Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

НА АРЕНІ ІСТОРІЇ

ОСМИСЛЕННЯ СВІТУ

Питання вічне: хто і нащо
зродив і виняньчив наш світ?
Звичайно, не якесь ледащо
і не космічний троглодит.

А ми на сонячній планеті
куди мчимо, як на таксі?
І що примушує поетів
служити правді і красі?

Щось провістили нам пророки,
проте пороки – люди теж,
і в них також минущі строки –
куди від вічності втечеш?

Я віддаю авторитетам
за їхній труд низький поклон,
але для мене, для поета,
лиш Бог незвіданий – закон!
22.01.2005 р.

І НАС КРІПИТИСЯ УЧИ!
Владиці Філарету (Денисенку), землякові.

На Україні благодать
така настала – не дай, Боже!
У церкві матір відспівать
і Патріарх уже не може.
Бо це московський, бачте, храм
(у нас, у нас на Україні!).
Останній раб, останній хам
поспівчував би тут людині!
Та тільки не московський піп
з посоловілими очима –
такий собі у рясі сніп,
що носить чорта за плечима
і кличе знов нас до тюрми,
з якої вирвалися ми.
Отак, владико Філарете,
вас у родимому селі
дістали мстиві москалі,
хоч відправляй до лазарету.
Як український патріот
ви воскрешаєте народ,
а темні браття-односельці
холодний камінь носять в серці,
чужого слухають попа.
Яка біда! Яка ганьба!
Чого навчилась у Христоса
юрба донецька безголоса?
Лише любить чуже ярмо?
Лише читать чуже письмо?
Повчилася б у ляха-пана
любити Папу Іоанна!
Та де там! Школа в нас не та!
І досі гаспидська орда
у нашім полі виє дико.
Кріпися, праведний Владико,
і нас кріпитися учи!
Освячуй нам слова-мечі!
23.06. 2002 р.

ПОВЕРНЕННЯ
Миколі Плав’юку – останньому Президенту УНР у вигнанні.

Владу рідко віддають без бою,
а тим більш – гетьманську булаву.
Президенте, я горджусь тобою
зa козацьку вдачу бойову!
В час, коли Вітчизну грабували,
і тікав хто міг за рубежі,
в час, коли невольничі підвали
вітер волі ще не освіжив,
ти вернувсь, як лицар, в Україну
і сказав їй бідній: «Я – твій син,
і з тобою буду до загину,
хоч блукав світами до сивин!»
І віддав ти Києву клейноди,
щоб у ньому княжий дух воскрес,
щоб великі лицарі свободи
нас благословили із небес.
Важко, важко зняти з рук кайдани,
а ще важче зняти із душі!
Ще кругом жирують отамани,
з ґендлярами ділять бариші.
Ще свинцем вітри московські дишуть –
та блакиттю прапор наш сія!
Хай на ньому золотом напишуть
і твоє державницьке ім’я!
07.03.2006 р.

ДО УКРАЇНСЬКОЇ БРАТІЇ

Ми ждали свободи, ідилії…
Діждались, панове-брати?!
Із нір виповзають рептилії
і гріють масні животи.
Усе кривороте й покручене,
гаркаве і окобліде
веде Україну заручену,
в пітьму попід руки веде.

Один – із зорею Давида,
другий – з двоголовим орлом
ведуть віковічну сновиду
до щастя під свіжим ярмом.

І кревні п’явками нависли,
жирують на ній, будь здоров!
Червоно-брунатним намистом
з-під серця висмоктують кров.

Спинись, Україно, оглянься! –
Чого там волає поет?
Вітчизно моя, не піддайся,
візьми замість квітки багнет!

Від сну стрепенися, як птиця,
змахни гостролезим крилом,
із себе струсни нечестивців,
умийся священним Дніпром!

Свободу виборює сила
і гнів, а не квола сльоза.
Гуртуймося, братіє мила,
бо єдність творить чудеса!
1993 р.

ДО В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

О Чорноволе, о Чорноволе,
тобі у гробі у бік не коле?
Твої нащадки Андрій з Тарасом
твоїм убивцям здалися разом,
здалися дружно і ревно служать.
Тож воріженьки твої не тужать.

Не прокидайся, бо гнів твій був би,
як у старого Тараса Бульби!
Пішов ти вчасно із круговерті:
синівська зрада страшніша смерті.
03.10.2004 р.

