Що принесла Україні Переяславська рада?

Переяславська рада як факт і як міф

У сучасній Україні варто тільки назвати в більш-менш політично заангажованому середовищі слова "Переяслав", "Переяславська рада", "Переяславська угода" чи "вплив Переяслава", як ваші співрозмовники негайно поділяться щонайменше на два табори. Одні будуть говорити про закономірність, благотворність впливу, потрібність і так далі Переяславської ради 1654 року для всієї подальшої української історії. Інші не менш категорично будуть заперечувати позитивний вплив цієї події. Втім, можлива і третя позиція - нищівна лайка всього українського як нездатного на щось путнє, як приреченого на Переяслави, або цинічно-постмодерна усмішка: годі жити міфом Переяслава, варто зануритися в інші, приємніші міфи або почати з усіма ними тотальну боротьбу.

Проте навіть така демонстративна неувага до того, що відбулося 1654 року у Переяславі, засвідчує тривання впливу цієї події на сучасну реальність. І вже не має значення, чи справді 350 років тому у цьому невеликому полковому містечку Козацької держави Богдана Хмельницького відбулося щось справді знаменне, що тоді потрясло основи суспільної світобудови. Головне, що це "щось" присутнє у дні сьогоднішньому, відтак слід із ним раціонально розібратися, поставити в контекст загальноісторичних подій й оцінити під "києвоцентричним" оглядом, власне кажучи, з позиції національних інтересів сучасної Української держави, якими б розпливчастими не здавалися комусь ці терміни. Адже суспільство, розколоте навпіл чи то реальним історичним явищем, чи то вибудуваними навколо нього ідеологічними й міфологічними побудовами, навряд чи буде у змозі знаходити адекватні відповіді на виклики сучасності.

Отож, говорячи про Переяславську раду 1654 року, варто почати з того її образу, який більш чи менш успішно формувала у свідомості всіх тих українських громадян, кому, як то кажуть, тепер "за тридцять", офіційна совєтська наука і пропаганда. Візьмемо для цього не шкільні підручники, а джерело, яке претендувало на науковість та об'єктивність - Українську радянську енциклопедію. Ось що там написано: "Переяславська рада 1654 - загальна військ. Рада, скликана гетьманом Б.Хмельницьким 8 (18) І 1654 у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) для прийняття історичного рішення про возз'єднання України з Росією, що завершило визвольну війну українського народу 1648-54. Переговори про возз'єднання почалися ще з червня 1649. На основі їх Земський собор 1653 в Москві схвалив прийняти Україну до складу Рос. д-ви, а 23.Х (2.ХІ) 1653 рос. уряд оголосив війну шляхет. Польщі. На Україні питання про возз'єднання мало вирішуватися на заг. військ. раді. Для участі в ній з Москви 9 (19) Х 1653 на Україну виїхало велике повноважне посольство на чолі з боярином В. В. Бутурліним. 8 (18) І в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом, а також полковники і сотники одностайно висловилися за возз'єднання України з Росією. Того самого дня на міській площі було скликано заг. раду. В П. р. взяли участь представники всіх укр. земель, визволених на той час від польс.-шляхет. гніту. За давнім запорізьким звичаєм присутні стали в коло. В середину його ввійшов гетьман в оточенні генеральної старшини і полковників. Гетьман виголосив промову, в якій показав, що єдиний порятунок для України, яка терпіла від гніту польської шляхти і нападів турецько-татарських агресорів - у возз'єднанні її з Росією. Після одностайного схвалення рішення про возз'єднання України з Росією В. В. Бутурлін вручив Б. Хмельницькому царську грамоту про згоду прийняти Україну до складу Рос. д-ви і захищати її від ворогів. Всі учасники П. р. на чолі з гетьманом присягали на вірність Росії, після чого В. В. Бутурлін від імені рос. уряду передав Б. Хмельницькому знаки гетьманської влади: військ. прапор, гетьманську булаву і Терезію (каптан) та шапку. Після П. р. представники рос. посольства об'їжджали міста і містечка України для прийняття присяги від населення. Україна входила до складу Рос. д-ви на засадах досить широкої політ. автономії. Возз'єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політ., екон. і культур. розвитку укр.. і рос. народів. Об'єднання двох братніх народів, незважаючи на реакційну політику царизму, рос. і укр. феодалів, зблизило народи Росії і України, згуртувало їхні сили в спільній боротьбі проти зовн. ворогів, проти класових гнобителів - кріпосників і буржуазії, проти царизму і капіталістичного гніту". (К.І.Стецюк, УРЕ, вид. друге, Т.8. С.262-263).

