніч
звелась Повстанська Січ
і першою з твердинь
була її Волинь.
Наш не настав би день
без Лесиних пісень.

Зустрітись з нею, звісно,
для кожного корисно.
До рук узявши книгу,
святкуйте радість тиху
у Києві чи в Луцьку,
якщо вам їздить трусько.
Але якщо ви спритні,
заможні, ще й амбітні –
зустріньтесь у Єгипті,
де Леся в холоди
ховалась від біди.

А нас звели дороги
на землях ближчих трохи,
рятує від халеп
і наш приморський степ.

Ішли ми узбережжям
у думах про прийдешнє,
дивилися на море,
де хвиля хвилю боре,
де золоте вітрило
до раю нас манило.
А тільки де той рай?
Америка? Сінай?

Помріяли ми з Лесею
та й розійшлися весело
за різними адресами
ще й по століттях різних
однако буревісних.
Сто літ – не перешкода,
була б духовна згода!
23.01. 2005 р.

2

Якби з ребра цієї жінки
Бог українців сотворив,
ми не зникали б, наче інки,
не стали б кастою рабів.
Як блякнуть всі ті магдалини –
сліпі прибічниці Христа,
коли у небі України
нам сяє Леся, як свята!

Не ангелиця, не царівна,
не найщасливіша з людей –
вона по духу – богорівна,
як полум’яний Прометей!
22.12. 2003 р.

ХТО ТИ, ГОГОЛЮ?

Без лукавства, без прикрас –
хто ти, Гоголю, для нас?
Кажуть: ти – чужинець,
кажуть: українець.
Я ж гадаю: ти – козак,
що поїхав із Полтави
на Неві шукати слави.
І знайшов . І мовив так:
«Ох Росіє, ти, Росіє,
много жнеш, а мало сієш!
Краю мертвих душ,
козаків не руш!
Ще зростуть онуки Бульби
і почнуть геройські гульби…
Побратимський дух
вище царських слуг!
Чи ти чуєш, Україно,
неприкаяного сина?
Твій воскреслий рід
ще здивує світ!»

На Московію-чужину
із туману голос лине:
--Чую, сину! Чую, сину!
Повертайся додомоньку,
змию тобі головоньку!
06.11. 2003 р.

КНЯГИНЯ ПОЕЗІЇ

Ахматова, Ахматова,
задумо листопадова,
близька мені, Ахматова,
печаль твоя агатова.

В ночах біліших інею
томилась ти княгинею,
княгинею-рабинею
величності поезії –
то слава, то репресії.
А що, крім слави, радує?
А що те серце згадує?

Зійшла ось, наче квіточка,
Ганнуся-одеситочка
і біля моря змалечку
нагадує русалочку.

Ось в платтячку школярському
вона в Селі у Царському
віршує вже, спокушена
пером і тінню Пушкіна.

А ось вона - кияночка,
іще Горенко Ганночка,
струнка, граційна панночка,
погордлива дворяночка.

І скоро стане Анною,
на всю Росію знаною,
за ту Росію гнаною,
в Поезії княгинею,
вся в сумові, вся в інею.
11.11.2003 р.

МАНДРІВКА З МІЦКЕВИЧЕМ
(Після читання «Кримських сонетів» у перекладі Максима Рильського).

Хоч всім нам родич пра-Адам,
я шану ближньому віддам:
полякові за родом.
І хоч з його народом
народ мій бився – ух! –
Адам – мій добрий друг.

Ми, завдяки Максиму,
блукали з ним по Криму,
здиралися на дах,
що зветься Кара-Даг,
було нам теж незле
і на Чуфут-Кале,
й до ханського гарему
ми вдерлись, як нечеми,
та звідти всіх дружин
давно вже вигнав джин –
Москви зловредний син.

Де терли ми штиблети,
Адам в своїх сонетах
все гарно описав,
але не все сказав.
Які ми пили вина
в підвалі вірменина!
Яких ми пишних дам…
Та змовчу, бо Адам
ще скаже, що я – хам.

Згадаймо про дорожче:
про вмиту кров’ю Польщу,
про в’ярмлену Вкраїну,
куди думками линув
в печалі кожний з нас.
Не наш був день і час.

Але печаль – на потім!
Прощались ми у гроті
знайомця вірменина
в компанії рабина,
а також муедзина,
текла у котрих слина
при погляді на вина.
Ще караїм і грек
ділили наш чурек.

Адам пив повну чарку
за Єву-джан татарку.
І на коня ми з ним
пили за райський Крим,
за дружбу наших рим!
Які були ми фати –
не дасть мені збрехати
наш спільний друг Максим.
17.11.2003 р.

ПРО РОБЕРТА БЕРНСА

Я прочитав, напевно, вп’яте
його письмо просте й багате.
Який джерельний в нього сміх!
Який невинний в нього гріх!

А ми все плачемо. Хіба
була ласкава з ним доба?!
Хоча у нас за комунізму
не поминув би й він трагізму.
Поет – це завжди Робін Гуд,
і світлий хист, і чорний труд!
29.10.2003 р.

СПІВЕЦЬ АНДАЛУЗІЇ
Гарсіа Лорка. «Лірика». Переклав Микола Лукаш.

Пісенним поезіям Лорки
повік не складу я ціни:
колись від словесної хлорки
мене рятували вони.

Оливи, гітари, гетери,
жандарми, хрести, мінарет,
вогнистий танок Петенери
і цокіт копит-кастаньєт,
і груді святої відтяті
у прожилках синіх небес,
і співи нічні гіркуваті
циганок із ликом грандес…

І більше нічого не треба –
до серця і так є ключі.
Іще хіба – ніж серед неба
і смерть від ножа уночі.

