Що принесла Україні Переяславська рада?

Переяслав і сьогодення

І на закінчення. Прихильникам ідеї "возз'єднання України з Росією", крім усього іншого, варто замислитися ще над однією важливою проблемою. Або Україна була колонією Московської, потім Російської, потім Совєтської імперії, і тому щодо неї діють усі соціологічні закономірності стосунків "метрополія-колонія", або вона була особливою, "братньою", "возз'єднаною" територією у складі цієї імперії, відтак мусить нести тягар відповідальності (бодай моральної) за всі злочини цієї імперії. Як казали давні римляни, tertium non datur, третє виключене. Чи не надто тяжкий тягар на плечі теперішнього і прийдешніх поколінь українців прагнуть покласти апологети "возз'єднання"?

Що стосується іншої категорії українського загалу, яка визнає Переяслав у системі координат "багатовекторності", слід зауважити: Богдан Хмельницький теж проводив (у термінах сучасного світу) справді багатовекторну політику. То в один, то в інший момент на перший план висувалися молдовський, угорський, турецький, татарський, московський, шведський напрями (ба більше: він листувався з англійським лідером Олівером Кромвелем). Хмельницький за допомогою такого маневрування досить вдало закріпив фактичну самостійність Козацької держави. Проте на певному етапі (починаючи з епізоду, коли участь у династичній війні в Молдові 1653 року унеможливила реальний перехід під протекторат Оттоманської Порти, який потягнув би за собою військову допомогу з турецького боку) така постійна багатовекторність призвела до тотальної недовіри з боку інших держав до України. І хоча зміна сюзерена чи союзника була звичним (скоріше, навіть нормальним явищем Європи тих часів), все ж таки Козацька держава, схоже, вирізнялася на тлі сусідів. І, по-друге, у Москві традиційно зовсім по-іншому потрактовували такі речі: якщо цар Московщини, в очах суспільної верхівки цієї країни, мав право несподівано змінювати союзників, то його васал (чи навіть союзник) права на таку зміну не мав, вона сприймалася як зрада не тільки царя, а й православної віри, з усіма наслідками. Що й одержало свої вияви в українських трагедіях часів гетьманів Хмельниченка, Мазепи, Полуботка й Розумовського. Аж до силової ліквідації самої Гетьманщини.

І нарешті. Новий Переяслав. Чи можливий він? Адже, скажімо, є в Україні так звані "Спадкоємці Богдана Хмельницького" на чолі з Леонідом Грачем (номінально - комуністом, насправді - взірцевим великоросійським шовіністом); є у пропрезидентській партії "Трудова Україна" група, очолювана випускником академії ФСБ, олігархом "другого ешелону" Андрієм Деркачем, яка проголосила принцип: "до Європи разом із Росією"; зрештою, є СДПУ(О), котра номінально наголошує на європейській інтеграції, а реально навіть власні витоки рахує від першого з'їзду РСДРП та до числа ідейних предтеч, поруч із Франком, Лесею Українкою та Грушевським, зараховує запеклого україножера Плеханова. В Україні в багатьох галузях економіки реально домінує не власний, бодай навіть компрадорський, капітал, а капітал російський. Що ж стосується ЗМІ, то українськими вони у своїй основній масі не є ані мовно, ані (головне) змістовно. Доходить до курйозів. Скажімо, політично цілком нейтральне видання, яке виходить в Одесі, розповідає про неоднозначну й неординарну постать генерала Андрія Власова, описує його військовий хист, що проявився у битві під Москвою узимку 1941-42 років; але автори статті, схоже, просто не знають, що саме Власов командував 37-ю армією, котра успішно захищала під час німецько-совєтської війни Київ, і саме там засвідчив себе як талановитий військовик. Інше видання всерйоз розтлумачує читачам, що ініціатива Тернопільської міськради назвати вулицю в місті іменем дивізії "Галичина" неприйнятне, тому що це дуже-дуже ображає росіян (наче ця дивізія мала на меті геноцид етнічних росіян, а не злочинного більшовицького режиму, котрий знищив десятки мільйонів українців, росіян, білорусів, казахів, поляків, євреїв тощо). Ще одна газета коментує ситуацію з відзначенням річниці Переяславської ради так: багатьма українцями ця подія сприймається позитивно, отже, треба святкувати (чи означає це, що схвальне ставлення до наркотиків і проституції значного числа українців повинно мати наслідком легалізацію цих речей?).