Як бачимо, начебто все сказано науково й об'єктивно - попри окремі негативні наслідки угоди, на загал вона мала позитивне значення для українського і російського народів. Але ось заковика - буквально на наступній сторінці енциклопедії читаємо ще одну статтю того ж автора: "Переяславського полку повстання 1666 - антифеод. повстання в Переяславському полку проти гніту старшин і утисків царських воєвод. Повстання вибухнуло внаслідок жорсткої експлуатації селянства і рядового козацтва старшинським угрупованням гетьмана І. Брюховецького та посилення царським урядом гноблення після укладення московських статей 1665. Першими повстали 18 (28) VII козац. частини в слободі Богушківці. Вони вбили переяславського полковника Д. Єрмоленка і на козац. раді обрали нову полкову старшину. До повсталих козаків приєдналося населення містечок Бубнова, Піщаного, Домантового, Золотоноші, Кропивної, Ірклієва. Заворушення почалися в Миргородському і Ніжинському полках. Проти повстанців гетьман кинув значні сили козаків, які за допомогою 2-тисячного цар. війська та загонів калмиків у серпні під Гельмязовим, Піщаним і Золотоношею завдали повстанцям поразки. Після придушення повстання активних його учасників було страчено. Незважаючи на невдачу, П. п. п. певною мірою затримало юридичне оформлення кріпацтва на Лівобережній Україні". (К.І.Стецюк, УРЕ, Т.8, вид. друге, С.264.).

Що ж виходить? Що порятунок від польсько-шляхетського гніту українці знайшли у возз'єднанні з Росією, але вже за 12 років одержали нестерпне гноблення з боку царського уряду та місцевих московських холуїв. Ховалися у Московщині від татарсько-турецької агресії - й одержали каральні рейди калмиків (не кажучи вже про розправи з боку самих "братніх росіян"). Ба більше: саме невдовзі після Переяславської ради, виявляється, починається "юридичне оформлення кріпацтва" на Лівобережжі, і переяславські козаки своїм героїчним, але безнадійним повстанням "певною мірою" затримують цей процес. А що таке кріпацтво у російському варіанті? Це не просто особиста залежність селян від феодалів, не просто прикріпленість їх до землі, як на Заході (і як досі в Україні); це - синонім рабства, коли селянин не мав жодних юридичних прав ані у стосунках із державою, ані у стосунках з феодалом.

Таким чином, навіть побіжний погляд на проблему доводив: у рамках офіційної парадигми виникали нерозв'язувані раціонально суперечності між офіційною ж оцінкою Переяславської угоди як такого собі "історичного порятунку" української нації та реальними наслідками цієї угоди, які не можна було повністю замовчати. А от на допитливу людину, котра б хотіла дізнатися із совєтських джерел більш детально про зміст українсько-російської угоди та її про кваліфікацію під оглядом міжнародного права, чекала б значно більш копітка праця - їй довелося б чимало понишпорити у спеціальних малотиражних виданнях. Отож, щоб одразу надати нашому читачеві об'єктивну довідку про зміст самої Переяславської угоди, звернемося до "Енциклопедії українознавства" - видання, сам факт появи якого свого часу спонукав керівництво СССР санкціонувати створення УРЕ як своєрідної відповіді "українським буржуазним націоналістам". Отже, стаття, написана одним із провідних українських істориків ХХ століття О.Оглоблиним (ЕУ, С.2018): "Переяславська угода 1654 року - договір мілітарно-політ. союзу, укладений між гетьманом України Богданом Хмельницьким і моск. царем Олексієм Михайловичем. У процесі нац.-визвольної революції й війни з Польщею Б. Хмельницький мав низку союзів: з Кримом, Туреччиною, Московщиною (1654), пізніше - з Швецією та ін. країнами. Зраджений (втретє) крим. ханом під Жванцем 1653 р. і не сподіваючись реальної допомоги з боку Туреччини, гетьман, напередодні нового поль. наступу, звернувся до Москви, яка, зі свого боку, зацікавлена була в союзі з Україною, щоб не допустити до тіснішого укр.-тур. зближення. Переговори почалися в січні 1654 у Переяславі (з укр. боку - гетьман і старшинська рада; з моск. - посольство на чолі з боярином В. Бутурліном) і завершилися в березні того року, в Москві (з укр. боку - ген. суддя С. Богданович-Зарудний і переяславський полк. П. Тетеря; з моск. - бояри кн. О. Трубецькой і В. Бутурлін та ін.). Договір був оформлений у вигляді двох основних документів (за зразком Зборівської угоди 1649 р.); царської "Жалуваної грамоти" Військові Запор. (були також окремі грамоти станам України) 27. 3. 1654 і 11 "статтей", здебільша військ.-політ. й техн. характеру. Україна визнавала протекцію моск. царя як "царя Малої Росії", а Москва визнавала гетьмана й Військо Запор, за єдину держ. репрезентацію України та її уряд. Україна, на чолі з вільнообраним гетьманом, зберігала держ. самостійність і незалежність у справах зовн. і внутр. політики, зокрема адміністрації, судівництва, війська, фінансів і госп-ва, соц. відносин, культ.-нац. й церк.-рел. життя. Права і вольності коз. та ін. станів (шляхти, міщанства, духовенства) були ґарантовані. Москва зобов'язувалася боронити Україну збройне й негайно виступити проти Польщі, у зв'язку з чим моск. залога, на чолі з воєводою, мала обсадити Київ. Реєстр коз. війська, яке мало діставати окрему платню від царя (із зібраних на Україні податків), був встановлений на 60000. Зважаючи на стан війни, укр. уряд не повинен був провадити зносин з Польщею й Туреччиною без дозволу царя (цей пункт не був запроваджений у життя, так само, як і збирання податків з укр. людности до царського скарбу). Ці обмеження, а також формальний бік П. у. 1654 р. спричинилися до розбіжного тлумачення її з обох сторін. Укр. уряд, зокрема за Б. Хмельницького, вважав П. у. 1654 р. передусім за тимчасову угоду мілітарно-політ. характеру. Натомість Москва, особливо після смерти Б. Хмельницького, чимраз більше втручалася у внутр. справи України, обмежуючи її суверенні права, а згодом звела нанівець П. у. 1654 р. П. у. 1654 р. не знайшла собі одностайної оцінки в наук. іст. та правничій літературі, зокрема щодо правного характеру укр.-рос. відносин, створених цією угодою. Деякі дослідники (перев. рос.) вбачали в П. у. 1654 р. інкорпорацію України Росією, повну чи неповну (Д. Одинець, І. Розенфельд, В. Мякотін у пізніших часах та ін.) абож автономію України в складі Моск. царства, а згодом Рос. Імперії (Б. Нольде та ін;). Ін. дослідники, як укр., так і рос., вважали П. у. 1654 р. за договір реальної унії двох держав (М. Д'яконов, О. Філіппов, О. Попов), персональної унії в особі моск. царя (В. Сергеєвич, Р. Лащенко та ін.), васалітету (М. Коркунов, В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський та І. Крип'якевич, М. Слабченко, А. Яковлів у раніших своїх працях, Л. Окіншевич та ін.), протекторату (почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях), псевдопротекторату чи квазіпротекторату (Б. Талайчук), мілітарного союзу двох держав, скріпленого протекцією моск. царя (В. Липинський, І. Борщак, почасти А. Яковлів в останніх публікаціях, С. Іваницький та ін.). У сучасній укр. історіографії найбільш поширена концепція васалітету-протекторату (Л. Окіншевич, А. Яковлів) і мілітарно-політ. союзу (В. Липинський, О. Оглоблин). Натомість сучасна сов. історіографія взагалі заперечує договірний характер П. у. 1654 р., визнаючи лише рішення т. зв. Переяславської ради про "возз'єднання двох братніх народів у єдиній Рос. державі".

