Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

ОДЕСЬКІ НАСТРОЇ

* * *

Одеса. Літо. Ні хмарини.
Базари стогнуть від тепла.
Снує, мабуть, пів-України
серед чужого барахла.

А де тут, власне, Україна?
Не зустрічали ви, бува?
Можливо – юнка безневинна,
що бризки в морі розсіва.
А може, ця, що між рядами
збуває бульбу й виноград?
Чи ця, обвішана грибами –
аж із самісіньких Карпат?
А тій цибуляче намисто,
бач, на базарі до лиця…
Напівєврейське вчора місто
мене пригріло мандрівця.
Та й не Одеса це, по суті –
бетонні вулики в степу,
такий собі висотний хутір,
сповитий в далеч голубу.

Блукаю хмарищем народу,
сховавши в серці самоту.
За місто з возиком по воду
повз кладовище знову йду.
Минаю поле, виноградник,
хрести, надгробки кам’яні.
Дух степовий мені соратник –
тут легше дишеться мені.
Немов по той бік океану –
театр і яхти на воді,
і дорогого ресторану
вітрини – зуби золоті.

Живу як можу. Я одроду
не дуже кланяюсь судьбі.
Вожу здаля джерельну воду
дружині, синові й собі.
23.11.1999 р., Одеса

ОДЕСЬКІ НАСТРОЇ
Диптих

І. В ПОХМУРИЙ ДЕНЬ

Тут є і море, і акації,
і кожна вулиця – базар.
Якась столиця еміграції
не то слов’ян, не то татар.
Якісь розмови про перлину,
про страсті Кості-моряка.
А ось знайти свою людину,
звичайно, справа нелегка.

Що не кажіть – морські ворота,
все їде, нишпорить, снує.
Якась гендляра криворота
розбитий глобус продає.
Де наші книги? Де газети?
Кругом чужинське барахло.
Жили тут, кажуть, і поети,
але коли то це було було!
Я від Одеси не в екстазі,
бо місто справді не моє.
Нехай собі на унітазі
босяцьку «Мурку» награє!
22.02. 2000 р.

2. В ПОГОЖИЙ ДЕНЬ

Я радий сонцю, радий літу
і повний сили, як боксер.
Живу в Одесі без бронхіту –
це все одно, що мільйонер.
Які на морі сині хвилі!
Який сліпучо білий порт!
Які жінки довкола милі!
Ось тільки я старий, як чорт.

Однак вдягну морську тільняшку
і мексиканського бриля,
наймусь матросом, як не важко,
на борт крутого корабля.
Об’їду всі солоні плеса,
тужавий стану, мов канат,
однак вернуся до Одеси
і обніму її, як брат!
27.02. 2000 р., Одеса

* * *

Все менше літо я люблю,
бо в червні пух летить з тополі –
і я то чхаю, то хриплю
і вдома нуджусь у неволі.

Хоч влітку маєш на столі
усяку ягоду червону,
та липень варить нас в котлі,
неначе курку для бульйону.

Ну, серпень, правда, десь на Спас
осяє нас такою синню,
яка згадається не раз
у непогодину осінню.

І лиш зимовий буревій
і заметіль несамовита
розвіють врешті скепсис мій,
і я захочу літа, літа!
1999 р., Одеса

ЛІТНЯ ГРОЗА

Застогнали сади, як при родах,
забілів пелюшками туман.
- Ну й плодюча ця дивна природа! –
буркотів собі грім-дідуган. –
Нащо зелені стільки і сяйва!?
Нащо стільки блакиті кругом!?
Навіть райдуга дідові зайва,
блиснув-цвьохнув по ній батогом.

Та й погнав сиві хмари поволі,
тільки гуркіт лунає здаля.
На єдиній хмариночці-льолі
усміхається сонце-маля.
11.01.2000 р., Одеса

МЕДИТАЦІЯ

Теплом переповнене літо
в саду розливає дурман.
Прозорого меду налито
для мене повнісінький дзбан.

В густому солодкому клеї
заснула бджола у меду.
О, як же я схожий на неї
у більшому дзбані – в саду!

Тону в запашному дурмані
цвітіння і тихих речей,
тону в білорукім капкані
під поглядом теплих очей.

