Що принесла Україні Переяславська рада?

Хмельниччина і її політичні результати

Справді, масштабність Великого повстання чи Козацької революції не йде в жодне порівняння з тим, що передувало цій події в українській історії попередніх століть. За словами Наталі Яковенко, "нова українська історія справді починається зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію - Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Буремні події, в яких Україна палала майже 40 років, втягнули в свою орбіту не тільки всі стани й соціальні груші, але й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. Хмельниччина повністю перевернула звичну суспільну ієрархію, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її "правом шаблі" - козацька старшина. Врешті, вихор нищівних воєн на багато століть уперед, якщо не донині, визначив національний ідеал, довкола якого невдовзі вперше в єдиному ритмі почали обертатися й елітарна, й простонародна культура, - постать героя-козака, символічного борця "за волю України"".

Події того часу добре відомі широкому загалові, тому відзначу лише основні, "опорні" дати і моменти.

1648-49 роки - початок повстання, перемоги під Жовтими Водами і Корсунем; битва під Пилявцями; облога Львова; Зборівська угода, яка визнала Козацьку республіку як автономну (але не рівноправну) складову Речі Посполитої. У цей період відбувається становлення Гетьманщини як військово-політичного і державного організму.

1650-53 роки. Похід українського війська до Молдови; битва під Берестечком, яка закінчилася поразкою козаків; Білоцерківська угода, яка істотно обмежила автономію Гетьманщини; перемога під Батогом і невдалий Жванецький похід, наслідком якого став розрив союзних стосунків Козацької республіки і Кримського ханату.

Ці два етапи визвольних змагань (чи, як вважають деякі історики, української ранньобуржуазної революції, на кшталт Селянської війни у Німеччині чи повстання ґезів у Нідерландах), мали наслідком не тільки ствердження України на міжнародній арені, а й крайнє виснаження людських і економічних ресурсів українських земель. Це виснаження парадоксальним чином розгорталося паралельно із швидким зростанням прото- чи ранньонаціональної самосвідомості козацько-шляхетської еліти Гетьманщини. Якщо на початку Богдан Хмельницький та його оточення ставили на меті виключно вольності свого стану, то надалі спершу як ідеологічний супровід козацьких вимог до короля Речі Посполитої, а потім уже як основна державно-політична вимога зазвучала ідея кордону між Козацькою державою і Польщею "як за давніх князів руських", тобто західніше Львова і Холма. Так само і сам факт свого існування Гетьманщина, спираючись на ідеологічні концепції київських книжників 1620-х років, почала виводити від "руських князів".

Якщо в зовнішньодипломатичному плані Зборівський мир фактично визнав статус-кво козацької держави, що здатна захистити себе силою зброї, то у внутрішньому він започаткував становий конфлікт у самому українському суспільстві. Йдеться про стосунки між козацтвом, з одного боку (яке включало на той момент вихідців із різних суспільних груп - від шляхти до колишнього дворового люду феодалів) і, з іншого боку, селянством, "черню", основною масою населення. Історики-"народники", а за ними - і совєтські дослідники вели мову про "народне повстання", про "рух селянських мас", по-різному трактуючи тільки національно-державну спрямованість Хмельниччини: чи то у бік унезалежнення України, чи то у бік "возз'єднання з Росією". Сучасні дослідники поділилися на дві групи. Одні вважають, що Хмельницький та його оточення взагалі не переймалися долею селян, вважаючи, за козацьким звичаєм, "людей землі" тільки ресурсом для забезпечення "людей війни". Творення політичної нації охопило тільки шляхту, духовенство, певну частину городян і козаків (в тому числі - і найзаповзятливіші тисячі селян, котрим удалося здобути шаблею місце в козацькому стані). А коли Хмельницький і звертався до селянської маси, заграючи з плебсом, то йшлося про цинічні політичні розрахунки, спрямовані на залучення більших сил для боротьби з противником. Інші історики вважають, що Хмельницький, виходячи не так із романтичних, як із суто прагматичних міркувань, переймався певною лібералізацію кріпацтва, приведенням його в інше правове поле, ніж це було у першій половині XVII століття, бо це могло дати кращий соціально-економічний результат для панівних верств новопосталої Козацької держави. Ба більше: ставлення козацтва до селян у своїй основі не надто відрізнялося від ставлення феодалів: "люди землі" мають годувати "людей війни"; а якщо вони не дають необхідного добровільно, то слід змусити їх силою віддати належне. Відтак жорстоке поводження з українським селянством демонстрували не тільки польські чи татарські, а й козацькі війська. Це останнє і, звісно, каральні походи польських магнатів та набіги ногайців і буджакців за ясиром, а на додачу - прагнення все більшої кількості посполитого люду де-факто, якщо не де-юре, записатися в козаки, тобто полишити землеробство, мало наслідком фатальний занепад економічного життя. Та частина українського населення, яка прагнула убезпечитись від воєнних лихоліть, тікала до Молдови чи Слобожанщини (вже за часів Хмельницького йшлося про десятки тисяч осіб). Тому закономірно війна набувала характеру довготривалої, млявої, без шансу на рішучі успіхи кампанії.