Власне, якщо розібратися, то прихильники "старого" і "нового" Переяслава є найбільшими русофобами, хоча того не усвідомлюють. Адже саме після Переяславської ради Московщина, замість розвитку шляхом розбудови інституцій станової монархії з поступовою еволюцією в бік конституціоналізму, замість поетапної економічної, політичної і культурної інтеграції з Європою, замість розвитку товарно-грошових стосунків, стає зовсім на інший шлях - той, на який вона остаточно стала за часів Петра І. Якраз після "попленения Малой Руси" в Московському царстві перестають скликатися Земські собори - органи представництва і консолідації політичної нації, до яких входили бояри, вище духовенство, вище чиновництво, вибрані представники від регіонального дворянства та заможних городян. Так само після цього відбувається церковний розкол, унаслідок якого Церква де-факто (а за Петра І - і де-юре) стає ідеологічним органом держави. Значно посилюється кріпосне гноблення, а товарно-грошові стосунки знову (як і за Івана Лютого) відступають на задній план перед силою позаекономічного примусу й експлуатації. Збройна конфронтація з Європою (якої перед тим Московщина кілька десятиліть поспіль намагалася уникнути) стає правилом кремлівської політики. І тут не повинні вводити в оману спроби запозичення європейських технологій Москвою, що стали постійними саме після Переяслава: йшлося про технології військові, промислові, наукові, але не (в жодному разі!) про громадсько-політичні. Власне, Переяславська рада і Березневі статті стали таким собі тестом на здатність Московщини до європейського типу політичних стосунків; проте спокуса тактичних вигод виявилася більшою за перспективу просування країни до тодішніх норм правової держави. Саме після Переяслава Московська держава починає набувати вигляду такої колоніальної імперії, яка несе не тільки певний прогрес підкореним народам, що перебувають на нижчих щаблях суспільно-історичного розвитку, але все більше виступає реакційною силою всеєвропейського масштабу, яка нищить економіку, культуру й політико-правові традиції більш розвинених народів - разом із носіями цих традицій.

Іншими словами, без Переяслава та загарбання України Росія мала б значно більші шанси стати "нормальною" розвиненою національною державою; захоплення ж України у минулому і спроби такого захоплення зараз продукують у Московщині імперські інтенції, реалізація яких завжди дорого коштує не тільки сусіднім народам, а і самим росіянам. Проте "Переяславський синдром" продовжує негативно впливати на сучасну Російську Федерацію. Автор цих рядків був свідком, як на урочистостях на честь української делегації улітку 1992 року, тобто одразу після розпаду СССР, у Москві була розіграна театралізована вистава на честь "слов'янської єдності", "вірності духу Переяслава" та "дружби братніх народів". Усіх, найдрібніших політиків України, котрі засвідчували цю "вірність", приймали на високому рівні у Кремлі вже за Єльцина з його демократичною риторикою. В останні роки пропаганда цього "духу", прихована і відверта, в тому числі і фінансована спецфондами російського уряду, тільки посилилася - як і в самій Російській Федерації, так і в Україні.

Сучасна Росія, на думку нечисленних незалежних російських же дослідників, все більше перетворюється на неототалітарну державу, де, зокрема, практично всі номінально "незалежні", "приватні", "недержавні" мас-медія перетворені на знаряддя пропаганди. Власне, нічого нового у цьому немає: у нацистській Німеччині ніхто не одержавлював усю пресу; вистачило так званої "уніфікації", після чого де-юре "незалежні" видання в один голос заспівали осанну Гітлерові і компанії та почали пропагувати ідеї "возз'єднання з райхом" серед зарубіжних етнічних німців та "братніх арійських народів". Чи не фактично те саме спостерігаємо і зараз?

Відтак не дивно, що в самій Росії, за даними соціологів, приблизно таке співвідношення прихильників і противників аншлюсу України (звісно, на користь перших), як і у нацистській Німеччині у 1938 році - прихильників аншлюсу Австрії (цього разу - за даними гітлерівської таємної поліції). А в Україні соціологічні опитування стабільно засвідчують прагнення значної частини наших співгромадян (від чверті до третини) у тій чи іншій формі, об'єднатися з Російською державою, не зважаючи на конкретні умови такого об'єднання. Власне, як і 350 років тому, ця категорія населення перебуває у ролі "черні", тобто - безправного об'єкту політичних ігор. Отож, як і раніше, головне слово лишається за елітою. Політичною, інтелектуальною, церковною. На жаль, ця еліта в Україні сама значною мірою залишається бранкою совєтського міфу про Переяслав і стоїть на типово малоросійських позиціях.

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.
2. Апанович О. Гетьмани і кошові отамани Запорізької Січі. - К., 1993.
3. Апанович О. Україно-російський договір 1654 р. Міфи та реальність. - К.,1993.
4. Багалій Д. Історія Слобідської України. - Київ, 1994.
5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - К., 1995.
6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990.
7. Грушевський М. 250 літ // Вивід прав України. - Львів, 1991.
8. Грушевський М. Як жив український народ. - К., 1992.
9. Гетьмани України. - К., 1991.
10. Довідник з історії України. - К., 2001.
11. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2-х тт. - К., 1991.
12. Ефименко А.Я. История украинского народа. - К., 1990.
13. Костомаров М. Руина. - Собр. соч. Т.15, кн. VІ. - Птб; 1905.
14. Липинський В. Україна на переломі: Вивід прав України. - (Розділ ІІІ). - Львів, 1991.
15. Наливайко Д. Християнська козацька республіка. - К., 1992.
16. Орлик П. Вивід прав України//Вивід прав України. - Львів, 1991.
17. Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). - К., 2003.
18. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1998.
19. Українська ідея: перші речники. - К.,1994.
20. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. ТТ.1-3 - К., 1990-93.
21. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII століття. - К., 1997.

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]