Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

НА ДОНЕЦЬКИХ ВІТРАХ

* * *

Тепер мені не часто пише
сестра моя немолода.
А все частіше, все частіше
душа в Донбас мене верта.
Туди, за низку териконів,
де мла долиною снує,
де у степу, як на долоні,
біліє селище моє,
де ніжним цвітом абрикоси
тепер вздовж вулиць розлились,
де я любив дівочі коси
і сам любимий був колись.
Як швидко, швидко все минуло!
Як мало друзів я зберіг!
Напевно, всі мене забули,
та я не всіх забув, не всіх.
Я ще вернуся. Все залишу.
Душа, назад все погляда.
Хоч із Донбасу рідко пише
сестра моя немолода.
23.10. 1997 р.

СТЕПОВА МАСЛИНА

І знов у край задимлений
експрес мене верта,
і знову я задивлений
у молоді літа.
Посадки покалічені
стоять, як вартові,
димлять міста зросійщені
і села ледь живі.

О земле неприкаяна –
Донеччино моя!
Це ти, моя Україно,
це ти, це ти. Це я.
Це я колись дитиною
тут шастав по ярах,
і ось тепер маслиною
сивію на вітрах.
Кругом поля розорані,
схололо все тепер,
та чують мої корені
тепло земних джерел.
Я не піддамся страхові,
коли порину в тінь:
проб’ються юні пагони
з моїх старих корінь.
Хай буйною маслиною
ця поросль зацвіте!
Хай стане Україною!
А інше все пусте.
10.10. 2000 р.

* * *

Знайомий шлях: стовпи, поля
і на маслинах сиві шалі,
немов ніколи відсіля
я не втікав у дальні далі.

Мене п’янив великий світ,
а скільки світу, стільки й дива:
ось і маслині – літ і літ,
а, як і я, стоїть щаслива.

І пізній сонях на бугрі
себе порівнює із сонцем,
і низка птахів угорі
бринить осіннім волоконцем.

Чому так затишно мені
під жовтим соняхом заграви?
Згадав дитинство на стерні,
і давніх друзів, і забави.

Якою доля не була,
а нас тут ждали і любили,
і ждуть мене біля села
дві дорогі мені могили.

І сам уже не молодий,
я вріс по серце в поле чорне.
Як пізній сонях золотий,
тут і мене рілля пригорне.
30.11. 2001 р.

ВИШНЕВА БАЛАДА

Ось і травень. Так я хочу нині
у Донбасі вдома побувать!
Там у теплій пригорщі-долині
на сади упала благодать.
Білий кипень – в кожнім палісаді,
все містечко – білий хоровод.
Хто тепер засидиться у хаті,
коли є хоч крихітний город?!
Вигріває сонце голі плечі,
і блищать лопати, як щити.
А під вечір, малиновий вечір
буде гріх до клубу не піти.
Там лунає музика на крузі.
А із ким же я туди піду?
Розлетілись давні мої друзі,
лиш біліє вишенька в саду.

Здрастуй, цвіте юності моєї!
Поцілую в щічку – прихились!
Може, ти із ягоди тієї,
що зривав я дівчині колись?
Спілі вишні і вишневі губи.
Я спивав із них солодкий сік...
Крим і Рим пройду я, й мідні труби –
не забуду дівчину повік.
Прощавай, квітуй, вишневе диво!
Вже пливе до саду місяць-князь.
Спалахнула вишенька щаслива
і з небесним другом обнялась.

Будь благословен, травневий вечір,
і душі цвітіння майове!
Обійнявши вишеньку за плечі,
місяць з нею в небо попливе.
А моя сестра вже стіл накриє,
жде мене, щоб юність пом’януть...
Знову травень. Знову Київ, Київ...
Все ще я збираюся у путь.

Кажуть, всі шляхи ведуть до Риму,
інші в Мекку чи в Єрусалим.
Я завжди молитися ітиму
в рідний край, де був я молодим!
20.11. 2000 р.

* * *

У годину веселого жнива
я під вечір піду за село,
де рожева заграва, як злива,
зарум’янила кожне стебло.

Я сьогодні помер би удома,
не зустрівши вечірню зорю,
і журба перепілок знайома
не засмучує душу мою.

Перша зірка, мов око дівоче,
подає мені радісний знак,
що цієї короткої ночі
я згорю, як закоханий мак.

Відцвіте моя юність убога,
лиш білітиме в полі димок,
наче постать чиясь босонога,
що і досі не йде із думок.

