Василь МАРСЮК
ПРОМЕТЕЄВА ЕСТАФЕТА
Лірика, гумор, сатира

У СУМІЖНИХ МУЗ

ВЕЛИКИЙ СКАЛЬД*

Яка то втіха слухать Гріга!
На серці зразу тане крига.
Його мелодію варязьку
я завжди слухаю, мов казку
про вже забутий милий край:
приморські скелі, бідний гай,
у горах стежка і хатина,
куди вертаюсь я в сивинах,
вертаюсь в юність, як Пер Ґюнт**.
У чому річ?! Норвезький ґрунт –
а наче пагорби дніпрові,
де бродять привиди казкові,
де і Аскольд лежить в діброві,
між іншим. Висновок один:
нехай ти турок чи мордвин,
хай бозна-звідки ти чужинець,
чи, може, брат наш українець –
люби свій край, як Едвард Гріг –
і світ тобі впаде до ніг!
07.01. 2005 р.

*Скальд – давньоскандинавський поет-співець.
**Пер Гюнт – головний герой музичної драми «Пер Гюнт».

АНАТОЛІЮ ПАШКЕВИЧУ
(В день поховання)

Ось і пішов ти, Анатолію,
лишивши копію в труні.
Але твою пісенну колію
час не сховає в бур’яні.

Життя любили ми, колишні,
і твій любили хороспів
про смуток маминої вишні,
про гомін згорблених степів.

Колись єднали нас у колі
веселі келихи вина.
З чиєї це лихої волі
скликає вже сумна труна?

Вона подібна до футляра –
хай там лежав би контрабас,
чи твій баян, або гітара…
А ти – у кожному із нас.

Ми всі складем зомлілі крила,
питання лиш: коли і як.
В Черкасах ще одна могила
для мене світить, як маяк.
11.01. 2005 р.

РОЗДВОЄНА ДУША
Миколі Глущенку – художнику і розвіднику.

Яких ще благ?! Живеш в Парижі –
малюй-твори собі у тиші
та завойовуй Монпарнас –
столицю муз – всесвітній клас!

І як попався ти, Миколо,
в тісні обійми ГПУ*?
Ти з них не вирвешся ніколи –
і як ти вліз у темну гру?

Шпигун – поет, шпигун – художник –
не з казки вимисел – ява!
В неволі скурвився не кожний,
а ти ж то – вільна голова!

В тій голові не лиш картини
незримий цензор погубив,
в тій голові від України
лиш клаптик неба голубів.
Але сльозиночка блакиті,
і дух відлиги, й саду цвіт
теж оживляли нас у світі…
Привіт, художнику! Привіт!
07.01. 2005 р.

*ГПУ (скор.) – Государственное Политическое Управление – радянська карально-розвідувальна служба, резидентом якої у Парижі був М.Глущенко.

БАЛАДА ПРО ДВІ СКРИПКИ
Володимирові Івасюку

Ой, зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
поділив надвоє снів своїх красу:
що перша скрипка – біла лебідка,
а друга скрипка – вечірній сум.

Закохались в нього дві сестри весною,
одна – мов та нічка,
друга – наче день,
перша просила грати сумної,
друга бажала веселих пісень.

Одна сміялась, плакала друга.
Гей, поєднались радість і туга!
Гей, поєднались в очах дівчини,
мов у двох скрипках, ночі і днини!

А як розійшлися ті пісні луною,
він замовклі скрипки сестрам двом віддав –
кожна дівчина стала вербою,
легінь між ними явором став.

Залишив на світі дві чарівні скрипки,
залишив на світі снів своїх красу:
що перша скрипка – біла лебідка,
а друга скрипка – вечірній сум.

Там, де став явір понад плаями,
знову я чую відлуння пісень:
одна верба співає ночами,
друга верба співає удень.

Одна сміється, і плаче друга.
Гей, поєднались радість і туга!
Гей, поєднались в очах дівчини,
мов у двох скрипках, ночі і днини!
Червень 1971 р., Чернівці

БУКОВИНСЬКА ЗІРКА
Софії Ротару, співачці.

Дав Бог мені дар чи покару:
наспівую, що б не роблю.
Я скрипку люблю, а до пари
і голос Ротару люблю.
Молдавське дівча з Буковини
зі скрипкою в грудях зросло.
Як радував спів солов’їний
і Київ, і кожне село!
Яка тоді юна плеяда
із гір задзвеніла струмком!
Цвіла українська естрада
усміхненим Івасюком.
Та рано забула Софія
відлуння карпатських трембіт.
Манила, манила Росія
співачку до власних орбіт.

Не раз ті московські візити
дивився блукалець Марсюк.
Чим більше там сипались квіти,
тим рідше їх слав Івасюк.
Ех, що вже ставати на дибки!?
Все в’яне, щоб квітло нове.
Ще пісня моя про дві скрипки
в Софіїних грудях живе.
08.01. 2005 р.