А ще – Лукашева робота –
іспанських рядків позолота.
О, як він уміло, без шворки
мене прихилив до Лорки!
09.01. 2004 р.

УКЛІН ЧЕХОВУ

Хтось, може, молиться на книжку чекову,
а я вклоняюся Антону Чехову.
Поїдь в Італію, злітай в Японію –
він скрізь розсіяв свою іронію.

Відлуння волі дзвенить у Чехові,
як у козацькому моєму степові.
Це він з усмішкою в очах печальною
раба із себе весь вік вичавлював.

Уся Росія зійшлася в Чехові –
перед потопом – як у ковчегові.
11.11. 2004 р.

ПОЕТ СВІТОВОЇ ПЕЧАЛІ

Іще поетом – піонером
я захворів колись Бодлером.
Побачив я потворність світу,
печаль у ньому скрізь розлиту,
нетривкість нашого життя:
вже при народженні – гниття.

Я і тепер ще наче бачу
в степу недавно здохлу клячу,
а біля неї Шарль Бодлер,
як дуже мудрий кавалер,
про смисл життя торочить милій,
знайшовши місце для ідилій.
Я теж писав у цьому стилі,
бо жив в імперії гнилій,
що з нас робила перегній,
і як бодлерівський мудрій,
я в думах про світобудову
втрачати став свою основу
і забувати рідну мову.

Та ось прозрів – і смерті чар
для мене згас, як вдень ліхтар.
Раб мусить думать про свободу,
про волю рідного народу,
співати думи, як кобзар.
- О ревуар!
- О ревуар! –
я попрощався із Бодлером –
своїм наставником-партнером,
але завжди вітати рад
його при зустрічі, як брат.
10.01. 2004 р.

ОРЛИНА ЛЮБОВ
«Тричі мені являлася любов». Іван Франко. Збірка «Зів’яле листя».

Карпатський беркуте Іване,
віддав ти серце полум’яне
не красним дівам, хоч каравсь
в любовнім полум’ї не раз,
як на пекельній сковорідці.
Овва! Жінки завжди призвідці
як наших злетів, так і мук.
На те Амур і носить лук!

Карпатський беркуте стосилий,
ти полюбив народ безкрилий
і, взявши під своє крило,
поцілував його в чоло,
у руки дав топір і молот,
і вже ні недруги, ні голод –
ніщо душі його не вб’є.
Ось де коханнячко твоє,
ширококрилий наш титане!
Воно ніколи не зів’яне!
29.12. 2003 р.

ДОВЖЕНКОВА РІКА

Ані його майстерні фільми,
ні режисерська новизна
так не взяли мене в обійми,
як «Зачарована Десна».

Хоч де ті чари? Бідні хати,
суворий батько, древній дід…
А як він тепло змалювати
зумів цей світ, первісний світ!
І повінь – кривдницю велику,
що в села лізла, наче гадь,
і рідну бабу злоязику –
енциклопедію проклять…
З такою ревною любов’ю
писати можна тільки кров’ю!

Через просторище зелене,
де сонце гріє все живе,
Десна пливе в душі у мене,
з човном Довженковим пливе.
20.11. 2004 р.

НА БЕРЕГАХ
«И очи синие бездонные
цветут на дальнем берегу». Олександр Блок. «Незнакомка».

Ріка така широка,
що вже й не видно Блока
на березі на дальньому,
де в мареві криштальному
темніє тополина,
як траурна пір’їна
в жіночім капелюсі…

Я Блока взяв у друзі
іще в юнацькім крузі,
і ось тепер не видно –
і так мені обидно,
і одиноко, й рідно
на березі життя.
Дружив без каяття!
12.11. 2003 р.

ДО ПУШКІНА

«Не торговал мой дед блинами…
В князья не прыгал из хохлов».
О. Пушкін. «Моя родословная».

Так, так, славетний Олександре,
хохли робили дивні мандри,
і дуже рідко – у князі,
частіш тонули у грязі.
А ти, щасливчик, із арапів
потрапив теж до роду графів
і так підніс московський дух ,
що й досі п’яний від потуг!

Ну, правда, ще Микола Гоголь
Москву прославив, як нікого,
хоч сам хохлом був. Тож хохли
теж, бачиш, варті похвали!
І як без них тепер Росія
усі поля свої засіє?
І ким заселить всю Сибір,
і той Алтай, і той Таймир?
Нам українцям вже доволі
в чужому горбитися полі!

Це наші репані князьки
в Москву ще їздять по цяцьки,
хоча вони такі вже наші,
як і князьки на вашій паші.
Неначе коні у вівсі,
ділки пасуться на Русі.
Для них, завваж собі, поете,
вже не потрібні еполети,
ні наших віршів філігрань,
ні висота дворянських звань,
бо нині важать не погони,
а награбовані мільйони.
Такі-то нинішні барони!
Ці не дадуть вже на Русі
хохлам стрибати у князі!

Що, Олександре, маєш втіху?
Ми теж радіємо потиху:
державу маєм, як-не-як
та ґендлярів тих, як собак.
12.01.2004 р.

ЛЮБОВ Т. ШЕВЧЕНКА

Хоч відчиняла доля двері
йому й до наймички Ликері,
і до князівни у альков,
Тарас там щастя не знайшов.
Його зігріла, наче сина,
любов довічна – Україна.
1978 р.