У годину веселого жнива
не один я ходив за село.
Тільки знатиме скошена нива,
що було і чого не було.
05.12. 2001 р.

* * *
Таких уже не буде див:
і ясночоле, і шовкове…
Ніхто із нас не завинив,
моя усміхнена любове.

Був теплий травень. Цвів бузок,
як передгроззя вечорове.
До раю був нам тільки крок,
моя схвильована любове.

Та час гукнув: «Лети і дій!»
І вже побачення письмове…
Ні клятв, ні скарги, ні надій,
моя віддалена любове.

Нове життя. Нові часи.
І зустріч – диво випадкове.
Ти знов у відблисках грози,
але руки не подаси,
вже не моя моя любове!
14.11. 2000 р.

* * *

Як півоній радісні бутони,
розцвіла вечірня далина,
де стоять обнявшись терикони,
де ходив я п’яний без вина.

Плаває косарка по люцерні,
наче це озерна голубінь,
а на стерні, золотисті стерні
вже виходить місяць-білокінь.
Юності далекої картини,
що вас воскрешає знов і знов?
І в шахтарські мазанки-хатини
молода заходила любов.

Почуття мої, страждання перші!
Маєво зелене весняне!
Наче рибка впіймана у верші,
билось серце горде і сумне.

Важко нам змиритись із законом,
що любов буває без крила.
Не для мене радісним бутоном
усмішка дівоча відцвіла.

І не треба смутку чи іроній!
Щось цвіте під осінь, щось – в маю.
Ось чому при спалахах півоній
я вертаюсь в молодість мою!
12.12. 1999 р.

* * *

Стоїть калина біля ґанку
уся в барвистому вбранні.
Я зустрічав таку циганку
колись у рідній стороні.
Я зустрічав і був щасливий,
хоч не спинив її: «Зажди!»
І тільки очі-терносливи
запали в душу назавжди.
16.01. 2000 р.

НА ПОЛІ ВІЧНОЇ ПЕЧАЛІ

І
За крок від курного Донецька
сивіє містечко моє.
Кругом далина половецька
спочити очам не дає.
Отут на долонях рівнини,
де йдуть чередою горби,
колись давньоруські дружини
зазнали страшної ганьби*.
Здаля виглядає із балки
тополя, як зламаний спис.
Загачене річище Калки
нагадує озеро сліз...

О степе, на теплій долоні
зрости б і мені колоском!
Нехай шоломи териконів
синіють за дальнім ліском.
Хай довгі дими над заводом
летять, наче кінські хвости.
Мені із пшеничним народом
до жнив треба думу нести.

Звелися тонкими списами
хліба від Дунаю по Дін,
і птаство всіма голосами
в єдиний зливається дзвін.
І сонячна злива золотить
колоссям усіяну твердь.
Пора жнивування підходить,
і смерть серед степу - не смерть.

*Йдеться про першу битву руських князів із ордами Чінгізхана біля річки Калки в 1223 році.

2
І цей струмок – осколок Калки,
і придорожні валуни,
і ковила на схилі балки –
все диха духом давнини.

І чорний ворон – внук поганий
щось чув, напевно, про бенкет,
коли хмільні монгольські хани
ламали русичам хребет.

О дике поле! Рабський спадок.
Рубець довічний на душі.
Чи не тому вали посадок –
як оборонні рубежі?

Кого ховають тут кургани,
низькі нахмуривши лоби?
Чому дими, немов аркани,
летять із міста на степи?

А це знамено запорожців,
а чи заграва зацвіла?
Я поклонюся, як ворожці,
старій тополі край села.

І чиста правда, як молитва,
прошелестить мені в імлі:
у світі йде одвічна битва
за кожну грудочку землі.

З
Закривавилось небо загравою.
Палять стерні. Я довго дивлюсь.
Розминулась колись зі славою
у степах цих шоломна Русь.

Повели її десь на аркані,
і за Доном згубився слід.
Переможні пожарища ханів
спопелили наш ранішній світ.

Що з тобою, сьогоднішній степе?!
На тобі ні лиця, ні хреста.
Із вугіллям і душу із тебе
вириває сучасна орда.

Я, Донбасе, не гість безшабашний,
не турист у твоїй стороні:
цей задимлений людний мурашник
дав життя тут колись і мені.

Мир вам, білі саманні оселі!
Вічний мир тобі, шахто стара!
Солов'їної юності трелі
заміняв мені гуркіт копра.

У погоні за мрією-павою
я навіки покинув степи.
Розминувся і я зі славою
на розбитих дорогах доби.