КАРМЕН

1
Життя без музики – не все,
життя без музики не гарне.
Тому-то нам явивсь Бізе
і разом з ним влетіла Кармен.
Під перегуки кастаньєт,
під водоспад шовків на стегнах
в нас прокидається поет
з хаосу пристрастей буденних.
Але мистецтво – ще не все,
не всі ще наші забаганки.
Найкращу з них нам дав Бізе –
кохання вільної циганки!

2
Стривай! А як же Меріме*,
що перший розповів про Кармен?
О, в нього стале реноме –
ім’я і досі популярне!
А дружба двох французьких Муз
спаяла мелос так зі словом,
що всіх чарує цей союз!
Ми також, бачте, не злословим.
06.11. 2005 р.

*Проспер Меріме – автор новели «Кармен», сюжет якої ліг в основу лібретто опери Жоржа Бізе.

ЯВИЩЕ ПАБЛО ПІКАССО

Я у малярстві дилетант,
але впізнаю діамант
серед художницького краму,
що світову здобув рекламу,
як нині славу звуть по праву.

Експерименти Пікассо,
звичайно, оч-чень харасо!
Одна лиш «Дівчинка на кулі»
покаже скептику дві дулі,
«Герніка» теж ажіотаж
вчинила, кажуть , аж-аж-аж!
Але облишмо компліменти!
Реклама створює легенди
і ті шалені дивіденди,
які художник вміло стриг.
Я не кажу, що він із тих,
що славу виліпив з інтриг.

А слава щ о? Вона природна,
коли не більша за полотна,
а у поетів – більша книг.
Чужі для неї маскаради.
Недаром Пабло без бравади
із олімпійських верхотур
помітив Катрю Білокур,
селянку нашу з Божим даром.
Недаром заздрив їй, недаром!
07.01. 2005 р.

ДОРОГОЦІННА УСМІШКА
(З приводу всесвітньої дискусії)

Про таємницю Монни Лізи
і я додам своє слівце:
за вухом в Лізи блішка лізе,
і Ліза думає про це.

Одначе не її вина,
що в полотна крута ціна,
за ним стоять такі мільйони –
нехай Господь від них боронить!

Тут, звісно, винен сам да-Вінчі,
що дивний стан душі увічнив.
06.01. 2005 р.

ВІДЛУННЯ ГРОМУ

Якби не Людвіг Ван Бетховен,
для мене світ не був би повен,
я не пізнав би всього огрому
людського духу – відлуння грому,
і не почув би за все життя
такої гами почуття.

Велична музика, велична,
мов не земна вже, а космічна!
Лиш геніальний відчайдух,
утративши навіки слух,
творить міг звуки дивовижні,
немов змагався зі Всевишнім!

І хоч тепер аж до зірок
молотять ритми поп і рок,
хоч примітивні голосочки
нявчать котами з теле-бочки
і підвиває їм, як пес,
обездуховлений прогрес –
мене щораз від цих страховин
рятує думка: є Бетховен!
06.01. 2005 р.

ФРАНСІСКО ГОЙЯ
(Роздуми над серією картин «Настрої»)

1

Не знаю я, чи Гойя – гой,
але в малярстві він герой!
З яких душевних темних сховищ
на світ виводив він страховищ –
таких недоумків-чинуш,
такий букет пропащих душ!?
Аж дивно, що його чорти
з чортами Гоголя – брати,
дарма що різні паспорти.

Та ось малює Гойя маху* -
і нечисть всю змітає махом,
іспанка сяє, як алмаз!
Ну що сказати? Ас є ас!
Я часом в гості кличу Гойю
і біля нього душу гою.
06.01.2005 р.

*Маха – вільна жінка.

2. «НЕМАЄ ДОПОМОГИ»

Що з тобою зробили, істино?
Одягли у блазенський ковпак,
рогачем твоє горло затиснули,
щоб живого словечка не писнула
серед тічки людино-собак.

Відіснились тобі кастаньєти –
у мотузці затерпла рука.
Вже не буде крилатого лету:
хоч супутники є і ракети,
ти ж посаджена на віслюка.
Жде багаття в кінці дороги.
Звідки ждати тепер допомоги?
В обивателя совість німа.
Світ від шляху до сонця – тюрма.
Допомоги нема.
25.02.1968 р.

3. «ЗЛА НІЧ»

Холод. Темінь. І жодної зірки.
Лиш мантилья біліє у жінки,
лиш біліють підломлені ноги…
Хто захоче її убогу?
Тільки вітер, як жадібний бахур,
піднімає без сорому лахи
і штовхає на міст, як на плаху,
білу маху, роздягнену маху.
Де ж блукає загублена зірка
у небі
й досі?
І гукає із темряви жінка,
як лебідь: « Досить!»
26.02.1968 р.

