Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

КИЇВСЬКІ ФРЕСКИ

* * *

Блищать над Києвом в тумані,
немов гриби, церковні бані.
Дай, Боже, сил нам вознести
дух волі вище за хрести!

Тоді в столиці нашій славній
знов запанує рід наш давній.
А на золочених хрестах
ми розіпнем свій рабський страх!
2003 р.

* * *

А кого може довго тішити
підневільного блазня роль?
«Треба вижити! Треба вижити!» -
був девіз мій. І він же – пароль.

Світ змінивсь. Та до справжньої волі
українцям ще йти та йти.
Не змінилися наші паролі –
помінялися наші кати.
29.11. 2003 р.

МОЛИТВА

Господи, світу Отець,
ти незбагненний Творець:
глину узявши до рук,
дав ти їй розум і рух!

Господи, царю небес,
хто я у світі чудес?
Вічно схилятимусь ниць
біля твоїх таємниць!

Господи, я твій раб,
що від роботи ослаб,
що у життя на краю
ласку вчуває твою!

Господи, я твій боржник.
Хоч невідомий твій лик,
ти сповістив, що ти є,
знищив безвір’я моє!

Господи, я твій син,
в морі борюся один,
серед смертельних стихій
ти – порятунок мій!

Боже, благаю тебе,
втіш моє серце слабе,
страх перед смертю розвій:
я і по смерті – твій!
14.12. 1993 р.

ОДА ДНІПРОВІ

Спливають рікою останні льоди,
і човен на веслах від берега диба.
Для когось Дніпро – це багато води,
для когось – ковбаня, де ловиться риба.

Я рідко хвалився, що я – патріот,
ще рідше я скиглив, що гнаний, забутий.
Для мене Дніпро – український народ,
то скутий льодами, то греблями скутий.

Не раз я співав про вселенське добро
і кликав не раз довгождане скресання,
а наче уперше я бачу Дніпро,
його повеневе повстання.

Весна! І потокам нема загород,
немає сьогодні, не буде й вовіки.
Зливайтеся, люди, в єдиний народ!
Зливайтесь в одну, переповнені ріки!
28.10. 2000 р.

КИЇВСЬКА ВЕСНА

Відгули зимові сніговії,
і мороз минув, як переляк.
Над вечірнім золотом Софії
пропливає місяця байдак.

І льоди спливають по Дніпрові,
і картина наче не чужа…
Господи, у тиші вечеровій
чом така стривожена душа?
Світяться стоокі кам’яниці,
та у них не молиться ніхто.
Дух чужий панує у столиці,
ніби чад невидимий авто.

Земле, чужиною оповита,
твій наркоз, я знаю, промине!
Де ви всі, кого б я мав любити,
хто любити мав би і мене?

Чи усіх занесли сніговії?
Чи народить тільки ще весна?
А вечірнє золото Софії –
все-таки велика дивина!
26.03. 1994 р.

* * *

Скільки іще нестиму
думи свої до жнив?
Цю безкінечну зиму
ледве я пережив.

Мруть українські гасла
серед буржуйських афіш.
Злидні стискають, як астма,
душить безвладдя ще гірш.

Що, Україно, з тобою?
Де твоя незалеж…?
Із переможного бою
чом похилившись ідеш?

Де твої вої-гетьмани?
Де твоє право святе?
Блазні, купці, отамани –
не розбереш, хто де…

Скільки століть неволі!
Скільки було надій!
Господи, як поволі
час посувається мій!
28.03. 1994 р.

* * *

Усе у мене щось не так,
немов я сів не в той літак,
не в той літак, не в ту країну,
і народивсь не в ту годину,
не ту обрав собі дружину –
усе не так, усе не так!

Хоч не такий я вже дивак,
не просто в мене все однак.
Не так виховую дитину,
не так шаную Україну
і не сягнув якогось чину,
іду все натовпу навспак –
усе не так, не так, не так!
01.01. 1988 р.

* * *

Над Києвом в освітленому небі
літають і серед ночі граки.
Для всіх стерв’ятників тут вигідне життя!
21.12. 2007 р.

* * *

Було нам мало землетрусу,
щоб сонні душі потрясти.
Лиш Чорноволові і Стусу
сумні поставлено хрести.