СХОДЖЕННЯ НА ТАРАСОВУ ГОРУ
Поема

Три сотні із гаком сходинок
до серця до кобзаревого.
Ми кожний по-своєму сходимо
до нього попід деревами.
Як ріки вливаються в море,
так і людські потоки
течуть на Тарасову гору,
немов школярі на уроки.

Я чую – бурчить хтось : «Треба
сюди вже фунікулера!
Видряпуйся пішки до неба –
взяла б те начальство холера!»
А бабця, як східець, скрипуча
із вузликом за плечима
повзе, наче равлик, на кручу,
цілуючи всіх очима.

А нащо мені машина,
яку тут зладнають люди?
Мене підіймає пружина –
одне запитання: «Чи б у т и?»
Зійшов, та заклякли ноги,
і землю цілують коліна.
«Учителю, я із дороги,
якою блукає Вкраїна!
Прийшов я з донецького степу
напитися снаги твоєї,
щоб думка злітала в небо,
а не повзла змією.
Стомився я вже від облуди,
я мучусь: «Нам буть, чи не бути?»

На камінь могильний дивлюся –
аж тут біля мене поруч,
зітхнувши, уклякла бабуся,
що з вузликом йшла на гору.
Схилилась стара у поклоні
і на гранітне озерце
поклала червоні-червоні
два яблука, як два серця.
«Одна я осталась
у білому світі,
рідня перемерла,
роз’їхались діти.
Одне у Донбасі
друге на Кавказі,
а третє могилу
знайшло у Сибіру.
З усьої родини
остався «Кобзар» лиш –
моєї хатини
єдиний товариш.
З ним лихо – не лихо,
з ним ясно в негоду.
Гортаю не книгу,
а долю народу.
Мені вже не довго
в цім світі тулитись.
Прийшла я, Тарасе,
тобі помолитись!»

* * *
Ой, летів чорний крук над Дніпром
понад кручами понад крутими,
покружляв він широким крилом
та й присів на поетовім тім’ї.
Клюнув двічі в гранітне чоло,
подивився в очниці суворо,
ще такого із ним не було:
помилився старезний ворон.
А колись він клював козаків
і татарами пасся охоче,
гайдамаків також не жалів,
ще з живих випиваючи очі.
За веселе і довге життя
слухав сурми він, слухав бандури.
Видирав він чуби, як сміття,
у стрільців отамана Петлюри.
А який був розкішний рік
двадцять… тридцять… кар-кар!..
тридцять третій!
На землі цій плодючій повік
крук ніколи не був на дієті.
Та ідуть усе важчі роки,
над Дніпром усе менше поживи.
І подавсь чорний крук вздовж ріки,
золоті оглядаючи ниви.

* * *
А над горами чи з неба,
з гучномовця, може,
до Дніпра гуло і степу
горде і тривожне:
«Як понесе з України
у синєє море
кров ворожу… отоді я
і лани, і гори –
все покину і полину
до самого Бога
молитися… а до того
я не знаю Бога.»

І мені здалося, ніби
вже летіти ладен
наш Тарас туди, де німби,
де куриться ладан.
«Чуєш, батьку, кажуть люди,
що немає Бога!
Чи із ним, а чи без нього –
а земля убога.
Не іди молитись: рано!
Каятись заставлять!
За твої пекучі рани
тебе ж і ославлять.
І ярлик дадуть на груди,
що ти – від вовчиці,
і радітимуть іуди
із тавром на пиці.
Нам рідніший ти похмурий
навіть серед раю –
гнівом рушиш хитрі мури
від краю до краю!»

* * *
У всіх є своя Палестина –
твердиня народного духу.
Ніяка лиха година
не спинить до неї руху.
Йдемо ми, йдемо ми, сіроми,
по сходах-століттях угору.
Що винні ми світу старому?
Чому в нас так мало мажору?
Невже в нас найменші ріки?
Тополі хіба не статурні?
Хіба ми – найгірші каліки?
Невже ми – найбільші дурні?
У всіх є своя Палестина,
не завжди помітна на карті.
У нас це могила, властиво,
з поетом-дозорцем на варті.

* * *
Якщо Україна – яхта,
то круча з Тарасом – вітрило.
Віками в болоті стояти
набридло нам, ой, набридло!
А вітер повіює з лугу –
із краю козацької волі,
в очах розганяє тугу
і гне аж додолу тополі.
А вітер роздмухує душі
і тисне на горде вітрило –
і світ скам’янілий рушив,
гойднувши зелені схили,
потягши усе за собою –
і гору з людською юрбою,
Дніпро, і степи, і долини,
гігантські міста і країни.
У ширші і ширші кола
рух втягує все довкола:
і Землю в блакитнім халатику,
і нашу Чумацьку галактику,
і ближні сузір’я-черешні,
і хмурі світи нетутешні –
усю неосяжну безмежність
пітьми і палаючих твердей,
усе таємниче й відверте,
живе, неживе й проміжне,
щасливе, нещасне і грішне.

Пливло все, ставало дибки,
то зойкало голосом скрипки,
то громом стогнало від болю,
тікало із тюрем на волю,
в спіраль завивалося гадом,
ставало рабом чи катом
і билося атом об атом –
безмежно далеко і рядом.

І я, стоячи під гранітом,
до генів пройнявся цим світом,
пройнявся і духом, і тілом –
аж кров у мені гуділа
і думка пульсуюча билась,
що в мене душа оновилась
і після очищення-гарту
готова ставати на варту.

