Що принесла Україні Переяславська рада?

Історичне становлення козацтва

Перш, ніж вести мову про створення Козацької держави (Patria Cosacorum, як звали її на тогочасному Заході), звернемося до характеристики того суспільного стану, котрий визначив, власне, і саму назву держави, а саме: козацтва. Найперше слід звернути увагу на етимологію самого слова "козак". От які міркування та припущення, висловлені з цього приводу в українській історіографії. Чи не найпопулярнішою гіпотезою є та, що пов'язує слово "козак" із тюркомовними теренами, де воно означає "вільну людину". Ця гіпотеза охоплює також генезу козацтва. Сучасний вітчизняний історик Наталя Яковенко на основі вивчення численних матеріалів взагалі стверджує, що початково козацтво складалося переважно з тюркського етнічного субстрату, і, так чи інакше, козацтво має слов'яно-тюркське походження і, відповідно, не випадково зароджується на слов'яно-тюркському пограниччі (досить зауважити кількість тюркських і конкретно кримськотатарських елементів в одязі, побуті, озброєнні, військовій тактиці козацтва та в українському мистецтві козацької доби, щоб пересвідчитись у справедливості, бодай частковій, цієї гіпотези).

Існують й інші варіанти пояснення слова "козак" та генези козацтва. Ще у ХVІІІ ст. козацький літописець Григорій Грабянка виводив назву "козак" від етноніму "хазари", які нібито переселилися в Україну під час нападу монголо-татар. Інший козацький літописець - Самійло Величко - вважав, що козаки - місцевий стан, який виник за певних обставин. Але, поза тим, які б не були версії виникнення козацтва, відомо, що на початку XVII століття козаки були православними християнами, а етнічно більшість із них складали українці. У польській літературі ХІХ ст. була поширена оповідь, що козаки того часу були злочинці, засуджені у "малій", матерній Польщі, звідкіля вони тікали від кари на українські терени. Ідеологічне підґрунтя цієї думки самоочевидне, і у сучасній польській історіографії та художній літературі вона не вважається чимось серйозним. На противагу своїм польським сучасникам, український історик М.Костомаров писав, що козаки походять з міщан, які мешкали в порубіжних містах між лісом і степом, таких як Черкаси, Канів та ін., і ходили на промисел у степи, де вимушені були воювати з татарами і заради оборони зводили укріплення - січі. Дещо пізніше з'явилася версія щодо "елітарного" походження козацтва. Тоді ж М.Грушевський заперечив цю тезу, яка пов'язувала появу козаків з іменами старост, таких як Остап Дашкович чи Предслав Лянцкоронський, що пізніше потрапили в реєстр козацьких гетьманів. Ось що писав з цього приводу М.Грушевський: "Козаччина правдиво - се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавитися "козацьким" походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди-небудь в Африку чи Азію) - був то бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старався якомога вирватися з-під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, що властиво правили в подніпрянських та побожських землях". І далі, продовжуючи свої міркування, М.Грушевський констатує: "В таких суворих обставинах не могла ширитися козаччина панська, тільки простонародня - з того народу, которого панська неволя та старостинська рука на волости так притискала, що був готов терпіти навіть ту біду степову - аби на свободі". Інший класик української історіографії, В.Антонович, розглядав козаччину в тісному зв'язку з державним ладом, який панував у Великому Князівстві Литовському, і звертав увагу на те, що всі землі там були державною власністю і давалися в користування за так звані "служби". У той час як "служби" з обов'язком доставляти у військо коня для озброєного чоловіка добре виконувалися в лісових місцях, охочих "служити" в степах було мало, бо існувала небезпека з боку татар, яка посилилася з кінця ХV ст. Для того, щоб заохотити на цих окраїнах до "служб", у яких була зацікавлена держава, їх почали роздавати не окремим особам із привілейованого стану, а простим підданим. Як писав В.Антонович, "громада за кожну службу повинна була справляти відзначений відбуток: доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робом виник громадсько-вічевий устрій. Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини". Зі свого боку, Н.Яковенко, котра детально вивчала українську шляхту у її розвитку, наголошує на значній ролі у ствердженні козацтва дрібної та почасти середньої православної шляхти.