Нам не хрестів – нам би свячених!
А ще ясної голови!
Щось мало толку від учених,
що з інкубаторів Москви.

Чи довго будуть вигнивати
в затерплих душах чиряки?
Кругом такі всі демократи!
А де ж мужі-чоловіки?

Вже так обсіли Україну
байстрята мляві, наче сплять.
У власну совість для почину
вжену я ніж по рукоять!
18.06. 2001 р.

* * *

Земля і небо в каламуті.
А де ж омріяний едем?
Ніхто не скаже нам по суті,
куди ми поночі ідем.
Уже святкуєм ювілеї,
як вийшли ми із кабали,
а в нас за спинами халдеї
добро все наше розтягли.
А в кого гроші, в того сила,
а в кого сила, той і пан.
Перевертаються в могилах,
напевно, Гонта і Богдан!
05.03. 2003 р.

НА СОФІЇВСЬКОМУ МАЙДАНІ

Щось я, мабуть, не так розумію,
віковічна якась канитель:
давні греки звели нам Софію,
турки зараз тут зводять готель.

Походжатимуть в ньому багаті
із-за моря приїжджі тузи,
ну, а ми в недовершеній хаті
ще затягнем свої пояси.

Повторяється сива історія
у лахмітті князівських незгод:
є столиця і є територія –
а такий невеселий народ.

Скільки вже подали нам уроків!
Скільки гуль нам набили при тім!
Може, ми хоч за тисячу років
добудуєм нарешті свій дім?!

І тоді нас не виморять голодом,
не подужає мова чужа,
і засяє соборним золотом
розкріпачена наша душа.

Досить гибіти нам поодинці
і молитися гопаку!
Українці, агов, українці,
поспішаймо на толоку!
15.10. 2000 р.

ПРО РЕЛІКВІЇ
На відновлення Михайлівського Золотоверхого собору.

До біди і до голоду звиклі,
відновили ми знищений храм,
а захоплені в ньому реліквії
із Москви не вертаються нам.
Десь валяється там у підвалах
і мозаїк, і фресок гора.
Все до крихти у нас відбирала,
навіть душу, сусідка-сестра.
Не в самих тих реліквіях справа,
не у бракові добрих манер:
то о д н а грабувала держава –
в с і, х т о хоче, грабують тепер.
05.11. 2000 р.

* * *

Хто ти мені, Україно?
Мати? - То чом же лиха?!
Може, сестра чи дружина? –
Щось ти до мене глуха!

Може, ти – прабабуся,
котра в уяві живе?
Скільки кругом не дивлюся –
де твоє плем’я нове?

Все якесь кручене, кволе,
де не поглянь – пустоцвіт.
Серце не ниє вже – коле:
що це за родовід?!

Господи, що це я? Що це!
Серед сліпих бунтарів
теж розплювався на сонце?
Мабуть, на старість здурів.

Нині здуріти не дивно:
в душах така крутія!
Хто ти мені, Україно?
-- Бідний, я – доля твоя!
19.12. 2001 р.

ОСТАННЯ ФРЕСКА
Миколі Луківу

Ще недавно платив я партвнески,
як данину державі старій,
а тепер вимальовую фрески
на стіні – штукатурці сирій.

Старомодна, звичайно, справа –
мародери тепер на виду.
Та собор мій – моя держава,
я за нього і в пекло піду.

А коли уженуть мені в спину
підлу кулю, як лосю в бору,
що ж, схилюся на храмову стіну
білу-білу і свіжо-сиру –
і картині своїй останній
я тепло до краплини віддам.
Хай хтось інший на риштуванні
домальовує сонячний храм.

В нас ніколи не вб’ють України,
хоч і випустять силу із вен:
пломенітимуть наші картини,
наче сотні її знамен!
10.11. 2000 р.

* * *

На старості мені близькими стали
і книги ці, що дивляться з полиць,
і це вікно із видом на каштани,
і жовте листя, вистелене ниць.

Я встиг у світі дещо зрозуміти,
бо вік такий, що вже не до химер.
Це в юності ще міг я прогриміти,
прошелестіти здатний вже тепер.
Отак впаду колись іржавим листом,
яке згребе докупи час-двірник
і вивезе на звалище за місто
подалі від каштанів і від книг.

Печально? Так! У світі все не ново,
але я долі дякую за дар:
іще з душі проб’ється часом слово,
як промінь несподіваний із хмар.
15.06. 2002 р.