***
Спускався з гори я надвечір,
коли пурпуровий Ярило
сідав на поетові плечі,
на дужі гранітні крила.
Сталеві лелеки на ГЕС-і
трудились у водах дніпрових.
Синіли і небо, і плесо,
і дальні туманні діброви.
І думка в мені ясніла,
що скоро тут буде море,
Дніпром накопичена сила
в людей переллється скоро.
Спускався я в думу закутий,
вирішував вічне питання,
і раптом натруджене «б у т и!»
з ріки донеслось, як вітання.
07.09.1967 р.

ВИШНЕВИЙ АРОМАТ

1
Читаю стародавнього поета,
японського до того ж, а мені,
він видається ближчим за мільйони
моїх сучасників.
Всесильний Божий дар!

2
Японіє, поезія твоя
мені сія,
як зорі в ріднім краї!

3
Землі японської поети,
ви – кореневий дух її,
і тим прекрасні!

4
Свій місяць – в Ісси*,
і свій – у Басьо*,
а сяють в обох по-японськи!

5
В цей час не тільки в нас,
і в Японії вишні цвітуть –
на весь світ аромат!
03.01. 2004 р.

* Великі поети, які жили у різних століттях.

СОНЕТНИЙ РОМАН

«Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутниці щоденні.
Юнак блакитноокий – добрий геній,
І жінка – демон з мороком в очах».
Вільям Шекспір. Сонет 144. Переклав Д. Паламарчук.

Моя скромненька ліра
спіткнулась об Шекспіра.
Його відомі драми –
такі вельможні дами –
не зважуся ніяк
подать любові знак.

А ось його сонети –
то золоті браслети.
Він щедрою рукою
гірляндою дзвінкою
обвив-озолотив
одну із гарних дів.

Хоч перед цим якийсь юнак
точив і пестив, мов хробак,
поета душу. Цю загадку
я відкладу, мабуть, в шухлядку,
а разом з нею – і розгадку,
та повернусь до міс,
яку Шекспір возніс.

Гай-гай! В гріхах ця жінка,
як в іграшках ялинка.
Красуню жалко аж –
несе такий вантаж!
Та й красень – друг поета –
не схожий на аскета.
В коханні до обох,
ох, і зазнав тривог
такий двоїстий Віллі!

Але сонети милі
і майже зрозумілі!
15.01. 2004 р.

СЕРГІЙ ЄСЕНІН

Над цілою Росією
він золото розсіює,
над селами печальними,
над птахами прощальними,
над світлими березами,
як сам він, нетверезими,
як сам він, теж у золоті
у місяця на сповіді.

За славою Єсеніна
ганялась тінь від Леніна –
з червоними колонами,
із табірними зонами,
із лавами поетів
з торбинами куплетів.
Але словесне золото
дзвенить не перемолото,
дзвенить і дрібно сіється,
в моїй душі р о с і є ться!
11.11. 2003 р.

Р.S.
Я згадую єсенінські
приокські береги,
де я у білій тенісці
колись топтав луги,
де солов’ї замріяні
співали про Сергієві
золоточубі дні
на красному коні.
Рязанською долиною
я йшов, як Україною!
18.12. 2007 р.

ЛЕВ

Природа – королева
родила справді лева:
і витримка сталева,
і творчість кришталева,
і слава прижиттєва –
і все в Толстого Лева.

А він, великий духом,
дружив з мужицьким плугом
і – справа не проста –
оспорював Христа,
а за своє завзяття
довічне мав прокляття
від сонного Синоду.
Але не від народу!

В одному граф був слаб:
любив селянок-баб,
старий, сивобородий
родзинку він знаходив
не в лощених дівицях,
а в гарних молодицях,
і ще за днів юнацьких
любив дівчат козацьких
і до одної з них
він сватавсь, як жених,
не сам, щоправда – ой! –
а тінь його – герой.
І не таїв письменник,
нотуючи в щоденник,
своїх любовних справ,
все-все зафіксував.

Збіднив би я Толстого,
не висвітливши в нього
оцей життєвий бік:
і геній - чоловік!
Завжди всього з горою
дає Творець герою.
Можливо, Він не прав,
що одному все дав,
та в діаманта – глянь! –
сіяє кожна грань!
17.11. 2003 р.

Р.S.
У теплі дні весняні
я по Ясній Поляні
ходив-яснів колись.
Серед дерев на схилі
простій-простій могилі
я низько поклонивсь,
подумавши про те,
що вічне є просте.
18.12. 2007 р.

НА СМЕРТЬ ПОЕТА

«Кто там шагает правой?»
«Ваше слово, товарищ маузер».
Володимир Маяковський.

У непогодину похмуру
,коли творився комунізм,
коли убили вже Петлюру,
коли не сам в петлю поліз
Сергій Єсенін, і Котовський
не сам у пекло одійшов –
немов осліплий Маяковський
горлав з арени: «ХОРОШО!»

Шептались в ложах: «Він великий!»
Кагал гудів: «Це наш Гомер!».
Мовчав лиш Сталін темноликий,
немов ревнивий режисер,
мовчав і дим крізь вуса дмухав,
а що на думці – знала рать.
Поет для влади – просто муха,
убити легше, ніж впіймать.
Над ним готуючи розправу,
згадають все - гріхи і славу,
яка не влазила в оправу,
згадають ще й оте: «Москаль,
на Украину зубы не скаль!».

Та тільки вже не москалі
бенкетували у Кремлі –
прийшли нові конкістадори,
нові марксистські людомори…
Лиш крок убік ступив поет –
«в руке не дрогнул пистолет»*.
13.02. 2008 р.

