Що принесла Україні Переяславська рада?

Україна після Руїни

Після доби Руїни найбільшою, до того ж автономною частиною України на кінець ХVІІ ст. залишилася Гетьманщина. Це була, власне, Лівобережна Україна, що поділялася в адміністративному плані на десять полків, центрами яких були міста Гадяч, Козелець (Київський полк), Ніжин, Миргород, Лубни, Прилуки, Полтава, Переяслав, Стародуб, Чернігів. Столицею Гетьманщини було місто Батурин. На початку ХVІІ ст. на Гетьманщині, за даними істориків, мешкало біля 25% усього населення тогочасної України. Крім Гетьманщини та Слобожанщини, про яку мова піде нижче, українці жили на засадах певної автономії (знов-таки, йдеться про стани, котрі становили тодішню політичну націю) в землях Війська Запорізького (автономно як щодо московського царя, так і гетьмана), на Правобережжі, яке відійшло під Польщу (хоча там козацьке самоврядування було вельми обмежене), а також в Буковині та на Закарпатті.

Система козацького врядування в Гетьманщині зазнає певних змін порівняно з попереднім часом. Спостерігається певна тенденція до бюрократизації системи управління та витіснення вихідців із рядового козацтва з вищих посад. Певні старшинські роди стають де-факто спадковими розпорядниками тих чи інших полків і сотень. Це було наслідком як запозичення традицій Московщини, так і економічного зубожіння рядового козацтва, яке своїм коштом винесло тяжкі випробування Руїни. Його добробут було підірвано, що вплинуло також і на боєздатність збройних сил Гетьманщини. Матеріальне та соціальне розшарування серед козацької верстви негативно позначилося на морально-психологічних якостях провідників державної політики. Пристосуванство та гонитва за статками нерідко ставали рушійними мотивами в їхній поведінці.

Гетьманщина в цілому перебувала під протекторатом московського царя. Як окреме державне утворення вона існує з часів Брюховецького та Многогрішного, що були гетьманами лише Лівобережної України. Потім цю лінію успадкував і продовжив Самойлович, а від нього традиція разом із булавою і гетьманськими клейнодами перейшла до Івана Мазепи. Кожен гетьман укладав із московським царем персональну угоду, якою фіксувалися правові стосунки сторін.

Після невдалої спроби Мазепи і затим гетьмана Пилипа Орлика усамостійнити Україну, автономія Гетьманщини була суттєво обмежена. Вперше не був укладений договір гетьмана (І.Скоропадського) і царя. Гетьмана козаки вже не мали права обирати на своїх радах без попередньої згоди царя. Ба більше, Петро І призначив у Гетьманщину свого представника при гетьмані з правом контролю за гетьманським урядом. У розпорядженні царського представника перебували два спеціально висланих на Україну полки. Столицею Гетьманщини замість Батурина став Глухів - місто майже на російсько-українському кордоні. Цар почав також сам призначати полковників без волі гетьмана. Нерідко серед них були росіяни або іноземці, які ставали власниками великих маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи. Істотні утиски торкнулися також торгівлі, культури, церковного життя. Наступним ударом по автономії Гетьманщини було заснування з ініціативи Петра І у 1722 р. так званої Малоросійської Колегії. Після ув'язнення наказного гетьмана Павла Полуботка 1724 року, краєм кілька років правила Малоросійська Колегія разом із слухняними старшинами. Імператор Петро ІІ у 1727 р. скасував Малоросійську Колегію. Він же дозволив вибори нового гетьмана, котрим був обраний Данило Апостол. Під час перебування в Москві з нагоди коронування імператора Петра ІІ у Апостол подав петицію, в якій йшлося про відновлення старих прав в Україні, понищених Петром І, на підставі все тих же "статей Богдана Хмельницького". Відповіддю на цю петицію були відомі з історії "Рішительні пункти", які де-факто залишалися конституцією для Гетьманщини до кінця її існування. Основний зміст зазначених пунктів зводився до того, що гетьман не мав права самостійно зноситися з іноземними державами, за винятком Польщі й Криму, з якими він міг домовлятися про кордони, повідомляючи про це царського резидента при гетьмані. У суто військовому плані гетьман повинен був підлягати російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на місце генеральної старшини і полковників хоч і обирала сама старшина, проте ці кандидатури затверджував сам імператор. Була скасована заборона російським власникам купувати землю в Україні, хоча при цьому не дозволялося селити на придбаних землях російських кріпаків. Пункти торкалися й інших питань, зокрема, економічного характеру - торгівлі, мита і т.ін. Підсумовуючи те, що ця конституція надавала Україні, В.Антонович писав: "Як бачимо, ці "Рішительні пункти" значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна користувалася до упадку Мазепи. Але важно було те, що замість колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував російські справи після Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми".