За таких умов шукають або компромісу, або ж надійних союзників. До компромісу, який передбачав визнання рівними собі колишніх підданих-козаків, не була готова польська магнатерія та шляхта (і це наочно довели події наступних років, коли Польща не сприйняла Гадяцьку угоду). Кримський ханат як союзник був не надто надійним (хоча і вкрай потрібним; усі військові перемоги Б.Хмельницького та І.Виговського досягнуті у союзі з кримськими татарами). Тому видається справедливою думка Ореста Субтельного: "Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити - при своїй владі чи чужій - було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі ХVII ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист".

Богдан Хмельницький шукав різноманітні варіанти виходу із цієї ситуації. Один час оптимальним варіантом йому, схоже, видавався протекторат Оттоманської Порти чи над самою Гетьманщиною, чи над своєрідною дніпровсько-дунайською федерацією, і закріплення в Україні при владі власної династії. Вперше протекторат Порти був номінально одержаний ще 1648 року; друга угода зі Стамбулом датується 1650 роком; нарешті, протекторат для "князівства Руського" юридично був одержаний Гетьманщиною 1653 року. Як бачимо, переговори з Оттоманською Портою йдуть паралельно з переговорами з Москвою (що почалися також 1648 року) і правові наслідки їх були вельми відчутними; але за дипломатичними жестами Стамбула з різних причин не постала конче потрібна козацькій верхівці потужна військова сила. За таких обставин в оточенні Хмельницького найсприятливішим варіантом став здаватися московський цар.

Ось як описує перебіг подій, який призвів до Переяславської ради, і саму цю раду Наталя Яковенко (навмисне вдамся до дуже великої цитати одного із провідних історіографів сучасної України замість того, щоб переказувати слова фахівця): "Васіле Лупу, правитель Молдови, підтримував дружні зв'язки з Чигирином з жовтня 1648 р., паралельно не забуваючи і про послуги Варшаві, куди він передавав шпигунську інформацію та гроші для найму жовнірів. Нагодою тісніше прив'язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калґи-султана Крим-Гірея на молдавські землі нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов'язаний до участі в цій експедиції (або, принаймні, помітно підкреслював це у своїх листах). Переправившись разом з татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, зарукою чого мусив стати шлюб воєводиної доньки Розанди з сином Хмельницького Тимошем. Прив'язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протегованих Портою. Далекоглядна політична комбінація гетьмана дозволяла б потенційно претендувати на молдавський престол (Лупу не мав синів), а з іншого боку - наближала Хмельницького до фактичного правителя Литви Януша Радзивила, одруженого на старшій доньці Лупу Олені, що давало шанс досягти нейтралітету литовського магната в українсько-польському конфлікті.

Весілля Тимоша й Розанди мало відбутися наприкінці 1650 - на початку 1651 р. Справа, однак, не завершилася так швидко, як хотілось би гетьманові. Лупу зволікав, шукаючи способів уникнути небезпечного свояцтва, і лише підтримані ханом погрози врешті прискорили весілля. Наприкінці липня 1652 р. 6-тисячний козацький загін Тимоша вирушив у весільний похід; вінчання відбулося в Яссах, а на початку вересня гєтьманич з молодою дружиною повернувся на батьківщину. Варто додати, що домна Розанда, як її називали в Україні, народивши через рік двох дітей-близнят, подальша доля яких невідома, після загибелі Тимоша 1653 р. ще деякий час мешкала в Чигирині, а згодом вийшла заміж удруге за француза Андре де Бюї, що пристав до козаків під прізвищем Антоновського (загинула 1685 р, в Молдові під час чергового безладдя в цій країні).

