Що принесла Україні Переяславська рада?

Політичні висліди Переяслава

Отже, що одержала Гетьманщина в результаті Переяслава? Ще раз повторимо основні моменти так званих "березневих статей", окреслені Наталею Яковенко:

- права і привілеї Війська Запорозького;
- невтручання царських намісників у козацьке судочинство;
- 60-тисячний козацький реєстр;
- права української шляхти;
- урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди;
- гетьман обирається самим козацьким військом, про що інформують царя;
- право гетьмана приймати чужоземних послів.
Були, як уже сказано, й інші пункти, які торкалися справ фінансових, військових тощо.

Практично всі бажання козаків були вдоволені, за винятком пункту про чужоземні зносини. Гетьману заборонялося зноситися з Польщею і Туреччиною. Була видана окрема царська грамота з привілеями Війську Запорізькому.

Цікаво, що одночасно з козацькою депутацією в Москві перебувала делегація переяславських міщан, які клопоталися з приводу збереження привілеїв на Магдебурзьке право. З цього факту історик Д.Дорошенко зробив таке зауваження: "Ця делегація клопоталася за свою справу незалежно від загальної делегації, хоч і мала рекомендацію від гетьмана. Це було недобрим прецедентом для незалежності українського гетьманського уряду. Московські агенти вже з перших кроків на Україні спостерегли, що поміж козацтвом та міщанством існує певний антагонізм, що міщани подекуди не задоволені козацькою адміністрацією, й збагнули, що від цього може бути користь для московських інтересів; через те московська влада уважно поставилася до міщанських прохань і щедро наділяла міста, насамперед, Київ, привілеями, їй удалося таким способом прихилити до себе міщан, які звикли помимо гетьманського уряду звертатися просто до Москви".

І ще одна слушна думка Д.Дорошенка, цього разу - щодо сутності та характеру українсько-російських стосунків на договірній основі після Переяслава: "Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі та за збирання українських земель: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, - так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявилось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею".

Але перебіг цієї війни не виправдав сподівань української сторони. Уже одразу після укладання угоди виникли непорозуміння в українсько-російських відносинах. Вони були пов'язані з розміщенням військових залог, підпорядкованих цареві, в українських містах. Особливо ускладнилася ситуація після того, як у 1656 р. московський цар уклав мир з поляками без участі української сторони, ба більше - демонстративно проігнорувавши її. Це викликало різке невдоволення особисто в Б.Хмельницького, і він написав цареві роздратованого листа, в якому за зразок союзницької вірності росіянам подаються шведи. Ба більше: Хмельницький де-факто припинив дію військового союзу з Москвою і звернувся до шведського короля. Смерть гетьмана на якийсь час зупинила процес українсько-московського "розлучення". Але не надовго.

Після смерті Богдана Хмельницького прискорився процес розколу серед козацької старшини, що мало наслідком конфронтацію двох орієнтацій чи партій: промосковської та проєвропейської.

Провідником проєвропейської лінії в державній політиці виступив Іван Виговський - генеральний писар Війська Запорізького. Історики вважають його одним із найосвіченіших козацьких ватажків. Він навчався в Могилянській академії (власне, як і майже вся старшина) й мав неабиякий досвід дипломата та військового тактика. В опозиції до нього стояла частина запорізьких козаків на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під орудою Мартина Пушкаря. Стосунки між опонентами були з'ясовані в кривавій битві, в якій, за даними історика О.Субтельного, загинуло близько 50 тис. козаків. Переміг І.Виговський, але, як часто буває в історії, такі коштовні перемоги виявляються врешті-решт "пірровими". Хоча, з іншого боку, шанс державного самоствердження за тих обставин існував.

Гетьман Іван Виговський та його ближчий радник, канцлер, а, говорячи по-сучасному, прем'єр тодішньої Козацької держави Юрій Немирич змушені були шукати такий спосіб легітимації Української держави, який би відповідав вимогам їхнього часу. Власної династії, тяглістю аж до Рюриковичів, яка б сіла на престол Patria Cosacorum, Україна не мала. Довелося шукати серед сусідів своєрідну "парасольку" в особі монарха, котрий би міг узяти Україну під свій протекторат, і при тому не дуже втручатися у внутрішні справи країни. Звідси, власне, й зовнішньополітичні пошуки у згаданому вже трикутнику "Річ Посполита-Оттоманська Порта-Московія". Москва вже проявила своє неєвропейське єство, відмовившись у Переяславі зафіксувати рівні договірні стосунки з Козацькою державою, а на додачу саме Москва підбурила полтавського полковника Пушкаря на повстання проти Виговського. З Туреччиною стосунки налагоджувалися складно, хоча, на думку сучасного французького дослідника Алена Безансона, саме турецький протекторат - це було те, що найкраще посприяло б усталенню української нації і держави. Отож достатньо закономірним виглядає розрив Козацькою державою стосунків з Московщиною і підписання Гадяцької угоди з Річчю Посполитою. Що ж містила ця угода, укладена 16 вересня 1658 року у таборі під Гадячем "між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одної сторони, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другої"?