* Рядок із вірша Юрія Лермонтова.

ІЗ БАЙРОНОМ

Я лорда Байрона читав,
я з ним романтику шукав.
Ми обходили пів-Європи,
в арабських землях били стопи,
у лавах грецьких партизан
ми гнали турків із Балкан
і на піратському фрегаті
долали бурі біснуваті.
Де не були, кругом – не рай,
гукав мене мій рідний край.
Простився з лордом я чемненько
та й повернувся до Шевченка
ділитись горем і добром
та гріти душу над Дніпром.
03.01. 2004 р.

ДО ПОЕТИЧНОЇ БРАТІЇ

Поети-браття, пасинки епохи,
у нас душа болить за отчий край!
А що ми вдієм, бідні скоморохи?
Така в нас доля: словом розважай!

Горлай, блазнюй на ринку, щоб почули,
щоб натовп знав, що правда все ще є,
що в когось ще не спить сумління чуле…
Постогнує ночами і моє.

Ми марили всесвітнім землетрусом,
і він струснув Карпати і Кавказ.
Із нас не кожний вигранився Стусом,
хоч в кожному відлунює Тарас.

Як рано відштормили всі майдани!
Як полиняли в душах прапори!
За булаву гризуться отамани –
не добереш: святі чи шулери.

Спливуть літа, спливуть царі-горохи
і наш народ розквітне між людьми,
і змінять нас молодші скоморохи,
хоч будуть теж печалитись, як ми.

Поет завжди і скрізь несвоєчасний,
карається, бунтує і згаса.
А світ живе потворний і прекрасний,
прекрасний, як поетова сльоза.
9.12.2001 р.

ДО РОКОВИН ПЕРЕПОХОВАННЯ
«Народе мій, до тебе я ще верну». Василь Стус.

Ми розминулися зі Стусом,
в Донецьку стрівшись молоді.
Я ще роками тліти мусив
у провінційній духоті.

І звідки бралися таланти,
коли довкола дим і шлак?
У ріднім краї емігранти –
ми все ж виходили на шлях.

Я оглядався невідв’язно
на бідну матір, бідний двір,
я оглядавсь на батька-в’язня,
що вже угноював Сибір.

А Стус пішов безкомпромісно,
кивнувши друзям і рідні.
Услід дивилася Вітчизна,
як танув він удалині.

Тепер гурти лауреатів
толочать грішний наш Парнас,
хоч з них малюй іконостас,
та я вклонюся тільки даті,
коли Василь вертав до нас.

… Людська ріка в мороз пливтиме,
пливтимуть три сумні труни,
а в них – суворі побратими
із віковічної війни.

Ніяким греблям не спинити
ріки тієї владну путь:
на Україні наші діти
ще в еміграції живуть.
29.10. 2005 р.

ДУХОВНИЙ ДРУГ
Пам’яті Андрія Хименка, автора трилогії про Івана Сірка.

І сад родив у нього рясно,
і не один водився друг,
і жнив діждав, та сили згасли –
і відлетів козацький дух.
О, скільки літ той дух гасили
тюремні мури там і тут,
а Бог живив джерельні сили,
живив його писемний труд.
Ще тільки засвіти свободи
над рідним краєм зайнялись,
ще не розбіглися заброди,
що з нього кров пили колись,
а він пішов у землю-неньку,
щоб слухать трави степові,
щоб розказати Симоненку
про все, про що мовчать живі.

А я пригадую розмови,
мені дорожчі всіх скарбниць,
коли злітали в нього брови
над карим полум’ям зіниць.
На крилах духу теж злітав я –
донецький хлопець-відчайдух.
Пішов, укрився різнотрав’ям
духовний вчитель мій і друг.
Такого друга не здобути
нічим у світі – це судьба!
Такої дружби не забути,
хіба що смерть мене зруба.

Вночі прислухаюся часом
і вчую попри далечінь,
як над могилою в Черкасах
копитом б’є самотній кінь.
1996 р.

ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

Слава безтямному щастю!
Слава великому болю!
Розуме, серця не застуй –
хай забунтується вволю!

Серце ще здатне сміятись,
падати в трепетні руки,
здатне на більшу радість,
здатне на більші муки.

Скільки на світі блакиті!
Скільки пекельної туги!
Я помираю щомиті –
і воскресаю вдруге.

Крають нічні блискавиці
чорну безодню неба.
Друзі мої, подивіться,
як спалахати треба!

Серце ще здатне сміятись,
падати в трепетні руки.
Пий до кінця свою радість!
Пий до кінця свої муки!
11.11. 1970 р.

НЕУКЛІННА
Ліні Костенко

1
Мов крізь асфальт – трава, мов крізь бетон – бамбук,
пробився голос Ваш через вертепи мук.

Орли перевелись, общипані як слід,
і тільки Ви крилом прикрили рідний світ.

Прокляв би я добу – цей атомний шабаш,
якби не прозвучав живучий голос Ваш!
17.10.1980 р.

2
І серед безлічі чеснот,
які цінує наш народ,
один недолік має Ліна:
вдалася дуже неуклінна.
Стояла горда і пряма,
коли світила їй тюрма,
і при теперішній сваволі
вона стоїть, як меч тополі.
Ану зігніть її! Ага –
електровольтова дуга!
Така постава, як у Ліни,
я знаю, буде в України!
02.11.2003 р.