І жаль мені райдужну бджілку,
що глибоко спить у меду.
З червоними вишнями гілку
тобі прихиляю в саду.
2000 р.

ДОМАШНЄ ВИНО

Хотілось мені вже давно
зробити домашнє вино.
А нині в Одесі й подавно
зайнятися ним забавно.

Приніс винограду з базару,
для соку вже маючи тару:
ще в Києві бутля купив,
бо там він дешевий. Згубив,
звичайно я часу немало,
та маю об’ємисту тару.
І вдало купив виноград
також найдешевший, бо ряд
сходив не один на базарі.
Був клопіт дружині Тамарі:
удвох ми давили сік,
і він аж по ліктях тік
червоною кров’ю, такою,
що нині спливає рікою
в нещасній далекій Чечні.
Далекій? Та зовсім ні!
Вже завтра московські «герої»
із тої убивчої зброї
стрілятимуть, може, й по нас,
коли упокоять Кавказ.

І як там не є, а соку
набрали ми миску глибоку,
у київський бутель злили,
хай грає на кухні. Коли
надійде зима-холоднеча
і думи надавлять на плечі,
наллєм у мережане скло
настояне з літа тепло.

Згадаємо Київ престольний,
і звідки наш бутлик пристойний,
згадаємо друзів, которі
далекі, як риби у морі,
одеський похвалимо сад,
де виріс п’янкий виноград
із гарним ім’ям Ізабелла.
Здається, і вся вже новела.
Ах, слід ще згадати Кавказ,
що б’ється за нас і без нас!
23.09.1999 р., Одеса

***

Кавказ, Кавказ! Давно у гості
мене манив крутий Казбек.
Мій дід тут склав столітні кості –
з Волині висланий абрек.
Десь біля Терека в долині
мій корінь тліє родовий
і височіє на камінні
над ним будяк, як вартовий.

Ніхто у горах сивочолих
сюди не прийде, не зітхне,
дороги звивисті ніколи
не привели сюди й мене.
Така вже доля в нас прогіркла
і времена такі скрутні.
Спи, діду мій, волинська гілко,
тепер продовжена в мені!

Я знаю, зараз не спокійно
тобі лежати у землі:
усе тут нищать градобійно
в метал закуті москалі.
Тополі никнуть, мов каліки,
і люд під танками – як хмиз,
біжать із гір не срібні ріки,
а ріки крові, ріки сліз.

Але не вічний цей порядок.
Мій діду, жди. Настане час:
від ката звільниться Кавказ,
до тебе прийде твій нащадок,
погладить камені, як спадок.
Нам не чужа найменша п’ядь,
де кості пращурів лежать!
07.10.1999 р., Одеса

ПОТОП

1
Нічних зірок вже повний кузов
насипав Вічний Світлороб.
А за московським землетрусом –
над Україною потоп.
Втонули села з кріпаками
і з безробітними – міста,
гаї із сонними граками,
церкви з хрестами й без хреста.

У болотистому ефірі –
котів і відьом перегук.
Де Солов’яненки і Гмирі?
Де голос Ольги Басистюк?
Усе під шапку-невидимку
нічна сховала каламуть,
лиш Гривня з Доларом в обнімку
із ресторану п’яні йдуть.

Та блідий місяць кров’ю харка,
пливуть авто, мов карасі,
і чорна ряса патріарха
всія і всяческой Русі.
02.10. 1999 р.

2
Вже цілить сутінь вечорова
у мене кулями зірок.
І точать тишу паперову
глибокі шашелі думок.
І хатня келія з бетону,
немов ковчег мене несе.
Усе святе і безборонне –
усе затоплене, усе.

За під’яремними віками
прийшли болотяні часи.
І сонце, й місяць небесами
з імли пливуть, як гарбузи.
Життя все стислось. Лиш уява
гризе з безвиході ходи.
А ніч хихоче, як проява,
набравши в чорний рот води.
30.09. 1999 р., Одеса

* * *

Дві хати збудував я в різний час,
два сади посадити я спромігся,
один вже постарів біля Черкас,
а другий біля Києва розрісся.
Та інші люди в них давно живуть.
Прощайте, гнізда, створені руками!
Я зрозумів свого багатства суть:
це час, коли душа цвіте думками.

