Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...

БРАТАМ ПО ПЕРУ –
Й ПЕЛЮШКИ ПОПЕРУ!

Літературні жарти, епіграми,
Пародії

ВІРШІ, ЗАЧАТІ В ТИШІ

У тиші свого кабінету
поет вимережував вірші,
і гарно велося поету
собі їх читати під ніс.

Десь мишка шкреблася у нірці –
шкоринку свою догризала,
і гарно велося тій мишці
бурчання оте наслухать.

Зоря у вікно заглядала,
моргала тихенько з узвишшя,
і гарно велося тій зірці
моргати в самотнє вікно.

Та звідки не взявся сусіда,
врубав на усю «Хеві метал», –
і гарно ведеться долдону,
що гавкнула тиша довкіл.

Та звідки не взявся котяра –
він нишком до мишки підкрався,
і гарно велось ненажері
її кісточками хрумтіть.

Та де не взялась шура-бура –
завила кругом, закрутила,
і гарно велося патлатій,
що зорям світити вже зась.

І тільки поет в тім бедламі
свої вимережує вірші:
про те, як була колись тиша,
лиш мишка у нірці шкреблася –
шкоринку свою догризала,
і зірка дивилась з узвишшя,
моргала йому крізь кватирку,
і все те уже не вернуть:

крізь пил в небі зірка не світить,
шалена реве шура-бура,
рок-група їй вторить скажена,
і кіт під диваном здиха:
йому не минулась безкарно
та мишка маленька невинна:
шкоринку отруєну з’їла –
тепер і котові гаплик…

Нема у поета ні тиші,
ні миші, ані гонорару, –
а він вимережує вірші
й собі їх читає під ніс.
От тільки бурчить щось у шлунку,
бо в хаті й шкоринки немає, –
але то хіба для поета
така вже й рахуба страшна?..

ПИСЬМЕНА Й ПЕРЕПИСИ

Писали, кажуть, тільки древні греки,
всі інші – переписувачі лиш.
хоч обійди усі бібліотеки,
ти свіжого сюжету не уздриш.
Вже все було, усе вже пріснопам’ятно...
Та ще б хоч переписували грамотно!

ФОЛІАНТ ВІКУ

Читачу, зупинись побожно тут!
Зусилля авторів, авжеж, були не марні:
піввіку цей народжувався труд
і ще простоїть стільки ж у книгарні.

СУПЕРСУЧАСНОМУ АВТОРОВІ,
який подарував мені свою книжку

Презент погортав я, але у квартиру,
признатися щиро, відносить не став:
усе це на стінах шкільного сортиру
я ще у дитинстві давно прочитав.

ПОЧЕРК ГЕНІЯ

Запитую, від заздрощів згоряючи:
– Маестро, свій секрет
чи не відкрили б ви –
як, двісті слів у лексиконі маючи,
три сотні текстів для пісень
стулили ви?

Пародист мимоволі

Хто ж би труд посмів на себе взяти –
на N. N. пародію утяти?
Геть усе, що пише цей добродій,
має вигляд злих автопародій!

ПРИКМЕТИ ЧАСУ

Нові часи з прикметами новими!
Я в роздумі над книжкою застиг:
колись поети помирали молодими,
тепер до старості гуляють в молодих...

Спроба ліричного настрою

В повітрі березнем запахло,
в кущах – пташиний тарарам,
і серце знов чогось запрагло –
чи то кохання, чи сто грам...

ПОЕТИ І ЕПОЛЕТИ
Медитація

А чи доводилось Овідію Назону
хоч раз етапом тюпати у зону?
Чи став би він співати, мов Орфей,
як надивився б на тамтешніх фей?
І чи в руках би втримав ніжну ліру,
як засмоктав би порцію чифіру
в глухій тайзі далекого Сибіру?..
Еге ж, співець також карався сей
далеко десь отам, «в глуши степей»*,
як і його колега Олександр,
що шум беріз змінив на олеандр
і через те Назону співчував,
що часто вдома й сам не ночував**, –
і все ж таки не загримів до Лети,
хоч камер-юнкерські носив лиш еполети.
Ото хіба лиш нашому Тарасу
ще дехто заздрить аж до цього часу,
що заробив путівку надурняк
від батюшки-царя на Мангишлак.
А там – Грабовський, Вишня та ще й Стус
теж відхопили щастя свого кус,
і Влизько, й Підмогильний, і Зеров
скінчили вік свій так, що будь здоров!
Ні, не злічить щасливчиків усіх:
щоб всіх згадати – тра’ терпіння міх,
а мо’, й валокордину літрів п’ять, –
та й то чи стачить – щоб усіх згадать!..

Авжеж, поет не любить еполет,
і то для нас, звичайно, не секрет:
не вміють їх носити, хоч ти плач,
ані Павличко, ні Мовчан, ні Драч.
І в цьому, може, й вся глибинна суть,
що от не вміють, а таки ж – несуть?
А що подієш? Час бере своє:
зносились крила – так погони ж є!

* «В Молдавии, в глуши степей,
Вдали Италии своей».
(А. Пушкин. «Евгений Онегин»)

** Засланий за фривольні вірші до Новоросійського краю Олександр Пушкін закрутив досить небезуспішний роман з дружиною губернатора графа Воронцова.

Петрові Засенку

З кінця в кінець
до Любарець*
злетілись соловейки
в князівство трав**,
де заблукав
поет Петро Засенко.

Чи хто ще де
перекладе
отак, як він, чудово
чарівний спів
тих солов’їв
на українську мову?!

