Що принесла Україні Переяславська рада?

Переяслав під кутом зору
різних політичних ідеологій

Парадоксальним чином, в історичній науці та суспільній свідомості, найвищого рівня оцінка "прогресивності" Переяславської ради набула у період позірного торжества в СССР марксистської ідеології. Автор цих рядків на початку 80-х, бувши студентом старших курсів філософського факультету Київського університету імені Шевченка, був членом студентсько-аспірантського гуртка, в якому, зокрема, саме з позицій "автентичного марксизму" (тобто незалежного від чергових партійних постанов і від совєтських партійних вождів, починаючи з Леніна) була обговорена й оцінена Національно-визвольна революція. Відтак "компетентні органи" за якийсь час інкримінували учасникам гуртка саме цю оцінку подій того часу (включно із Переяславською радою) як "ворожу совєтській владі". Отож, оскільки і зараз ідеологи та прихильники Компартії України високо цінують значення Переяславської ради у "возз'єднанні братній народів", варто подивитися, як би насправді мали дивитися на цю події прихильники марксистської ідеології.

Висхідними принципами марксистського розуміння Переяслава мають бути формаційний та класовий. Іншими словами, йдеться про оцінку під оглядом розвитку продуктивних сил і виробничих стосунків, базису й надбудови, становища найманих працівників і буржуазії (яка за того історичного періоду є беззастережно передовим, революційним класом), зрештою, під оглядом розвитку суто надбудовних явищ, включно із освітою, релігією, юридичними стосунками і свободою слова. Під марксистським оглядом розвиток України - це насамперед історія боротьби класів у всіх сферах суспільного життя. Що ж сталося після 1654 року? У Козацькій державі феодальні стосунки були де-факто і де-юре значно більш м'якими, аніж у Речі Посполитій. Ба більше: у першій половині XVII століття частка особисто залежних від феодалів селян серед сільського населення не перевищувала чверті. Натомість після Переяслава на Гетьманщині почався процес оформлення - за російським взірцем - кріпацтва, яке, власне, швидше було не європейськими стосунками особистої залежності, а азійськими стосунками рабської залежності. Крім того, сили феодалів значно посилилися; адже у їхньому розпорядженні був могутній державний механізм, значно потужніший, порівняно із тим, що мала Річ Посполита; об'єднані сили феодалів двох країн одержали чудову можливість оперативно, як на той час, концентрувати і перекидати військові сили для придушення будь-яких класових виступів (скажімо, таких, як виступ Переяславського полку, описаний на початку цієї брошури). Тим часом гноблені класи такої можливості не мали, і жодного поліпшення умов для своєї боротьби за права нижчі верстви не одержали. Отже, з марксистського погляду Переяславський акт був лихом для трудящого люду і Росії, і України: він посилював режим, військові і фінансові можливості влади, її здатність гнобити трудящих.

Що стосується політичної та юридичної надбудови, тут ситуація ще виразніша. Річ Посполита була своєрідною шляхетською республікою, де діяли (принаймні, на папері, але не тільки на ньому) певні юридичні гарантії життя верхніх станів суспільства, включно із городянами (Магдебурзьке право). В Московській державі Земський собор, котрий ухвалив взяти під царську руку Козацьку державу, був одним із останніх. Далі ствердилося самодержавство, котре своїм крайнім деспотизмом істотно відрізнялося від європейського абсолютизму і, як довів сучасний російський історик О.Янов, стало кроком назад у розвитку Російської держави. У Московській державі навіть бояри писалися царевими холопами, тоді як у Речі Посполитий виборний король був тільки першим з-поміж шляхти.

Так само негативно вплинуло приєднання до Московщини і на такі надбудовні елементи українського життя, як освіта та церква.

Під оглядом розвитку продуктивних сил і виробничих стосунків у цей час Україна характеризувалася значно більшим рівнем розвитку товарно-грошових стосунків, аніж Московія. В Україні був наявний практично відсутній у "материковій" Росії (крім Дону, Тереку, Яїку) - і, звичайно, Помор'я та Сибіру - "нематерикових", некорінних складових Московської держави - потужний елемент вільного селянства (козаки-реєстровці), розселені здебільшого на хуторах (прообраз фермерських господарств). І ці люди займалися товарним виробництвом, так само, як і фільварки, - зростав експорт зерна через Ґданьськ та Кеніґсберґ до Європи.