Ніхто його не купить, не продасть,
один Господь над ним лиш має владу.
І звідки в мене ця любов-напасть
де просто саду, до земного саду?

Мене із міста в місто, наче м’яч,
перекидає доля норовиста.
І ось уже в Одесі я, блукач,
вживаюся у роль контрабандиста.
Я ввіз сюди диковинний товар
із назвою «Любов до України»,
і хоч кричи тепер на весь базар,
чи в келії дурій від самотини.

Хай у думках – а матиму я сад
і дім над морем, схожий так на яхту!
Хай родить тут словесний виноград
і творчий дух летить сюди на вахту!
В осінній день осінній вже поет
ітиме брати із дерев данину,
і жовтобоке сонце, як ранет,
впаде йому зненацька у корзину.
25.10.1999 р., Одеса

БОМЖІ

Живуть два халамидники,
два друга Льоха й Лох,
обходять в місті смітники
і ділять все на двох.
З сумками габаритними
в дворах ведуть обхід,
де двірники із мітлами
плюються їм услід.
Находяться, поснідають,
що їм дала ходьба,
і на десерт повідають,
яка у них судьба.
Життя не завжди блимало –
горіло наче спирт,
але похмілля вимело
їх на смітник – і квит!
Та, дякуючи Богові,
кругом весна і цвіт,
і легше Льосі й Лохові
дивитися на світ.
Про щастя жити з жінкою
міркує сивий Лох,
про пироги з печінкою,
про внуків, як горох.
А Льосі інше мріється,
натура вже така:
ось скоро він дориється
у смітті до мішка.
Мішок зелених доларів!
Ех, заживе усмак!
В готелі, в люксі-номері
він питиме коньяк!
Здрімнули друзі в скверику,
де все цвіло, гуло…
Один летів в Америку,
а другий у село.
2001 р.

* * *

В найдовшу ніч найдовше я не спав.
Дзвеніла тиша в домі, як сирена,
і місяця старенький пароплав
заякорився під вікном у мене.

Нехай пожде! Я мислю, я живу,
гортаю згадки – написи затерті.
А прийде час – у безвість попливу,
як лист у безадресному конверті.

Я за своїм минулим не тужу,
що тринькав дні, зневаживши роботу.
Єдине, чим тепер я дорожу –
це воля, що явилася народу.

В житті найголовніше відбулось.
І що кому до того, що поету
узяти всі висоти не вдалось?
Все тільки готувався він до злету.

Що не кажіть, а щастя – дивна річ:
тому дай хліба, іншому – афішу,
один проспить найдовшу в році ніч,
а другий переслухає всю тишу.

Без мене відпливає пароплав,
ховається за темні кам’яниці…
Я всіх думок іще не перебрав,
як всіх книжок у себе на полиці.
25.12. 1999 р., Одеса

* * *

Я колись боявся постаріння,
вмерти юним думалось мені,
та вмирати не дає горіння
десь у генетичній глибині.

А для чого, душе, і для кого
ти ростиш запізнені плоди?
Змолоду хапати треба Бога
за казкову хмару бороди!

Я стаю романтиком під старість,
може, навіть просто диваком:
у душі плекаю кожну парость,
що не зміг доглянуть юнаком.

Юність. Бідність. Звивиста дорога
в морі знеособлених людей.
Де та борода? Якого Бога?
Божий дух відправили в музей!

Я тепер боюся не старіння,
а вертання в мертву ту добу,
де волають цілі покоління,
заживо поховані в гробу.

Хай прозрів я пізно, хай поволі,
та тепер я бачу наяву:
жити – значить чути подих волі.
Тільки зараз, власне, я й живу!
17.12. 1999 р., Одеса

* * *

А зима на півдні в нас не строга,
погуде, поплаче та й мине.
Пластівців на землю кине трохи
і крупи перлової сипне.
Хоч вона загається на старті –
фініш перетне раніше всіх,
весняні калюжі на асфальті –
то її сліди від босих ніг.

Затуманить часом голі ниви,
наче їх покриє ковила.
А над морем глиняні обриви
в лютому вже мліють від тепла.
Тільки чайка біла, як сніжинка,
пада в море, ніби на ріллю.
Не зима – а благодушна жінка,
саме та, яку я і люблю!
16.12. 1999 р., Одеса

ХОЛОДНОЯРСЬКА ОСІНЬ

Туман розливсь, як мідний купорос…
І косогір синіє, і дорога,
і пізні квіти з назвою «мороз»
синіють теж від хвіртки до порога.