Посвоячення з Лупу не принесло Хмельницькому очікуваних вигод. Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому претендента на престол Ґеорґіце [Георгія Штефана] підтримали Трансільванія та Волощина. Запорозьке військо під проводом Тимоша пішло виручати гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини, викликавши серйозний опір з'єднаних трансільвансько-волоських сил. Відкинуті назад до Сучави і взяті у щільну двомісячну облогу, козаки зазнали великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам Тиміш. Старшина прохолодно ставилася до молдавських планів гетьмана і недолюблювала задерикуватого гетьманича, Тож коли Богдан наказав виступати у похід на допомогу обложеним, то наштовхнувся на відвертий опір полковників, які заявили, що немає потреби воювати чужу землю, покидаючи безборонною власну. Рятувальна експедиція надійшла запізно: під захистом табору обложені з тілом гетьманича вже вийшли з Сучави, простуючи в Україну. 30 жовтня до гетьманської столиці Чигирина під залпи з гармат внесли труну з покійним Хмельниченком. З його смертю втратили актуальність молдавські династичні плани Хмельницького, пов'язані з відчайдушне хоробрим, але неврівноваженим, запальним і надміру впертим старшим сином Тимофієм.

Паралельно стихійній козацькій дипломатії загострення православно-уніатського конфлікту в Речі Посполитій підштовхнуло до життя зв'язки гнаної православної ієрархи з двором царя-одновірця. Цьому, зокрема, особливо сприяло те, що виразним носієм промосковських симпатій був таємно висвячений на Київську митрополію 1620 р. Йов Борецький, який підтримував особисті контакти з царським двором і доклав чимало зусиль для налагодження доволі тісних взаємин Москви з Запорожжям.

Тож перший лист Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича, написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем 18 червня 1648 р., не виглядає несподіванкою. Його написання було прискорене й тактичними міркуваннями: занепокоєний повстанням в Україні, а особливо козацько-татарським союзом, царський уряд навесні 1648 р. розпочав мобілізацію війська в російському прикордонні - Путивлі, Бєлгороді, Курську. Реальною загрозою ставав вихід цих сил на українське Лівобережжя для з'єднання з коронною армією в боротьбі з татарами - союзниками Хмельницького, і лист гетьмана до царя був покликаний відвернути катастрофу.

Оповідаючи про початок козацької війни, Хмельницький писав не лише про кривди християн від ляхів, але й про те, що після смерті Владислава IV земля залишилася пустою. Тож гетьман пропонував Олексію Михайловичу висунути свою кандидатуру на вакантний польський престол, обіцяючи підтримку Війська Запорозького: Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своєй земли, яко Ваша Царская велможност, православньїй хрєстиянский цар... Втім, восени цього ж року у листі до Дьєрдя І Ракоці хитрий гетьман повідомляв, що радий був би бачити саме його опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини, а водночас вживав дипломатичних заходів для підтримки кандидатури Яна Казимира (що зайвий раз підтверджує загальновідому різницю між декларованими й справжніми намірами Хмельницького).

Лист до царя дав потрібні тактичні наслідки, бо підготовка до запланованого походу в Україну була спущена на гальмах. Розвиваючи дипломатичний успіх, гетьман наприкінці липня ще раз листовно звернувся до Олексія Михайловича, заохочуючи напасти на Річ Посполиту, що змусило б коронне військо битися на два фронти. Території, втрачені Росією у Смоленській війні 1633-1634 років, були найболючішим місцем зовнішньої політики Москви, однак сил на порушення мирної угоди царський уряд не відчував, а саме так виглядало б втручання в українські справи. Тож усі домагання військової допомоги, якими Хмельницький засипав Москву після того, як дипломатичні взаємини з січня 1649 р. стали вельми інтенсивними, позитивних наслідків не дали. Гетьманських послів приймали в Москві ласкаво, обдаровували щедро і навіть допускали до аудієнції у царя, під час якої той за дипломатичним етикетом наказував питати про здоров'я Богдана Хмельницького. Одночасно високі московські посольства відвідували Чигирин, однак далі пропозицій посередництва між королем і Військом Запорозьким, яке б сприяло припиненню війни, справа не посувалася, а тим часом Хмельницький головну ставку робив на втягнення Росії у війну.