* Село Любарці на Київщині – мала батьківщина поета і перекладача.
** «Князівство трав» – назва однієї з поетичних збірок П. Засенка.

МАТЮК ПРОСВІТИ
Скромна проба літературного наслідування

Гортаю свої папери
Перебираю своє життя
Де сери, пери і хери
Доводили мене до пуття
В три ціпи мене молотили
В три погибелі гнули
Світові і рідні мудаки
Орденоносні акули
Але я якось виживав
Бо рідну траву жував
І воду криничну пив
І долі тому не пропив

Іван Драч.
Ти вже сам – наче шрам. «Слово просвіти», ч. 12, 2006, с. 12.

…до матюків, за свідченнями людей старшого покоління, не опускався жоден, хто хоч трохи переймався добрим своїм іменем.
Петро Боярчук. Охаювання чи «збагачення матюком»? Там же, с. 5.

О як вони мене били
Довбали та ще й скубли
Званнями мене ганьбили
І преміями товкли
А скільки я літ відсидів
В президіях мать їх в гроб
В турне закордонних нидів
В сідниці їм сто хвороб
Орденоносні акули
Я вам того не забув
За те що мене нагнули
Я вам матюків нагнув
Оті баракуди й мурени
Мене пожували всмак
Усе найцінніше в мене
Відгризли так-перетак
Та я розберусь із боргами
Пощади нікому не дам
Бо там де годилось буть страму
У мене суцільний шрам
Не ’дному ’мать снилось гаду
Що я уже дуба дав
А я – у Верховну Раду
І якось передрімав
Вживав самогонку свіжу
І травку що в нас росте
І хай ще не зовсім вижив
Та видно вже йде на те
І все ж я працюю плідно
Впрягаюсь у літжиття
Щоб мамину мову рідну
Доводити до пуття
Бо хоч та мова й від Бога
Якась вона не така
Без кондового крутого
Художнього матюка
Учітеся ж любі діти
Як грамотно вжити мат
Вам слово несе просвіти
Шевченківський лавреат

Бах по губах

Ти не можеш писати просто.
Ти просто не можеш писати.
…
Я падаю з коня,
Чи продовжую… жую… жую…
…
Я – гетьман, віддайте мені клейноди.
Бах… Бам… Бом…
Моцарт... Брамс... Бах.
Тут не були.
Цього не чули.
Я був, чув.
Мар’ян Лазарук

Хто передбачить жарти злі природи?
Народжувавсь поет М. Лазарук,
враз лобом – бом!..
– Я – гетьман! Де клейноди?
Я – Моцарт!.. Брамс!.. Шекспір!..
Да Вінчі!.. Глюк!
Я – твір народжую… жую… жую… жую…
Усім єством своїм –
їм… їм… їм… їм…
Враз – по губах:
Бах!
Ах!.. ах... ах... ах... ах…
Ай, не ридай…
Дай… дай… дай… дай…
Сто сот розпук…
…! …! …! …!

Ти не можеш писати просто,
ти просто не можеш писати,
ти можеш просто не писати,
та – пишеш, і негайно з рук –
у друк.

– Я – гетьман Мар’ян Лазарук,
в голові моїй – завірюха.
О, віддайте, віддайте, віддайте мені
мого наполеонівського капелюха!

ТА хіба Ж ТО ПОЕТИ?!

Із паками макулатури
у черзі на здачу стоять
санатори літератури,
і чується: «Мать-перемать!»

Пристану до черги, колеги, –
утиль в мене, сировина.
О, як же писалося легко,
а скільки, даруйте,.. того.
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   . 
«Напишеш щось путнє з похмілля –
оцінимо стиль і снагу,
та, вживши дешевого зілля,
здамо і твоє – на вагу».

…Прокинувсь нажаханий Луків
і Крищенко ніч не доспав:
Бах
ноту густу, повнозвуку
на їхню словесність поклав.

Валерій Гужва. «Напад самоіронії».
Із збірки «Вертоград»

З похмілля так пишеться легко!
Здається, утяв – ого-го!
– Валеро, – гукають колеги, –
ти ж геній! А може, й… того!
Та я не слабкої натури:
– Е, ні, – кажу, – трам-тарарам,
усе це – до макулатури,
та й хряпнемо десь по сто грам.

Здали. Отоварились. Свято!
Зайшли у під’їзд – відзначать.
Враз – бах! –
і на друзки, проклята!
О Боже! О мать-перемать!

О скільки в словесності звуків…
Та раптом – де й ділася лють:
дивіться – он Крищенко й Луків
в утиль
власні твори несуть!

Отам для всієї громади
знайдеться й по пляшці, й по дві...
Невже не поділяться, гади?..
Які ж ви поети тоді?!!

ГЕРОНТО... ЛОГІЧНЕ?

Грицеві Білоусу

Чим старіші ми,
чим сивіші ми,
тим до праці, гей,
все лютіші ми.

І у ній себе
заганяємо,
ніби юнь свою
здоганяємо…

А вона ж така
привередниця:
утіка-втіка,
ще й обернеться.

А вона ж така,
ніби писана:
ще й, бува, язичка
тобі висуне.

Ти за нею вслід –
вона швидшенько,
ти вже сивий дід –
вона дівчинка.

Ти з ціпком в руках
хилитаєшся,
тільки «ох!» та «ах!» –
задихаєшся.

А вона смішком
тебе зманює…
От хіба ціпком –
навкидя її?..

[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани)  ] [ Всячинки. Сказонізми ]