УКРАЇНСЬКА АРИФМЕТИКА

Народ у нас якийсь невдачний:
ведуть його такі уми –
то Каганович, то Табачник,
а люди мруть, як від чуми.
Чого тікати за кордони?
Нікого щастя там не жде.
А що старців у нас мільйони –
так мільярдери є зате!
17.11. 2003 р.

ХТО Є ХТО

Українські – парламент і уряд,
українські – банкіри і суд…
Українські?! Нехай нас не дурять!
Подивіться, як брови хмурять
українці – принижений люд!

Брови хмурять, а все ж не понурі.
Воля гріє, та дуже димить.
Є у кожному з нас по Петлюрі,
і Хмельницький у декому спить!
09.11.2000 р.

ГЛАДІАТОРИ ДОБИ
(Сонетна поема)
Присвячую Віталію і Володимиру Кличкам і …

1
Мені байдужі всі очки,
що виграються у футболі,
де м’яч гуртом ганяють в полі,
але коли брати Клички,

як гладіатори, виходять
на ринг тісний і сам на сам
юрбі голодній кров’ю годять –
я лиш молюся небесам!

Поет також на рингу сам
воює з вічністю як може,
і хто в цій битві переможе,
відомо тільки небесам.
Брова розсічена Кличкова
жертв вимагає і від слова.

2
Сонет і бокс – такі далекі речі,
бо вірш – тонка поетова душа,
боксер же покладається на плечі,
але борня обом їм не чужа.

Не всім борцям до ніг лягають квіти,
немало їх конає на кону.
Я теж лежав, нема де правди діти,
і ледве виринав із туману.

Я бій люблю справдешній, як на рингу,
хоч і старий, а вчуся у Кличків.
Слова мої, не йдіть на балачки –
вкладайтесь, як удари, в кожну книгу!
Про славу скаже кожний чемпіон:
вона минає скоро, наче сон.

3
Минає слава скоро, наче сон,
та не минає поклик перемоги.
Хто за життя лиш пише некрологи,
не вартий слави – просто епігон.

Спартак був на арені чемпіон,
та рабська слава – то іще не воля.
Він не забув, з якого виріс поля,
за волю вмерти – ось людський закон!

Тому мені не дивно, що Кличко,
на цілий світ відомий гладіатор,
у казино не ріжеться в очко,
в банкетах час не спалює затято.
Звільнити Київ від хозарських лап
лиш вільний лицар зможе, а не раб.

4
Хто для Вітчизни стане Спартаком?
Ні, не пани-банкіри-ліберали,
які народ до нитки обібрали
і бавлять нас словесним гопаком!

Повірю швидше тим, хто кулаком
навчився захищати власні груди.
За лицарем скучають спраглі люди,
як ринг уже скучає за Кличком.

Пів-України нині за кордоном
шукає долі, наче козаки.
Роз’їхались і хлопці, і жінки –
не кожний з них повернеться з мільйоном.
Та тільки із такого козака
ми діждемось нарешті Спартака!

5
Ми діждемось, звичайно, Спартака,
якого не підкуплять за мільйони.
А за кордоном наші батальйони
так важко заробляють п’ятака.

Кому вони виборюють свободу?
Не там, а тут потрібна їх рука:
уже земля від Заходу до Сходу
стомилася чекати Спартака.

А воїн і один у полі – воїн,
якщо такий він воїн, як Кличко,
який влучати звик не в молочко
і розпочав свою найбільшу з воєн,
і Київ – це його найбільший ринг –
набридли в ньому оргії бариг!

6
Чого я про Кличків та про Кличків?
Невже героїв інших в нас немає?
Та що ви?! Що! Хай Бог мене скарає –
героїв тих, як влітку світлячків!

У Раді он геройствує Звягільський,
що з кодлом заковтнув увесь Донбас.
А он Павличко рикає весь час,
неначе лев, але занадто свійський.

Що є такі герої – що нема…
А справжні леви тільки на підході,
вони вже дозрівають у народі,
ось тільки повивальників чортма.
У повивальниках сьогодні – лжегерої.
А без героїв – начебто без зброї.

7
В моїх сонетах лірики нема,
бо схожі більше на боксерські джеби*,
які рятують радше від халепи,
і ними бій не виграєш дарма.

Хтось із трибун словами б’є, як хуком*,
і нас, мов рибу, ловить на макуху
(цей образ вперше вжив Борис Ілліч –
отож, йому від мене могорич!).