У СЕЛІ

Хвороба і нужда – дві здружені сестриці –
мене із клунками прогнали із столиці.
Тепер живу в селі, копаюся в землі,
і книга рідко вже гостює на столі.

Тепер частіше я з граблями чи сапою
веду сім’ю свою, як військо, за собою.
Дружина трудиться, а син – мале хлоп’ятко –
вибрикує стежками, як лошатко.

А в лузі в заростях травневі солов’ї
ну так виспівують про радощі свої!
І я співав би теж і славив білий світ,
якби не чорний труд і не лихий бронхіт.

А так хриплю-скриплю, гуду в душі потроху,
що все ще світ люблю і все ще вдячний Богу!
25.05. 1995 р., с. Рудики.

* * *

Скінчився мій запал. Поезія минула.
Сідлав я жеребця – тепер сідлаю мула.
Колись і сам я ріс і все росло навколо.
Злітав мій дух до зір – тепер схилився кволо.

Я сам колись був Бог – тепер Творця благаю,
щоб мирно дав дійти моїй душі до краю.
Я не злукавлю вже ні в жестові, ні в слові,
помру не у злобі, а сповнений любові.
03.02. 1995 р.

* * *

Минають війни, голодомори,
роки минають, неначе мить.
Народ розлився, як синє море,
то завмирає, то заштормить.

Хто нас розтопче? Хто нас подужа?
Хто пророкує пустельні дні?
Кому здається, що ми – калюжа,
тих цілі орди лежать на дні!
13.09. 2003 р.

* * *

Книжки я більше любив, ніж гульби,
і літ немало прожив, а все ж
не вийшло з мене Тараса Бульби,
Тарас Шевченко не вийшов теж.
Чи мало прагнув я правди й волі?
Чи не розбуркав я вчасно крил?
Та дорікати не стану долі,
що день мій марно іде на схил.

Нехай під старість, а яснозорість
відшліфував я, мов ювелір,
і перед смерком така прозорість –
за межі світу сягає зір.

Нехай прямують стада галактик
у вічну темінь без меж і свят –
вечірнє сонце і лісу клаптик
в мені ясніють, бо я їм брат.

Усе, що маю, благословляю!
За дні минулі хвала судьбі!
Я не благаю по смерті раю,
я відчуваю його в собі.
21.01. 2003 р.

* * *
Я вже давно пішов у схиму,
обрав самотність чернеця
і в невідомості нестиму
тягар до смертного кінця.

А вже межа та недалечко,
ще кілька весен, кілька зим –
і глядь, урвалася вервечка
і синіх вен, і срібних рим.

Так і не встиг я пучку крихіт
зі столу слави доп’ясти,
бо заступили вхід і вихід
мої удачливі брати.

Хай грають ролі закулісні
і ділять почесті дрібні!
Літа, прожиті для Вітчизни,
є нагородою мені.

А це чернече безталання
перенесу я без жалю.
Тепер важливе не визнання,
а те потрібне, що люблю!
2001 р.

У ДОРОЗІ

Знову станція Шевченка,
знову Сміла вирина…
Ех, гукнути б здалеченька
Горбівненка й П’ятуна!
Як вам тут живеться, друзі?
Чи навідує ще вас
добре знаний в цій окрузі
незагнузданий Пегас?
З ним долати легше біди,
навіть старість не страшна.
Не вдалося знов зустріти
Горбівненка й П’ятуна.
Лиш на білому пероні
хтось із снігом на плечі
теплим помахом долоні
привітав мене вночі.
Буду згадувать до ранку
під колісний перестук
незнайому черкащанку,
наче Музу всіх розлук!
1996 р.

ГІРКА ЗАБАВА

Що з нами сталось, жінко ласкава?
Я про кохання думав: забава,
думав побавитись трохи з тобою –
тільки зустрівся я з гіркотою.

Радість коротка. Довга розлука.
Ти так далеко, ласкаворука!
Чи ти чаклуєш? Чи ти ворожиш?
Чи ти без мене жити не можеш?

Знаю тепер я, жінко ласкава,
що за отрута – мила забава.
Кинь чаклувати, кинь ворожити –
я й так без тебе не можу жити!
12.04. 1985 р.