Читач сам може оцінити принципову відмінність текстів в УРЕ та ЕУ: якщо у першій виголошується щось остаточне, на кшталт абсолютної істини, без огляду різноманітних позицій в історичній науці (що є зрозумілим, утім, за панування "єдиноправильного вчення"), то у другій цитованій енциклопедії стисло поданий не тільки виклад історичних подій, пов'язаних із Переяславською угодою, а й основні типи потрактування цієї угоди в українській, російській і ранній совєтській історіографії. Ба більше: читач, повернувшись до тексту УРЕ, може на власні очі пересвідчитись у справедливості характеристики Олександром Оглоблиним сучасної йому (і практично всієї наступної) совєтської історіографії.

Естафету совєтських наразі підхопили російські і певна частина українських істориків, котрі продовжують обстоювати тезу про "возз'єднання братніх народів". Про прихильників ідеї "єдності православних східнослов'янських народів" варто поговорити окремо; так само окремої уваги заслуговують і ті політики та публіцисти, котрі клянуться у вірності "ідеям Переяслава" начебто з огляду на марксистські ідеї. До таких діячів належить, зокрема, народний депутат та академік Петро Толочко, котрий виступив з великою статтею "Кому і чим завинила Переяславська рада" в парламентській газеті "Голосі України" (від 3.08 2002 р.). Понад половину цієї статті П. Толочка присвячено переказу матеріалів підручників з історії СРСР зразка 50 - 80-х років, котрі базувалися на відомих "Тезисах" ЦК КПРС "О 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654 - 1954 гг.)". У статті багато говориться про те, якою поганою була Річ Посполита, відтак кинуто камінчик у город українських "націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України". П. Толочко у згаданій статті перераховує можливі варіанти зовнішньополітичних орієнтацій Гетьманщини і доходить висновку, що для України "союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним", оскільки союз із Оттоманською Портою та її васалом Кримським ханатом, мовляв, "був цивілізаційно неприродним". Іншими словами, хоч круть, хоч верть, Козацька держава Богдана Хмельницького мала йти під московського царя. Проте, перш ніж аналізувати, чи й справді історія не лишила тодішній українцям вибору, зануримося в передісторію Переяславської угоди, в період, наслідком якого стали поява Козацької держави Богдана Хмельницького і події 1653-54 років, про які досі часто-густо ведуть мову як про "возз'єднання України з Росією".

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]