Лиш захистом тут ради не даси.
Погляньте, як Клички носи ламають –
і славу, і до слави дещо мають.
Ми ж під пахву ховаємо носи.

Коли із нами бій ведуть без правил
і хочуть нас зрубати, наче явір –
забудьмо про сопливий етикет –
нехай не в нас, не в нас тріщить хребет!

Р.S.
Я цей сонет розширив понад норму,
старий уже – утратив добру форму.
І все ж я невиправний оптиміст,
бо форма не важливіша за зміст!

*Джеб, хук – різні способи нанесення ударів.

8
А ви скажіть мені, шановні браття,
навіщо Бог дає таке завзяття,
як дав мені у ці святкові дні,
щоб не сидів, як пень, в самотині?

Навіщо вивів раптом на арену
зі звірами, але без глядачів?
Це значить – дух ще в нас не зледачів,
раз і мені старому дав знамено!

А будь я повносилий, як боксер,
та не простий, а з розмахом Кличковим –
я б запалив вас духом гарячковим,
що від часів Богданових завмер.
Як потрясти ще треба наші душі
такі слухняні і такі байдужі!

9
Слухняні йдуть, звичайно, в козачки,
туди, де бенкетують бусурмени,
слухняним і не сняться ті арени,
де левами розгулюють Клички.
Їм, тихим, сняться ніжні балички,
бо не смакує, бачте, наше сало.
Слухняні вже й самі пообростали
свинячим жиром – хоч на шашлички!

Бог не скупий – сповняє вільним духом
усяку плоть – і сильну, і слабу.
А хто холуйським вражений недугом,
той, як хробак, і за життя - в гробу.
У нас другого вибору нема:
або ми – Божий храм, або тюрма.

10
Не нами це придумано, не нами,
що гладіатори завжди були рабами,
свободу мали тільки у бою.
А ми де здобуваємо свою?

Всіма земними благами багаті,
ми ладу не дамо у рідній хаті.
Он Святослав ходив аж за Дунай –
а печеніг випалював наш край.

І ті, що нині світом володіють –
своїм нащадкам раю не посіють.
І раковій пухлині є межа,
коли доходить справа до ножа.
Та не біжіть в крамниці по ножі –
вони в душі виблискують, в душі!

Р.S.
І цей мій вірш попахує памфлетом.
Нічого! Ще порадую сонетом.
І нащо я обрав складну цю форму?
Поб’ють іще колеги за реформу!

11
Нікого не цікавить, скільки поту
проллє боксер до рокових змагань.
Трибуни люблять лиш його роботу –
і хоч помри, а бийся і тарань!
Ніхто не бачить і моїх старань
за чесне слово і за Україну,
бо читачеві дай лиш філігрань
добірних слів – не просто писанину.

Мене не всякий сприйме інтурист,
Кличків не сприйме, може, хтось на Кубі,
але в мистецтва є великий зміст –
ладнати між людьми надійний міст.
Борімося, мої братове любі –
перемагає тільки оптиміст!

12
Нехай ми – гладіатори доби,
хай для чужих розваг ми на арені –
та в нас бунтують корені недремні
і не дають заснути від ганьби.

Які уже імперії пропали –
а ми ще стоїмо – ану зігни!
Хай для Європи ми – провінціали,
та в наших душах пахнуть полини.

--А звідки славні браття Аполлони? –
хотів би я спитати ворогів. –
Хіба не із козацьких берегів?
Авжеж не з Риму і не з Барселони.
Братове, в світі правда лиш одна:
у нас є Бог і рідна сторона!

13
Ми не такі гартовані, як німці,
серед яких жили - були Клички,
а Україні кланялись, як тітці,
що кликала в село на шашлички.
Не до лиця красиві балачки,
коли уже за обрієм Вітчизна.
Та у Кличків, хоч і рука залізна,
не виросли у душах колючки.

І не пишу я солодко і слізно,
що українці рідні всі украй
і хоч усіх до серця пригортай –
але усім нам рано або пізно
наскучить чи Канада, чи Алтай –
і серце полетить у рідний край.

14
В минуле оглядаючись, я знаю:
моя хатина не стояла скраю,
у ній за більшовицької доби
тулились розкуркулені раби.

Весь рід мій бився в шахтному забої,
немов боксер спітнілий у двобої.
( - Знов не сонет?! – кольне мене естет,
і справедливо, бо пишу памфлет).