Так чи інакше, українське козацтво усталюється як відповідь на зовнішні і внутрішні виклики, як певний спосіб життя, зумовлений своєрідністю геополітичного становища України ХV-ХVІ ст. Постають вони як "лицарі християнства у мусульманському вбранні" (Н.Яковенко). Цей спосіб життя був на своїх початках пов'язаний не з виробництвом, а з промислом (включно із грабунком "чужих", що на ті часи було звичайним для Європи), до того ж під постійною зовнішньою загрозою, що з самого початку робило козаків озброєною ватагою.

Як видно, цей спосіб життя мав привабливі риси: свободу для вихідців з простолюддя та атмосферу авантюрної романтики для представників вищих станів. Ось чому останні рано з'являються в козацьких реєстрах як піонери козацького руху, що відбилось у пізніших джерелах та літописах. До цього додався мотив своєрідної "української реконкісти", тобто відвоювання степових просторів Причорномор'я, в яких слов'янсько-протоукраїнський (чи, як вважають інші історики, ранньоукраїнський) елемент був присутній із середини першого тисячоліття від Р.Х. Ця заувага важлива у сучасному політичному контексті, адже дехто із сучасних політиків "ближнього зарубіжжя", не переобтяжуючи себе історичними знаннями, уявляє собі, наче південні регіони України та північне Причорномор'я дісталися нам з ласки російських царів, які, приборкавши Україну, наприкінці XVIII ст. справді закріпилися в цих місцях.

Більш-менш достовірні відомості про те, що в степах замешкали ватаги людей, яких звали козаками, з'являються наприкінці ХV ст.
М.Грушевський так оповідав про часи появи козаків: "Про козаків в чорноморських степах чуємо в ХІV-ХV ст., але се козаки татарські або неясні щодо своєї народности. Такі звістки, де говориться, безумовно, про наших українських козаків, маємо тільки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалується, що Кияне і Черкасці погромили татарський корабель під Тягинею, і в. кн. литовський Олександр обіцяє пошукати того межі козаками на Україні. На другий рік кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку кріпость Очаків, і хан сих людей називає козаками". В.Антонович також вважав, що козаччина з'явилася під кінець ХV ст. На його думку, пришвидшила процеси становлення козацтва як опозиції будь-якій зовнішній владі Люблінська унія 1569 року. "Якби той побут в якому перебувало Литовське Князівство, повагом та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибуло би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини та інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Проте історичні відносини у Литві в другій половині ХVІ ст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Та велика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, це Люблінська унія (1569); ...увесь устрій життя, який склався на предковічних зав'яззях, нараз перервався і змінився зав'яззю польського народу. Польське право (яке передбачало масове закріпачення селян - С.Г.) по Люблінській унії введено у всьому Великому Литовському Князівстві і в руських землях (тобто українських - С.Г.), і для всіх зробилося воно обов'язковим". Тим часом "у Великому Князівстві Литовському селян-кріпаків не було... Мало не дев'ять десятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні... Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано". До цього фактора додався релігійний, спричинений Берестейською унією 1596 року.

Проте на момент польсько-литовської унії козацтво було вже надто вагомим військово-політичним чинником Порубіжної України, щоб ним нехтувати. Відтак король Речі Посполитої Стефан Баторій вперше надав козакам правовий статус регулярного війська. За свою діяльність вони мали отримувати платню грошима або натурою. Була визначена й кількість регулярних (реєстрових) козаків: спершу йшлося про 500 чоловік, потім - про шість полків по тисячі у кожному. Крім реєстрового, існувало й нереєстрове (низове, січове) козацтво. Не лише селяни-втікачі і міщани примножували козацьку верству. Після земельних реформ, проведених польським королем ще перед Люблінською унією, утворився чималий прошарок безземельної шляхти. Дехто з них ішов на службу до великих землевласників-магнатів. Але ця служба була ненадійною й залежала від примх можновладця. Він легко міг позбутися слуг, залишивши їх без засобів до існування. Тому крім козаків-піонерів, які мешкали в степах ще з кінця ХV ст., на кінець ХVІ ст. тут з'явилися козаки-селяни, козаки-шляхтичі, а пізніше ще й козаки-бояри, тобто дрібні землевласники, які мешкали в околицях князівських замків. Не всім із них щастило отримати диплом на шляхетство і, боячись, що можуть потрапити в кріпацтво, вони теж ішли в козацтво.