Не тужу, що догнати вже пізно,
що згоряю на стернях і я.
Полинова моя Вітчизно,
хай святиться твоє ім’я!

4
Я жив, як міг. Був сонцю рад.
Любив іти все далі й далі.
Та повертався я назад
до поля вічної печалі.

Це тут мій степ, це тут мій світ
було розтоптано ордою,
і вісім сотень чорних літ
моя земля була рабою.

Ми виживали, як могли,
чужій корилися навалі.
Самотні падали орли
над полем вічної печалі.

Ніхто не знав, коли і як
над рідним краєм зійде воля,
та я не ріс, немов будяк,
на тілі згорбленого поля.

Наш день іде! Глухі степи
вже чують сурми небувалі,
і розгинаються раби
на полі давньої печалі!

5
Пожнив'я. Пожив я. Спочинути час.
Притихла душа – наче зорана нива.
Над нею громи прокотились не раз,
не раз шаленіла розхристана злива.

Знайомий мені непроглядний туман,
знайома неволя, знайомі чужинці.
А це листопад, чи новий Чінгісхан
збирати іде черепи і червінці?

Усе я віддав. Вже безлистий стою.
І місяць поволі здіймає шаблюку.
Що хочте беріть! Тільки землю мою
я вам не віддам на розправу, на муку!

Герої за неї всю кров віддали.
Хитріші у ній познаходили нори.
А я залишу тільки жменю золи –
єдиний дарунок для рідної флори.

А ще, може, слів моїх плинний косяк
комусь прокурличе в осінньому полі.
Нехай у неволі – а був я козак!
І це вже мені подарунок від долі.
1999-2001 р.р.

МАР’ЇНСЬКІ ПОРТРЕТИ
Цикл

ШИБАЙ-ГОЛОВА

Ну що із Сашка можна взяти?
Не хлопець – шибай-голова!
А стежку до нашої хати
він топче, аж сохне трава.

Сама вже я сохнути стала,
та виду йому не подам.
Чи довго йому дати драла,
коли согрішить, як Адам?

Ех, нащо я милим крутила?!
Настала година тяжка,
бо шахта, як чорна могила,
в забої накрила Сашка.

Я ледве впізнала в лікарні
ту мумію в білих бинтах…
А де ж його кучері гарні?
Лежить, відлітався мій птах.

Підходжу близенько до нього
і світу не бачу від сліз…
А мрець уже звівся на ноги
і враз обніматись поліз!

Ну що із Сашка можна взяти?
Безсилі мої всі слова.
Ви, мамо, вже звіть його зятем!
Я також шибай-голова!
21.11.2000 р.

ПРИЙМАК

Я шахтар, двадцяти ще не маю,
та не стану на стежку криву.
Маю милу дружиноньку Раю
і у неї у приймах живу,
всім на диво щасливий живу!

Є у Раї і мама, і тато –
він шахтар, чоловік без химер.
Ще у Раї – малесенька хата
і дитсад із братів і сестер,
всі веселі – а щоб я не вмер!

Мій же батько – начальник у місті,
не давав одружитись – і квит!
Ходить Рая в червонім намисті,
ніжно гладить кругленький живіт –
скоро батько мій буде вже дід.

Розживусь і зведу собі хату,
щоб гасав мій маленький синок,
поселю в ній, звичайно, по блату
і веселий увесь дитсадок.
Тестю й тещі – найкращий куток!

Хай стоїть моя хата не скраю!
Хай сімейство росте і росте!
А за що я люблю свою Раю,
і вона мене любить за те.
Я шахтар, моє слово просте!
21.11.2000 р.

РАДІСТЬ ЖИТТЯ

У нас на кутку є пивничка
із назвою «Радість життя»,
за стойкою тут молодичка
підносить веселе пиття.
Що жінка ця трохи горбата,
не бачу я, тільки нап’юсь.
А ще вона, кажуть, багата,
і ось я вже, хлопці, женюсь!
Нехай вибачає Галинка,
котру я нa танцях кружив!
Тепер є у мене жінка,
і з нею я паном зажив.
У нас уже виросла хата
і в хаті усе до пуття.
А що трохи жінка горбата –
та поруч є «Радість життя».
Там інша тепер молодичка –
моя пелюшки вже пере.
Я, хлопці, шахтар – не п’яничка,
горілка мене не бере!
А вже коли добре уп’юся,
на стіл свого чуба схилю:
-- Пробач, моя мила Галюся,
любив я тебе і люблю!
Та хто я тепер для Галинки?
У неї свій дім і сім’я…
Налийте ще, хлопці, горілки!
Щось дуже розбабився я!
24.11.2000 р.