Пишу – грішу – пишу, бо добре знаю,
що Україна не стояла скраю.
А ще хтось сумнівається хіба?
Вона була і нині є раба.
Із добрими селянськими руками
стоїть серед Європи вже віками,
несе туди і хліб, і сталь, і мед –
і тільки поглядає на бенкет,
і тільки поглядає… А завзяті
хозари порядкують в нашій хаті
і хитро потирають кулачки.
До них ще не добралися Клички!

15
Поет і гладіатор – як брати,
(їх мало, але можна ще зустріти)
їм на арену мужньо треба йти,
«але про це не треба говорити»,

слова Костенко Ліни повторю,
пригадуючи їх не випадково,
бо дороге мені бійцівське слово.
А бій за волю я боготворю!

Люблю я східну й західну зорю,
неначе кряж Донецький і Карпати.
Яким їх словом можна об’єднати?
Лиш словом «в о л я», твердо повторю!
Моя земля одвіку – поле бою –
вже час із бою вийти не рабою!

16
Європа ще показує нам дулю,
і ми від неї сховані у тінь,
їй не до наших жалібних квилінь,
бо ми граблями знов набили гулю.

Що подвигає Юлю, нашу Юлю
без українських видимих корінь
обрати ринг і долю героїнь,
не боячись, що в серце всадять кулю?!
Ви кажете: «Немає таємниць –
вона про славу думає, про гроші…»
Ні, брешете, знавці мої хороші –
земля іще народжує орлиць!
Чужак не стане підставляти спину,
виходячи на бій за Україну!

17
Земля іще дарує нам орлиць –
сестер по духу, рідних і чужинок –
прекрасних Чураївен, Українок
й Олен Теліг – безсмертних наших птиць.

Чого ж ми, хлопці, хилимося ниць?
Орлів у нас, можливо, малувато?
Так, так, було їх вибито багато,
але ж орли походять від орлиць.

Орлице Україно, випрям крила!
Нових орлят ти знову народила.
Зігрій їх, мати, випести й доглянь,
не викидай з гнізда в чужинську твань!
Вони, злетівши високо у небо,
зі славою вертаються до тебе.
1 – 7 січня 2008 р.

* * *

Православіє. Славословіє.
Вже комп’ютери в світі кругом,
а з кущів визирає Московія
на чолі із кошлатим попом.

Цю залиту горілкою бороду
не обскуб навіть цар Петро.
І мольба ні к селу, ні к городу
переплутала зло і добро.
14.11.2000 р.

ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

Ах, яка в нас відома святиня!
І печери, й нетлінні гроби…
А чия це, скажіть, твердиня?
Що тут роблять московські попи?

Та у них же земель – до Аляски!
Від Таймиру молись до Чечні!
Е, без нашого хліба й ковбаски
і молитви для них не смачні.

Ми звели їм і церкву Успенську
за рахунок обідраних хат…
Хай співають нам пісню чеченську!
Хай нам дзвонять під гул канонад!
09.11.2000 р.

ДО РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

Ти всіх перемогла. Нема нікому спуску.
Все на лопатках покотом лежить.
Ти перегризла горло білоруській,
і українська ледве вже хрипить.

З тобою на губах останній злидень
гарчить тепер на наш козацький дух.
мовчать Сибір, Поволжя, тільки Південь
ще ріже неприємно «русский слух».

Ти всіх перемогла. Віват тобі і слава!
Ех, жаль, що світ увесь – ще не твоя держава!
22.09.1987 р.

ДО ЗНАЙОМОЇ ЧЕРКАЩАНКИ

Я полюбив би тебе,
одну із 11 мільйонів 472 тисяч росіян,
що живуть на Україні (за статистикою),
полюбив би за проникливий погляд,
за щиру усмішку, добру вдачу
і за твою любов до мене,
полюбив би,
як би за твоєю спиною не стояло
отих 11 мільйонів 472 тисяч росіян,
що живуть на Україні (за статистикою)
і зневажають її!
1982 р.

КАТАСТРОФА

Куди із Києва поділися автобуси?
Чом перекриті всі дороги до Чорнобиля?
Чому у Польщі східний вітер сіє паніку,
а в Швеції дощі радіаційні випали?

А що твориться поряд в Білорусії?
Що у Литві з моїм солдатом-сином сталося?
Про що старі євреї в Києві шепочуться?
Чом бадьоряться так газетні повідомлення?

А ми з дружиною вже до Дніпра не підемо,
не можна їй, вагітній, з дому геть виходити,
бо мертві голуби кругом валяються
і горобці із міста десь поділися.