У марксистському розумінні головне для розвитку країни - це формування загальнонаціонального ринку, який входить у світовий ринок як до певної міри цілісний організм. Для Німеччини першої половини ХІХ століття, на думку Маркса та Енґельса, одним із головних гальм розвитку була відсутність загальнонаціонального ринку внаслідок численних державних кордонів і митних бар'єрів. Після Переяслава Україна виявляється поділеною між Московією та Річчю Посполитою (а фрагментами - і Туреччиною), отож формування всеукраїнського ринку просто унеможливлене до початку 90-х років (оскільки за часів СССР ринку, за визначенням, бути не могло). Отож знов-таки, Переяславська рада під марксистським оглядом мусить бути оцінена вкрай негативно.

І от що цікаво: до середини 1930-х у совєтській історіографії сам Хмельницький офіційно оцінювався як "зрадник і запеклий ворог повсталого українського селянства" внаслідок того, що відкрив шлях російським феодалам на українські терени, "сприяючи закріпленню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення", а Переяславський акт, відповідно, - як "союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною і кріпацтва" (БСЭ, 1-е изд. Т.59, С.818-819). Тут бачимо до певної міри вульгаризований, спрощений марксистський підхід, котрий поєднується із антиколоніальним пафосом ранньої совєтської ідеології (у її пізнішому варіанті тільки західний колоніалізм є реакційним, а російським - глибоко прогресивним явищем). Після 1937 року з інспірації Сталіна стверджується поняття "меншого зла", яким начебто був для України чи Грузії перехід під протекторат Росії порівняно із поглинанням "панською Польщею" чи "султанською Туреччиною". Бачимо тут своєрідний сплав демонстративно-марксистського підходу ("панська", "султанська") і великодержавного підходів. З 1947 року, після постанови ЦК КП(б)У щодо "рецидивів буржуазного націоналізму" в українській історичній науці - вже говориться про приєднання України до Росії як безумовне благо для українського народу. З 1953 року, коли були ухвалені "Тези ЦК КПСС до 300-річчя возз'єднання України з Росією", по-перше, стверджується сам термін "возз'єднання", по-друге, Переяславська рада перетворилася відтоді на "закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братніх слов'янських народів - російського і українського". Тут від марксизму не залишилося нічого; навпаки, якщо підставити на місце "слов'янських" термін "арійські", а замість росіян та українців назвати, скажімо, німців та англійців, то подібні вислови цілком органічними були б, скажімо, на вустах Геббельса у разі окупації 1940 року Британських островів нацистами.

На загал, з класичного марксистського погляду, Визвольна війна належить до так званих "ранньобуржуазних революцій", що вони якраз у XVI-му - першій половині XVII-го століть прокотилися Європою (класичний приклад - Селянська війна у Німеччині). Відтак приєднання до царської Росії (у марксистських термінах - відстала деспотична, на кшталт азійських деспотій), викликало невдачу цієї війни і відкинуло Україну в її поступі. Отож виходить, що номінальні послідовники Маркса в СССР і теперішні комуністи України і Росії, обстоюючи позитивне значення Переяславської ради, тим самим категорично заперечують сам факт існування України як країни й українського народу як окремішнього народу. А на додачу - вони заперечують і вчення Маркса, за яким приєднання більш розвиненої в сенсі базису і надбудови країни до істотно менш розвиненої є суспільним регресом.

Я навмисне стільки уваги присвятив швидше ідеологічному, аніж науковому марксистському підходові до витлумачення та оцінки Переяславської ради і "возз'єднання України з Росією", щоб показати: позитивного сенсу з погляду справді лівої ідеології ця подія набути не може.

З погляду правої ідеології, тобто державницько-консервативної, (не має жодного значення, йдеться про державництво, ґрунтоване на етнічному, лінґвокультурному чи територіальному патріотизмі) Переяславська рада, з одного боку, зафіксувала певний поступ у розвитку Козацької держави. Проте, з іншого боку, оскільки вже 1655 року виявилося, що московський цар дозволяє собі нехтувати правами української політичної еліти (яка, власне, собою цю державу й уособлювала), то логічним у цій ситуації ставало прагнення до розриву стосунків із Московією. Найдоконанішим міжнародним документом того часу, який визначає статус України як держави, під цим оглядом є Гадяцький трактат. І знов-таки, загальна оцінка Переяслава під оглядом української правої ідеології - властиво негативна.