У цій дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648-1649
років зазнає поступової модифікації. Спершу це було тільки обережне прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто мілітарною одиницею (чтоб он, государь, им помочь учинил ратными людьми, а они, черкасы, ему, государю, вперед будут надобны). У офіційних переговорах з російським посольством, що відбулися в присутності багатьох старшин у квітні 1649 р. в Чигирині, уже йшлося про перехід під Царського Величества високу руку Війська Запорозького с землями, а в листі до Олексія Михайловича, переданому наприкінці квітня цього ж року, гетьман вперше писав: Нас під милість і оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з'єдналася проти ляхів, візьми. Таке формулювання з 1651 р. перетвориться на прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах. Наприклад, влітку 1651 р. Хмельницький, за повідомленням російських дипломатів, говорив про це так: "Всією Малою Руссю, духовного чину і світського всяких чинів люди, міщани і козаки, дамо на себе договірні листи за руками [тобто підписами] й великим підтвердженням [присягою].

Як здається, зміна характеру планованої протекції - від збройних служб до державного протекторату - сталася під впливом двох чинників: турецьких пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували, сказати б, ціну молодої Козацької держави, та інтенсивної ідеологічної обробки гетьмана з боку вищого східного духівництва, різко опозиційного по відношенню до турецько-українського союзу. На суттєвість першого моменту вказує те, що турецька карта в зовнішній політиці Хмельницького регулярно використовувалася як подразник Москви. Заяви про можливість прийняття протекторату Порти і, відповідно, тіснішого союзу з Кримом в устах Хмельницького не раз звучали категорично: А якщо тільки нам і нашим послам не буде виявлено повної государевої милості, то нам немає куди подітися, окрім як [перейти] до турецького царя.

Стосовно впливу ієрархів Східної церкви на формування зовнішньополітичних орієнтацій гетьмана, то зрозуміло, що про них можна лише здогадуватись, бо ж ніхто не занотовував душпастирських бесід з козацьким лідером поштивих старців, які часто наїжджали в Україну з пащеки бусурманської. Однак показово, що саме Єрусалимський патріарх Паїсій зустрічав Богдана під час його тріумфального в'їзду до Києва в грудні 1648 р. і благословляв у Софійському соборі на війну з ляхами. Він же супроводжував перше посольство Хмельницького до Москви, відправлене відразу після згаданих урочистостей. За словами патріарха, гетьман доручив йому особисто клопотатися перед царем, щоб той ЗВОЛИВ Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою, тобто не виключено, що власне патріарх, дораджуючи гетьманові, був ініціатором саме такого вирішення питання. Впродовж 1649-1653 років у ролі посередників на переговорах з Москвою бачимо, окрім Паїсія, Назаретського митрополита Гавриїла, Константинопольського патріарха Афанасія, а також Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз гетьману меч, освячений на Гробі Господнім, Енергійні ієрархи не тільки підтримували своїм авторитетом і присутністю гетьманські посольства, але й виступали в ролі особливо довірених осіб, передаючи з Чигирина в Москву і навпаки найпотаємніші усні доручення. Врешті, усі вони гостро засуджували братерство козаків з татарами й турками, підштовхуючи до спілки з володарем-одновірцем задля спільної боротьби за нашу віру. Без сумніву, вони водили пером гетьмана, коли той намовляв царя розірвати присягу на дотримання миру з Річчю Посполитою, бо на таку справу благословлять його чотири вселенські патріархи. Мені це відомо, - впевнено додає Хмельницький, - бо пише до мене про це вселенський патріарх Царгороду Парфеній і Єрусалимський - Паїсій. Виразні відгуки константинопольської доктрини єдності чутно і в мотивації, якою Богдан обґрунтовував перед царськими послами в квітні 1649 р., чому він добивається царської ласки: ...від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи... (можемо порівняти, наскільки відрізняється ця теза від ідеї договірного входження Русі до Корони Польської, популярна в середовищі руських інтелектуалів у переддень козацької революції).