Так страшно ні про що за крок від нас не відати,
бо вісті долітають тільки здалеку.
І так неважко уявить трагедію,
якби на всі міста упали бомби атомні.
30.04.1986 р.

ОДА ГЕНЕРАЛОВІ
На призначення нового командувача Київського військового округу.

Новина лунає громом
із кварталу у квартал:
в наше місто їде Громов –
героїчний генерал!

Радуйся, о, радуйся, Київ!
Буде сон твій берегти
генерал із києм!

Як тікав він із Кабула
від народної грози,
опускали танки дула,
як хвости шкодливі пси.
А тепер в новому чині
випнув пузо «патріот»
і готов на Україні
у крові топить народ.
Під рукою все у нього –
і солдати, і броня,
ще й скликає на підмогу
все афганське вороння.

Радуйся, о радуйся, Київ!
Буде сон твій берегти
генерал із києм!
01.10.1989 р.

МАРШ КГБ

Сьогодні ми не на параді,
бо не туди наш вождь гребе,
бо розвелося демократів.
Але не вмерло КГБ!

Ми все живе берем на мушку,
нове гуляє до пори,
занадто вчених – у психушку,
дурніших – в тюрми-табори.

Іще ми тужимо не дуже,
народ – то кури, ми – орли.
Усім вождям ми вірно служим –
Микиту, правда, підвели.

І віра в нас міцніша сталі,
і ум гостріший від меча,
скував таких нас мудрий Сталін
по заповітах Ілліча!

Сьогодні ми не на параді,
бо не туди наш вождь гребе,
бо розвелося демократів.
Але не вмерло КГБ!
24.12.1988 р.

НА ДЕМОНСТРАЦІЇ

Давно вже звик до праці я,
як віл той до ярма,
та знову демонстрація
з барлоги підійма.
Пливтиме по Хрещатику
стривожена юрба,
і я в гурті кричатиму:
- Ганьба! Ганьба! Ганьба!
І руку підніматиму
тризубом догори,
де птахами крилатими
блакитні прапори
скидають із прокляттями
дводзьобого орла.
Усім, хто впав за ґратами,
хвала, хвала, хвала!
03.03.1990 р.

КИЇВСЬКА БАТИЄВА ГОРА
(Цикл)

1

Далеко видно київські горби,
але не видно нашої ганьби.
А ми ж одвіку ходимо з торбами
під цими хрестоносними горбами.

2

Я не люблю вас, київські висоти,
у променях чужої позолоти!
Із вас ще й досі не зійшов Батий.
Іще не наш ти, Києве святий!

3

Відомо всім, яке було добро,
коли Батий поставив тут шатро.
Тепер буржуї зводять вже шатрища.
Невже це знак, що Київ знову знищать!?

4

Вся Україна бідна й невесела –
зате ростуть розкішні «царські села».
Свого царя нема. Чиї ж то царенята
похрюкують у панських тих палатах?

5

Ще не пішла від нас одна орда,
а вже нова з-за моря вигляда.
Ви знаєте, що вабить тут чужинців?
Так, так, покірні шиї українців!

6

Ми віддали Москві свої ракети,
а замість них будуємо церкви,
і так уже охляли від дієти, -
позбутись навіть ладні й булави!

7

Хтось і життя своє віддасть за волю,
а дехто й за сухар бреде в неволю.
Тому-то ми, брати пролетарі,
весь вік їмо тюремні сухарі!

8

Орда, хай Золота, а все ж орда,
стоптала нас на многії літа.
І золотого долара навала
вже стільки доль бездушно розтоптала!

9

Із ворогів найгірший – кровний брат,
вже як осилить – гризтиме до згуби.
Росіє, забери скоріш назад
свою любов до нас і гострі зуби!

10

Ні, ми не німці і не галли,
не та у нас державна стать:
ми ледь одних панів прогнали,
нові на шиї вже сидять.

11

У Києві не чути українців:
всі рядяться під золотоординців.
Ех, маскарад, стара холопська гра!
Сміється з нас Батиєва гора.

12

І ця орда, і та орда
наш край очима поїда…
Були, були уже охочі –
та покосило їхні очі!
21.01.2002 р.

НОВО-СТАРО-КОЗАЦЬКА ЗАСТОЛЬНА
(Іронічна)

Гей, за волю піднімаймо чари!
Хай гуде банкет на цілий світ!
Що для нас червоні яничари?!
Що тепер для нас москаль і жид?!