Гетьман Апостол більш-менш вдало використав можливості, надані йому "Рішительними пунктами". Свої зусилля він спрямував на врегулювання справ у землеволодінні, зафіксувавши шість категорій землеволодінь, кожне з яких гетьманський уряд підтвердив власникові документами. Реформи Апостола були також спрямовані на підтримку купецтва та промислової буржуазії. він же добився того, що у 1733 р. Київ знову було повернуто гетьманському підпорядкуванню, хоч і не надовго. На загал, Апостол затримав процес інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті гетьмана Апостола 1637 року імператриця Анна Іоанівна заборонила обирати нового гетьмана, таким чином порушивши чинність "Рішительних пунктів". Натомість Гетьманщиною правила друга Малоросійська Колегія, яку інколи ще називають "Правління Гетьманського Уряду", що складалася із шести осіб: троє росіян і троє українців. За нової імператриці Єлизавети 1750 року гетьманом був обраний (реально - призначений) брат фаворита імператриці Кирило Розумовський. Незважаючи на те, що більшу частину часу гетьман перебував у Петербурзі, йому вдалося навіть певною мірою розширити автономію Гетьманщини. Він домігся того, що завідування її справами було передано із Сенату до Колегії Закордонних Справ, а Київ і Запоріжжя знову підпорядковано гетьманові. Проте йому не вдалося звільнити фінанси краю з-під контролю царської адміністрації, яка з цього приводу видала в 1754 р. спеціальний наказ про те, щоб гетьман повідомляв про стан українського державного скарбу. Розумовський навіть висловлював з цього приводу протести, посилаючись на угоди Б.Хмельницького, але марно. Не досяг він і права вільних зовнішньополітичних та дипломатичних зносин з іншими державами, не зміг також звільнити Україну від участі у загальноімперських планах Росії щодо нарощування територій. За роки гетьманування Розумовського козацька старшина перетворилася у великоземську шляхту зі спадковими правами. Вона змусила його видати у 1760 р. указ про обмеження вільних переходів селян, що можна розцінювати як важливий крок до їхнього закріпачення.

Зміцнівши економічно, старшина, яка фактично стала іменувати себе шляхтою, домагалася і деяких політичних змін у руслі традиційного автономізму. В ті часи у звичай входять з'їзди старшини у столиці Гетьманщини - Глухові, тобто своєрідні українські шляхетські сейми. Була проведена і реформа суду; вона була затверджена 1763 року на "Генеральних зборах", які цього разу являли собою справжній шляхетський сейм.

Невідомо, в якому напрямку пішли б ці реформи далі, коли б колесо історії круто не змінило напрямок свого руху. Це було пов'язане з незалежними від України подіями, які розігрувалися в Російської імперії. Внаслідок однієї з палацових інтриг на імператорський трон зійшла Єкатерина ІІ. Її сходженню допомагав і гетьман Кирило Розумовський. Він сподівався на сприяння в своїх планах щодо розширення автономії Гетьманщини. Прибувши до Глухова на Генеральну раду (1763 р.), разом із старшиною він склав петицію на ім'я Єкатерини ІІ з проханням відновити втрачені права Гетьманщини (зокрема, йшлося про легітимацію українського шляхетського сейму). Розумовський також хотів встановити спадковість гетьманату для свого роду. Але його наміри наштовхувалися на амбітність раціонально-холодної в політичних розрахунках Єкатерини ІІ. Остання прагнула уніфікації та централізації влади й тому відхилила всі домагання відновити колишні права Козацької республіки, спогадами і мріями про які жила Гетьманщина. 1764 року був виданий царський маніфест, який проголошував, що гетьман Кирило Розумовський добровільно склав свої повноваження і що в ім'я блага українського народу замість гетьманату тимчасово знову впроваджується Малоросійська Колегія з президентом на чолі.