* * *

Золота ця осінь, золота.
Молода ти, зовсім молода,
і ясніють руки молоді,
мов кленове листя на воді.

Золота остання золота
уплелася нить в мої літа,
уплелася в голову і в кров
молода і трепетна любов.

Опадає листя, опада.
За любов’ю ходить гіркота.
Золото вже світиться на дні.
Що було, ми знаємо одні.
17.09.1984 р.

РАНКОВЕ КУПАННЯ

Встати з ліжка рано-рано,
тихо вислизнути з хати,
над рікою, над туманом
яре сонце привітати,
слід свій берегом прокласти
по піску, як м’яз, тугому
і в обійми річки впасти,
пересиливши судому,
у воді пливти, як в небі,
доганяючи хмаринку
білошию, наче лебідь,
на знайому схожу жінку, -
що тобі ще молодому
в молодому світі треба?!
Рано вислизнути з дому
під рожеві крила неба!
17.12. 2001 р.

* * *

Під ногами ще тепла дорога,
а вгорі уже світиться Шлях.
Мабуть, моляться на ніч до Бога
перепілки у теплих житах.

Поміж ними простую в нікуди,
прикипівши очима до зір.
Здаленіли для мене люди,
і для них я чужий, як звір.

Під ногами холоне дорога,
яскравішає зоряний Шлях.
І рукою подати до Бога
серед поля у сонних житах.
22.12. 2007 р.

* * *
Благословивши голе поле,
в імлі розтали журавлі,
і сіло сонце охололе
за брили чорної ріллі.

Ніде ні вогника, ні слова,
як не напружуй зір і слух,
і тільки зірка вечорова
у душу дивиться, як друг.
26.05. 2004р.

* * *

Ця лагідна осінь, ця жінка осіння
і погляд її золотий
наслали на мене таке потрясіння,
немов я іще молодий.

Хай сиві тумани пливуть по долині
і гай покриває іржа –
не хоче, не хоче холонути в тіні
моя сонцелюбна душа!

Невже було мало їй теплого літа
і повних любові ночей?
Чого вона впала, як птиця несита,
на соняхи карих очей?

Не вірю я в казку про вічне спасіння,
про райські небесні краї.
Миліша для мене ця жінка осіння
і очі гріховні її.
10.09. 1984 р.

* * *

Вечір. Діброва, Багаття.
Жінка. Альтанка. Вино.
Рук твоїх сонне латаття.
Всесвіту зоряне дно.

Ось вона щастя містерія!
Ось найсолодша з утіх:
сліпить людська матерія
білістю рук і ніг.
Сяє душа кароока
глибше за Божі світи,
блиском щасливого ока
вічність замінюєш ти.

Знав я щасливі миті,
їм тільки смерть – межа.
Плине у плинному світі
здвоєна наша душа.

Сплетених рук латаття.
Всесвіту зоряне дно.
Вечір. Діброва. Багаття.
Жінка. Альтанка. Вино.
11.09. 1984 р.

* * *

І слава, і влада, і гроші
мені вже відомі на смак.
Звичайно, це штуки хороші.
Звичайно, звичайно! Однак…

Приємно долати вершини,
хапати найбільші зірки,
і все ж найдорожчі хвилини
мені дарували жінки.

Хтось виграв криваві битви,
уярмив мільйони людей…
А я найсвятіші молитви
шептав до жіночих грудей.

Кохані! Кохані рабині,
затоптані владою в грязь,
зі мною були ви княгині,
і я був із вами князь!

І хто з вас, мої господині,
за зраду мене прокляне?
Якби я був вірний єдиній,
то інші не знали б мене.

З нещасною пив її смуток,
щасливій навіював сни.
О. скільки очей-незабудок
у згадках моєї весни!

Дорожчих за них до загину
не буде ні справ, ні речей.
Пошли мені, Боже, кончину
при світлі любимих очей!
02.06. 1991 р.

* * *

В безвісті потиху догораю
і живлюся спогадами я.
Жінко із Шевченкового краю,
ще звучить в мені твоє ім’я.
Ще дзвенить ім’я великокняже,
як тоді, у літо мандрівне.
Тільки блискавичне щастя наше
навпіл душу знов не розітне.
Не закружить нас приморський вихор,
не сп’янить усміхнене вино.
Щастя наймиттєвіше – не лихо,
лихо в тім, що згублене воно.
Від людей ховаючи у схроні,
ми й від себе свій сховали скарб.
А яке то щастя у полоні?!
І яку то волю має раб?!
Нащо, нащо людям на догоду
обікрали ми своє життя?
Жінко із Шевченківського роду,
Бог – нам свідок,
Бог нам – і суддя!
1983 р.