Ех, допались ми до оковитки,
аж двоїтись стала булава!
Пропили ми за ніч все до нитки,
і тріщить нещасна голова.

Щось не видно волі – тільки чвари,
у тумані весь немилий світ,
і сміються кляті яничари,
і бариш гребують москаль і жид.

Де взялась така лиха година –
вже продати нічого навкруг?!
Лиш стоїть край шляху Україна
і стримить в землі іржавий плуг.
10.12.2001 р.

У КИЇВСЬКОМУ СКВЕРІ

Діди п’яненькі з криком грають в карти,
не помічаючи ні неба голубого,
ні кленів у вечірній позолоті,
ні легкокрилих в леті ластівок.
Від них неподалік старі жінки
співають молодими голосами,
співають, склавши руки під серцями,
як їхні матері колись співали.
До пісні нижче прихилялось небо,
і ластів’ята ближче підлітали,
і дітвора в пісочниці примовкла,
лиш п’яні лихословили діди.

Отак у нашім краї споконвіку
ці голоси і руки українок
серед біди і вічної неволі,
на віддалі від чоловічих ігрищ
оберігали наш духовний світ.
07.07.2004 р.

ПРО ДРУЖБУ НАРОДІВ

В моїй критичній галереї
усе вигулькують євреї.
Іще з глухої давнини
із нами чубляться вони.
Я закликаю два народи
іти по сходинках до згоди,
щоб грошовиті Мошко й Гірш
в нас шанувались хоч на гріш
та не дивилися спідлоба
на мій народ, як на холопа.
Від куль у спину і гризні –
лиш крок до давньої різні.
Нам краще з Гейне хліб ділити,
ніж Кагановичів терпіти,
та тільки Гейне в нас нема,
а кровопивців – тьмуща тьма.
04.11.2003 р.

ЗЕЛЕНИЙ КИЛИМ БАБИНОГО ЯРУ
Цикл

1
Де тут лежать українці?
А де євреї?
Над усіма – зелений теплий килим.

2
У світі богообраних нема –
і за надмірну велич
жде розплата.

3
О смерч війни!
Загнав в одну могилу і героів,
і тих, хто навіть Богом ґендлював.

4
Ще перед тим, як німці у Яру
стріляли неєвреїв і євреїв,
єврейські комісари двадцять літ
встеляли землю українським трупом.

5
У тридцять-голодному році
вся Україна була
схожа на Бабин яр.

6
Хоч глибоко в землі
порозумійтесь між собою,
несхожі людські черепи!

7
Дерева обнімаються гілками,
а корені зчепилися в землі
не на життя – на смерть!

8
Мабуть, у попередньому житті
ви не були лукавими людьми,
стрункі тополі!

9
Згадуючи Олену Телігу

О, не топчіть, не топчіть
яскраві ці квіти в росі!
Можливо, це очі Олени…

10
На перетині вулиць Олени Теліги і Олега Ольжича подумалось мені:

Перед героями безсила навіть смерть,
бо їхній дух
живе у наших душах!

11
Усім, усім полеглим у Яру
хай буде спокій!
А героям слава!

12
О, як тут ясно видно, що планета –
наш спільний дім,
могила спільна теж!

13
З приводу поминальних урочистостей

Оратори, не торохтіть словами,
немов кістками,
що лежать в землі!

14
Ви поклонились бронзовій Мінорі.
А цій землі ви поклонились,
заїжджі гордії?!

15
Я розумію, чому
чорне гілля похилив
дуб – очевидець війни.

16
Невже і тут вигулюють собак?!
Ні, не пускав би я сюди вівчарок!
Нагадують ці звірі про конвой.

17
Пам’яті розстріляних динамівців

Гей, хлопчаки!
Не гупайте так голосно м’ячем
на черепах колишніх футболістів!

18
Ви хочете знати,
скільки людей тут забито?
Тоді у гаю полічіть
листя зелених дерев!

19
Щовечора спалахує над Яром
найвища телевежа,
як свіча!

20
Здавалося б – простий дубовий хрест!
А перед ним і сонце
зняло свій бриль!
1997 – 2002 р. р.

КИЇВСЬКА АПОСТОЛІАДА

«І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста».
«Повість минулих літ».

Йдучи Андріївським узвозом,
я розмишляв, немов філософ.
Бувають, бачте, диваки,
яких навідують думки,
можливо, і не дуже путні,
а часом просто баламутні,
як ось навідали мене
у надвечір’я весняне.