ЛАСИЙ СУДДЯ

В містечку нашому суддя
до справи небайдужий,
закони знає до пуття
і тим законам служить.
Ще полюбляє він дівчат,
що служать з ним під боком,
і ті дівчата всі підряд
товстіють ненароком.
Одна пішла, друга прийшла –
і всі кінці у воду.
А наш суддя, немов мітла,
гріхи зміта з народу.
Вже лисий став, а справу знав,
як знає кішка сало.
І в місті дивний час настав:
дівчат, хоч плач, не стало.
А це я здалеку почув:
в нас радісна утрата:
суддя у пекло вже загув,
зате вже є дівчата!
24.11.2000 р.

ГОЛУБ’ЯТНИК

Ніхто його ніколи не любив:
у школі вчителі – за нетямущість,
за лінощі удома батько бив,
і серед хлопців він, сумирний, мучивсь.
А я, малий, дивитися любив,
як він у небо кидав голубів…
Підріс він – став на шахті плитовим,
став матері приносити зарплату,
стовбичив біля клубу вартовим,
бо не умів красиво танцювати.

І як буває кожному із нас,
йому зустрілась дівчина по ньому,
ходив за нею, все очима пас,
і як судьбу, привів колись додому.
А я тоді іще не розумів,
навіщо він попродав голубів…

Недовго щастя пестило його
через жіночі вибрики і зраду.
Вона пішла. І сивий алкоголь
невдасі дарував глуху розраду.
Вже й постарів. Та зграї голубів
ганяє він, випрямлюючи плечі.
Ніхто його ніколи не любив,
ніхто, окрім сусідської малечі.
1980 р.

ЗОЛОТА ТЕЩА

Хай люди що хочуть плещуть,
мовляв, не туди я хилю,
а я свою рідну тещу
по-справжньому ніжно люблю.
А чом би її не любити?
І добра, і мудра вона.
У кого ж навчилась сваритись
моя благовірна жона?
Хоч теща моя не ледача,
до праці така беручка,
одна мене мучить задача:
а в кого вдалася дочка?

Я також не в ангелах значусь,
це знає і світ, і сім’я,
однак не кляне мою вдачу
лиш віддана теща моя.
Вона й докоряє не грубо,
із ревнощів коси не рве.
І тим іще зятеві люба,
що в іншому місті живе!
23. 12. 1980 р.

ПОГОНЯ
Миколі Хижняку

Птах білокрилий, небачений птах,
де ти узявся у наших степах?
Сів за селом на осінній ріллі.
Бігли дивитись ми , хлопці малі.
Ти все злітав і сідав віддаля,
наче заманював нас у поля.
Хлопці вернулись, а я усе біг,
доки на пагорби морок не ліг.

Роки минули. І знов серед поля
птах білокрилий з’явився, як доля.
Птах білосніжний рідного слова
манить і манить мене птахолова.
Друзі розтали вже, поле вже темне,
тільки попереду сяєво тепле.
Вже й постарів я, щасливий невдаха,
ловлячи птаха, вічного птаха.
15.12. 2000 р.

* * *

Знов іду я в задумі полями,
золотиться дорогою пил.
Перепілок скупі телеграми
за рожевий летять небосхил.

А вже сонце, мов квітка на мальві,
над стернею поволі згаса.
І в душі – суверенній державі –
пломеніє вечірня краса.

Хай сумує рівнина голчаста,
у мільйони сопілок гуде.
Я колись тут зазнав, мабуть, щастя,
бо тепер не співав би про те.

Не беріг я себе, як у касі
зберігає копійку бідняк.
Тому юність моя у Донбасі
прогула, як нічний товарняк.

Прокотилась дзвінкою монетою,
розмінялась на дріб’язок-мідь.
Тільки згадка блідою кометою
над нічними полями димить.

Я не чую ще в серці розлуки,
хоч для неї підходить строк.
Хтось прийдешній підніме з пилюки
золотих моїх днів колосок.
03.10. 1999 р.

ВЕЧЕРЯ

Виїжджає з переярку
привид-місяць на коні,
перепілок сіру хмарку
сполошивши на стерні.

В полі ватра вечорова
кличе вогником-димком,
а заграва, мов корова,
пахне теплим молоком.

Ось і місячну хлібину
ніч несе віддалеки.
На небесну скатертину
впали крихтами зірки.
27.12. 2000 р.