Якщо ж ми звернемося до ліберально-гуманістичного підходу, для якого в центрі уваги - права особистості, прогрес громадянських і соціальних свобод, то тут досить негативною є й оцінка самої Визвольної війни. Адже вона принесла страшні випробовування українцям, євреям, полякам, білорусам та кримським татарам. У Наталі Яковенко є спеціальна розвідка, присвячена тодішнім "жахам війни", яка містить справді страшні описання широкомасштабної взаєморізанини, до того в історії Україні небаченої. Складається враження, що разом упали всі соціально-культурні табу, які стримували суспільство як цілісний організм і гарантували людське в людини. Таке, до речі, не раз траплялося і в історії тодішньої Європи, проте описання властиво українських жахів "надихає".

Утім, можна було б так само упевнено говорити і про "жахи миру" під оглядом десятиліття (1637-1648 рр.) між повстаннями в Україні. Зрозуміло під цим оглядом, чому британці звуть "славетною революцією" не часи Довгого парламенту та Олівера Кромвеля (тобто - сучасні із Хмельниччиною події), а зовсім навпаки - рубіж, що через кілька десятиліть поставив край громадянській війні і змаганню республіканців та монархістів, установивши в державі конституційну монархію та політичну стабільність на ґрунті історичного компромісу між різними верствами тодішньої англійської політичної нації.

Проте, знов-таки, наслідки Переяславської ради й угоди з Москвою з погляду лібералізму, можливо, виглядають найкатастрофічнішими. Адже на тридцять років (аж до часів гетьманування Івана Мазепи) Україна перетворилася на поле збройних змагань без жодних правил, наслідком яких стало спустошення краю та загальна зневага до моралі і права. А на додачу і на Правобережжі, і на Лівобережжі, навіть після Руїни, очевидним став регрес загального рівня тих прав і вольностей, за збереження і збільшення яких, власне, підіймалися на боротьбу повстанці. А головне - перспектива зростання обсягу цих прав і свобод на українських теренах, які були поділені між кількома державами й об'єктивно стали ареною змагань між ними, була поставлена під серйозний сумнів. Особливо - у межах Московського царства, потім - Російської імперії, державної конструкції, з погляду класичного лібералізму, несумісної з властиво європейськими традиціями.

Отож, у кінцевому підсумку, доводиться дійти висновку, що позитивним феноменом Переяславська рада і все, що діялося після неї та внаслідок неї, виглядає тільки під кутом бачення вельми своєрідної ідеології, яка зросла на українських теренах (також вирішальною мірою внаслідок Переяслава) за останні 350-300 років. Ідеться про ідеологію малоросійства.

Усі ці триста п'ятдесят років на українських теренах відбувалася певна соціальна селекція, відтак установилися певні стандарти і підсвідомі настанови життєдіяльності значного числа українського населення. З'явилося і "розквітло" те, що ще Т.Шевченко, а вслід за ним чимало вітчизняних мислителів назвали малоросійством. Про що йдеться? Про феномен, який став наслідком фактичної відсутності політичних, культурних, громадських прав і свобод, поєднаної із цілеспрямованим прагненням влади зробити з усіх підданих імперії "справжніх росіян" - шляхом періодичного знищення еліти, навіть її відносно лояльних сегментів, "випалювання" історичної пам'яті, постійного приниження мови, культури, звичаїв, традицій "малокультурного народу", а у випадках, коли щось вартісне знищити чи замовчати неможливо - переведення його до рангу "спільних надбань східного слов'янства" або ж "православних людей". Це, зрештою, і наслідок бюрократичного самодурства, сваволі, диктату чиновництва, присланого з широкими повноваженнями з "центру" на "периферію", і не обмежуваного жодними правовими традиціями. Результатом виступає параліч самостійної волі і думки, нездатність раціонально оцінювати ситуацію і діяти, невміння зосереджуватися на певному предметі і досягати мети. Це стосується усіх царин людського життя, але найбільше - публічних, прилюдних. Відтак Євген Маланюк ставить діагноз: "Малоросійство - це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм". Причини такої капітуляції (не лише національно-політичної, а й загальнокультурної) філософ О.Кульчицький, перегукуючись із Є.Маланюком, шукає в історії: "Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму..." А низка цих поразок вперше розгорнулася в українській історії, позірно засвідчуючи цю даремність, якраз у період Руїни, яка біля витоків мала Переяслав.

Впадає в око, що, критично оцінюючи малоросійство, Євген Маланюк нещадний і до Гоголя, і до Грушевського та Скоропадського, і до української інтелігенції на загал. Він писав: "Малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але - й передовсім - інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації". Не слід плутати малоросійство з москвофільством, застерігав Маланюк, бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є певним напрямом національної політики, а малоросійство - це втеча і від політики, і від властиво національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного). Якщо згадати вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним різновидом "втечі від свободи", притаманним певному типу української людини.