Село в яру скучає без новин,
прив’язане дорогою до світу:
один кінець веде на Чигирин,
а другий – до Мотрониного скиту.

Холодноярська осінь. Ще одна
у пам’яті записана сторінка:
і ця діброва тиха і грибна,
і поряд молода зі мною жінка.

А білий день стоїть, як боровик,
рудим брилем вітаючи людину,
і видуває вітер-верховик
туман з ярів на тясминську долину.

Дубове листя пахне, як наркоз,
а сонце вже освічує поволі
і яр, і квіти з назвою «мороз»,
мене і жінку із очима долі.
04.12. 1999 р., Одеса

* * *

Тамарі

Я зрілих літ своїх не гаю,
мій сад іще дає плоди,
коханку Музу навіть маю,
та над усе є в мене ти!

Я не надбав собі достатку
і діамантових зірок,
хоч розгадав трудну загадку
і розв’язав складний урок.

Простіше світ завоювати
і поділити бариші,
аніж в єдину поєднати
дві неприкаяні душі.

Яка в ній краща половинка –
питання надто вже просте.
Є в мене ти, найкраща жінка,
а інше, інше все – пусте!

Перехрещусь! А то зурочу,
якусь накликавши біду.
Я щастя більшого не хочу,
я щастя іншого не жду!
17.01. 2000 р., Одеса

* * *

Це не сніги. Це тісто місить
по всій землі різдвяна ніч.
Так ясно, ясно! А ще й місяць
горить, як сто церковних свіч!

Гори, гори! Висвітлюй душі!
Мани в небесну висоту!
Дарма грачині чорні груші
нависли хмарою в саду.

Всьому своя є противага,
і нині сумно не мені.
Мороз, настояний як брага,
малює пальму на вікні.

А біля пальми фея ніжна
вже замальована в альбом.
Ні, ні! Жива і білосніжна
ясніє жінка за вікном.

Зайду, зайду колядувати!
Я не чужим їй був і є.
Єдиний білий слід до хати –
гаряче дихання моє.
04.01.2000 р., Одеса

ШАХОВИЙ КЛУБ

Я загубився в місті між людьми,
у сквері в шахи граю із дідами.
Тут влітку рай. А от серед зими
зігрітись важко навіть матюками.
Той був матросом. Є і генерал,
що вже відвик командувати строєм.
Ще ходить кок – п’яненький зубоскал –
і як засяде грати, то запоєм.

А ось колишній, видно, кагебіст –
ач, ловко як на дошці ставить пастку!
А лицемір з газети «Комуніст»
усе міняє тактику-окраску.
Поразок цей дует не визнає,
реваншу прагне, аж літає слина…
А в мене тут свої партнери є:
сивенький лікар – совісна людина,
і відставний майор з ракетних військ,
і сторож Дядя Коля з коцюбою.
Ех, я люблю у грі веселий риск!
В ім’я мети пожертвую собою!

Та тут моїх не знають устремлінь,
ну, бачать: українець, грає вміло,
а що Пегас – його любимий кінь –
яке кому, скажіть, до того діло?!
Він гетьманом взиває короля,
а козаками – лаву пішакову,
і тішиться, буває, як маля,
коли в гурті почує рідну мову.
А де її в Одесі можна чуть?
Хіба що на селянському базарі.
Дебют ми виграли. Вгамуйте, чорні, лють!
Цвістиме наше слово й на бульварі!
Століттями була не наша гра,
ми за чужі корони йшли на мури.
Вже вигравати нам прийшла пора:
є гетьман свій, є поле, є фігури.

Я пішаком згубився між людьми,
втішаюсь тим, що пішаків багато.
І знов у сквер іду серед зими,
де за столами навіть тіснувато!
10.12.1999 р., Одеса

* * *

Світ і до мене був і після мене буде.
З пітьми я зблиснув, в неї й повернувсь.
Я не журюсь, що світ мене забуде:
як в морі сіль, я в ньому розчинюсь.
2006 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]