* * *

Коли попереду зима,
другого виходу нема,
як закохатись в теплу осінь,
у ці дерева безголосі,
у цю стежину золоту,
у жінку вже немолоду.
Під тихий шелест листопаду
знайти у спогадах розраду –
другого виходу нема,
коли попереду зима.
10.12. 2004 р.

ЛИСТ ІЗ ЧЕРКАС
Григорію Білоусу

Лист прилетів від Григорія
з милого міста Черкас.
Тут моя справжня історія,
тут мій коронний час.
Тут я не був Іудою,
хоч і пророком не став.
Так уже більше не буду я
інші любити міста!
Серед хімічних випарів,
біля зацвілих вод –
тут мені взнати випало,
хто є мій давній народ.
Щось мені, мабуть, пороблено:
чом би я так полюбив
цю Україну пригноблену,
цих напівсонних рабів?
Що це зі мною сповідником?
Друзів забув я невже?
Цей, бач, згадав про самітника,
інший в могилі уже.
Ось яка, браття, історія!
Ось мій теперішній час.
Лист прилетів від Григорія –
біла пташина з Черкас.
04.03. 1992 р.

* * *

Ніяк не йдуть мені із серця,
мов приросли у нім навік
стара верба біля озерця
і темний гай неподалік,
і дім задивлений на луки,
новозбудований мій дім,
і шкарубкі від праці руки,
і з димаря веселий дим.
Усе в мені, як сонце влітку –
хоч і за хмарами, а є –
й мужицькі думи напідпитку,
й пісні жіночі про своє.
Ще є десь там Козинка – річка,
і я згадаю без зусиль,
як на Трипілля електричка
гуде за лісом, наче джміль.
Було й нема. Яка турбота?!
Це міражі вже, міражі.
Ну що поробиш? Маю фото
не на папері – на душі.
21. 07. 1997 р., с. Рудики

ОСІННЯ КАРТИНА

Дрозди пригостилися глодом,
і вечір погнав їх у даль.
Дуплиста верба за городом
туман приміряє, мов шаль.
Така вже стара і кістлява –
а хочеться гарною буть,
і навіть на маківці ґава
здається їй бантом, мабуть.
А білій березі аж смішно:
навіщо комедія ця?
Хай зелено буде чи сніжно –
білявці усе до лиця!
І все ж золотистого плаття
берізоньці жалко до сліз,
порвав його вітер на шмаття
і разом з дроздами поніс.
І сонячний промінь останній
летить за дроздами услід.
І тонуть поволі в тумані
береза з вербою і глід.
05.12. 2000 р.

* * *

Для старості шкідлива і краса:
цвітуть сади – а тисне алергія,
і серце мре, коли гримить гроза,
не краще – і туман коли сивіє.

Ну, часом, погляд спиниш на ногах,
струнких ногах, грайливих, як форелі…
Миліше все ж стрілять по ворогах,
ніж добувати в серці ніжні трелі.

Життя – вогонь, а спогади – то дим.
Частіше друзів заміняє книга.
Весняний цвіт хвилює молодих,
осінні дні – для старості утіха.
2007 р.

* * *
Я до романтики не схильний,
такий сезон уже не мій,
коли із хати в морозильник
виходиш саме в буревій.
Це значить, що підкралась старість
і в серце стукає ціпком.
Тепер весна – для мене радість,
але, по правді, не цілком.

Ось влітку – з тихою ходою
у прохолодному саду,
який не дружить з духотою,
я насолоду віднайду.
Але не повну. Тільки осінь,
мене у прийми беручи,
зігріє в сонячному просі,
в якому грілись на печі.

Хоч піч – це вигадка красива,
що любить лізти у вірші,
але осіння сонце-злива –
то справжнє свято для душі.

В саду збираєш квіт останній,
всі найдозріліші плоди.
В такому сонячному стані
ну хоч куди не страшно йти!
03.01. 2008 р.