3
Якщо уже про Ліну йдеться,
вона для мене – як фортеця:
її не візьме влада згубна,
бо і для друзів неприступна.
Тому-то я не йду на приступ,
бо знаю що це – дружній підступ.
В мені також сидить фортеця,
яка самотністю зоветься.
14.01.2005 р.

ДО ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

Колосково високий Григоре,
хто без тебе нам поле виоре –
та так глибоко, та так широко?
Степ сумує без слова щирого.

Пролітатимуть гуси із вирію,
твоє поле крильми переміряють,
три зозулі в гаю куватимуть,
звідусіль тебе виглядатимуть.

А тебе уже в землю закопано,
ти обнявся із нею закохано.
Шепотить вона стиглим колосом,
ніби голосом.
07.11.2003 р.

СТЕПОВИЙ КУРГАН
Полеміка з критиком

Здаля помітно Гончара,
серед рівнини він – гора.
Хоч вищих гір немало десь,
а ближчий нам таки Олесь.
Над нашим бідним ланом
піднявся він курганом,
сивіє у полях,
указуючи шлях.

Якщо цього вам мало,
беріть перо, як рало,
і геніальним текстом
ставайте Еверестом!
Тоді вся Україна
вам буде по коліна!
16.11.2003 р.

СЛАВНА СТАНЦІЯ

І знову рожевий світанок
зустрів я в вагоннім вікні,
і знов черговий полустанок
бажає удачі мені.

Яка там, братове, удача?!
Живу – і тому я вже рад!
Чекає під Києвом дача,
вдягнувши зелений наряд.

Давно мені шлях не чужинський:
діброви, котеджі, поля,
але полустанок Чубинський
щоразу думки звеселя.

Хоч людно і гамірно знову,
торговці вагоном снують,
я чую, як пісню Павлову
сталеві колеса гудуть.

І враз краєвид український
здається милішим стократ.
- Чубинський! Чубинський! Чубинський! –
вагони повторюють вряд.

Оце і найбільша удача
сьогодні, і завтра, й завжди.
Спасибі, самотнице-дачо!
Спасибі і вам, поїзди!
15.05. 2005 р.

ДО ІВАНА ДЗЮБИ

Є лицарі з відкритими забралами,
що бій ведуть не за глухими брамами.
Їх одиниці, проти них – орда,
над ними вічно матінка рида.

А ти, земляче, теж підняв забрало,
щоб у Вітчизни душу не забрали,
і кличеш, кличеш приспаний наш рід,
бо вже благословляється на світ.

Чому ж довкола тихо так і голо?
Час і мені підняти забороло!
1968 р.

* * *

Колись на курсах у Москві
мене навчали
літературним модним стилям
Хемінгуея, Маркеса і Джойса.
Чому про них я завжди забуваю,
чому про них я навіть не згадаю,
коли почую українську пісню,
народну пісню, співану віками?
1989 р.

ПРАВЕДНИЙ ГРІШНИК
Пам’яті Тараса Мельничука

Я пам’ятаю зустрічі хмільні,
коли печаль тонула у вині,
а в серці пломенів козацький дух
і страх тікав у вікна, як недуг.

Найперше я в Москві його зустрів,
коли Тарас вертався з таборів,
востаннє чаркували в Ірпені,
коли він почувався на коні.

Поет картав розпусницю-добу,
а так любив веселу боротьбу!
Мабуть, вмирав - а в сивій бороді
ховалися смішинки молоді.
Згасають так блаженні і святі…
якщо таке можливе у житті,
щоб так із чаркою любилися святі!
04.11. 2003 р.

ТУТ ЖИВ ПОЕТ
Згадуючи Володимира Затуливітра

В нас на Сирці* кругом старці
і в цім кінці, і в тім кінці,
хоча насправді всі жильці
у нас тепер напівстарці.

Тут жив поет Затуливітер,
глибокодумний як пресвітер,
що будував свій рай із літер,
помер він десь на хутірці,
не в змозі зводити кінці.
Такі-то справи на Сирці.

А ще у нас ведуть метро –
гасай з Дубків аж за Дніпро!
Воно воістину не кепсько
прогуркотіти під Печерськом,
бо як-не-як це наш Олімп,
На жаль, оглух він і осліп,
давно забув про чесний хліб.

А ще задумали євреї
у нас у Бабинім Яру
побудувати не к добру
культурний центр, як на Бродвеї.
Знайшли, бач, місце для розваг,
забувши честь і Божий страх,
що тут і наших предків прах!
І скоро будуть бізнесмени
тут танцювали, як бушмени,
на кісточках святих Олени,
Теліги, звісно. Що це? Сказ?
Це так героїв люблять в нас,
це так поетів гублять в нас
у нашій нібито столиці,
де в центрі виросли крамниці,
як фараонові гробниці,
де мчать розкішні колісниці,
а в них сидять вельможні птиці
а тавром грабіжника на пиці.
Жирує погань у столиці..

А в нас тихіше на Сирці.
І тут в Яру, й на Берковці**
лежать смирнесенько мерці
і окацаплені жильці
снують безживні, як ченці –
ходячі ті ж таки мерці.
Ось тільки вид псують старці
не смітниках, як горобці,
та зник з очей Затуливітер,
бо час об нього ноги витер,
самотню душу з нього видер,
а ще в лице хурделить вітер
рої смертельно білих літер…
15.02.2003 р.
*Сирець – історичний район Києва.
**Берковець – міське кладовище.

ШАЛЕНСТВО

«Вскрыла вены: неостановимо,
невосстановимо хлещет жизнь.
Подставляйте миски и тарелки!» Марина Цвєтаєва.