Усе ж правовий статус козацького стану, а особливо козацької старшини, був не надто чітко виписаний; наявність великої кількості нереєстрового козацтва, котре король і магнати прагнули підпорядкувати собі (а останні нерідко вимагали повернення втікачів на Січ) спричиняла постійні конфлікти між козаками і владою. Ці два останні поняття доводиться вживати у вельми умовному значенні, оскільки козаки часто воювали по обидва боки; по обидва боки можна було знайти і чималу кількість дрібної шляхти; королівський уряд (нагадаю, що Річ Посполита була своєрідною конституційною монархією з обраним королем) тим часом нерідко у конфлікти не втручався. Так було, скажімо, під час повстання, очоленого наприкінці XVI ст. Криштофом Косинським. Починаючи з 1595 року, з повстання під проводом Северина Наливайка, поряд з вимогами розширення козацьких вольностей і кількісного збільшення реєстру, все більш відчутною стає ідея утворення землі, де б правили самі козаки.

До певної міри ця ідея була втілена за часів гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного та М.Дорошенка. Йдеться не тільки про конституювання полково-сотенного устрою на Наддніпрянщині, не тільки про фактично автономізацію земель Запорізької Січі, а й про політико-релігійний союз козацтва з верхівкою православної Церкви на українських теренах. Отже, реєстрові козаки були поділені на шість полків. Першими полковими містами стали: Київ, Канів, Корсунь, Біла Церква, Переяслав і Черкаси. Кожний полк ділився на сотні, осередками яких ставали невеличкі міста, де цивільна та військова влада над козаками переходила до козацьких старшин. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю службою, яка називалася канцелярією. Посада гетьмана була виборною; однак вибір вважався остаточним, якщо його підтвердить король Речі Посполитої. Інша частина козаків (запорожці), які в очах польської влади були "незаконними", також зазвичай підпорядковувалися гетьманові.

Як бачимо, державно-правова конструкція Речі Посполитої була складною: вона являла собою польсько-литовську федерацію (час від часу наближаючись до конфедерації, або й до персональної унії двох окремих держав, об'єднаних лише спільним виборним монархом). Окрім цього, існували відносно автономні володіння магнатів, котрі нерідко конфронтували з королівською владою. Певна кількість міст мала самоврядування на основі Магдебурзького права. Так само Україна, з одного боку, підлягала королівській юрисдикції, з іншого - значні її території безпосередньо управлялися магнатами, крім того, як уже було сказано, реєстрові козаки мали свій військо-адміністративний устрій, а міста - самоврядування. Магнати від початку XVII століття проводили агресивну соціальну і релігійну політику, і козаки в пошуках справедливості нерідко апелювали безпосередньо до короля. В очах козаків, старшини, гетьманів, а також міщан останній виступав у ролі своєрідного третейського судді. Проте реально королівська влада все більше і більше ставала на сторону магнатерії.

Ось такою на загал була Україна напередодні доби Хмельниччини. Я не описую численні козацькі та селянські повстання напередодні цієї доби тому, що вони, по-перше, добре висвітлені навіть у шкільних підручниках, по-друге, Хмельниччина перевершила всі попередні козацькі збройні акції не тільки за масштабом, а і - вперше - за усвідомленням потреб і вимог українців як нації (звісно, у тодішньому її розумінні, тобто - як спільноти вищих класів).

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]