ПЕНСІЙНА ЕЛЕГІЯ

Одна тепер у мене слава:
живу у місті Ярослава
біля Софії, де Богдан
державно в’їхав на майдан.

Здоров’я вже мені бракує,
ніхто мене вже не друкує.
І навіть приязний Гоян,
солодкомовний, як Боян,
затис у себе мій рукопис,
неначе то злодійський допис
(а це казки дитячі є!),
і …надцять літ не видає.
Зате писаннячко своє
і вуйка рідного, і жінки,
аби було навперемінки,
в державній фірмі множить так,
що не вжахнеться лиш дивак.
А я плече колись підставив,
щоб він, мов князь книжковий, правив.
Хто ж міг подумати тоді,
що все так зміниться в житті,
що комуніст спливе буржуєм
і гордо так зарозкошує!?

Ось і донецькі земляки,
набивши золотом мішки,
до меценатства неохочі,
а витріщають тільки очі:
-- Ну, вот еще поэт-хохол!
Зачем стихи, когда ты гол?
Ты врежь, земеля, по-донецки!
Чтоб отзывалось по-советски!..
(А я колись писав і так,
в Донецьку живши, як чужак.
Читач знайде тих віршів низку,
як погортає далі книжку).

А похвалю я не чужинську
нову «Газету українську» -
редактор Орос Ярослав –
друкує (Бог його послав!)
мої замітки полемічні
на гострі теми політичні
про український наш Олімп,
де кожний злодій носить німб,
а журналістики продажні
і патріоти громогласні
їм п’яти лижуть, наче блазні.
А то б чого старий поет
за зброю брався – за памфлет,
хоч ні для кого не секрет,
що краще здався б кулемет.
Йому б сидіти в теплій нірці
та догоджати вірній жінці –
так не сидиться, бачте, ні!

А ще мої пенсійні дні
так-сяк наповнюють мені
читання, хворості, дієта,
ходьба по воду до бювета,
хоча у кожного поета
у віршах стільки є води –
і до бювета не ходи!

А ще під Києвом на дачі
я з бур’яном борюсь терпляче.
Заняття нібито й воляче,
зате я маю гарний сад
і (не для рими) виноград,
і склянку власного напою
хоч зараз випив би з тобою,
читачу мій. Віват вину!
Але куди я вірша гну,
свою забувши сивину?
Ото і вся у мене слава:
блукаю в місті Ярослава
і все ловлю щасливу мить,
коли натхнення прилетить
і змінить всі мої манери,
прив’яже, наче до галери,
до столу місяців на два.
Але це тема вже нова…
21.12. 2007 р.

РОЗМОВА З ТЕЛЕВІЗОРОМ

Привіт тобі, мій телевізоре –
моє вікно у білий світ!
Хай і на Місяць мене виселять –
не мав би я з тобою бід!
На жаль, в моє віконце лізуть,
немов господаря нема,
такі розбійницькі мармизи,
яких заждалася тюрма.
Такі зарослі і пейсаті,
такі нахабні і блатні –
що просто хочеться із хати
втекти світ за очі мені.

Втечу, мабуть, на скромну дачу,
де навіть радіоприймач,
який купив я в дні юначі,
включаю тихо, як втікач,
лиш для музичних передач.
Пробач, мій телеку, пробач!

Якби ж то ті чужі мармизи
залізли тільки в телевізор!
Із України вже народ
від них тікає, як від орд,
і не на дачі, а у найми –
від Апеннін аж до Панами.
Біжить світ за очі, як я.
Така із нами крутія!
05.01. 2008 р.

ДРУГ МІЙ САД
Поема з пелюсток

1
Три дні я вдома,
три – на дачі,
Мов між коханками,
ревнивими до того ж,
моє поділено життя.

2
Не сподіваючись на райський,
я сад земний собі зростив,
як Хтось зростив для себе Всесвіт.

3
Якщо існує рай небесний,
то він нагадує мій сад,
хоча й без ангелів і гурій*.

4
Навіть мій скромний будинок
серед квітучого саду –
палац!

5
Над хвірткою звисає
сливова гілка низько.
Вклоняюсь – не зрізаю!

6
Я роздивляюся кругом:
ну хто до пари їй,
такій розквітлій вишні?!

7
Невже так само божевільно
мій сад цвістиме і тоді,
коли мене не стане?!