Гордячку, істеричку,
з чужого саду птичку,
роками вже віддалену,
подіями завалену –
чого ми знов читаємо,
чого ми знов світаємо,
читаючи Цвєтаєву?

Пташа з гнізда Волошина –
грайлива, заворожена,
з пожадливими генами,
із голубими венами,
готовими до леза –
шалена Поетеса!
(Без крові – не життя,
все інше – то гниття).
Вона – вся Пастернакова,
вся Рількова, Булгакова,
на Пушкіна голодна,
з Єсеніним холодна…

Чого її душа
для мене не чужа?
За неповторний стиль?
Чуттєву заметіль?
За біль, мабуть, за біль.
І за натхнення Боже –
без нього все негоже!
19.12. 2007 р.

СУХЕ ЗНАЙОМСТВО
Р.М. Рільке. «Поезії». Переклав Микола Бажан.

Чув уже я стільки:
«Рільке! Рільке!! Рільке!!!»
Аж незручно стало,
що знайомий мало.

Якось на аркан
взяв мене Бажан,
щоб повчився трохи
в світоча епохи.
Не одну недільку
брався я за Рільку,
брався неборак
я і так, і сяк.
Та було читання
гірше нудьгування,
наче біс заніс
у засохлий ліс,
де блука естет,
схожий на скелет.

Може, це естетство –
теж якесь мистецтво.
Але звідки слава?
Незбагненна справа!
Чи не той аркан
сплів для нас Бажан?
Може, до аркана
треба ще й нагана?
05.01. 2004 р.

ВЕСЕЛИЙ ПРОРОК

Тріщали – рушилися царства,
лилася кров, не тихнув гам,
але, зневаживши митарства,
жив не сумуючи Хайям.
Він над усе любив науки,
свою Зухру*, свої пісні,
а ще любив похмілля муки
гасити вранці в чайхані.
Хоч і мечеть була під боком,
він вірив тільки в свій калам**.
І життєрадісним пророком,
як в небі зірка одинока,
через віки моргає нам.
1967 р.
* Зухра – ім’я дружини поета.
** Калам – перо.

ПРО САМОЗРЕЧЕННЯ
Після читання «Саду Божественних пісень» Григорія Сковороди.

1
Що обрати: чи пісню, чи жінку?
Повагавшись, в дорогу беру
невибагливу флейту-сопілку
і пісенну свою журу.
Добре б мати й попутницю жінку,
і дитятко за руку вести.
та забуду тоді про сопілку,
в сад пісенний зламаю мости.
Знаю, знаю, якої мороки
завдадуть мені власні пісні:
проминуть молоді мої роки,
а крім флейти, не буде рідні.
1968 р.

2
Якби женився ти, Григорію,
не так би вдарився в теорію,
любив би, мучивсь, ревнував,
роки, можливо б, змарнував,
та сад зростив би не біблійний,
а свій земний, любовно-рвійний!

Завжди отак: коли б, коли б!
Ми з темних виросли колиб
і так тягнулися до Бога,
що вже проста людська дорога
здавалась блудом і гріхом,
як чорт на чортові верхом.

О мудрий Сковородо Грицю,
в раю хоч здибай молодицю,
або з кількох зніми спідницю!
І скинь нам з неба в зорепад
своїх пісень г р і х о в н и й сад,
бо там солодший виноград.
І недарма з такого саду
все людство вийшло на естраду!
04.11. 2003 р.

ДОРОГОЦІННА КНИГА

Я вже про Біблію писав,
що так люблю в ній чудеса.
Які високі там ідеї!
Які побожні там євреї!
Як полюбив їх їхній бог
Єгова, він же Саваоф!
Не знаю, користі чи лиха
дала нам більше давня книга,
але євреям Заповіт
поміг купити цілий світ.
22.11. 2003 р.

ВІТАННЯ З ШОЛОМ – АЛЕЙХЕМОМ

Шалом алейхем тобі, Алейхем!
Читав, читав я тебе колись.
Тягнув ти звичну єврейську шлейку,
на українців і не дививсь.
Що ж, кожен бачить свої митарства.
Ти усміхався, а меч кував.
Я розумію: єврейство – каста,
але ж ту касту хтось годував.
Ми в ріднім краї були ізгої,
ще й під євреєм томився гой.
Але і в гоїв ростуть герої,
як у в євреїв є ти – герой!
05.11. 2003 р.

КУДИ ІТИ?

«Шли вы раньше в запорожцы,
а теперь в бандиты». Едуард Багрицький. «Дума про Опанаса».

Стривай, колишній одесите,
нам треба дещо прояснити!
Чого це ми в своїй країні
кудись іти завжди повинні:
то в запорожці, то в махновці,
то в гайдамаки, то в котовці,
то до Петлюри чи Бандери?
Вождів було в нас до холери!
Держави тільки не було.
Тримало в світі нас село,
а долю вказувало місто,
зв’язавши села, як намисто.
В містах же множились гурти
таких розумників, як ти.
У них – всі фабрики і банки,
у нас – робота лиш і п’янки.
Вони – міністри і чекісти,
а ми для них – рецидивісти.

Не краще стало і тепер,
коли впокоївсь СССР,
а чужорідний мародер
усіх до нитки нас обдер.
Скажи, колего одесите,
куди дорогу нам місити:
тікати десь за рубежі,
чи знов освячувать ножі?!
29.12. 2003 р.

ПРИДВОРНИЙ ПОЕТ

«Поэт в России больше, чем поэт».
«Я – придворный поэт проходного двора». Є.Євтушенко.