Тож навряд чи можна погодитись з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направили гетьманську шаблю у потрібному їм керунку.

Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують кінцем 1650 р., вбачаючи в ньому усвідомлення царськими радниками того, що самостійно навряд чи вдасться добитися повернення територій, втрачених у Смоленській війні 1633-1634 років. Посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, вислане до Чигирина в січні 1651 р., свідчить, що в Москві почали серйозно обмірковувати перспективи прийняття у підданство козацької України з прицілом на підготовку до зіткнення з Річчю Посполитою. Скликаний у лютому 1651 р. Земський собор висловився за розірвання вічної згоди з королем, з в липні цього ж року Назаретський митрополит Гавриїл привіз Хмельницькому словесні обіцянки царської милості й жалування. У березні наступного 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу, російська дипломатична машина діяла обережно й повільно, тож лише через рік, на початку червня 1653 р., був скликаний новий Земський собор, котрий схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. Посольство султана, яке наприкінці травня 1653 р. привезло Богданові, як уже згадувалося, клейноди васала Порти, остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковане. Звістка про це дійшла до Москви ЗО червня, а вже 2 липня червня за ст. ст.) Олексій Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення взяти Україну під його Царського Величества високу руку. Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 (1 за ст. ст.) жовтня була формальною церемонією для легітимного обґрунтування розриву мирних стосунків з Річчю Посполитою: договір 1634 р. оголошувався розірваним, а водночас ухвалювалося: Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку ... щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові.

Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване повноважне посольство з титулом про государеві великі діла на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. Супроводили Бутурліна досвідчені дипломати Іван Олфєр'єв та Ларіон Лопухін (останній уже бував з одним із царських доручень в Україні), а також понад 40 сановників і службовців різних рангів. Спеціально відряджені церковнослужителі везли корогву, хрест і образ Спаса - дар царя гетьману. За перекладача їхав вихованець Києво-Могилянського колегіуму шляхтич Степан Колчицький. Наскільки всерйоз враховувалися можливі коливання козацької політики, свідчить те, що посли вирушили, навіть не дочекавшись обов'язкової в тогочасній дипломатичній практиці посольської інструкції (вона наздогнала їх уже в дорозі). У першій декаді листопада представництво прибуло до Путивля - тодішнього прикордонного пункту з Україною, але змушене було затриматися тут аж до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі, призначеному за місце звершення урочистого акту, зберуться полковники з військом. Врешті 9 січня 1654 р. Бутурлін і його супровід наблизилися до Переяслава, де тутешній полковник Павло Тетеря влаштував їм почесну зустріч на в'їзді до міста. Увечері 16 січня туди ж прибув і Богдан Хмельницький.

Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в Москві) для здійснення урочистої церемонії е фактом багатозначним. Історики ніколи не дізнаються, про що насправді думав Хмельницький, форсуючи укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами. Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все задумане втілювалося) - за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту, який підказує логічну паралель: замість сакральне освяченої столиці всієї Русі - малий полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем - збройна козацька угода, продиктована ситуацією.

Вранці 18 (8 за ст.ст.) січня, у неділю, напередодні офіційної церемонії Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка в принципі схвалила плановану акцію. О другій годині дня довбиші вдарили в барабани, скликаючи на велику раду все товариство. Втім, це звучить досить перебільшено, бо в місті перебував лише Переяславський полк Павла Тетері, гетьманового хрещеника. Всього ж, за підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, у тому числі 12 полковників.

Як занотовано у звіті московського посольства, Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни з гнобителями і ворогами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву, щоб ім'я руське не згадувалося в землі нашій. Ця рада, сказав він, зібрана для того, щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете - султана, хана, короля чи царя. Турецький цар - це бусурман; всім відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман, ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів - нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя Грецького закону, одної віри... якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не погоджується тепер, куди хоче - вільна дорога!"

У відповідь на цю промову, згідно з даними посольського звіту, увесь народ загукав: волимо під кріпкою рукою царя східного, православного у нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христовому поганину дістатися. Потім Павло Тетеря, ходячи по колу, ще раз опитав присутніх: Чи усі так-от зізволяєте?, і люди відповідали: Усі до одного. Далі знову заговорив гетьман: Хай буде так, і Господь Бог наш нехай укріпить його царську кріпку руку, а присутній люд одноголосно заволав: Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми усі навіки були заодно!

