Що принесла Україні Переяславська рада?

Оцінки Переяслава

А тепер повернемося до оцінок Переяславської ради та відповідної угоди. Як бачимо з реконструкції цілей, які ставили перед собою Богдан Хмельницький та його оточення, жодна із них не була досягнута. Не вдалося домогтися ані збереження привілеїв і вольностей шляхти і козацтва (вони були значно урізані в Російській імперії), ані оборони українського православ'я (відмінності між "київським" та "московським" гілками православ'я - окрема тема; але, очевидно, не випадково полковник Іван Богун узагалі висловив у Переяславі сумнів щодо християнської сутності російського православ'я); ані збирання всіх етнічних українських земель у кордонах часів Київської Русі (власне, з об'єктивних причин частина цих земель і зараз залишилася поза межами Української держави, так само, як у межах України опинилися фрагменти давніх етнічних територій інших народів); ані розвитку міського самоврядування (цього прагнули українські міщани); ані збереження українських традицій суспільного життя (а з цим, зокрема, були пов'язані пункти щодо призначення на всі владні посади в Україні тільки місцевих уродженців та щодо збереження власне українського судочинства); ані економічного прогресу і процвітання (що малося на увазі, коли йшлося про самостійну фінансову систему та привілеї козацької старшини); ані, навіть, швидкого виходу з тяжкої війни і досягнення вигідного миру (задля чого, власне, і потрібна була московська військова потуга).

Отож можна сказати, що Переяславська рада врешті-решт була б історично прогресивним (за всієї умовності цього терміну) явищем, якби у разі переходу України під протекторат московського царя), наслідком стало закінчення війни, припинення бойових дій на тривалий час (бодай в основному, адже у Степу повного замирення домогтися було неможливо в принципі). За таких обставин років за десять-п'ятнадцять людський та економічний потенціал Гетьманату (нагадаю, по обох берегах Дніпра, аж до Дністра та Збруча, навіть якби не вдалося домогтися кордону по Сяну і Бугу) відновився б, а далі - зростав би швидкими темпами. При цьому Україна внаслідок більшого на той час закорінення ринкової свідомості та розвою ринкового господарства випереджала б у поступі корінні землі Московщини, а відсутність воєн дала б змогу продовжувати вивезення товарного хліба до Західної Європи через Ґданськ. Так само успішно розвивалася б українська Церква та культурно-освітні процеси. Тривалий мирний період істотно згладив би ворожнечу між поляками та українцями, євреями та українцями, кримськими татарами та українцями. Нарешті, саме за мирного часу еволюційним чином відбувалися б процеси національного самоусвідомлення та внутрішнього структурування українського суспільства.

Натомість прямим наслідком Переяслава стало продовження воєнних дій, розтягнених ще понад десять років. Головним тереном цих дій та головним поставником "гарматного м'яса" для них (до речі, для всіх воюючих сторін) стала Україна. Ось і наслідок. Наталя Яковенко пише: "У 60-х роках XVII ст., за підрахунками демографів, чисельність населення Поділля була меншою навіть у порівнянні з останньою третиною XVI ст.; на Брацлавщині, Волині і Галичині людські втрати на середину 50-х років складали щонайменше 40-50%. Мешканці охоплених війною регіонів масово виселялися в Молдову та на Лівобережжя Дніпра й далі - в московську україну (майбутню Слобідську Україну), а тисячі нещасних потрапляли в ясир". Зокрема, в історичних джерелах знаходимо, що "людський товар" надзвичайно знецінився під час воєнної кампанії осені 1654-весни 1655 років, коли орда, що виступала тоді (прямий наслідок Переяслава!) на боці польської коронної армії, спустошила тільки на Поділлі 270 сіл і містечок, спалила не менше, ніж 1000 церков, винищила до 10 тисяч малих дітей. Вояки каральної експедиції Чарнецького у той же час самі передавали татарам маси бранців, вимінюючи їх на військове спорядження та харчі. Інший епізод: восени 1655 року московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відставні 50-60 кілометрів від основного напряму маршу війська (за термінологією сталінської доби - "брати", "визволителі" прийшли!). Одночасно 100-тисячне військо кримських, буджацьких, білгородських та ногайських татар спустошувало територію від Києва до Кам'янця-Подільського. Поки Хмельницькому вдалося досягнути домовленостей з ханом (при цьому діючи всупереч Переяславському договору!), край був уже спустошеним. Отож гуманітарна катастрофа (яка, власне, супроводжувала всю визвольну війну, хоча такі обсяги спустошень і різанини не були винятком для тодішньої Європи) протривала після Переяслава, причому у більших масштабах, ніж до цього.