На перший погляд може здатися, що малоросійство - це передусім і майже виключно дистанціювання від української культури (етнографічної та професійної), можливо, навіть демонстративне дистанціювання, пов'язане часом із відмовою від згадки про причетність до України з боку носіїв малоросійства. Проте це не тільки так. Ознаки малоросійства пов'язані з перебуванням етнічного українця у світі не просто чужої, а й тією чи іншою мірою ворожої культурної (передусім - професійно-культурної) домінації, в даному випадку - російсько-імперської. Оскільки максимальний успіх в іншокультурному світі гарантований лише максимальним уподібненням до суб'єктів цього світу, повним прийняттям його ціннісних норм, малоросіяни демонструють ситуативно (якщо взяти крайні, "чисті" позиції) або більшу політичну і культурну "російськість", ніж етнічно визначені представники цього народу, або (передусім у періоди піднесень власне української культури) демонстративну, показну, "героїчно-страденницьку" українськість. Іншими словами, малоросійскість означає таку внутрішню ціннісно-нормативну налаштованість людини, такі її соціально-культурні настанови, які пов`язані з постійною готовністю до втечі від власного Я, до трансформації його (Я) і оприявнень, і внутрішніх підвалин залежно від міри тиску соціуму, від міри реальної (чи такої, що уявляється реальною) небезпеки для т.зв. "малої батьківщини" цієї людини, тобто у даному випадку - для певного кола сенсозначущих предметів, що забезпечують автономію фізичного існування за зміни зовнішніх обставин.

У будь-якому випадку малоросійскість ґрунтується на:
- усвідомленому чи неусвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості, української неповноцінності, отже, на перебуванні у "парадигмі страху", відтак і постійній налаштованості на "втечу від лиха" і доведення своєї "справжньої неукраїнскості";
- страхові перед мовою, що формувався багаторічним страхом бути українцем, найістотнішою і найкрамольнішою прикметою якого вважалася злочинна і шкідлива мова - настільки, що її треба було забороняти явно спеціальними указами чи неявними програмами її знищення;
- дистанціюванні (заманіфестованому чи внутрішньому) від української професійної культури - з аргументацією, що вона є "другорядною", "вторинною", "провінційною", "сільською"; насправді ж головні мотиви тут пов`язані з тим же таки страхом і комплексом меншовартості;
- відразі до самостійного раціонального громадського об`єднання, якщо таке не нав`язане згори позаукраїнською владою, власне, на тому, що отримало назву "української отаманщини";
- намаганні не дивитися на світ києво- полтаво- харківо- і т.ін. "центричними" очима, а одразу брати до уваги "інтереси великої держави", що призводить до напівкарнавального перевдягання дійсності у шати "загальноросійських", "загальноесенґівських" або ж "загальносвітових" подій і персонажів;
- "проваллях" в історичній пам`яті, пов`язаних із українськими здобутками, водночас на акцентуванні в цій пам`яті поразок як виправдання (бодай на крайній випадок) неможливості самостійного існування Української держави й української культури, отже, виправдання способу особистого існування.

Завершена, "повна" демонстрація втечі від усього українського як вияв малоросійства трапляється вкрай рідко, оскільки це знов-таки небезпечно і підозріло у ситуації навіть сильного тиску з боку імперської влади й імперської культури: чи не є така втеча замаскованою спробою проникнення до владних структур метрополії? Тому малоросійство за умов силових акцій проти української культури в усіх її чільних проявах виливається в маніфестації політично безпечних елементів фольклорно-етноґрафічного, побутово-"хуторянського" українства (типовий приклад - феномен Тарапуньки і "тарапуньківського сленґу"). Намагання максимально убезпечитися шляхом "капітуляції українськості" всередині самої української культури сягає трагікомічних розмірів. Так, Є.Сверстюк нарахував в одній статті газети "Радянська Україна" часів Брежнєва понад 30 вживань слів "українець", "український" у неґативному значенні.