* * *

І серпень, і місячний серп,
і синя дзвінка прохолода
знов кличуть мене у степ,
де літня спада позолота.

З дитинства я знав ці горби,
і ниви ці чорно-смолисті,
і білого диму гриби,
які виростають у місті.

І нині все в полі без змін,
та в ньому не стало загадки.
У балці сивіє полин,
темніють валами посадки.

Донеччино, доле моя!
Край шляху нескошений колос!
Моє призабуте ім’я
пташиний видзвонює голос.

Ні, серце, себе не дури:
ніхто нас не згадує в полі.
Зливаються всі кольори
в єдиний смерковий колір.

І меркне в душі моїй степ,
іржавіє плугом забутим,
а ще над полями серп
музейним висить атрибутом.
22.09. 1999 р.

* * *

Вийду в степ – і нічого не треба,
вийду сам, а здається – удвох.
Васильковою балкою неба
десь іде наді мною Бог.

Я люблю цю осінню пустелю,
і вона мене знає давно.
Прийде час – і в розорану землю
я впаду, як дозріле зерно.

Забуяє тут знову весною
різнотрав’я від сонця хмільне.
Тільки Т о й, Х т о ішов наді мною,
серед трав упізнає мене.

Всі ми станемо попелом світу,
кожний дійде колись до межі…
Не шукайте в степу мого сліду,
пошукайте його у душі!
25. 01. 2002 р.

СТЕПОВИЙ БЕНКЕТ

Оголились посадки осінні,
їх не гріє вже сонячний плед.
А дрозди на сріблистій маслині
учинили варязький бенкет.

Перелітні, і мало їм горя,
що кругом почорніли поля,
полетять, полетять за три моря,
де зелена і тепла земля.

А мені покидати не просто
це роздолля, сповите у креп,
хоч і сам я зальотним гостем
ненадовго прибився у степ.

Чом радіє душа бунтівлива?
Адже знала і райські краї…
Прошуміла тут юності злива,
продзвеніли її ручаї.

Був колись я і босим, і голим,
відлітаючи теж за моря.
Що приніс я цим зораним долам,
коли вік мій уже догоря?

Ех, які вже ми, степе, осінні!
А ще й місяць зійшов, як аскет.
Ні, недаром на срібній маслині
юне птаство справляє бенкет!
15.08. 2000 р.

* * *

Я так полюбляю осінні поля,
поля охололі, поля опустілі!
Розмокне дорога, розкисне рілля,
а духові тісно у стихлому тілі.

Посадки спалили червоні плащі
і ребрами світять, немов на рентгені.
Миліші мені безкінечні дощі,
аніж безкінечні міські теревені.

Ніщо не тривожить ні очі, ні слух,
простую полями по волі господній.
Мабуть, на землі мій готується дух
до вічних блукань у небесній безодні.
27.01. 1994 р.

ОСІННЄ ОСОННЯ

Ще купається степ в золотому теплі,
а прозорість така, наче степ на долоні,
ще спокійно снують бур’янами джмелі,
де панує будяк у червоній короні.

Та пожовкла уже кукурудза суха,
чорний сонях кудись закотив капелюха.
Значить, скоро сюди приведе жениха
білокоса й метка молода завірюха.

Всіх приспить і скує невидимка-мороз,
потемніє будяк у колючій короні,
заховає джмеля до весни, аж до гроз,
у цупкому листку, в королівській долоні.

А сьогодні ще степ розкошує в теплі,
догріває будяк своє листя лапате.
Біля мене гудуть золотисті джмелі
і жаліють усіх, хто не може літати.
01.12. 2001 р.

ПАМОРОЗЬ

Побілила паморозь поля
і в полях посадки побілила.
Так вони нагадують здаля
для польоту випростані крила!

Навіть кожний степовий будяк
празникує в білій кожушині,
і лижню прокреслює літак
у дзвінкій небесній голубіні.

І велике сонце без тепла
засіває блиском всю рівнину,
і димок далекого села
теж мазком доповнює картину.

А яких таких іще прикрас
я в степу шукаю, мов сновида?
Власне, це я згадую Донбас,
що в мені втонув, як Атлантида.

Пам’ятаю паморозі хруст,
у повітрі теплий холод м’яти…
Я сюди ніколи не вернусь,
ось хіба що, може, помирати.
2003 р.

БУРАН

У степ, як завжди, самотою
пішов я топтати бур’ян.
Під вечір наскочив ордою
курний приазовський буран.