І ще одна конкретизація наслідків Переяслава. М.Грушевський звертає увагу на договірний характер стосунків України з Росією (яким би чином не розглядати ці договори) і наголошує, що Петро І, потім Єкатерина ІІ однобічно розірвали ці стосунки. Цей факт, утім, не заперечує ніхто ані з українських, ані з російських історіографів (йдеться, звичайно, не про ідеологів, а про дослідників). Отож саме російська сторона зі своєї вільної волі перетворила Переяславську угоду у шмат паперу. З моменту ліквідації Гетьманщини та Січі не випадає навіть з певною мірою говорити про "добровільність" входження українських земель до Російської держави. Йдеться про відверту військову окупацію з одночасним (як це і робиться зазвичай у подібній практиці) заохоченням колаборантів. Ба більше: попри словесне підтвердження договірних стосунків двох країн, фактично Переяславська угода була денонсована Москвою значно раніше, 1667 року, коли Андрусівське перемир'я зафіксувало поділ України між Московським царством і Річчю Посполитої.

Тому виникає інше, закономірне запитання: а чи досяжними взагалі у ті часи були ті цілі, про які йшлося вище? Чи йшлося про властиво утопічний проект Хмельницького, неможливий до здійснення? Тут ми виходимо за межі власне історичного пізнання, яке має справу з фактами. Але, з іншого боку, за будь-яких обставин, наполягання на тезі, що, мовляв, тогочасні українці принципово не могли створити власну незалежну ранньонаціональну державу і мали шанс зберегти етнокультурну тожсамість винятково у складі Московської держави, однозначно є глибоко антинауковим. Адже в такому разі доведеться стати на позиції або неіснування української нації як такої (що наразі обстоює чимала кількість представників офіційної російської "науки"), або наполягати на вродженій, глибинній, ментально-культурній неповноцінності українців, здатних на існування тільки під омофором Москви, чи, у м'якшому варіанті, у державному союзі з нею (на цій позиції фактично стоїть академік Петро Толочко та інші ідеологи "слов'янського братерства").

Власне кажучи, навіть суто лінгвістичний підхід доводить, скажімо, не меншу спорідненість української мови з польською, аніж її спорідненість із мовою російською. І на ідейну спрямованість творчості Тараса Шевченка польський вплив, як доведено сучасними дослідниками, був аж ніяк не меншим, аніж російський. Уже це засвідчує існування щонайменше двох альтернатив для тодішньої України. У цьому зв'язку Ю.Мицик слушно нагадує, що "Богдан Хмельницький штурмував московський Смоленськ у 1633 р., а не боронив його від польського війська, що Іван Богун на початку 40-х років XVII ст. доходив у військовому поході аж до Мордовії, що гетьман Сагайдачний ходив зі своїми запорожцями для підтримки поляків на Москву, а не навпаки - із московитами на Варшаву і так далі". Власне, "польську альтернативу" української історії можна виразно простежити аж до 1920 року, коли державно-політичний союз "Пілсудський-Петлюра" порятував Європу від "революції ззовні", принесеної на червоних багнетах: у той час, коли маршал Пілсудський зупинив і вщент розгромив війська Тухачевського під Варшавою, генерал-хорунжий Марко Безручко зробив те ж саме з кіннотою Будьонного під Замостям. Зрозуміло, що польська історіографія воліє вести мову тільки про "диво на Віслі"; проте чи не робиться це тому, що в незалежній Україні генерал Безручко досі аж ніяк не вшанований і про нього знають тільки фахівці?

Та повернемося у XVII століття. Виходячи з принципової варіативності реального історичного процесу та його розвитку за принципом "виклик-відповідь", слід визнати, що Україна доби Богдана Хмельницького мала шанс державного самоствердження, яке б органічно перетекло у формування модерної державної європейської нації. Цей шанс був використаний тільки частково, і навряд чи саме Переяслав був найкращим варіантом реалізації цього шансу (скажімо, сучасний французький дослідник Ален Безансон наполягає, що у ті часи найсприятливішим для органічного національного розвитку України був би турецький протекторат, який традиційно не передбачав надто значного втручання у внутрішні справи об'єкта такого протекторату, а на додачу створив би геополітичний бар'єр проти територіального руху Московської держави на південь, що б значно раніше змусило її до інтенсивного, а не екстенсивного розвитку; у середовищі сучасної польської та литовської інтелігенції побутує думка, що ідеальний для всіх трьох країн варіант виходу з тяжкої кризи середини XVIІ століття окреслював Гадяцький трактат, не оцінений належним чином абсолютною більшістю сучасників).

[Зміст] [Замість вступу] [Переяславська рада як факт і як міф] [Історичне становлення козацтва]
[Хмельниччина і її політичні результати] [Політичні висліди Переяслава] [Україна після Руїни]
[Оцінки Переяслава] [Переяслав під кутом зору різних політичних ідеологій] [Переяслав і сьогодення]