Складніші ситуації пов`язані з епохами "відлиг" в житті російсько-радянської імперії, коли внаслідок слабкості центральної влади до певної межі знімається табу на все українське. В такому випадку малоросійство виявляє себе в крикливо-істеричному запереченні всього власне російського як такого, що радикально несумнісне і довічно вороже українській культурі. Проте всі зазначені вище настанови малоросійства лишаються в силі. При цьому лишається витіснена в підсвідомість схильність вважати українську культуру вторинною, другорядною тощо; наприклад, обстоювання вартості української мови проводиться істерично, без намагання знайти шляхи ствердження українського мовомислення, притаманні самій українській традиції. У подібних випадках творець професійної української культури - письменник, політик, науковець - живе передусім передчуттям її неминучого чергового краху з відповідними репресіями, отже, він завжди напоготові "втечі" від власного наробку майже без опору, він цілком здатен оголосити справу свого життя "помилкою" чи ще чимось іншим. Не випадково і в періоди, здавалося б, сприятливі для усталення норм і вартостей української культури, певна (значна) частина культуротворчої інтелігенції налаштована на закріплення в цих нормах таких історичних міфів і такої історичної пам`яті (неодмінних складників конституювання модерної нації), які доводять трагічність будь-яких зусиль української людини і максимальне її досягнення - героїчну смерть за "неньку-Україну".

Варто бодай побіжно зазначити, що в подібній ситуації як реакція на істеричність і капітулянтство малоросійства, що вдягнене в шати щирого українства, виникає і стверджується, крім незалежницької, креольської і космополітичної соціокультурних домінант, ще й промосковська - вже як свідомий вибір. Такий вибір поглиблюється ще й певними обставинами, в яких формуються прошарки, що мають відігравати роль суспільної еліти. Культура стрижнем своїм має певну традицію, певну "школу" її засвоєння. "НАША історична амнезія - це не характер, а "школа". Якщо особа або нація виживає лише завдяки мімікрії, якщо постійно, аби наука була іншим, відловлюють тих, що на голову вищі, якщо всевладна поліція полює спеціяльно на історичну пам`ять, навіть на історичну книжку, то чого дивуватись, що мало хто з молодих людей щось знає... Загнана в підсвідомість пам`ять вельми приблизна. Це сон про минуле", - пише з цього приводу Євген Сверстюк.

Таким чином, малоросійство є внутрішнім чинником українського буття, який спричиняє його численні злами, неусталеність і неповноту норм, розмитість вартостей та настанов, внутрішню неструктурованість тощо - і є не останньою причиною того, що впродовж тривалого часу українська спільнота й українська людина на загал не спромоглися захистити себе й свою землю і забезпечити "нормальне" цивілізоване життя центральноєвропейської держави. "Трагедія українського культурного процесу (як, певно, й історичного) полягає на браку внутрішньої суцільно-структуральної цупкости, що мала б сцілкувати, сцілити покалічений і пошматований організм культури, історії, нації. Тому-то органічне життя протікає в нім епізодично й фрагментарно, так би мовити, поміж ковадлом просвітянщини і молотом - в чужій руці, звичайно, - малоросійства", - наголошував Є.Маланюк.

Власне кажучи, феномен малоросійства цілком вписується в те, що сьогодні є предметом розгляду такої галузі сучасної гуманітарної науки, як "постколоніальні студії". Один із результатів колоніальної практики, згідно із цими дослідженнями, полягає в тому, що колоніалісти накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають вважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку, нездатними до самостійного національно-культурного і державного життя; межею їхніх прагнень виступає автономія під патронатом метрополії.

Відтак подолання (точніше, перейдення) малоросійства - одна із засадничих проблем українського життя. Чи приречена Україна на малоросійство? Так, якщо дивитися на історію як на процес, де від людини ніщо не залежить, де діють чи то "об`єктивні закони", чи то "інваріантні норми". Проте, як видається, принципово ґрунтовнішою є позиція грузинського філософа Мераба Мамардашвілі, котрий наголошував на тому, що людина здатна не капітулювати перед "об`єктивністю", а бути собою: "Історія є драма свободи; там немає ніяких гарантій, як немає і ніякого самого по собі рушійного механізму. Це драма свободи, де кожна точка оточена хаосом. Якщо не буде напруження праці, тобто напруження свободи, яка вимагає праці, то ти з цієї історичної точки падаєш у безодню, яка оточує всі точки". У ХХІ столітті свобода людини нерозривна зі свободою нації. І як тут, коли йдеться про віднаходження і творення свободи, не згадати прикметні слова Миколи Хвильового, весь пафос творів котрого спрямований на подолання малороса в душі, тілі й ділі українця, про те, що українська нація "виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці", - і не зробити висновок: якщо ця державна одиниця досі не здобула беззаперечного усталення, воля до вичавлювання по краплині малороса з українського буття була недостатньою.

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]