Трактат передбачав перетворення польсько-литовської держави на триєдину федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (тобто, України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та Руське (тобто, Галичина). Державну владу очолював обраний козаками і затверджений пожиттєво королем гетьман. Іншою владною інституцією мали стати вільно обрані Національні збори, до котрих увійшли б представники вищих суспільних станів від усіх земель. За українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шістдесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію. Українське населення мало право вибирати посадових осіб, причому на Брацлавщині, Київщині та Чернігівщині на сенаторські посади обиралися тільки православні шляхтичі, які походять з тих земель і володіють там маєтками. На подання гетьмана, король мав надати шляхетську гідність сотні осіб з кожного полку. Договір підтверджував давні козацькі вольності та привілеї, зокрема, козаки не підлягали цивільному суду і перебували під юрисдикцією гетьмана. Православні урівнювалися в правах з католиками (згадаймо, ця нерівність стала однією зі спонукальних причин Хмельниччини), а митрополит Київський та п'ять єпископів отримували місця в Сенаті, натомість церковна унія мала бути скасована. Судівництво й діловодство мали вестися українською мовою; творилася власна фінансова система й могла карбуватися власна монета. Ані польське, ані литовське військо не мали входити на українську територію без згоди гетьмана, а якщо в разі необхідності воно потрапляло, то ставало під команду гетьмана.

Окремим пунктом Києво-Могилянській колегії надавався статус академії. Передбачалося заснування ще однієї української академії і необмеженої кількості шкіл, гімназій і друкарень, проголошувалася свобода друку. А мету федерації трьох народів окреслили ці рядки угоди: "Спільна рада і спільні сили всіх тих народів против кожного неприятеля".

Складену Юрієм Немиричем і підписану, разом із гетьманом Іваном Виговським, повноважними представниками польської та литовської сторін угоду було з ентузіазмом затверджено козацькою радою - до речі, значно більш чисельною і представницькою, ніж рада в Переяславі, де, нагадаю, за словами Михайла Грушевського, зібралося тільки близько 200 представників козацьких полків (та й то не всіх). Отже, Україна перетворювалася на таку собі президентсько-парламентську республіку, у якій діяли принципи свободи друку (чи не перше, що спробувала обмежити Москва після Переяслава), свободи слова (крім лайки на адресу короля Речі Посполитої) та свобода віри. Йдеться про справді унікальний твір політико-правової думки, одну із її вершин, про засади державного життя, як на ті часи, чи не найпоступовіші в Європі. І при цьому король польсько-литовсько-української федерації мав обиратися представниками еліт усіх трьох народів, що зайвий раз засвідчувало як демократизм нової федерації (звісно, у тодішньому розумінні), так і рівноправність держав-націй у ній.

По тому, на хвилі ентузіазму, був Конотоп. Фактом стала блискуча перемога козацько-татарського війська під проводом Івана Виговського над удвічі більшим чисельно московським. Знаний російський історик ХІХ століття Сергій Соловйов так описав цю подію: "Краса і гордість московської кінноти зникла в один день. Ніколи вже після цього цар московський не міг вивести в поле таке значне військо. В жалобному одязі вийшов Алексей Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Москва затремтіла за власну безпеку... Ішли чутки, що государ виїздить за Волгу, за Ярославль".

Але українські провідні верстви примудрилися (інакше не скажеш; зараз, з відстані часу, розвиток ситуації викликає щирий подив) перетворити перемогу не просто на поразку, а на просто-таки тотальну катастрофу. Першого удару завдав Варшавський сейм, котрий урізав права Козацької держави до рівня Зборовського договору 1649 року, тобто повернув усе на рівень початку визвольних змагань, коли Patria Cosacorum ще тільки почала конституюватися. Іншими словами, польська шляхта в своїй основній масі навіть після того, як Річ Посполита опинилася на грані загибелі, розшматована шведськими і московськими військами та внутрішніми чварами, відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми, і цим відкрити шлях до стабілізації внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації. З цим не могли змиритися навіть найближчі прибічники Виговського, такі, як Іван Богун, котрі полишили його. Другий удар - у випадковій та безглуздій прикордонній сутичці гине великий канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Третього удару - у спину Виговському - завдали свої. Почалися підбурювані Москвою повстання; запорожці ударили в тил силам гетьмана; переяславський полковник Тимофій Цюцюра запросив московське військо князя Трубецького вступити в Україну. Відтак у вересні 1659 року, за рік після Гадяча, під містечком Германівкою на Київщині зібралася козача чорна рада. "Чорними" подібні ради називалися тому, що на них, всупереч традиції, крім самих козаків, запрошувалася "чернь" - представники сільських та міських суспільних низів, котрими легко було маніпулювати. Проти Івана Виговського на цій раді прибічниками Москви було висунуте безпрограшне звинувачення: мовляв, "гетьман запродав Україну ляхам". І це звинувачення спрацювало в очах не тільки "черні", а і значної частини політичної спільноти. Як у наступні роки - звинувачення, що Іван Мазепа, мовляв, хотів запровадити унію, Симон Петлюра - продати Україну Англії та Франції, а Степан Бандера - німецькому (а після 1945 року) - англо-американському імперіалізму. Як бачимо, після Переяслава могутня московська пропагандистська машина традиційно дурила український плебс і навіть частину освіченої верстви.