Колегія складалася із восьми осіб: чотирьох українців і чотирьох росіян. Завдання цієї третьої Колегії полягало в тому, щоб остаточно зліквідувати гетьманську автономію. Провідником цієї лінії став генерал-губернатор Петро Румянцев, який зосередив у своїх руках практично всю владу в краю. Наслідком його діяльності стало знищення полкового адміністративно-територіального устрою України (1781 р.) та заведення в Гетьманщині суто російської адміністративної системи - намісництва, тобто губернаторства. Відтак Гетьманщина була поділена на три губернії - Київську, Чернігівську й Новгород-Сіверську, - яка разом складали "Малоросійське генерал-губернаторство"; Глухів перестав виконувати функції адміністративного центру. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано в кавалерію російської армії. Тоді ж в Україні було офіційно введено кріпосне право. 1785 року українська козацька старшина і шляхта була зрівняна у правах з російським дворянством; істотно втративши у політичних правах, вона одержала натомість серйозні соціально-економічні привілеї.

У цей же період історичний період Запорозька Січ, яка виступила на боці Івана Мазепи, 1709 року вперше зазнала руйнації з боку царських військ і була офіційно скасована імператором Петром І. З 1709 по 1734 рр. запорожці, які пішли за кошовим Костем Гордієнком в еміграцію, змушені були жити на території Кримського ханату, де вони започаткували так звану Олешківську Січ. Хоча навіть чи можна назвати пониззя Дніпра територіями, чужими для українців. Деякі сучасні дослідники навіть ведуть мову про чвертьстолітнє існування кримсько-козацької конфедеративної держави, яка розпалася, не останнім чином, унаслідок нерозважливої політики Оттоманської Порти, під протекторатом котрої був Крим. 1734 року запорожцям була дарована амністія, з тим, щоб використати їх у російсько-турецьких війнах 30-40-х рр. ХVІІІ ст., і тоді ж була укладена угода про відновлення Запорізької Січі. Тепер вона стала називатися Новою Січчю й була вибудувана в кількох кілометрах від старої.

Територія Запорізької Січі сягала з півночі на південь - від Гетьманщини до Криму, з заходу на схід - від Бугу до Дону. Ця територія була поділена на вісім паланок. Паланки ділилися на курені. Усього їх було 38. Така система січового укладу склалася в ХVІІ ст. й існувала доти, допоки існувала Запорізька Січ.
З точки зору стратегічних інтересів російської геополітики, яка мала чітко виражений імперський характер, особливо в останній чверті ХVІІІ ст., Запорізька Січ являла певний нонсенс. До цього додавалися ще й внутрішні проблеми Січі, її архаїчний лад, що вже не відповідав часові. Це розумів останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський і намагався провадити деякі реформи, зокрема, колонізувати великі території незайманої землі. Для цього він заохочував селян-утікачів, емігрантів, усіх бажаючих вільно господарювати. В.Антонович так писав про це: "Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді". Під час Коліївщини, за деякими даними, Калнишевський виношував план відділення Правобережної України від Речі Посполитої, яка переживала глибоку кризу, й об'єднання її із Запоріжжям, щоб утворити самостійну державу. Але російський уряд ці наміри зрозумів і вирішив зруйнувати Січ, що і було здійснено 1775 року.

На цьому, власне, автономна історія Запорізької Січі закінчується. Але вона мала своє продовження у вигляді еміграції та розселення. Емігранти, що опинилися в Оттоманській Порті, заснували Задунайську Січ. З іншої групи козаків російський уряд створив спершу Бузьке козацьке військо (1787 р.) на землях між Дністром і Бугом, а потім Чорноморське (на берегах Кубані та Азовського моря). 1864 р. на його основі було створено Кубанське військо. Зараз Кубань - одна зі складових "червоної смуги" Російської Федерації, де, за даними останнього перепису населення, тільки 1% населення визнає себе етнічними українцями, а українські культурні традиції зберігаються на рівні фольклорно-етнографічному, і то старшим поколінням.