Знялися і пил, і полова,
далеко тепер до краси!
І соняхів рать безголова
наставила гострі списи.

Довкола степовисько голе,
даремно шукати барліг.
І раптом перекотиполе
звірятком прибилось до ніг.

Від кого ти, друже, тікаєш?
Я також бродяга, як ти.
Колись мене з рідного краю
погнали завії-хорти.

Носило мене, як пір’їну,
та серце питало не раз:
- А ти не забув Україну?
А ти пам’ятаєш Донбас?

Іще одним, бачиш, бураном
змітає мене із землі,
де мати моя під курганом
уже дотліває в імлі.

Ну, досить нам, друже, блукати!
У полі згущається тьма.
Ходімо до рідної хати,
якої давно вже нема!
30.12.2000 р.

ІНІЙ

Усе нам помріяти ніколи,
усе у нас часу нема.
А юність мине, мов канікули,
і ось на порозі – зима.
А снігу кругом, а інею!
Намистом звисають дроти.
І я серед світу сивію,
як дим, як дахи, як сади.
Дивлюся здивовано: де це я?
Не вулиця – чистий кришталь!
І біла іде старушенція,
по очі закутана в шаль.
Іде від криниці з водою,
і небо над нею скляне.
Невже це вона молодою
колись хвилювала мене?
І коси її смолянисті,
і в чорних очах ненасить…
В маленькому нашому місті
не просто заміжню любить.
Вона не єдина в Донбасі,
чий погляд я залюбки пив,
та ми розминулись у часі,
і всіх я давно розгубив.
І дивно у зрілому віці
іще пам’ятати про все!
А жінка іде від криниці
і сонце у відрах несе.
10.10. 2000 р.

* * *

Бузковий сніг, бузкові небо й далеч,
бузковіють дерева й навіть галич,
лиш місячний поблискує жовток
крізь крижаний туманистий бузок.

Та не холодна синь душею править,
а пригадавсь бузковий теплий травень,
і зустрічі у вечори бузкові,
і аромат у погляді і слові,
і білосніжне в сутінках плече –
усе ще раз в душі перетече.
29.12. 2007 р.

ДО ПОДРУГИ ЮНОСТІ

Ні, я не знехтував тобою,
хоч відхилив любов твою.
Літа пройшли уже юрбою
по тих стежках, де ми з тобою
колись ходили у гаю.

Я гаю вже не впізнаю:
він опустів, як після бою.
І нам зустрітися з тобою
вже краще в пеклі чи в раю,
та тільки юними, в маю,
а не тепер – журба з журбою…
Ні, я не знехтував тобою!
29.09. 1990 р.

НОВОРІЧНЕ ПОСЛАННЯ

Що сталось в нашенській окрузі?
Неначе там спинився час:
чогось замовкли давні друзі
і занімів увесь Донбас.
Невже моє злякало слово?
Чи зачепив чиюсь я честь?
Ні, хлопці, чесність – не обнова,
всім до лиця, у кого єсть!
Невже усі ми стали гірші
і духом стали вже старі?
З душі я рву останні вірші,
як ті листки в календарі.
На зло московському морозу,
на зло цим гіпсовим снігам
я розучивсь писати прозу
і уклонятись ворогам!
У хворобливу цю погоду
я календар новий купив.
За долю нашого народу
святкову чарку п’ю, як пив.
Через пітьму лівобережну,
нічні вогні і гул копра
я подаю вам, друзі, клешню
з крутого берега Дніпра!
05.01. 2004 р.

СТАРІ ДЕРЕВА
Мар’їнським друзям

Чого ви похилились біля хати?
Чого у вікна дивитесь здаля?
Старі дерева, трудно вам стояти
під тягарем обмерзлого гілля.
Вам тільки б перестояти морози
в засніжених шапках із омели…
Хіба вже відгули всі ваші грози?
Хіба всі ваші весни відцвіли?
Я вийду в сад з натопленої хати
неподалік від шахтної гори.
Як хочеться тут кожного обняти,
пригрітися корою до кори!
Ех, не проста це штука – зимна старість!
І віхола не та, що у маю.
І все ж ми не приховуємо радість,
пригадуючи молодість свою.
Коріння наше не сиділо в приймах,
а намертво вростало у Донбас.
Як землю ми тримаємо в обіймах,
так на собі вона тримає нас.
Тримайтеся, старі мої дерева!
Іти на дрова рано ще, братва!
Вас любить навіть сніжна королева,
раз білим хутром плечі обвива.
07.01. 2001 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]