Власне кажучи, дивлячись з позиції того часу, хіба ж була якась особлива трагедія у відмові сейму Речі Посполитої ратифікувати Гадяцький трактат у повному обсязі? Ні. Слід було спокійно й розважливо зібрати всі козацькі сили і спільно з татарськими союзниками (згадаймо: всі перемоги Богдан Хмельницький здобув разом з кримськими татарами) йти на Варшаву. Якби сто тисяч козаків і татар стали під Варшавою - сейм проголосував би за все, чого вимагала Patria Cosacorum (до речі, таке рішення пішло б на користь і самій Польщі). Проте сталося інакше. Брат пішов на брата, кров залила Україну, де часом було аж по три гетьмани, і відтак за кілька років постала Руїна. За часів якої територію Козацької держави поділили між собою Московщина, Польща та Оттоманська Порта. А інтелектуали тієї доби плакали над долею Вітчизни, що б'ється як поранена чайка при степовій дорозі, і закликали до єдності братів-козаків між собою. Але цей заклик не був почутий, і бойові дії врешті-решт завмерли тільки тоді, коли настало цілковите виснаження людських та економічних ресурсів українських земель: настала доба Руїни, сама назва якої надто красномовна.

Хоча і в цю добу з-поміж численних претендентів на гетьманську булаву був один - Петро Дорошенко, - який переймався справою відродження державної єдності Козацької республіки. Його політична мета полягала в об'єднанні Ліво- і Правобережної України. П.Дорошенкові вдалося провести деякі реформи військово-політичного характеру. За час його гетьманування відроджується такий інститут, як "генеральна рада", котрий у той час збирається й ухвалює рішення регулярно. Водночас, щоб унезалежити себе від перемінливих настроїв старшини, він створює корпус сердюків - наймане військо числом у 30 тисяч, яке підкорялося лише йому.

Зовнішньополітична стратегія П.Дорошенка виявилася нетрадиційною. Проводячи спочатку пропольський курс, він, після того, як поляки й росіяни підписали у 1667 р. Андрусівський мир про поділ Козацької держави, за яким Правобережна Україна стає сферою інтересів поляків, а Лівобережна - Росії, обирає в союзники Оттоманську Порту. За допомогою останньої йому вдається у 1668 році на якийсь час об'єднати дві частини України в єдину державу і таким чином, здавалося б, здійснити свою мету, оголосивши себе гетьманом усієї України.

"Проте, - як зазначає Орест Субтельний, - ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана". І знову в хід пішла ідеологема "продажності" гетьмана, цього разу "бусурманам". Хоча Оттоманська Порта не насаджувала у тих християнських державах, що перебували під її протекторатом, іслам, не надто втручалася у їхні внутрішні справи, і на загал, була більш утягненою в орбіту тодішньої цивілізації, аніж Московське царство.

Проте, так чи інакше, навіть у стані Руїни Козацька держава змогла зберегти себе бодай у формі автономії і бодай на частині тієї території, яка була за часів Богдана Хмельницького. Як зазначає Ю.Мицик, "навіть після Переяслава правитель України діяв не як холоп "його царської величності" (цього Москві завжди дуже хотілося й хочеться!), а у відповідності з українськими національними інтересами, нерідко - всупереч волі Москви, ведучи, наприклад, самостійну зовнішню політику й навіть укладаючи союзи з ворогами Москви. Зовсім інше було в головах царя та його уряду, котрі виходили тільки з єдиної моделі азіатського тину - усі мають бути підданими й холопами "його царської величності", отже, всі вольності, гарантовані царем, - це тільки його тимчасова милість, клаптик паперу". У цьому сенсі був започаткований непримиренний конфлікт між українською політико-правовою традицією, яка спиралася на тогочасну європейську, власне, була її складовою, і традицією Московщини, де європейські суспільно-політичні ідеї після часів Івана Лютого вважалися чимось крамольним та єретичним. Слід зауважити, що українські вчені, церковні та військові діячі немалою мірою сприяли певному цивілізаційному поступові Московської держави у наступні століття - але ціною втрати цивілізованості та європейськості самої України.

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]