Кілька слів про Слобожанщину, яка утворилася на незаселеному до української колонізації порубіжжі Московського царства, де були розташовані тільки військові форпости з центром у Білгороді, де перебував царський воєвода. На Слобожанщині, яка включала землі нинішніх Харківської й Сумської областей України та частину території Курської й Воронезької областей Російської Федерації, друга половина XVII і перша половина XVIII століть стали часом інтенсивного заселення та розвитку. Це була територіальна цілісність з майже виключно українським населенням, де був відтворений традиційний козацький полковий устрій. Усього було п'ять полків: Харківський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський. Полк ділився на повіти - сотні. На чолі полку стояв виборний полковник. Але, на відміну від Гетьманщини, полковник обирався пожиттєво. Судочинство відбувалося в так званій судовій ратуші. Сотників призначала полкова старшина, а вони самі добирали собі старшинський склад сотень. У цьому також була відмінність від Гетьманщини. Саме на Слобожанщині виникає (а потім частково переходить і на Гетьманщину) традиція родового наступництва полковницької посади. Не існувало й якогось об'єднання згаданих п'яти полків: із кожним з них білгородський воєвода спілкувався окремо, кожен полк одержував особливі царські "жалувані грамоти". Козацький стан Слобожанщини поділявся на дві категорії: "виборних", які відбували військову службу самі, та "підполковників" - бідних козаків, які не служили (крім нагальних бойових дій), але допомагали виборним матеріально. Були на Слобожанщині й "посполиті", обов'язки яких чималий час обмежувалися сплатою податку до царської скарбниці (від чого козаки були вільні); але навіть у другій половині XVIII століття, коли на Слобожанщину поширилося кріпацтво, воно не було таким важким для селян, як на Гетьманщині, тим більше, у корінних російських землях.

Слобідські козаки постійно використовувалися московським урядом проти прихильників української самостійності і тих гетьманів, котрі шукали іншого патронату, аніж московський цар. Слобожанці брали участь у походах проти гетьманів Виговського, Брюховецького (коли той пішов проти волі Москви), Хмельниченка (коли той заклав союз із Портою), проти Мазепи.

Руйнація Слобідської України з її самобутнім і відносно автономним життям розпочалася ще за часів Петра І. Посилився цей процес 1748 р., коли було видано наказ про заборону козакам вільно переходити як до Гетьманщини, так і з полку до полку. За царським маніфестом, виданим у 1765 році, полковий устрій Слобідської України був скасований остаточно. Край було перетворено в Слобідсько-Українську губернію, замість п'яти козацьких полків було встановлено п'ять гусарських. Решту козаків було записано до особливого стану, т. зв. "військових обивателів", а селянам заборонили вільний перехід від поміщика до поміщика. Ті козаки, що жили по містах, були злиті з рештою міських жителів й утворили окремий стан міщан. Заможні могли стати купцями, а старшина була переведена на російські військові чини.

Що ж стосується Правобережної України, то вона врешті-решт у результаті трьох поділів Польщі у другій половині XVIII століття виявилася розчленованою між двома імперіями: Ґабсбурґів та Романових. Спалахи гайдамаччини, Коліївщини та опришківщини на цих землях упродовж XVIII століття не мали за собою політичних програм, крім хіба що намагання вирізати всіх поляків та євреїв, відтак жити вільно, як "за старих часів". Тож прагнення Богдана Хмельницького зібрати українські землі у кордонах, "як було за давніх князів руських", лишилося нереалізованим аж до ХХ століття. 22 січня 1919 року така єдність була декларована владою Української Народної і Західноукраїнської Народної республік; проте реально єдність і вольність України (ідея, народжена у середині XVIІ століття реалізувалися тільки 1991 року.

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]