Вже тихло торжище дрібне.
Братва художницька голодна
ховала вже свої полотна,
і сувенірний довгий ряд
також закінчував парад.
Хрести на дітищі Растреллі
пливли в небесній акварелі,
до Бога кликали мій дух,
та до краси я геть оглух.

Неподалік у цій окрузі
від мене ждали давні друзі
думок із перцем. А раз так,
то мав би я, старий дивак,
нести гостинців повну сумку,
щоб підігріти спільну думку.
Та ніс я тільки записник,
бо від грошей уже відвик.
І тут під церквою Андрія
постояв трохи та помріяв.
Давно питаннячко одне
не раз тривожило мене.

А ким до Києва був з в а н и й
Андрій-апостол Первозваний –
той християнський неофіт
із давнини двох тисяч літ?
Кого шукав в ярах хрещатих,
де нині сяє наш Хрещатик?

Тоді вже був, напевно, Кий,
завжди на спомини легкий,
і вже варяг своє весло
сушив, бувало, всім на зло.
Так, тут було вже не село,
а жваве місто, і чимале,
бо і євреї сновигали,
припливши здалеку сюди
скупляти хутра і меди,
і раб дешевим був товаром –
жиди тут кублились недаром.
Андрій до них мережив путь,
щоб до Христа їх навернуть,
тоді у перші християни
ішли якраз юдейські клани.

Та суть не в тім. Тут город був,
наш рід у ньому роєм гув,
і наші предки не без Бога
орали землю. Їх дорога
вела тоді не до церков,
а до святих гаїв-дібров,
до вод священного Славути –
ми всі були Дажбожі люди!
І хто до славного Дніпра
приходив вісником добра,
знаходив тут і хліб, і славу.
Пізніш здобув її по праву
Андрій-апостол. А кагал*
не визнав тут нових начал
і не пішов Христовим шляхом.
Ті дні давно покрились прахом.
Але не стали прахом ми
і не розтали між людьми.

Мине іще тисячоліття –
як розів’є церковне віття
понад Дніпром Христовий дух.
Пережили ми сто недуг,
перебули ми сто наруг,
вже час зітхнути б легко «хух!»,
та душить нас старий ланцюг.
Нас, терпеливих українців,
так обезкровили чужинці,
що ми вже – як безмовний скот,
а не згуртований народ.
І москалю, і вірменину,
і греку, й турку, і грузину
в нас легше жити, аніж нам
опісля всіх народних драм.
А всіх попереду – євреї
та їхні давні привілеї:
ґешефти, гроші, свій канон.
Нехай жили б, як є резон,
та не робили в нас притон,
де править шулерський закон.
Заводи наші, надра й банки
уже в руках цієї банди,
і нас усіх, мов капітал,
до рук своїх прибрав кагал.

І мав би вже другий апостол
прийти з юдейської землі
і заявить собраттям просто:
«Ви й досі ходите в імлі,
в серцях не маєте любові!
Ви з українців стільки крові
вже попили, як упирі,
як не пили із них царі.
Ще й клянете їх. Бійтесь Бога!
Ви ще не мучили нікого
так довго. Благ вам треба, благ!
Ваш кожний раб – найперший враг.
Задумайсь, кублище діляг!
Вже майже півтисячоліття
ви об’їдаєте все квіття
цього народу, наче тля.
І як тримає вас земля?!
На ній такі голодомори,
такий смертельний людокіс
вчинив єврейський ленінізм,
що світ лиш пошепки говорить.
Ніхто не хоче зачіпать
всю сіоністську вашу рать.
Ви так тут гоїв приморили –
в них вистачає тільки сили,
щоб животіти. Ви ж самі
тут розплодились, як в корчмі
улітку мухи, й розлетілись
із України по Землі,
злобою платячи за милість.
Проклянете й мою ви щирість
через свою зарозумілість.

Хоч ваші бізнес-королі
свій лад наводять на землі,
та світ рабом не схоче стати,
як мріють ваші психопати,
а стане ворогом. Ні Штати,
ні хитромудрі адвокати,
ані продажні депутати
вас не спасуть ні тут , ні скрізь.
Ізраїль, ти зарозумівсь
і вже осліпнув од гордині!
Тобі нагадую я нині,
чого навчав тебе Андрій:
«Живи, шануйсь, не лиходій!
Конечна в світі всяка сила,
яка із себе зла не змила.
І є всьому своя межа,
як кров на кінчику ножа».
Вже час спинитися, братове,
допоки терпить вас Єгова!
Та Бог потерпить, він зер ґут*.
А чи такий терплячий люд,
що не читає ваш Талмуд?
Прийшов до вас я з Божим духом,
щоб гнаний гой став вашим другом.
За вас веду я з вами бій,
як бився тут колись Андрій!»