8
А хто б дививсь
на цю дуплисту грушу –
але цвіте, і як цвіте!

9
Хай що б там не було,
а вмерти я не зможу
в травневому саду!

10
Навіть злодій нічний
не наважиться вдертись на дачу
при світлі квітучих дерев!

11
Сумно!
Другий рік поспіль
яблуня чогось не плодоносить.
І я за десять років
ані книжчини видати не зміг.

12
Мовчазні мої дерева,
вас я краще розумію,
аніж київський Парнас.

13
Мабуть, на дачі я
нагадую ченця.
Але сповідую бунтарство!

14
Що це за дика мода?!
Зранку горланять на дачах,
наче граки, гучномовці.

15
Гай-гай! І ви, шпаки,
за довгу зиму розучились
по-українськи розмовлять?

16
Як збідніло українське небо –
жодного птаха високого лету!
Всі по кущах.

17
Сходило сонце –
я низько йому поклонився
і знову розправив плечі:
хтось і від мене чекає
сонячних справ!

18
Лиш під вечір слухаю новини:
хай за день підросте Україна,
наче сад молодий!

19
В юнацькі дні
мене так вабив скит –
від світу я втікав.
Тепер я маю скит,
а манить білий світ.

20
Я вже старий,
а сад ще молодий.
Приглядаємось,
жаліємо один одного,
як близькі люди.

21
Про причину моєї смерті
можете говорити:
«Він помер від любові!»
Не питайте: «До кого?»
До всіх!

22
Двоє гарних шовковиць
завів я на дачі:
посеред городу – для себе,
на вулиці – для людей.

23
Ура! Черешні патичок
прийнявся і росте!
Ще б до плодів дожити.

24
Хіба я посадив би коло дому
кизил у найтеплішому кутку,
якби колись не рвав його
у горах Криму?!

25
Кругом такі жоржини зацвіли!
А ви, джмелі, чого обсіли так
ехінацею – гостю із Америки?

26
Обсіла вершечки черешні,
спотворила листя на сливі
і сік із калини п’є
інтернаціональна тля…
Як схожа на людей!

27
Я із безжальною любов’ю
облагороджую дерева у саду.
Перещепити б ще
здичавілі гілки
на древі України!

28
Старого ви питаєте мене,
навіщо вірші я пишу,
навіщо сад новий саджу?
То заодно уже спитайте:
а нащо в світі я живу?

29
А ще я посаджу
і кущик бузини:
зроблю колись сопілку!

30
Молодий посадивши сад,
я ходжу як закоханий
в юну жінку!

31
Ще вишня не одквітла,
а яблуня вже біла,
весна ще не минула,
а я по ній жалкую,
за юністю неначе.

32
Квітучий сад,
немов жіноче тіло,
біля ріки біліє.
Впірнуть би в нього
з висоти, як птах!

33
Вишневий цвіт
гойдали дві бджоли.
О карі очі,
я не стомлюся пити
ваш нектар!

34
Дощ і запах матіоли,
і твого волосся злива.
Мить була така щаслива,
що живуть в мені відколи
дощ і запах матіоли!

35
Хай за мільярди літ,
а долетів би я
до тих далеких зір!
Тебе, що йдеш за крок,
не досягти повік!

36
Гроші – спокуса,
жінки – спокуса.
А без них життя – не життя!

37
А в юну жінку закохатись
у дачному містечку неможливо:
кругом старі ровесниці мої.

38
На схилі віку закохатись –
значить накликати бурю
на свій постарілий сад.

39
Себе я почуваю гультяєм,
коли дивлюся, як щодня
свої вилизують городи
старенькі дачниці –
колишні вчительки.

40
Я тим і сим
продовжую життя
деревам у саду.
Можливо, це вони
продовжують моє?

41
Ще трохи потерпи,
бездомна пташко!
Вже отвір я роблю
в новій шпаківні.

42
Гей, вуже, що живеш
у заростях малини,
стережися!
Вона поспіла –
ми йдемо збирати!

43
Усі сусіди борються з кротами,
лиш я дивлюсь щоранку невороже
на свіжі кротовини-терикони
і мимоволі згадую Донбас.

44
Місяць тому
мій брат помер у Донецьку –
а гілка черешні в саду
під Києвом
в мене засохла.