Коли, читаючи цей звіт, ми навіть зважимо на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуальне піднесену стосовно царської персони, і питань, дотичних православ'я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла в обстановці згоди (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал, що стався в Успенському Переяславському соборі, коли дійшло до присяги. Прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину складати її, на що здивований Хмельницький зажадав, аби спершу присягли від імені Олексія Михайловича посли, що государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей. Бутурлін обурено запротестував: у Московській державі піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм, а гетьману і говорити про це непристойно, бо ж йому й козакам, якщо вони хочуть служити царю, слід дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Вислані ще раз до московських послів полковники Тетеря і Лесницький намагалися переконати Бутурліна аргументом, який видавався їм доказовим: польські королі завжди присягають своїм підданим. На це Бутурлін відповів, що того за зразок ставити непристойно, бо ті королі невірні і не самодержці; цар прийняв Військо Запорозьке на його прохання, тому козаки повинні пам'ятати про царську ласку і присягнути, а государеве слово перемінне не буває. Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, Хмельницький і старшина виконали присягу, щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними,

Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени його посольства роз'їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня - лютого 1654 р. на території 17 полків присягло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на те, що не було дозволу Константинопольського патріарха; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте немає підстав говорити і про серйозний опір присяганню, як деколи твердять. За свідченням Літопису Самовидця, по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинил ... й немалая радость межи народом стала. Впродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої, власне, і укладали Переяславську угоду.

Класифікація Переяславського акту з точки зору міжнародного права є предметом тривалих дискусій. Документи, які мали б складати повний комплект договору 1654 р., це: 1) так звані 23 статті Богдана Хмельницького, з якими українське посольство у березні 1654 р. виїхало до Москви, і погоджений варіант з 11 статей, або договірних пунктів (перші втрачені цілком, а від других збереглися лише зроблені московськими дяками переклади з царськими резолюціями); 2) три чорнові проекти (оригінали яких загинули в часи Руїни) жалуваних грамот Олексія Михайловича - на затвердження вольностей Війська Запорозького, закріплення при гетьманській булаві Чигиринського староства і підтвердження давніх прав шляхти. Згідно з Березневими статтями (як традиційно називають обидві редакції договірних пунктів) та згаданими жалуваними грамотами, що їх уточнюють і роз'яснюють, за Україною підтверджувалися належні самостійному державному організмові права у сферах законодавства, адміністрації, суду, фінансової системи, закордонних зносин і війська на власній території. Тобто, йшлося про поширену на ті часи протекцію правителя сильнішої держави над слабшою (власне, у такій залежності від султана перебували Кримський ханат, Семиграддя, Молдова та Волощина, і на таких правах Стамбул пропонував свою опіку Чигирину). Формулою васалітету в московському (як і в турецькому) варіанті виступало два обов'язки: виплата грошової данини до скарбниці володаря-протектора і певне обмеження обсягу зовнішніх зносин, які васальна держава не могла вести на шкоду державі-протектору. За остаточною редакцією Березневих статей гетьман був зобов'язаний інформувати царський двір про свої зовнішні контакти і не вступати без його дозволу в переговори з польським королем і турецьким султаном (за життя Хмельницького українська сторона цей пункт торувала, а згодом його порушення служило головною підставою для звинувачення гетьманів у зраді). Небезпечна двозначність характерна для формулювань пункту про данину: за гетьманським варіантом статей, остання мала б передаватися в готовій сумі, а за московською пропозицією - збиратися царською адміністрацією (фіксованого рішення, очевидно, прийнято не було). Врешті, величезну роль у майбутньому зміцненні позицій Москви на українській території судилося відіграти необачній згоді козацької сторони на введення до Києва та Чернігова російських воєвод як постійних резидентів царя. Окрім наведеної характеристики Переяславського договору, сформульованої Андрієм Яковлівим, існують варіанти його інакшої інтерпретації з точки зору міжнародного права: як акту неповної інкорпорації України Москвою на основі автономії (ця трактовка виникла у XIX ст., її ж дотримувалася і радянська історіографія); як з'єднання на основі реальної, або ж персональної унії; як встановлення васальної залежності України від Москви (що в принципі збігається з поняттям протекторату; цю ідею підтримував Михайло Грушевський); як мілітарного союзу, забезпеченого протекторатом (В'ячеслав Липинський). В останній час можна натрапити на спроби визначити поєднання Московської і Козацької держав як конфедерацію, але це твердження є необґрунтованим з огляду на суть конфедеративного зв'язку, який передбачає рівне партнерство з'єднаних політичних організмів, тим часом як правитель України - гетьман - визнавав себе підданим царя.