Любив тебе я, Євтушенку,
за українське наше «енко»,
за поетичний дефіцит,
гостріший за апендицит,
любив твою словесну гонку,
як недоступну всім тушонку,
яка будила апетит.

А ти аж сяяв на естраді,
немов фанфара на параді,
під схвальним поглядом ЦК,
бо грав ти роль більшовика,
і бригадира із заводу,
і сурмача всього народу,
і навіть часто за кордон
ти виривавсь, як чемпіон.

Любив і я тебе, любив,
та десь любов ту розгубив,
коли здали в Росії нерви,
коли з’явилися консерви,
коли мордатий СССР,
попивши крові з нас, помер.
Амінь! Туди йому й дорога!

І ти, Євгене, скис, їй-богу,
ти наче був давно-давно,
немов із Чапліним кіно.
Ще десь у Курську чи в Одесі
тебе ще, може, чтут у пресі.
Або у Києві Гордон,
немов усміхнений пітон,
тебе ось вивів на аркані
поблазнювати на екрані,
немов туземця з Сомалі.
Сумне, панове, се ля ві*!
Невже сумніше у Москві?
14.12. 2007 р.
* Се ля ві (французьке) – таке життя.

АНТЕЙ

Ну, що й казати, Вознесенський –
поет, звичайно, обновленський.
Як дер на грудях він сорочку!
Як по Москві котив він бочку!
Як дивувати вмів юрбу:
він бачив Сталіна в гробу,
тримав планету на горбу,
з Пастернаком ходив під ручку
і славу пестив, наче сучку,
водив її немов на злучку,
і так набравсь од неї бліх,
що й сам паскудив скрізь, де міг.
Нагидив навіть там естет,
де височіє наш поет
в столиці нашій посеред.
Ну, що й казати, зух вселенський –
Антей Антеїч Вознесенський!
11.11.2003 р.

УРОКИ ДЖЕКА ЛОНДОНА

З дитячих літ учив нас Джек
ходити до бібліотек,
щоб побувати у Клондайку
і поділити з другом пайку,
щоб всім смертям наперекір
не переміг в людині звір.

І в молодечі наші роки
нам Джек давав свої уроки:
і що таке писемний труд,
і духу злет, і слави зуд,
і як до смертної межі
веде поета злам душі.

Ми вже старі. Та й досі Джек
нас кличе до бібліотек!
18.11.2004 р.

ЯРОСЛАВУ ГУШЕКУ ПРИВІТ!

Моя тісна сімейка
взяла солдата Швейка
до себе на квартиру,
щоб переждав до миру
ту світову війну.
І почалося, ну!

Наш повний холодильник
став як в степу могильник,
розритий вже давно,
де знайдеш лиш одно:
якийсь уламок кістки
та черепок від миски.
Де шинка? Де сосиски?
Де хрін і пук редиски?
Де ділись сиру диски?
І пиво, і вино
теж зникли заодно.

У нашенській окрузі
знайшлись у Швейка друзі:
двірник для нього – брат,
а сторож – кум і сват.
І жодної пивнички,
як жодної спіднички,
він тут не обминав.
Ну, справжній сатана!

Ще був у Швейка нахил:
удень він спав, як ангел,
вночі гітару брав
і аж до ранку грав.
Під ті пісенні марші
тряслись сусіди наші,
впадаючи у транс.
Я вже мовчу про нас!
І теща, і дружина,
і наш малий хлопчина
навушники вдягли
і спали, як могли.
Усі ходили сонні
і схудлі, як чехоні,
а Швейк сіяв, як сонях,
із бриликом на скронях.
Аж тут війні капут!
Зітхнув у світі люд,
але найбільше тут,
де мешкав баламут.

І виряджала Швейка
вже не одна сімейка,
а цілий наш район
ніс Швейка у вагон.
Лили ми сльози щирі,
а він в тіснім мундирі
світивсь, як мідний таз,
і в гості кликав нас
проїхатись до Праги,
попити пива й браги.
Еге, далекий світ!
Послали ми услід
лиш Гашеку привіт,
щоб він з нагоди миру
взяв Швейка на квартиру.*

*Примітка.
Не знали ми тоді,
що в ті часи круті
наш Гашек був не вдома
(тепер це всім відомо),
а в лавах комуністів
Сибір від «білих» чистив.
І хоч куди забрів,
а Швейка все ж зустрів
у Празі, в ріднім граді.
А ми тому всі раді!
13.11. 2003 р.

ПРО БЕНДЕРА І БАНДЕРУ

Зрослися на віки
сіамські близнюки,
не розпізнаєш їх,
де той Петров, де Ільф.
А в їхнього синка
вже фізія така,
що шахрая Остапа
впізнає кожна баба.

У нас тепер єси
бендерівські часи.
Я помилився, ой,
вжив наголос не той.
Бандера – дехто інший,
воістину не гірший,
Степан – то пан наш герой,
а не якийсь ковбой!
З Бандерою Степаном
народ наш став би паном.
А так – він знову раб
в обіймах чорних лап
гендлярського наброду,
що мутить нашу воду.

Ці бендери-корейки
на буржуазні рейки
звернули нашу путь,
вже скоро Україну,
забиту в домовину,
за безцінь продадуть.

Тому й ждемо Бандеру,
щоб зупинив аферу
страшнішу за холеру,
за каторжну галеру.
А Ільфу та Петрову
він дасть новий сюжет:
як навели ми знову
в країні марафет.
22.11.2003 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]