Так розмишляв я, як філософ,
йдучи Андріївським узвозом,
бо філософський факультет
колись скінчив. А як поет,
я мав би дати інший лет
своїм думкам: причепурити
та одягти їх в оксамити,
зло приховати, лжу прикрити…
Ми ж люди смирні, не бандити –
навіщо злодія гнівити?
Нас приучив жорстокий час,
щоб хтось комусь сказав за нас.
Тож ми на київських висотах
ждемо чужого донкіхота,
у нього буде тут робота
серед духовного болота!
Так, так! з’явився б ще один
хоч до великих роковин!
18.01. 2004 р.

* Кагал – єврейська община, громада.

ЕПІЛОГ

«Це я – єврей Едуард Ходос, уже 14 років очолюю общину харківських євреїв, викликаю вогонь на себе і відкрито говорю про єврейський фашизм».
«В 1994 році … я намагався переконати …, що над Україною нависла загроза іудейо-нацистської окупації».
«Захват влади в Україні, про необхідність якого так довго говорили іудейо-нацисти, завершився».

Едуард Ходос. «Увага! Увага! В Україні – Рабинович!» (Газета «Сільські вісті» від 27 лютого 2004 р.)

ДО ЕДУАРДА ХОДОСА

Я записав свій щирий роздум
і не прибрав ще зі стола,
як раптом думу суголосну
мені газета принесла.
Це іудея мужній голос
до українців б’є в набат,
що сонних нас оплутав полоз –
удав невидимий Хабад*.
Він взяв уже в тісні обійми
наш княжий двір і воєвод.
Якщо не станемо на бій ми –
цей гад задушить весь народ.

Ще Бог і Правда є на світі!
І не помер ще Божий дух!
Коли із нас глумляться ситі –
і серед них знайшовся друг.

Хвала тобі, великий Жиде,
що будиш наш охлялий люд!
Допоки край наш буде жити,
ми не забудемо твій труд!
Як прийде час твій помирати
(не дай Бог смертію Христа!),
моя земля в годину втрати
тебе обійме, наче мати,
навік цілуючи в уста!
06.03.2004 р.

*Хабад (за визначенням Е. Ходоса) – законспірована
сіоністська організація, яка прагне будь-якими засобами
захопити владу в різних країнах, зокрема, в пострадянських.

АМЕРИКАНСЬКА ТРАГІКОМЕДІЯ

Ах, в Америці
всі в істериці!
В Білий Дім впустив розпусту
і скубе, як цап капусту,
там дівчаток містер Білл*,
сам здоровий, наче віл.

Кохатися орально –
це дуже аморально,
тим більший прецедент,
коли це – президент.
Це просто ненормально,
це навіть кримінально,
хоча й оригінально,
принаймні, не банально,
напевно, сексуально,
мабуть, універсально,
і все ж не ідеально,
бо дуже вже легально,
а головне, скандально,
по-справжньому глобально,
базарно-розважально,
фінансово-хапально,
по-вовчому безжально,
без сумніву – фатально,
можливо, і прощально,
для нації повчально.
Ах, в Америці
всі в істериці!

Радіють претенденти
в майбутні президенти,
сивенькі дідусі –
в сметані карасі.
Їм можна довіряти
всім світом заправляти,
бо що їх спокусить,
коли усе висить?!
Ах, в Америці
всі в істериці!
28.01. 1998 р.

*Йдеться про скандал з Біллом Клінтоном – екс-президентом США.

ДО ВЕЛИКИХ КРИКУНІВ

О, скільки вас небоязливих
тепер кричить на цілий світ!
Якби ж то ваші інвективи
гули раніш на тридцять літ.
Ну, хоч на двадцять, як Москва ще
від землетрусів не тряслась.
Тепер останнє лиш ледащо
ще не покрикує на власть.
А влади вам якої треба,
якої треба булави?
Щоб підняла і вас до неба,
щоб у вінцях сіяли ви?
Чого беззубому собаці
тепер розігрувати сказ?
Тому, хто вік служив клоаці,
є тронне місце – унітаз!
03.01. 2008 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]