У працях істориків, які інтерпретували злуку України з Московською державою як возз'єднання Русі, переяславська легенда спиралася на досить неоднорідний фундамент. Так, величезний вклад у творення міфу возз'єднання належить церковній .історіографії, що оперувала образом суцільного православного простору, загроженого з боку "латинства". Для істориків XIX ст.. звичних до категорій великодержавного мислення, не останню роль відігравала магія термінів милості й пожалування, якими оперує договір (хоча насправді формули милості й пожалування були тільки елементом словесного ритуалу, а російські урядовці сприймали взаємини з Україною як договірні ще в часи Петра І, і власне реакцією на нехтування договірними засадами став старшинський рух середини XVIII ст.). Врешті, в радянський час переяславський міф був оточений новою аурою, санкціонуючи історичним авторитетом неподільність Радянської імперії і наголошуючи на місійній ролі її організуючого ядра - Росії, що завжди "визволяла від чужоземних загарбників" уведені до свого складу сусідні народи.

Багато що з післяпереяславської історії російсько-українських взаємин пояснюється тим, що Москва й Чигирин вкладали різний зміст у суть відносин, які склалися між ними з січня 1654 р. Гетьман та його оточення вбачали в переяславському акті вигідну політичну комбінацію, котра гарантувала оборону на тлі збереження внутрішнього миру. Адже безумовна більшість населення сприйняла прихильно союз з володарем-одновірцем, тоді як кількавікова упередженість до бусурманського світу робила б аналогічний союз з султанською Портою маловірогідним, а рахунок взаємопролитої крові уже перекреслив можливість польсько-українського порозуміння. Що ж до Москви, то, згодившись прийняти Україну під високу царську руку, там завжди розуміли протекторат як поглинання, і, власне, в цім сенсі була використана і неясність або непродуманість формулювань, і внутрішні чвари (яких після смерті Хмельницького не бракувало). За визначенням Миколи Костомарова, "московська політика не допускала федеративного ідеалу, і приєднання України до Московської держави розуміла не інакше, як в значенні перетворення вільних козаків на царських холопів". Це не лише рефлексії ліберального інтелектуала XIX ст. У російському "Літописі о многих мятежах", написаному 1658 року, простодушно сповіщається, що цар з Божою поміччю попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь".

Коментарі, як видається, тут зайві. Втім, наведу ще одну цитату - вона належить також сучасному історикові, професору Юрію Мицику:
"Якщо так рвалися до Москви українці у 1654 р., то чому, коли московські посли прибули з Переяслава до Києва, то представники Української православної церкви на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, котрі змушені були їх зустрічати, обливалися гіркими сльозами? Дозволю собі тут процитувати уривок з листа, писаного тоді очевидцем подій, протопопом Чорнобиля: "(московські) посли йшли пішки через Золоті ворота, де їх зустрічали отець митрополит і все духовенство, яке за сльозами світу не бачило, а ...отець митрополит непритомнів".
Видно, від великої любові до московського царя УПЦ, як і ряд визначних полковників (Богун, Глух, Гуляницький, Сірко та ін.), категорично відмовилися присягати йому на вірність, видно, з тієї самої причини козаки й міщани (думку селян навіть не питали) масово ухилялися від присяги, через що присягу в них відбирали насильно. У документах того часу знаходимо, наприклад, дані про те, як присягали київські та переяславські міщани: "Було крику й плачу, коли (київських) міщан гнали до присяги"; "переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (по-сучасному - мер, - Ю. М.) аж захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви.., він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги". Видно, з великої любові українців до московитів царський посол Стрешньов у 1654 р. мусив поголити голову "по-козацьки", щоб його не впізнали на шляху з Києва до Москви і не забили вдячні від "возз'єднання" "молодші брати"!"

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]