4. «ПРАВДА ПОМЕРЛА»

Правда померла… Амінь!
Нечисть зійшлася ховати.
Хрест заяложений кинь!
Нумо, берись до лопати!
Правда померла – не сон.
Тішся, святенницьких сонм!
Смійтеся, хтиві монахи,
над променистим прахом!
Свято вгодованих туш.
Свято словесного блуду.
Так загортайте чимдуж
совість, недолюдки-люди!
Вже й закопали? То чом же
труситесь, наче старці?
Слізно жалкуєте, може?
Тільки на це не схоже.
Б’ють з-під землі промінці,
промені правди… Овва!
Правда не вмерла – жива!
09.03.1968 р.

АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА

Я не з церковних менестрелів
і не співець хрестів-розп’ять,
та церкві, створеній Растреллі,
я сходи ладен цілувать!

Тоді ще рухалися возом,
авто не знали і ракет –
злетіло чудо над узвозом
до невідкритих ще планет!

І недарма сюди, як в Мекку,
йдуть малярі з усіх округ.
Іду і я в мороз і спеку,
щоразу знявши капелюх.
08.01.2005 р.

НАРОДНИЙ ШЕДЕВР

Земля шедеврами багата,
і їх у світі множить люд,
та українська біла хата
найкраща всіх земних споруд.
Все до ладу в ній, все до речі:
світлиця, сіни, кожна річ.
Була раніше для малечі,
як рідна ненька, тепла піч.
А біля хати – хлів, комори
і свій колодязь-журавель.
Всі війни, всі голодомори
наш рід не вибили з осель.
Москаль і лях, монгол і турок
ломились в хату, як бики,
але тримав її підмурок,
бо закладався на віки.
Ні, не забув я про землянки,
про удовині курені
і про криївки – про повстанки
згадать не соромно мені.
Я не ганьблю чужі фортеці
у їх погорді кам’яній,
та біла хата в мене в серці,
і сам я серцем б’юся в ній!
14.01.2005 р.

МЕЛОДІЇ ДУШІ

Я знаю романси циганські
і грецькі пісні награю,
та наспіви наші купальські
я слухаю, наче в раю.
«Ой, на морі хвиля, при долині роса,
стороною дощик іде…»

Ціную я звуки болгарські,
люблю італійський спів,
а ось мені думи кобзарські –
як вольная воля степів!
«Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче,
за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче…»

Як час помирати настане –
немає розради на те –
хотів би я чути востаннє,
як «дощ стороною іде».
25.10. 2006 р.

ЛІСОВА ДРАМА
На зразок байки

Гуляв я лісом – глядь, реклама
скликає всіх: «Сьогодні драма,
весела драма про кохання!
Місця захоплюйте зарання!»
Я довго думати не став,
бо небайдужий до вистав.
Знайшов театр, що на поляні,
а дуб над нею, наче тент.
Вовки, уже помітно п’яні,
атакували бар-буфет,
Зайці під ручку сновигали,
Куниці хутра виставляли,
читав програму дід Цапок,
табун Гусей прибув зі ставу…
І ось покликав на виставу
усіх дзвінок –
і зал замовк.

Ведмідь «грав» парубка Івана,
а юну дівчину Оксану –
Лисиця вже не молода,
і хоч Руда
наклала гриму із півпуда,
на сталось чуда,
бо вся любовна суєта
була знайома і проста:
В і н полюбив її за хвіст,
В о н а ж його за силу й зріст.
Суперник Лев, стара Тигриця
і кілька ще дрібних осіб
теж метушились, як годиться,
цим заробляючи на хліб.

А на гальорці спали Сови,
жували в затінку Корови,
старий Вовчисько напідпитку
Вівцю пощипував, сусідку,
а провінційні дві Сороки
перемовлялись на всі боки,
аж нервував сліпенький Кріт,
який черкне в газету звіт –
статтю похвальну про виставу…

Щоб не вловити часом ґаву,
я, позіхаючи тихцем
і задимивши тютюнцем,
з театру вийшов до перерви.
Ех, нерви, нерви!
Не так ті нерви, як вгорі
дзижчати стали комарі,
та вже й засидівся на пні –
пройтись корисніше мені.

Вернувся в місто – глядь, реклама
гукає теж: «Сьогодні драма!
Весела драма про любов!»
Еге, до драм я охолов!
1980 р., Черкаси

ТЕЛЕШОУ

Після вечері знову на десерт
московська зірка нам дає концерт.
І сміх, і гріх! Мавписте це опудало
давно ґешефт з мистецтвом переплутало,
забуло, що буває добрий тон,
що одяг – це не тільки балахон,
що спів – не лиш хрипіння в мікрофон,
що пугало, придатне для городу,
смішне для нас, співучого народу.

Дивує лиш, ну як такий товар
щодня збуває нам теле-гендляр?!
01.01.2004 р.

[ Київські фрески] [ На арені історії ] [ На донецьких вітрах ] [ Вироблений пласт ] [ Кримський берег ] [ Одеські настрої ]
[ Літературна галерея ] [ У суміжних Муз ] [ Біля українського Парнасу ] [ Автобіографічна довідка ]