45
А перед вікнами на дачі
я сині півники найперше посадив –
мого дитинства квіти.

46
Кого ми любимо –
найбільш нам ятрить душу,
як ця смородина –
не родить, коверзує.
У кого тут вона набралась примх?

47
Моя дружина знов
не приїжджає довго так на дачу –
бур’ян, і той,
уже засумував!

48
Сапаючи город,
я обминаю кущик лободи:
допомагала вижити в дитинстві.

49
Такий плечистий вимахав будяк –
немов козак стоїть серед городу –
ну як я підніму на нього серп?!

50
І сивенький полин,
наче долю чиюсь,
полючи, я також обминаю.
Чи моя сивина розучилась
розрізняти добро і зло?

51
Хух! Нарешті на городі
покінчив я з бур’янами.
От би ще на Україні
так вчинити з ворогами!

52
Годжу горіхові,
як вередливій жінці.
Рости не хоче,
наче вивіряє
мою довго терплячу доброту.

53
Навіщо такий милозвучний
голос дано зозулі?
Можливо, щоб чули діти:
і в них є десь рідна мати.

54
Я знаю, ти брешеш, зозуле,
віщуючи віку без ліку,
а слухати все ж приємно!

55
Ех, добре влітку спати б на мансарді!
Та я ніяк її не обладнаю:
ні грошей, ні сили нема.

56
За літо краще тільки літо.
Теплом, як медом, все залито.
І кожна віть спішить сповна
напитись сонця, як вина!

57
Невже в цю спеку ходять в гастрономи?
Мені в саду й амброзії не треба,
коли є хліб, цибуля і кисляк!

58
Господи, поспіли абрикоси!
Скільки одразу сонць
просяться з неба упасти!

59
Хай у сливи цвіт бліденький –
а які плоди медові
і наливка, як нектар!

60
Нарешті перші персики вродили.
Рум’яні, пишні –
аж зривати жаль!

61
Ми задоволені обоє,
мій друже винограде:
ти – гронами тугими,
я – думками!

62
Бувають восени
такі ласкаві дні,
як очі люблячої жінки!

63
Таємний в’язень є в моїм підвалі –
усе ніяк не вирветься на волю
трирічне мною зроблене вино!

64
Я так немилосердно
обрізаю лозу виноградну,
наче правлю
свій довгий вчорашній вірш!

65
Вибачай – прощавай, винограде старий!
Ріжу стовбур – як роги оленя.
Наді мною також ніж заносить кривий
невблаганна година оновлення.

66
Яка вдалась розкішна обліпиха!
Стоїть руда від ягід,
як лисиця.

67
Не всі червоні кетяги, не всі
я восени зрізаю на калині.
А чим тоді поласують узимку
червоногруді снігурі?!

68
Кого я не люблю – так це мишей!
І все ж качанчик кукурудзи на городі
на зиму я поганцям залишив.

69
Як журавлі неохоче
звивають прощальний вінок
в осінньому небі!

70
Листопаду услід
розвели дерева голі руки:
отак знову ні з чим
треба у зиму йти!

71
Обережно, із ваганням
обрізаю кущ троянди,
наче синові своєму
я стрижу юнацький чуб.

72
Старенька грушо-сестро,
ти вже засинаєш?
Дай, Боже, нам зустрітись навесні!

73
Вдень і вночі мимо дачі
пролітають кудись електрички,
як хвилини мого життя.

74
Як не крути, приходить час
із тим, що любиш, попрощатись.
Дозрілий плід зірвати слід
і ждати нового цвітіння.

75
На безлюднім пероні
хтось доганяє очима
швидкі вагони.
Колись не встигну і я
на потяг життя.

76
Не зважають на іній –
цвітуть безстрашні хризантеми.
Вчися, душе моя!

77
За дачами
під гаєм,
де хазяї вигулюють собак,
на ланцюгові роздумів і я
прогулюю себе.

78
За стіною снігопаду
видно тільки, як на гілці
грак дрімає в білій шапці.

79
О молодість!
Горить, як полум’я,
калина на морозі
і вітрові радіє,
і снігам.

80
Який мінливий сад!
То він квітчає землю,
то сніг – його.
Щодня я мимо йду,
минаю разом з ним.
2005 – 2007 р.

* Гурія – вічно юна райська діва.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]